Історичний огляд української воєнної доктрини

 

Княжі часи

Український нарід має вроджені військові прикмети, які його окреслюють як нарід войовників. У війнах з іншими племенами, расами й урешті степовими народами виявили наші предки свіжу буйність і стихійний розгін. Важче було з дисципліною й військовою організацією. У кожному разі старі слов'янські вої були першоякісними вояками та вміли ставити чоло грецьким фалангам. З надто пливкої маси воїв витворили київські князі знамениту армію, яка в той час належала до перших у світі. Тяжко повірити, що наше державне життя почалося з приходом варягів до Києва і що варяги дали підставу під військову могутність княжої України. Безперечно, що варяги внесли в ряди українських воїв почуття дисципліни, але таємниця добір­ности княжої армії лежала в крові й прикметах українського народу. Варязькі дружинники виконували радше ролю сердюків, а боротьбу з степом вів таки український нарід. У боротьбі з степовими ордами розвивалося українське лицарство, що було „під трубами сповите, під шоломами колихане, кінцем копій годоване". Ця пісня характеризує нам тодішнє життя укра­їнського народу. Жінки родили під звук воєнних труб, молоді юнаки скоро вдягали шолом, а поживу треба було добувати кінцем копії. Україна уявляла з себе в тому давньому часі воєн­ний табір і в цьому таборі виростали войовники, яких Олег, Ігор, Святослав та Мономах водили на підбій світу та Чорного моря. Грецький письменник Лев Діякон пише, що Святослав „усе юнацтво підняв до походу, зібрав 60.000 війська, крім обо­зів". У цьому числі лежала також таємниця успіхів Київської Держави, а пізніше успіхів Хмельницького. Наші предки розу­міли як слід свою місію та йшли воєнним ладом та густими лавами на степового ворога і Грецію, яка була перешкодою Україні на її дорозі в Західну Европу, де поставали в той час нові культурні осередки

Похід Святослава на Болгарію свідчить про молодечу силу й непогамовану експансію Святослава й того молодого укра­їнського лицарства, якому вже було затісно в Україні. Опану­вання Болгарії давало Україні безпосередній зв'язок з серед­ньою Европою й великі економічні користі. Сам Святослав хотів жити в Переяславці над Дунаєм, бо там сходилося все добро. Від греків золото, паволоки, вина й овочі різнородні, з Чехії й Угорщини срібло й іконі, з Руси шкіри, віск, мед і невільники. Це був торговельний плацдарм і тут легко було прогодувати й одягнути армію. Святослав мав на меті тільки добро української держави, як вибирався в похід над Волгу, Каспій чи Дунай. Він хотів здобути для України великі простори для розросту й усунути противників. Помер геройською смертю в бою, залиша­ючи недокінченими широко закроєні пляни. Наслідники його не пішли його слідом і це було причиною нашого упадку. Україна не підбила степу, не вдержалася над Волгою іЧорним морем, а тим самим саме її існування як самостійної держави противи­лось немилосердній історичній логіці, що жадала від України підбити степ Східної Европи й азійських степовиків для цивілізованого життя.

Болгарський похід Святослава був доказом, що Україна виявила в той час велику експансію. Одначе цей похід не зали­шив для нас політичних напрямних для сьогоднішнього вжитку. На Балкані від того часу багато змінилося, а ідею застромити хрест на візантійській Софії треба викинути з кличів нашої воєнної доктрини. Майбутнє України лежить на Сході Европи. А це значить, що ми будемо вічно в боротьбі з Москвою. Не значить це, що Україна не має поширювати своїх впливів на Балкан. Треба нам бути сильними над Дніпром і взагалі в Східній Европі, мати сильну фльоту й літунство, а тоді свобідні морські шляхи стануть отвором для нашого морського прапору, без потреби наслідування московської імперіалістичної полі­тики у відношенні до Туреччини.

Болгарські походи Святослава залишили нам у пам'яті його геройство й лицарськість. Святослав виповідав війну словами “Іду на вас!". Це була своєрідна лицарськість, яка випливала з почуття власної сили. Крім лицарськости залишив нам Свято­слав ще вислів, що є гордістю нашої нації. Перед рішаючою боротьбою над Доростолом (теперішня Силістрія над Дунаєм) Святослав промовляє до свого війська подібно, як Ганнібал по переході Альп. Не закриває він сили ворога, ані тяжкого поло­ження, але апелює до слави й хоробрости, тих найважливіших прикмет наших предків. “Пропаде та слава, як тепер соромно уступимо перед греками. Від предків одержали ми мужність. Пригадаймо ж, яка непереможна була до цих часів наша сила й міцно биймося за своє спасіння. Це не наш звичай втікачами йти додому. Нам або жити з перемогою, або славно полягти, як слід хоробрим мужам". Як відомо, Святослав заплатив життям на Дніпрових порогах за свої великі заміри й не мав часу виконати свої далекі й широкі пляни. Але постать князя-лицаря залиши­лася нам світлою й могутньою. Постатгю одного з найбільших войовників у нашій історії.

Був це великий войовник, лицар без закиду й вірний товариш своїх дружинників. Його клич „Поляжемо, а не осоромимо укра­їнської землі, бо мертві не мають сорому" займає чолове місце в моральних засадах воєнної доктрини українських націоналістів. Мусимо присвоїти собі цей погляд, що кожна армія є на те, щоб ворога побити, або лишити по собі міт слави. Ми мусимо вже раз зрозуміти, що тільки перемогою над нашими ворогами можемо здобути українську державу й що ту перемогу осягнемо тоді, як у нас буде гаряче бажання не осоромити української землі, якою маємо володіти. В наших воєнних планах мусить бути на першому місці українська земля й рішучість здобути її й оборонити. На жаль, у нашій минулій війні мало було в укра­їнській армії з духа Святослава. Крути, Мотовилівку й Базар треба приписати доброму генієві українського народу. Це майже чуда в процесі формування української нації, бо нація твориться перемогами або нещастями, психологічно спільними для всіх членів однієї національної спільноти.

Начальний Вождь Української Галицької Армії ген. Тарнавський оправдував свою спробу замирення з Денікіном тим, що галицькі громадяни віддали в його руки життя своїх дітей і він є зобов'язаний перед ними привести їм їхніх дітей назад додому.

Коли УГА опинюється на СУЗ у центрі історичних земель, то її вождь хоче зберегти її ненарушеною для галицьких батьків. Таку воєнну доктрину ми мусимо відкинути і скінчити з апотеозуванням непорадности УГА на Наддніпрянщині. Робиться якось прикро, як почується пісню про те проливання сліз, як УГА переходила Збруч. Бракує тої великости духа йти назустріч майбутньому. Коли поглянемо в нашу історію, то нам трапля­лися ще більші нещастя, ж відворот УГА з Галичини, малий по собі, коли беремо на увагу соборність усієї України. Наїзд Чингісхана, програна під Берестечком і Полтавою є не тільки стратегічні програні, але й політичні. Одначе з тих часів не дійшов до нас дитячий плач УГА з-над Збруча. І куди людям з такою психікою було рівнятися з отаманами різних повстанчих груп, що нераз геніально вміли пристосовуватися до простору й чули потребу боротьби з усіма ворожими силами на тих просто­рах.

