Згідно сімейного законодавства України договір про сплату аліментів розцінюється як одна з форм сплати аліментів. При цьому стягнення аліментів у судовому порядку можливо стягнути лише у тому випадку, якщо між особою, зобов'язаною сплачувати аліменти, та особою, уповноваженою на їх отримання, відсутній договір про сплату аліментів.
Сімейний кодекс (надалі – СК) України містить 5 видів договорів, пов’язаних з наданням утримання членам сім’ї: 1) договір подружжя про надання утримання (ст. 78 СК); 2) договір між подружжям про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК); 3) договір між батьками про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК); 4) договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (ст. 190 СК); 5) договір між подружжям, яке бажає розірвати шлюб, про умови здійснення ними права на особисте виховання та утримання дітей (ст.109 СК).
Зазначені договори про сплату аліментів є подібним до добровільного надання матеріального утримання, оскільки в обох випадках особа, яка зобов'язана сплачувати аліменти, визнає (або встановлює) свій обов'язок надавати необхідні грошові кошти (або інше майно) для утримання члена своєї сім'ї.
Однак між цими способами надання матеріально допомоги є відмінності. По-перше, у разі укладення ноиаріально посвідченого договору про сплату аліментів платник не лише виконує наявний у нього обов'язок по утриманню у добровільному порядку, а й погоджується на певних умовах виконувати його примусово. Зобов'язання, котре виникає у результаті, є аліментним, і договір про сплату аліментів може бути пред'явлено до виконання в примусовому порядку, так само як будь-який виконавчий документ. Надання нотаріально засвідченому договору сили виконавчого листа є гарантією захисту прав платника від можливого пред'явлення до нього позову про сплату аліментів, а одержувача від необхідності звернення до суду у разі невиконання угоди у добровільному порядку. Тобто, у цьому разі виникають ті ж самі наслідки, що й при задоволенні позову про стягнення аліментів, адже не виключено, що особа, яка прийняла на себе зобов'язання з виплати аліментів на умовах, в порядку та розмірі, визначених договором, виконуватиме його добровільно. Однак це не буде наданням матеріального утримання в добровільному порядку, як це передбачається статтями 75, 80, 198, 202 СК України. По-друге, добровільність надання утримання передбачає самостійність визначення платником порядку, розміру і форми надання утримання. А сплата аліментів за договором передбачає визначення цих параметрів, як мінімум, на паритетних засадах між платником та отримувачем (або його законним представником). При цьому слід відзначити, що чинне сімейне законодавство України не містить самого поняття договору про сплату аліментів, як це, наприклад, зроблено щодо шлюбного договору. Очевидно, саме тому деякі науковці визначають договір про сплату аліментів як цивільно-правову угоду, в силу якої платник аліментів зобов'язується надати отримувачу аліментів матеріальне утримання на заздалегідь узгоджених умовах [1, с. 252, 2, с. 451, 3]. Проте така позиція викликає сумніви. По-перше, суб'єктами аліментних зобов'язань можуть бути тільки фізичні особи, які мають особливий сімейно-правовий статус (батьки і діти, чоловік і дружина, бати та сестри та ін.), з особливою соціальною характеристикою (неповноліття, непрацездатність, нужденність тощо). Ці особливості суб'єктів, як правило, не є важливими для цивільно-правових угод. По-друге, хоча аліментні відносини мають майновий характер, для їх учасників не є характерними рівність, майнова самостійність, автономія волі у тій мірі, в якій вони існують у відносинах, врегульованих цивільним правом. Непрацездатність цих осіб і потреба в утриманні за рахунок членів сім'ї свідчить про відсутність у них майнової самостійності. Та й сама сутність аліментних відносин робить безглуздим міркування про рівність суб'єктів. По-третє, аліментні зобов'язання завжди безоплатні, оскільки не розраховані на отримання компенсації або зустрічного задоволення, що характерно для більшості цивільно-правових зобов'язань. Мета встановлення аліментних зобов'язань є специфічною: матеріальне забезпечення членів сім'ї, які потребують допомоги та підтримки. По-четверте, особистий характер аліментних зобов'язань виключає можливість їх передачі іншій особі (у спадщину, на підставі уступки права вимоги та переведення боргу тощо).
Крім цього, висновок про цивільно-правовий характер договору про сплату аліментів робиться на підставі того, що до порядку укладення, виконання, розірвання і визнання його недійсним застосовуються норми цивільного законодавства, оскільки будь-який договір у своєму зовнішньому вираженні повинен відповідати всім правилам цивільно-правового договору. Проте зміст угоди про сплату аліментів є сімейно-правовим і аліментні відносини являють собою окремий випадок зобов'язальних відносин, характерних для приватного права, складовою якого є сімейне право.