Нам не можуть імпонувати малі армії, малі концепції й малі люди. Творити мусимо велике й захоплююче, відповідно до нашого історичного призначення. Перемога наша в руках Бога, але геройство наше в наших руках. Тільки над Крутами й База­ром гинули так, як Святослав Завойовник. Більшість стягів української армії не вміла здобутися на ту великість. До пере­моги, як і до лицарської смерти треба нам великого духа. Утеча ген. Кравса 1920р. з херсонською дивізією на Закарпаття - це звичайна дезерція з-під прапорів армії, а не геройський чин, гідний наслідування. Нам мусять імпонувати повстанчі отамани, що залишилися в Україні й докінчували гекатомбу за самостій­ність України. Вони всі інстинктивно йшли слідами Святослава й не хотіли осоромити української землі. Тож небагато повчального залишила нам УГА під час своєї безглуздої блуканини по Наддніпрянщині, ані херсонська дивізія. Зимовий похід ген. Павленка був лицарським жестом недобитків української армії. Тільки на українських землях ми можемо мати почуття повної особистої вартости й творити повну історію. Самоліквідація корпусу СС була непотрібним харакірі. СС не вміли закінчити свого славного життя, тому тільки оборона Києва 1918р. і Мотовилівка залишилися по них гідними для наслідування. Без великого духа не буде йти перемога за нашими прапорами й не будемо вміти гідно вмирати як герої з-під Крут і Базару. Мусимо зрозуміти, що центром нашого Історичного життя є Київ, та що тільки посідання Києва затверджує за нами здобутки на інших фронтах. Київ є символом „руської землі", за яку згинув Святослав. Київ має для нас більше значення, як, скажім, Берлін для Німеччини,, чи Париж для Франції. Київ є святим містом, це „матір руських городів", або „Єрусалим руських городів", як називають його чужинці. Містика оповиває Київ, і ми не сміємо її нехтувати. Ми мусимо свято вірити, що апостол Андрей предсказав постання Києва й великої держави над Дніпром, і з цією легендою треба нам єднати заміри Творця, бачити на Сході Европи велику державу. Чар Києва є однаково сильний у кожному закутку України. Не військовий провід УГА запалив її в поході на Київ 1919р., але свята містика Києва й атавістичні інстинкти „боронити колиску нашої нації". Не вільно нам забувати, що Київ і Дніпро є дійсно колискою укра­їнського народу, тому в нашій воєнній доктрині мусимо поставити Київ і Дніпро як осередну точку, біля якої оберта­ються всі наші стратегічні пляни.

Війна була щоденним явищем у давній Україні, і завдяки війнам кріпилася й розросталася київська держава. На південній і східній межах війна ніколи не вгавала з кочовиками. На північних землях ішла війна з литовцями, а на заході з поляками й мадярами. Як кінчилася війна на одному кінці широкої київської держави, то вже на іншій окраїні збиралися воєнні хмари. Серед таких обставин український нарід мусів бути завжди озброєний. Хоч провід війни був у руках князів і бояр, то одначе оборона рідної землі була потребою й конечністю всього населення. Увесь український нарід так розумів війну. Це була „тотальна війна" українського народу.

Завдяки воєнній силі Україна мала воєнну славу в Европі. Наші полки стрічалися в бою з греками, болгарами, уграми, поляками, литовцями та з різного роду степовими ордами. Бої йшли з різним щастям. Але наші князі мали в той час найбільшу державу в Европі й ніхто пізніше не виявив у нашій історії

більшої експансії від них.

Але найсвітлішою сторінкою київської держави була бороть­ба за панування над степом. З цією боротьбою в'яжеться наша цивілізаційна місія й оправдання нашого існування на грані двох світів. Бо коли розглядаємо історію старинних і середніх віків, а навіть нинішніх часів, то однією з найважливіших історичних подій є боротьба між Азією і Европою, Україні припала в цій боротьбі найтяжча, але зате найпочестша роля. Наслідники Святослава вже не мали сили через внутрішні міжусобиці оперти кордони України на Волзі. Кочовики вдерлися на чорно­морські степи, а татарський напад підкосив з коренем молоду снагу нашого народу на кілька століть. Одначе ми боронили Европу перед ордами в середніх віках І тільки ми одні маємо історичне й моральне право продовжувати далі нашу місію на грані двох світів. На Сході Европи нема колоній для нікого, а хто їх шукає, той знайде тільки чорну землю на могилу. На велетенській території, над якою стільки століть шаліли бурі від сходу, на якій пролито стільки людської крови й знищено стільки людської праці, не залишилося ні сліду з хижацьких полчищ. Україна пожерла ці дикі народи й сьогодні невідоме місце, де лежать їхні кості. Залишився тільки український нарід далі сильний і готовий до боротьби за своє право до життя. Хоч гекатомби, які складає він у сьогоднішній боротьбі з москов­ськими большевиками є велетенські, але це не доказ, що укра­їнський нарід фізично зникне, як це писали наші різні опорту­ністи про мільйони жертв голоду в Україні й писали з таким цинічним спокоєм, неначе б тут ішлося про мільйони курей. Ми, націоналісти, мусимо зрозуміти, що в Україні ведеться правічна боротьба за панування над Сходом Европи і хоч би вона кошту­вала нам ще більше жертв, то ми мусимо її піддержати. Не тому, щоб ми не мали жалю за тими жертвами, але тому, що ми визна­ємо закон боротьби й віримо в перемогу. А з політичного боку не має значення, скільки коштує перемога. Мільйонові жертви життя - це доказ, що український нарід зберіг усі бойові прикмети своєї раси.

Наш нарід знаходився в ще тяжчих обставинах на протязі своєї історії. Хто в силі відгадати, які втрати мали ми ще в доісторичних часах, коли Східна Европа була закрита перед історією! Хто в силі зчислити жертви, які забрали обри-авари! А пізніше інші орди! Вже з історичних часів знаємо, що фізичний стан українського народу корчився не раз до малих гуртків у північних лісах. І незважаючи на всі ті втрати, ми сьогодні числимо 45 мільйонів голів і маємо ті самі політичні ідеали, що наші предки. Воєнна доктрина українських націоналістів не може забути про те, що кожна п'ядь української землі пересякла нашою кров'ю. Не потом, бо піт ллє і невільник, але чистою кров'ю, пролитою в боротьбі. Бо наша бойова традиція - це не тільки княжі дружинники, козаки і галицька чи наддніпрянська армії, але й усі ті бредники, уходники й усі повстанчі загони, яким не вмів дати організаційних форм політичний чи військо­вий провід, але які скропили вільною кров'ю український чорно­зем у правічній обороні „руської землі", гнані атавістичним почуттям потреби такої боротьби. Це все затверджує за нами право на Схід Европи й усякі зазіхання на наші землі з боку інших народів ми відкидаємо.

Що ж вложили ті „опікуни" у Східну Европу? Скільки своєї „шляхетської" крови пролляли в обороні землі української перед навалою кочових орд Сходу? Проливали вони кров українську, щоб з України зробити публічний дім, щоб могти провадити тут свої хижацькі пляни. Де ж були тоді ті народи, коли найбільша військова сила, яка коли-небудь була на землі, під проводом Бату-хана злягла на Східну Европу? Ціла середня Азія викинула з себе все, що мала войовничого, на підбій України. Наші пред­ки не злякалися одначе тій повені диких орд. Київ не піддався без боротьби татарам. Ця оборона Києва гідна того, щоб поста­вити її на першому місці в світовій історії. По трупах киян і по звалищах величавих святинь вдерлися татари в матір городів руських. Чим супроти цього оборона Картагени, яку облягали малі римські війська й яку давали нам у школі за зразок хоробрости, запеклости й посвяти для батьківщини? А Київ був пер­шою твердинею, що здержувала татарів у їх поході на Европу. І тільки купа румовищ залишилася з величавих святинь, княжих теремів і домів. І де були тоді ті народи, що руку витягають по нашу землю? Росли вони й розвивалися за нашими плечима. Будували дерев'яну Москву або католицькі костьолки та гото­вились дбайливо до скоку на нас. У Києві нема тепер старих величавих будівель, які в той час дивували Европу, нема нагляд­них споминів могутності київської держави, але зате є в нашій крові свідомість і гордість, що ми, українці, врятували західну Европу перед подібною руїною, яка стрінула тоді Україну й що ми виконали в історії людства почесну роль. І по тих усіх нещастях, і по тих усіх боях Київ стоїть далі на своїх ославлених горах і дивиться з вірою в майбутнє. І тільки до Києва може належати Східна Европа.

Шлях на Схід Европи веде через Київ. Щоб опанувати Схід Европи, треба мати Київ, треба підбити український нарід і знищити його фізично. Ми добровільно не віддамо нікому нашої місії на Сході Европи. Ми знаємо, до чого ми є зобов'язані Західній Европі, але й вона мусить зрозуміти, до чого вона є нам зобов'язана, мусить знати, що всякі шляхетські сни про владу „од можа до можа" закінчаться новим Завихостом. Україна сьогодні веде рішучу боротьбу за місце між першими народами світу й за своє виключне право до Сходу Европи, у смертель­ному зударі з Москвою, яка є духовою загрозою для цілого світу. Що значить боротьба з комунізмом якого-небудь іншого західного народу в порівнянні з тією боротьбою, яку веде український нарід від самого народження московського кому­німу? Свідомі нашої сили й нашої місії, ми мусимо вести незалежну політику, так як самітно й незалежно ведемо нашу боротьбу.

Чужої помочі не відкидаємо, але маємо завжди на увазі, що ніхто не дасть нам помочі безкорисно й що нарід, який визволя­ється при чужій помочі, є слабший відворотно-пропорційно до зужитої чужої помочі.

А втім, визволення при чужій помочі було може й невідкличне для Греції, Сербії, Болгарії, для Італії, а навіть для Прусії. Тільки завдяки війнам Хмельницького визволився пруський князь Курфірст Бранденбурзький та Фридрих Вільгельм з-під васальства Польщі.

Український нарід мусить власними силами стати на ноги. Тому ми не можемо узалежнювати нашої майбутньости й виз­вольної боротьби від європейської, чи то світової політики. Навпаки, ми своєю революційною активністю мусимо приму­сити світ достроюватися до нас. Хто має інтерес у тому, нехай нам помагає.

Ми боремося за „землю руську", а не за те, щоб бути щитом Европи. Коли ж з нашою боротьбою сплелася нерозривно спра­ва оборони західньо-европейської цивілізації проти москов­ського варварства, то це тільки прикрашує нашу боротьбу й надає їй світового значення. Ми боремося, щоб не загинула українська нація з своєю культурою й цивілізацією, а не Европа з своєю. Це важливе тим, що деякі українські опортуністичні політики хочуть зробити з нас трабантів європейської культури й зворушити світ для визволення України з-під большевицького пекла. Така політика шкідлива, бо боремося ми в першій мірі з московським пеклом, а пізніше з большевицьким. Большевизм - це тільки форма уряду й може змінитися...

 

Козацькі часи

Уже раніше було згадано, що наслідники Святослава не пішли його воєнними слідами. У висліді простір землі від перед­мість Києва по Волгу й Чорне море став побоєвищем з кочо­виками. Україна не опанувала степу. Правда, київські князі си­пали вали від степів, але вали не могли стримати номадів і оборонити української землі, на якій уже буйно розвивалася культура. Коли появилися татари, то Київ був першою великою твердинею від степів. А в той час, як і сьогодні, тільки опертя на береги Чорного й Азовського морів, Кавказу й Каспія з Волгою могло забезпечити київську державу. Київські князі повинні були мати цілий ряд кріпостей над Волгою і Каспієм, щоб там боронити доступу до Києва. Те саме є важне й сьогодні. Щоб могти панувати в Києві, треба сильно опертися об Чорне море, Кавказ і Волгу. Так замкнений простір є один географічно-політичний твір, від якого опанування залежить не тільки само­стійність української нації, але й саме її бути чи не бути.

З упадком київської держави впала й наша зорганізована військова сила. Українська земля дісталася під владу Польщі. Враз із українськими землями перейшла автоматично на Поль­щу місія, яку на неї накладала геополітика тих земель. І під­твердилося, що нема нічого гіршого, як велику місію перейме нарід, здібний до звичайного вегетування, а не до якоїсь місії. Такою недолугою показалася Польща, хоч азійські пустині вже перестали в той час викидати з себе кочовиків. Оттоманська імперія почала була загрожувати Европі на інших відтинках. На Сході Европи не було в той час української держави, яка про­являла б свою експансію на Балкан і Чорне море та вдаряла в середину і крило оттоманської імперії. Тепер знову по упадку київської і галицько-волинської держав витворилася на чорно­морських степах така ситуація, що кримські татари зробили собі пасовисько з південної України. Українське населення мусило взятися до самооборони. І тут ми приходимо до періоду козач­чини. Український нарід витворив з себе військовий тип козака, який зосередив у собі всі бойові прикмети нашої нації.

Війна, що її провадив український нарід без жадної держав­ної допомоги, гнаний тільки інстинктом самозбереження, не приносила до козацьких повстань, а головно до Хмельницького, замітних політичних успіхів для українського народу. Якщо б хтось у той час зумів був зібрати в одне всю ту енергію, запал, посвяту та одчайдушну відвагу, що її зужиткував наш народ впродовж століть від упадку Києва до Хмельницького на щоден­ну оборону свого майна й життя своїх зимівників від татарських загонів, то не тільки не залишилось би знаку від кримських татар, але козацька фльота була б напевно заткнула хрест на свя­тій Софії у Візантії. Українське козацтво здивувало світ своєю бравурою. Одначе всі ті партизанські бої впродовж століть, всі ті під'їзди, напади, оборони й засідки не принесли Україні більших політичних користей до походу Хмельницького. Україна належала тоді політично до Польщі, і наші воєнні здібності й безіменні подвиги йшли здебільшого на конто польської історії. Нам осталася з тих часів традиція славних діл поодиноких отаманів, але це не державницька традиція в повному значенні. Навіть Сагайдачного називали зневажливо тільки гетьманом “молойців".