Тому більш переконливою видається думка про те, що специфіка аліментних зобов'язань аж ніяк не перешкоджає їх включенню у загальних межах приватного права до інституту зобов'язань, і, тим не менш, визначає їх сімейно-правову, а не цивільно-правову галузеву приналежність [4, с. 174]. Доказом цього є й те, що предметом договору про сплату аліментів виступають майнові відносини з приводу надання матеріального утримання, що саме по собі виключає надання зустрічного задоволення. В іншому випадку така угода перестає бути такою, а перетворюється на різновид цивільно-правового договору (ренти, міни і т.д.).
Відповідно до ч. 1 ст. 78, ч. 1 ст. 189 СК України, розмір аліментів, які сплачуються за договором про сплату аліментів, визначається за домовленістю сторін. Яких-небудь меж розміру аліментів, нижніх або верхніх, не встановлено. Не передбачено у законодавстві і мінімального розміру аліментних платежів. Виняток становить розмір аліментів, що виплачуються на неповнолітніх дітей: згідно ч. 1 ст. 189 СК України, умови договору про сплату аліментів на дитину не можуть порушувати права дитини, встановлені сімейним законодавством. Тобто розмір аліментів, встановлений договором про сплату аліментів на неповнолітніх дітей, не може бути нижче розміру аліментів, які вони могли б отримати при стягненні аліментів у судовому порядку. Але, якщо одержувачами аліментів є повнолітні особи, то розмір аліментів може бути менше того, який вони могли б стягнути у судовому порядку.
Проблемним є й питання щодо відповідальності за невиконання договору про сплату аліментів. Сторони при укладенні такого договору вільні у виборі санкцій за невиконання зобов’язання, наприклад, при виборі розміру неустойки за прострочення виплати аліментів або встановленою у ст. 536 Цивільного кодексу (надалі - ЦК) України можливістю виплати процентів за користування чужими грошовими коштами і т.д. Однак, при відсутності таких умов у договорі, правило ст. 196 СК про відповідальність особи, винної у виникненні заборгованості зі сплати аліментів у судовому порядку, не застосовується[1]. Відповідно, якщо у договорі сторони не обумовили порядок та розмір відповідальності за його невиконання, то отримувач аліментів не зможе, наприклад, стягнути з винного платника неустойку, збитки та т.ін., що, безумовно, не стимулюватиме боржника до добросовісного виконання добровільно взятого обов’язку.
При вирішенні подібних питань слід, насамперед, зазначити, що платіж за своєю правовою природою є проявом існування між сторонами оплатних відносин, де він являє собою еквівалентну винагороду за одержуване майно, товари, роботи, послуги. Аліментні платежі, як йшлося вище, мають зовсім іншу природу, яка виключає оплатність у відносинах між його учасниками. Але, разом з тим, виходячи з принципу забезпечення пріоритетного захисту прав та інтересів неповнолітніх та непрацездатних членів сім'ї, слід визнати необхідним застосування правил ст. 624 ЦК України про стягнення відсотків за прострочення грошового зобов'язання. Також можливим є і відшкодування понесених збитків у порядку ст. 22 ЦК України. При цьому, однак, слід визнати вірною думку М.В. Антокольскої про те, що відшкодуванню підлягають тільки реально понесені одержувачем збитки, а упущена вигода не повинна відшкодовуватися, оскільки аліментні платежі призначаються для поточного утримання особи, а не для отримання прибутку [1, с. 178].
Література: 1. Антокольская М.В. Семейное право: учебник. 2-е изд., перераб. и доп. - М.,1999.; 2. Медведев Д.А. Гражданское право. Часть 3. Учебник / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М., 1998; 3. Черних Д. Договір про сплату аліментів. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.univer.kharkov.ua/bitstream/123456789/1280/2/; 4. Косова О.Ю. Понятие и виды алиментных обязательств / Гражданско-правовые обязательства: вопросы теории и практики. Сб. научных трудов / Отв. ред. А.С. Шевченко. - Владивосток, 2001; 5. Мороз В. Щодо нотаріального посвідчення договору про сплату аліментів // Юрист консультує - № 46/2007. - 14.12.2007.
[1] У п.22 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів” № 3 від 15.05.2006 р. зазначається, що якщо аліменти сплачуються не за рішенням суду, а згідно з укладеним між батьками договором, передбачена ст. 196 СК санкція застосовується за наявності прямої вказівки на це в договорі. Не можна не погодитися, що передбачена СК відповідальність у розмірі 1% від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення є значно вагомішою, ніж передбачена ЦК відповідальність у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення.