Здобуток козацьких часів до Хмельницького - це перш усього воєнна романтика., але під політичним оглядом це кінцеві роки занепаду України - України Святослава Завойовника, Володи­мира Великого й Романа Галицького, якої авангард був над Вол­гою і Тмутараканських коли то Дніпром плавали кораблі до Константинополя, а на заході поїли у Вислі коней українські комонники. Козацькі часи - це часи великого скорчення укра­їнської землі. Ціла південна Україна була Диким полем. З упадком київської держави Україна забула про свою місію і через те ніколи - аж до нині - не могла стати політичним чин­ником на Сході Европи. Були короткі часи Хмельницького, Дорошенка й Мазепи, коли Україна була короткий час цим політичним чинником, а навіть схоплювала традицію Свято­слава. Аленеуспіхи на воєнному полі не дозволили, щоб та ідея обхопила цілий український нарід і стала його політичним ідеа­лом. Тому козацькі війни, поза цими трьома гетьманами, велися головно під кличем оборони свобід і прав, незаводження унії і нероблення панщини, а не за основу великої й сильної держави. Наші запорожці так і не виявили охоти будувати великі кораблі та на постійно опанувати Крим і Чорне море. Геройство козаків, їхня лицарськість і всі їхні бойові прикмети ми беремо собі як дорогу спадщину. Але всі ті пакти, зборівський, білоцерків­ський, переяславський, гадяцький і подібні - не для нас. Одначе не обвинувачуймо Хмельницького за його пакти. Єднаймо його ім'я з Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом і спрямуванням української політики на Чорне море через спробу зайняти Волохію й Бессарабію. Всі знову пакти тих часів топчім ногами, як їх зрештою топтали ті, що їх підписували в біді Хмельниччина важлива для нас з військового боку. Вона є доказом бойової спроможности українського народу. Це був єдиний момент у нашій історії, де цілий нарід стояв під зброєю, Грушевський пише, що українське населення на землях, охоплених повстанням Хмельницького, не налічувало цілих два мільйони. Коли ж візьмемо на увагу, що армії Хмельниць­кого виносили нераз 200-250 тисяч, крім залог по містах і тих усіх, що були зайняті фабрикуванням пороху, зброї, випасом худоби для війська, а також самим харчовим постачанням, то без зайвого перебільшення можемо з гордістю ствердити, що за Хмельницького увесь буквально український нарід брав участь у війнах проти Польщі. Це була війна тотальна, війна цілої нації проти ворога. Таку війну провадила півтора століття пізніше французька революція. Таку армію, як її мав Хмельницький, виставляли тільки найсильніші імперії й великі вожді. Битви Хмельницького належать до найбільших у світовій історії, а щодо числа військ, впроваджуваних у бій, можна ставити Хмельницького нарівні з Ксерксом, Батиєм, Тамерляном, чи Наполеоном, дарма що таке порівняння може залякати наших поміркованих політиків і військовиків. Навіть у минулій війні 1917-20рр. Україна не спромоглася виставити таку численну армію, як Хмельницький, хоч населення України виносило 20 разів більше, як за Хмельницького. Справа численності армії не є і сьогодні зовсім маловажна, хоч про перемогу не рішає масо­вість. Олександер Македонський міг побити сотні тисяч персів своїми малими силами. Наші князі могли малими силами розби­вати цілі орди. Хоч і тоді українські сили не були малі. От і пи­ше Лев Діякон, що Святослав зібрав аж 60 тисяч вояків до по­ходу на Болгарію, без слуг, потрібних до обозної служби. Отже бачимо, що найбільшому вождеві за київської держави й найбільшому вождеві за козацької доби не бракувало війська, хоч битву виграти доводилось їм не раз меншими силами від ворожих. В Европі панує майже однаковий військовий вишкіл і озброєння, тому чисельне відношення сил було все таки одним із важливих співчинників, що рішали про перемогу.

Правда, під Льойтен побив Фридрих Великий на чолі 30.000 війська аж 60.000 австрійців, а під Росбахом на чолі 25.000 роз­громив 50.000 французів. Але це тільки одинокі випадки з часів семилітньої війни, де полководець здобув перемогу проти подвійного числа ворога. Не треба теж забувати, що це був Фрид­рих Великий, найбільший вождь тих часів. Правда, раніше по­бив Карло ХІІ 70.000 москалів під Нарвою, маючи тільки 12.000 своїх шведів. Одначе регулярного війська у москалів була тільки половина, а решта належала до обозної служби. А втім тодішню армію Петра Великого можна вважати за армію якогось азійсь­кого Мітридата. Бонапарте мав під Дрезденом 120.000 проти 220.000 союзників. Під Колліном мав Фридрих Великий 30.000 проти 50.000 австрійців, але не міг їх розбити. Так само Наполе­он на чолі 160.000 не міг побити під Ляйпцігом 280.000 союз­ників. Під час прусько-французької війни Мольтке мав відразу чисельну перевагу. У перших днях війни перевалилося через Рейн 384.000 пруського війська, якому Наполеон ПІ міг проти­ставити на початку тільки 250.000. Безперечно, що ця диспро­порція сил не була головною програною французів, бо в голов­них битвах прусаки не перевищали французів, а навіть були в меншому числі. Одначе стратегічна чисельна перевага осмілювала прусаків робити ризиковні маневрові обходи. Загально Прусія мала змобілізованих під час тієї війни близько мільйон вояцтва і 200.000 коней. При кінці війни було на французькій території 630.000 пруського війська й 1.750 гармат. Франція могла протиставити їм тільки 535.000 війська, яке зорганізував Гамбета. У світовій війні тільки одна битва на мазурських озе­рах вказує, що малочисельною армією можна побити значно чисельнішу. Одначе у війні треба старатися виставити так багато війська, скільки можна. В нашій минулій війні 1917-1920рр. мала чисельність нашої армії була теж однією з най­головніших причин нашої програної. Під Крутами було тільки 300 студентів проти кількох тисяч п'яних і призвичаєних до війни матросів. Тут число мало перевагу. Під Мотовилівкою три сотні СС розгромлює кілька разів сильнішого ворога. В дальшій війні українська армія мала завжди діло з кілька разів силь­нішим ворогом. У майбутній війні ми не можемо злегковажити собі числа. Дух, запал і відвага - це одна річ, а друга, щоб ми у майбутній Мотовилівці не побили ворога тільки нашою мораль­ною перевагою, але і числом. Треба змагати до того, щоб нам не бракувало бойових стягів і тому взяти собі за приклад часи Хмельницького, де все населення брало участь у війні. Наша воєнна доктрина знає тільки тотальну війну, в якій мусять брати участь всі фізичні, духові й матеріяльні сили української нації. Лише в тотальній війні може проявитися вповні воєнний геній України, як це було за Хмельницького, коли то на бойовому полі українського народу з'явилася ціла плеяда героїв, що можуть бути гордістю найвибагливішої і найславнішої нації. Богун, Нечай, Кричевський, Морозенко, Золотаренко, Жданович - були не тільки добрі виконавці плянів Хмельницького й великі полководці під його рукою, але й самостійні вожді, які ні в чому не уступали маршалам Наполеона, а навіть їх перевищали. Одначе пересічний українець знає більше про Мурата, як про Богуна. Ці полковники козацького війська натискали на Хмель­ницького, щоб він „кінчав ляхів", вони здобували для України Білорусь. Ішли походом на Бесарабію й Волохію. А всі ті герої не згинули природною смертю; полководці гетьмана Хмель­ницького гинули як Святослав на полі бою за українську землю. Ці герої поставили справу самостійности України на вістрі меча. „Або здобути, або дома не бути" була кличем тієї кривавої й радісної епохи. Дома вони не осталися. Ми не знаємо сьогодні, де лежать їхні кості. Але зате пам'ять про них лежить глибоко в наших душах, а сьогоднішні українські націоналісти палають жадобою бути подібними до Байдів, Нечаїв, Богунів і Моро­зенків, оспіваних у думах. Культ героїв та плекання нашої бойо­вої традиції є фундаментальною справою, що на ній розвива­ється воєнна доктрина українських націоналістів.

У козацьких війнах ми виростали з рабів на нарід володарів. Козак став уосібленням лицарськости, гідности й месіанізму. Бо запорожці відчували вагу месіянізму, коли існування Запоріжжя зв'язали з потребою боротьби з бусурменами. Це були часи, "ко­ли турецька імперія загрожувала Европі. Боротьба з турками бу­ла святою боротьбою, бо це була боротьба хреста з півмісяцем. І ми можемо бути гордими, що запорожці здобули для себе в істо­рії назву „оборонців християнської віри". І сьогодні в нашій націоналістичній революції ми не сміємо забувати, що ми теж оборонці Хреста проти чортівської влади Комінтерну. Перемога українського націоналізму на Сході Европи - це також перемога Христа над Антихристом.

Наша козацька доба мала в собі і гіркусторінку. Ще ніколи, як тоді, не вийшло було наверх хамство, демагогія й нездисциплінованість нашої провідної верстви. Ті всі самозванці-гетьмани за часів Руїни й більша частіша козацьких полковників - це одна велика хруніяда, мізерія і сваволя. Тільки деякі з козацьких старшин часів Руїни заслуговують на пам'ять українських націо­налістів. Переважно були це свого роду галійські королики, яких наставив Цезар у Галії, сьогоднішні індійські магараджі, що приїздять звеличувати ювілей англійського короля й помага­ти англійцям співати „ґод сейв ди кінг". Це ті африканські каліфи, що надають екзотики французьким, парадам своїми мальо­вничими строям й гарними арабської крови кіньми. Такими короликами з ласки, магараджами без влади, спагами без війська були майже всі самозванці гетьманської булави. Всі ті наші Те­тері, Брюховецькі, Іскри, Кочубеї, Скоропадські, Пушкарі й Інші подібні зрадники української самостійности стались знаряддям ворожої політичної засади „дівіде ет імпера" й кинули Україну в руїну. Вони побили Україну, а не вороги. Перший-ліпший мос­ковський князик, якого рід придержував ще стремено при сідлі татарським беям, перший-ліпший польський шляхцюра, пово­дилися з тими нашими гетьманами часів Руїни як зі слугами. Нічого римського не було в тих негідників. Все робили вони для себе й своєї родини. Не мали амбіції й непогамованої жадоби стати панами Східної Европи без жадної чужої помочі, тільки при помочі вістря козацьких шабель. Такий Тетеря волів цілу­вати руки польського короля, а Іскра й Кочубей падати до ніг московського деспота, як стояти на „струнко" перед законною владою українського народу. Тому з тієї доби дійшло до нашої пам'яті найбільше крутійств, шахрайств і кривоприсяг, а ціла та доба в нашій історії називається Руїною. Серед таких відносин і людей не могло бути великих військових вчинків. Виступ Мазепи врятував одначе душу українського народу. Якщо б не було цього виступу, то ми були бнеславно перейшли до історії. Трагедія під Полтавою є рівночасно найбільшим джерелом на­шого пробудження. Союз Мазепи й запорожців з лицарським вікінгом з півночі буде мати величезний вплив на відродження наглої бойової сили. Наша революційна армія мусить собі при­своїти ударну силу союзної шведської піхоти з-під Полтави і при найближчій розправі ми будемо тими, що поженуть моска­лів не до Бендер, але в тайгу й тундру сибірську.

Козацькі воєнні походи вже під московською командою не можуть нам послужити прикладом, хоч козацькі полки виказу­ють і в тих часах бойові прикмети української раси. В дійсності це були „аскари" на московській службі. А нам треба показатися хоробрими під нашими, синьо-жовтими прапорами й золотим Тризубом. Полтава закінчила козацьку добу. Одночасно Схід Европи переходив під панування Москви. Ми втратили другий раз самостійність і випустили з рук наше первородство на Сході Европи. На місце польської експанзії прийшла Москва. Україна дістала двох непримиримих ворогів і від того часу мусить бути завжди готова до війни на два фронти.

 

Найновіші часи.

Минула наша визвольна війна насуває дуже сумні рефлексії з військової точки погляду. Ми одержали українську державу без великого бою, одначе ми не вміли вдержати нашої самостійности, тому що не вміли зорганізувати відповідної військової сили. В попередніх розділах були вже деякі натяки на укра­їнську армію з минулої війни. Загально українська армія зали­шила нам традицію героїчної боротьби і з цієї традиції зродився наш націоналістичний рух. Одначе воєнна доктрина українських націоналістів мусить спиратися на соборній традиції, яка має значення для цілого народу, а не є предметом культу одної про­вінції чи околиці. Для нас кожний бойовий вчинок має вели­чезне значення, коли він є видний для цілої нації і коли ціла нація психологічно його відчуває.

Наша воєнна доктрина мусить заступати ідею одної націона­лістичної армії, яка б уважала своїм центром Київ і була здібна та готова боротися за кожну п'ядь української землі з однаковим запалом і героїзмом. Тому ставлюся критично до УГА, бо вона своєю підкреслюваною при кожній нагоді окремішністю не давала змоги звести нашу минулу війну в одну політичну й військову команду. Безперечно, УГА має славні й гарні мо­менти. Одначе це все для нас сьогодні невистачальне, і май­бутня українська націоналістична армія не може творитися на такій воєнній доктрині, яку мала УГА.

УГА не могла позбутися всіх провінціоналізмів і загумінкового патріотизму. Воєнна доктрина УГА, а навіть її організація, були достосовані до малих цілей. Творці цієї армії бажали перш усього здобути при помочі факту існування УГА признання Галичині права до самовизначення мировою конференцією. Вій­ськовий провід не всугерував в УГА, що вона тільки фак­тичним здобуттям Львова й осягненням лінії Сяну може вирі­шити справу Галичини в користь соборної України. Навіть у травні, під час польської офензиви, коли УГА відступала в трикутник, обмежений Дністром і Збручем, команда УГА не вмі­ла стати на соборницькому ґрунті. Більшість, головно молодих, старшин висловилася за переходом на Наддніпрянщину, але начальник штабу УГА та деякі з державних секретарів були за тим, щоб УГА перейшла до Румунії. Там, мовляв, вона під­дасться під протекторат Антанти, переорганізується й знову буде здатна до боротьби. Віра в доброзичливість Антанти й Най­вищої Ради все ще не покидала більшости галицьких політиків і військовиків, що й польську офензиву пояснили собі, як якесь фатальне непорозуміння.

Начальна Команда УГА надавала львівському фронтові другорядне значення, а генерал Павленко не дооцінював історич­ного значення Галичини й будови Соборної України. Політич­ний і військовий проводи вірили в справедливість Антанти й паризької Мирової Конференції, більше як у силу армії, яку творили. Щоб приподобатися Антанті, Начальна Команда УГА оминала тверді й радикальні рішення. Мав це бути реверанс у сторону Антанти, що, мовляв, УГА є культурна й здисциплінована армія. А Антанта була більше зацікавлена дрогобицькою нафтою, як культурою й дисципліною армії.

Політичний провід у Галичині не хотів революційно роз­палити галицьку масу, а й військовий не вмів надати позитив­ного революційного змісту галицьким стягам.

Перші початки УГА мали революційний характер, бо мусіли його мати. Але пізніше його закинули. А тоді треба було тво­рити тільки армію з революційними інстинктами, якщо думали своїми силами здобути Львів й перенести війну в Польщу. Так і бачиться, що в усіх операціях під Львовом команда УГА намага­лася, щоб усе те виглядало поважно й прилично, як водиться в Европі. Здається, що ціла та облога Львова була роблена більш для мирової конференції. Нема з того часу ні одного наказу начальної команди УГА, в якому було б сказано, що справу ставиться на вістрі меча: „або здобути, або дома не бути"...

Одинокий наказ УГА, з якого пробиває мужність, почуття відповідальности, взагалі стиль і дух героїв Плутарха, це наказ шефа штабу УГА ген. Курмановича перед чортківською офензивою...

Кожний нарід має свої засадничі стратегічні шляхи. Доки на цих шляхах будемо мати борців, доти буде самостійна Україна. Якщо нас не буде видно на шляху Київ-Львів і Київ-Чорне море, то нічого нам не поможуть ані політично, ані стратегічно навіть більші армії, зібрані в Карпатах. Тільки тоді можна говорити про самостійну Україну, коли всі наші пляни братимуть початок з Києва й коли Київ буде в наших руках. Українська держава буде так довго політичним чинником, доки над Дніпром буде укра­їнська армія, чи хоч би партизани. А втім і УГА виявляла піз­ніше всі прикмети соборницької армії, коли опинилася на шляху Київ-Львів. Для відродження української збройної сили має більше значення похід обидвох українських армій на Київ, як здобування Львова на власну руку. Багато завинив політичний провід у Галичині, як і взагалі ціла наша політика в минулій війні. Через брак політичного проводу УГА не відограла такої ролі, яку відограти могла. Тут треба приписати більшу вину таки Команді УГА, яка показалася вузько-галицькою і навіть не вміла дати своїм стягам нагоди по геройськи вмерти. Бо коли вже нема розумного виходу з тяжкого положення, то треба вмі­ти вмерти по геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь. Без цього взагалі нема що думати пре здобуття держави. Клявзевіц уважає за мудрішу навіть найбільш дику розпуку, коли нема змоги стрічати небезпеку з мужеською відвагою, то значить, зі спокійною, але сильною рішучістю... Трагедія Крут і Базару є невичерпним джерелом для віднови української націоналістичної армії... Наддніпрянська армія за­лишила по собі більше соборницької традиції. Рішав тут багато той факт, що та армія увесь час боролася на стратегічних шляхах нашої історії. Способи організування тієї армії були гір­ші від способу організування УГА Бракувало тут дисципліни, як і повної воєнної доктрини. Вина за хиби в організуванні над­дніпрянської армії лежить майже всеціло по стороні політич­ного проводу. Такий лібертин української революції, як Винниченко, такий недотепа як Жуковський, що не надавалися на начальника пожарної сторожі в якомусь Пирятині, знищили всі можливості організації української армії. Те, що було зорганізо­ване, треба завдячувати поодиноким ідейним людям. Одначе і серед таких відносин на Наддніпрянщині були такі формації, як Січові Стрільці й Запоріжці. Наддніпрянська армія йшла на Крим, щоб створити для України морські шляхи. Наддніпрян­ська армія дала Крути, Мотовилівку й Базар. Тому націона­лістична молодь захоплюється героями Крут і Базару, бо вони без сумніву герої соборної України.

Не пишу цих рядків з тією метою, щоб недооцінювати УГА й бувших членів цієї армії, які сьогодні знову готові виступити зі зброєю в руках проти ворогів України. Ніхто не хоче оплюгавлювати УГА і її вождів. Але такий погляд на УГА диктує жаль і розпука за втраченим золотим руном, за втраченим світ­лим майбутнім, яке в минулій війні стелилося перед Україною. Нехай усі зрозуміють, що будуть чутися діткненими цими сло­вами, що український націоналізм не має на цілі обвинувачувати творців української армії в минулій війні. Але для українського націоналістичного покоління є замало облягати Львів і здобу­вати Київ, щоб по кількагодинному перебуванні в ньому втекти без боротьби й обвинувачувати ворогів у хитрості й підступі. Для нас є замало, що Хмельницький облягав Львів і Замостя. Для нас замалі ті аполітичні ідеали, за які билася УГА і навіть Наддніпрянська Армія. Сьогоднішні часи вимагають від нас більших плянів, більших жертв, більших боїв, більше ризику, розгону й слави.

Для нас є замало робити чортківську офензиву. Ми хоче­мо виграти війну, велику й жорстоку війну, яка зробить нас володарями Східної Европи. Ми хочемо виграти ту війну стратегічно, а не тільки тактично. Тому війну українських націоналістів треба брати в цілості, а не на рати. Тому тепе­рішні наші воєнні підготування мусять відповідати політичним вимогам ОУН і тому духові, що опановує молоде покоління українських націоналістів. Без уваги на те, чи наша націона­лістична армія буде складатися з одного роя, чи зкількох міль­йонів, чи вона буде організуватися над Дніпром, в темнім Поліссі, Закарпатті, Кубані, Зеленому Клині, Америці, чи деінде, - всюди і скрізь за основу організації націоналістичної армії мусимо прийняти засади воєнної доктрини українських націоналістів. Не гамувати духа народу, не душити його малими планами, не крутитися на одній провінції, але обняти оком ціле побоєвище, на якому буде рішатися буття чи небуття укра­їнського народу. Треба випровадити з поліських „галів", з Закарпаття, з Галичини й інших країв українську масу на воєнний історичний шлях Святослава Завойовника. Треба пока­зати цій масі цілу українську землю, браму народів, азійські степи й морські хвилі. Впоїти в ту масу переконання, що це все наше, що це все дав нам Бог і що від нас залежить це все забра­ти. Треба розбуджувати воєнний запал і жадобу боротьби з кожним, хто проти нас. Треба шукати в нашій історії методів організувати революційну масу в сталеві фаланги й вести їх на підбій Східної Европи, а не Львова. Треба провокувати нашу уяву, щоб позбуджувати її до винаходжування нових форм боротьби, які є скриті у воєнній інтуїції генія української нації. Ось це є найважливіше завдання сьогоднішнього військового

відділу при ОУН.

Критику бувшої української армії переводиться для дезинфекції хибних поглядів, а не щоб нападати на поодиноких лю­дей. Треба рішуче знищити погляд, що ми війну програли тому, що Антанта не дала нам помочі, але дала полякам і Денікінові, і що на військовому полі було зроблено в нас усе й що викорис­тано всі можливості, які тоді стояли отвором для здібних вій­ськових людей. Війну ми програли не через брак помочі Антан­ти. В Україні було зброї для щонайменше півмільйонової армії. Україна була базою для південно-західнього фронту москов­сько-царської армії. Кількамільйонова армія модерно озброєна знаходилася в Україні 1917р. Майже два мільйони українських вояків зголосилося на службу Центральній Раді. І що тут гово­рити про брак помочі? Україна програла війну не через брак зброї, але тому, що не знайшовся ніхто вліті 1917р., хто б станув на чолі революційних сил українського народу, покинув війну з центральними державами й звернув її проти Москви. На всіх трьох військових з'їздах у Києві 1917р. не знайшовся ні один військовик, що захотів би був розігнати на чотири вітри всю збиранину Центральної Ради, так як Кромвель парлямент, а Бонапарте Палату Депутатів, і узурпувати собі революційним способом владу в Україні та стати творцем нової епохи. Хмель­ницький взагалі не мав зброї, як поривався на знищення Польщі. Бракувало в Україні 1917р. Сулли, Цезаря, Кромвеля, Хмель­ницького, Бонапарте, або Гарібальді. Останню війну програли ми на трьох військових з'їздах у Києві, які хотіли зберегти добрий тон відносно Тимчасового Правительства, як пізніше УГА відносно Мирової Конференції. Далі програли ми війну під Крутами, де 300 юнаків мусили битися з дикими матросами, не маючи навіть коменданта. І де ж були ті члени трьох військових з'їздів, що пустили 300 дітей на першу битву України з Мос­квою по Полтаві? Де ті члени Центральної Ради? На згадку про Крути мимоволі порівнюється загибель тебанської „святої дру­жини" в битві під Херонеею. Одначе тебанська свята дружина згинула остання, тоді, коли вся інша військова сила Теб була розбита. В цій битві були перші батьки, що полягли, а діти тільки закінчили гекатомбу. Наші батьки з Центральної Ради були далекі від битви й залишилися живі, щоб проститувати дальше справу української самостійності. Пише Плутарх, що в битві під Каннами згинуло кількадесять римських сенаторів. А скільки сенаторів Центральної Ради згинуло в українській війні? Отже вліті 1917р. ми програли війну за самостійність, а не в два роки пізніше. Те, що було пізніше, це вже був епілог. Україна мала силу здобути самостійність тільки вліті 1917р. Центральній Раді здобули Україну німецькі війська. І хоч цей факт палить нас соромом, то не можемо замикати очей і як струсь удавати, що ми цього не знаємо. Те, що зорганізувалося з війська в роках 1917-1920, треба завдячувати доброму генієві української нації, який не хотів, щоб український нарід так легковажно все втра­тив. Хто знає, серед яких обставин організувалися Січові Стрі­льці або Запоріжці, той буде бачити, що це просто чудо, що все ж таки українська нація спромоглася зорганізувати маленьку армію, яка принесла себе в гекатомбу за гріхи й лайдацтва тих усіх з'їздів, конгресів і Центральних Рад, на які було таке багате літо 1917р. Не з'їздами й нарадами відбудуємо Україну. Націо­налістична Україна повстане як вислід нашої боротьби, нашої хоробрості й самопосвяти.

Так само не дивізії ген. Галлера побили УГА, але те, що на другий день по перевороті у Львові 1 листопада не збіглося до Львова кілька тисяч українських селян з околиці, а за тиждень кількадесять тисяч з цілої Галичини. Щастя усміхається до лю­дини, а так само до народів дуже рідко й то тільки на коро­тенький час. Хто вміє його схопити обидвома руками, той переможець, а хто проґавить відповідний момент, пізніше буде виправдувати свою непорадність наріканням на брак зброї, лихі обставини, брак союзників і буде виправдувати свою нездібність тим, що, мовляв, усе було зроблене, все було на найкращій дорозі, але, мабуть, не судилося. Ширення таких поглядів, що все інше було причиною нашої програної, а не ми самі, що все було в нас добре, - тільки демобілізує нас. Треба завжди здавати собі справу, що ми програли минулу війну й що тільки герої, які покрили своїми кістками українську землю, є вільні від підо­зрінь, негодувань, жалів і критичного ставлення як до осіб, так і до подій. Кожному повинно бути ясно, що українське націона­лістичне повстання не задовольниться такими політичними ідеалами, що були за минулої війни. Так само не задовольниться такою армією, якою була УГА і наддніпрянська армія, як теж не знайде місця такий військовий провід і його стратегія, на які здобулася українська армія в минулій війні. Треба забути про давні часи і вчуватися в нові. Всі оцінюють як слід тяжкі обста­вини, серед яких довелося організувати УГА й командувати нею в бою. Одначе ці обставини, які стоять у нас завжди перед очима, не можуть вистачити щоб УГА і бувший її провід послу­жили фундаментом при організації української націоналістичної армії.

Від часу, коли в Україні згинув останній воїн бувшої укра­їнської армії, потекло багато води Дністром, Тисою, Дніпром, Доном і Волгою. Нові часи, нові світогляди, нові пристрасті жадають від нас величезної праці. Не треба лякатися того вулкану, що тепер кипить в Україні. Треба станути в кратері самого вулкану,щоб вибух підніс нас догори й ми могли обняти своїм поглядом, своїми планами, своєю воєнною доктриною цілу сти­хію. Наша воєнна доктрина мусить бути достосована до тієї вулканічної стихії. Ми не можемо стояти збоку, творити якусь там галицьку чи кубанську армії, снувати плани, які більше надаються для доброго партизанського ватажка, як для армії, і дозволити, щоб вулканічна стихія вибуху націоналістичного повстання розбилася на атоми, а не щоб спрямувалася в одне спільне русло, як це було за часів французької революції, або як це вміли перевести московські большевики.

Українські націоналісти повинні студіювати війни, які вели большевики на Сході Европи й в Азії за панування над шостою частиною земної кулі. В майбутній війні ми будемо мати подібні обставини, як мав їх Ворошилов, Блюхер чи Тухачевський. Це не апотеоза большевицьких маршалів, коли ми студіюємо, яким способом вони виграли війну не тільки з нами, але здесятками інших ворогів. Історія є вчителька життя, а без знання воєнної історії не можемо братися до організації армії й ведення війни. Треба знати, як большевики організували свою армію і чим визначалися їх полководці, бо ж нема де правди діти - ми програли війну, а вони виграли. Коли хтось добачує в студію­ванні большевицької війни й большевицьких вождів рекламу для них, то він стягає на себе підозріння, що його побоювання диктує зависть. А втім, большевики - наші смертельні вороги, тому нам треба знати все про них, а не тільки захлороформовувати себе спогадами про „давнє, славне минуле" й співати „Ой та зажурились''. Ми хочемо бути господарями Східної Европи й жити для майбутнього, а не для минулого. Ми беремо з нашої традиції все, що нам придатне, а те, що нам бракує, ми не соро­мимось навчитися в другого, навіть у ворога. Студіюванням большевицьких війн і їх вождів не робимо реклами большевикам. Той український націоналіст, що такі студії вважає за понижуючі, єподібним до того лінивого студента з Галичини, що не читає "Вогнем і мечем" Сєнкевича з патріотизму.

Не можна поминути нічого, що може збагатити наш прак­тичний досвід при організації армії. Тут не можна кермуватися якимись міркуваннями щодо людей чи певних випадків. Треба починати все наново, бо все, що було, - завело. Треба все достосовувати до націоналістичного світогляду, бо це вихідна точка для всієї роботи при організації армії. Такого універсального ставлення фундаменту при розбудові нашої воєнної доктрини вимагав не тільки дух нашої епохи, але в першій мірі всі герої останньої війни й уже націоналістичної революції. Кості цих героїв не будуть перевертатися у гробі, як вони почують, що ми творимо таку воєнну доктрину, яка дасть змогу організації соборної української націоналістичної армії по цілому світі. Ні­хто з цих героїв не буде вважати фантазією наш заамір здобути Схід Европи й перенести війну на ворожі землі. Навпаки, кості героїв з-під Крут, Базару, галицької армії, що згинули від тифу, наддніпрянської по таборах, тих, що замордовані в льохах ГПУ і по польських шибеницях, зможуть спокійно лежати в гробах, як ми в основу організації націоналістичної армії поставимо таку, а не інакшу воєнну доктрину, бо тоді побачать вони, що їхня саможертва не пішла намарно, але що на їхній крові виросло націоналістичне покоління, яке хоче такої України, якої візію мали ці герої, коли вмирали.

В історії українського війська займає багато місця легіон Українських Січових Стрільців. Цьому стягові деякі припису­ють навіть відродження українського військового духа. Без­перечно, УСС мали величезний вплив на Галичину, і якщо не брати під увагу короткотривалого перебування Хмельницького в Галиччині, УСС були для галичан першим військовим стягом від упадку галицько-волинської держави. Поява УСС не була революційна. Старі політики хотіли щось мати на презент для цісаря, а молодь далася полонити козацькій романтиці. А втім, заважила тут багато охота наслідувати поляків. Спочатку всі думали, що УСС будуть вести тільки пропаганду. Війна одначе перекреслила плани галицьких політиків. Австрія озброїла УСС в античні Верндлі й гонведські мундири та кинула їх у бій без потрібного військового вишколу. Що УСС не принесли ганьби нашій військовій традиції, то це треба завдячувати кільком бойовим і ідейним старшинам і молодим стрільцям, які палали жадобою не вести саму пропаганду, але битися з москалями. Політичний провід думав одначе, що УСС згинуть всі, як курята восени. Навіть командант УСС Галущинський пише у своїх спо­минах, що коли стрільців призначили на стежі в московському запіллі, то він носився з думкою поповнити самогубство, тому що був переконаний, що УСС згинуть на цих стежах. Як бачи­мо, то УСС не мали рівно ж команданта, бо командант з такою психікою як Галущинський, надавався на команданта товариства голосільниць, а не бойового стягу, який під проводом якогось українського Пілсудського був би надав УСС інше історичне значення, яке вони сьогодні можуть мати в наших очах.

В дійсності ані наш політичний, ані військовий проводи не мали ніякого стратегічного плану щодо вжиття УСС і це різнило їх від Пілсудського, який знав, що легіони є на те, щоб битися з москалями й збудувати самостійну Польщу, хоч би при цьому мали всі втратити голови.

Одинокий поручник Кватернік, родом хорват, зрозумів, що УСС можна вжити до партизанських нападів на задах москов­ської армії. Наші військовики вважали цей план за божевілля. Цікаво знати, як Кватернік здійснив цей план? Невже ж він знав дещо з історії про запорожців і в стягу УСС бачив їх нащадків? Українські історики повинні це розслідити, бо практика пока­зала, що надії Кватерніка не завели зовсім. УСС здобули собі славу, виконуючи тільки частину плану Кватерніка. Навіть тих кілька стеж, що дісталися в московське запілля, зробили велике діло. Про це пише підполк. Олександер Доценко в календарі "Червона Калина" п. н. „Невідома сторінка з легенди про УСС". Стежі УСС занепокоїли московське командування. Воно видавало спеціальні розпорядження й мусило рахуватися зморально-пропагандивним ефектом, який випливав з нападів стеж. Могли УСС багато більше зробити в той час, якщо б вони були мали доброго команданта і свою військову доктрину. Але наш військовий провід мав амбіції „унтерофіцера" австрійської армії. Одночасно брак правильного політичного світогляду й воєнної доктрини не дозволив УСС стати силою, яка могла б розсад­жувати морально московські частини, в яких були українці. Політичний провід хотів зробити УСС театральним військом. Факт, що УСС попали в бій, не є заслугою українських полі­тиків і військових командантів, лише простих стрільців, які палали жадобою боротьби з москалями. Щойно серед цих прос­тих стрільців зродилася амбіція бути справжнім українським військом, але аж пізніше в Києві. Серед цих простих стрільців відродився воєнний дух предків, який у сполуці з інстинктом самозбереження давав їм перемоги над москалями й заступав брак військового вишколу й відповідного озброєння. УСС на початку світової війни знайшлися в сліпій вулиці, тому билися так, щоб виграти, а не так, щоб день перебути. І в цих боях виросли такі герої як Черник, Загаєвич, Старух, Турок і багато інших. Все слабе й кволе відлетіло від УСС. Залишилася сталь, яка дала підвалини під організацію СС у Києві. Отже легіон УСС був воєнною школою для старшин, які зужиткували здо­бутий досвід за три роки війни в Карпатах і на Поділлі при творенні національного українського війська СС. Безперечно, молодь з Галичини ставиться з пієтизмом до Маківки й Лисоні. Але це тільки доказує, що тій молоді імпонують взагалі герой­ські вчинки і що в ній не згасли бойові прикмети наших пра­дідів. Одначе УСС не створили нічого, що лягло б в основу воєнної доктрини українських націоналістів. Навіть 1 листопада у Львові не зробили УСС, тільки відділи, зложені з українців зреволюціонізованої австрійської армії. Без порівняння вище стоять ці старі ландштурмісти, що обсадили Львів і тим самим виступили в першій мірі проти Австрії, від УСС, які, бувши вліті на Наддніпрянщині, все ж таки держалися далі Австрії. Переворот у Львові 1 листопада визволив УСС з прикрого положення бути аскарами австрійського цісаря. УСС не вміли здобутися на великий жест, тому не вміли вони витиснути більшого знаку на психіці українського народу поза Галичиною. УСС не мали того впливу на воєнні й політичні події в Галичині під час українсько-польської війни, що СС на Наддніпрянщині. Гарна, сентиментально безжурна романтика лучиться з УСС. Одначе вони не створили соборницького українського військо­вого типу. Тип військовий, наш, чисто український, по-соборницькому закреслений, витворили корпус СС і Запоріжці.

Беручи з політичного боку, УСС були маленьким відділом аскарів біля „найяснішого пана". УСС мусили складати присягу австрійському цісареві за те, що дозволив їм носити жовто-синю кокарду на австрійській шапці.

Треба подивляти стрілецьку масу, що серед таких обставин вона не скомпрометувала українську воєнну традицію. З тодіш­німи політичними і військовими проводами могли УСС пропасти морально і фізично без будь-якої користі для українського народу. Додаймо ще брак такого командира, як мали польські легіонери й маємо причини, чому УСС помимо свого геройства й ідейності не витворили ніякої військової доктрини.

Початок до відродження правдивої української військової сили дав богданівський полк у Києві. Це був перший укра­їнський полк, що присягав уже тільки українській владі. УСС не залишили нам нічого для наслідування під оглядом політично-ідеологічним. Безперечно, треба подивляти їх моральну силу, що вони серед таких поганих обставин, які вони мали в австрій­ській армії, видержали й прославилися геройськими вчинками. Одначе для нас уже не є приємливе становище УСС, коли вони по берестейськім мирі опинилися на Наддніпрянщині. Що три­мало їх ще й тоді в рядах австрійської армії, тяжко вияснити. Над Дніпром уже була українська держава й треба було перейти на службу тій державі, а не задовольнятися становищем прибічної гвардії Василя Вишиваного. Намір ужити УСС для пере­вороту у Львові був нереальний, якце пізніше виявили події. Взагалі УСС повинні були покинути австрійські ряди, коли Цен­тральна Рада проголосила незалежність України. Коли цього не зробили, то їх становище мусило бути трагічно-комічне. Тому УСС багато більші здобутки осягнули в піснях, як у бойовому балансі нашої минулої війни. А і ці стрілецькі пісні єсьогодні заслабі для націоналістів. Воєнна доктрина українських націона­лістів вимагає інших пісень - пісень сильних і жагучих, які були б грімким криком нашої молодої душі, і вогнем пристрастей і наших почувань. Такі пісні зродяться, як "Слово о полку Іго­реві" і „Гей не дивуйтесь". Майбутній бойовий гімн укра­їнських націоналістів зродиться серед розгару боротьби, а не дорогою музичного конкурсу.

Кінець першої частини.