Дипломатичне красномовство

Дипломатичне красномовство має кілька видів промов, серед яких поширені:

а) промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;

б) промови під час дипломатичних актів (угод, контактів, комю- '.. ніке);

в) промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо;

г) дипломатичне листування.

Дипломатичне красномовство досягає належного розвитку тільки у вільних державах, що проводять активну міжнародну полі­тику. Воно потребує від оратора бездоганного володіння рідною літературною та іноземними мовами, гарної вимови, розвиненого чуття мови, вміння підключатися до потрібних тем, ідей, думок, зацікавлено вести бесіду, потребує такту і коректності. Для орато­ра-дипломата потрібні воля, сила, інтелект і разом з тим обереж­ність та обачність.

В Україні дипломатичне красномовство започаткувалося у часи Київської Русі, продовжувалося в періоди державного будівництва за часів Богдана Хмельницького, козаччини і гетьманщини, в пе-; ріод Української Народної Республіки (1917—1920 рр.) і нині ак­тивно розвивається, набирає сили в Українській державі з 1991 р.

Дипломатичне красномовство належить до особливо вишукано­го виду. Це елітарний, вищий рівень мовлення. Навчитися цьому самому неможливо. Його треба спеціально вивчати як засіб про­фесійної дипломатичної майстерності. Дипломатичне красномов­ство започаткувалося в античній риториці. Для того щоб досягти успіху в переговорах з представниками інших країн, треба було бути гарним контактним оратором, володіти майстерністю спілкування. Бувало так, що часто великі оратори ставали послами своїх країн і домагалися значних успіхів (Горгій, Демосфен). Упродовж віків міжнародне співробітництво виробило певні правила і норми дипло­матичного спілкування, порушення яких не допускається й нині. їх треба суворо дотримуватися в дипломатичних промовах та інших жанрах цього спілкування, як усних, так і писемних, бо вони закрі­пилися традицією і стали тими умовностями, що допомагають підтримувати процеси міждержавного спілкування.

Сукупність таких загальноприйнятих правил, традицій, умов­ностей називають дипломатичним протоколом'. До змісту цього поняття входять нині практично всі сфери дипломатичної діяль­ності: визнання нових держав, встановлення дипломатичних відно­син, відкриття місій і представництв, призначення глав диплома­тичних представництв, вручення вірчих грамот, здійснення дипло­матичних візитів, бесід, переговорів, скликання міжнародних на­рад і конференцій, підписання конвенцій, комюніке, заяв, угод, договорів, зустрічі і проводи офіційних делегацій, реагування на святкові і трагічні події, на державну символіку країни-представ­ника і країни перебування, дипломатичні прийоми і листування.

Основою дипломатичного протоколу є правила міжнародної ввічливості, закріплені Віденською конвенцією про дипломатичні відносини 1961 р.

Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, учинків, поведінки, проте основну і найбільшу частину його скла­дають морально-етичні правила поводження і мовний етикет в різних ситуаціях дипломатичного спілкування.

Етичність дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:

— знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка здебільшого має іншомовне походження;

— знання мовних формул усіх типів (номінативних, атрибутив­них, предикативних, адвербіальних) та умов використання їх відповідно до дипломатичних рангів промовців;

— володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангів співрозмовників і жанрів дипломатично­го дискурсу;

— володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (різни­ми видами синонімії) та опозиційності, контрастивності, альтер­нативності (різними видами антонімії), яке дає промовцеві мож­ливість уникати прямолінійності суджень, категоричності відпові­дей (вміння не сказати ні «так», ні «ні»);

— володіння такими комунікативними якостями мовлення, як логічна послідовність, точність, ясність, стислість, доречність, виразність, образність і національна традиційність.

Оскільки традиції і правила дипломатичного спілкування ви­формувалися як результат довготривалого досвіду міждержавної співпраці, то до сфери сучасної української дипломатичної термі­нології успадкувалося багато слів іншомовного походження. І хоча майже кожному з них є український відповідник у вигляді окремо­го слова або мовної формули чи описової конструкції, мовний ети­кет і правила дипломатичного мовлення потребують обов'язково­го вживання слів і виразів саме іншомовного походження.

Наприклад: агреман (фр.) — у міжнародному праві попередня згода держави на прийнятгя певної особи як глави дипломатично­го представництва іншої держави (отримати агреман, запит на агреман, відмова в агремані); аташе (фр.) — ранг співробітника дипломатичного представництва та відомства закордонних справ або особа, що відає певними питаннями у дипломатичній місії (ата­ше з питань культури, військовий аташе); комюніке (фр.) — офі­ційне повідомлення про хід або наслідки дипломатичних перегово­рів (в комюніке повідомляється, опубліковано комюніке); парафу­вання (гр. > фр.) — попереднє підписання міжнародного докумен­та ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його вироб­ленні (парафування договору); ратифікація (лат.) — затвердження верховним органом влади держави міжнародного договору, який з певного моменту набуває чинності для цієї держави (Верховна Рада України парафувала договір про...); денонсація (фр.) — відмова однієї зі сторін міжнародного договору від його виконання, що при­зводить до припинення дії договору або повідомлення про припи­нення дії, розірвання договору (...призвело до денонсації догово­ру); консул (лат.) — службова особа однієї держави, яка постійно перебуває в певному пункті іншої держави, захищаючи правові й економічні інтереси своєї держави та її громадян (Генеральний консул України у Нью-Йорку); екстрадиція (фр.) — видача іно­земній державі особи, яка порушила закони цієї держави (договір про екстрадицію злочинців).

Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами:

аудієнція, альянс, глобалізація, декларація, імунітет, коаліція, кон­грес, легалізація, місія, церемонія тощо. За походженням більшість іншомовних термінів-у дипломатичній лексиці, як і у правничій

галузі, є запозиченнями з класичних мов — грецької (протокол — ргбіокоііог < ргоіох — перший + Ісоїіо — приклеюю) та переважно латинської (кодекс — согіех — книга; декларація — оесіагагіо < < (іесіаго — заявляю, оповіщаю; агент — а§еп& (а§еп1;іх) — дію­чий; місія — тіввіо — посилка, доручення; конгрес — соп^гекхих — зустріч, збори; імунітет — іттипііах (іттипііагік) — звільнення, свобода; нота — поіа — знак, зауваження; ратифікація — гаїіпса-гіо < гаЦіх — затверджений + Гасеге — робити; екзекватура — ех8е^ио^ — виконую; консул — СОП511І; легат — 1е§аїи5 — посол; пре­ференція — ргаеіеге — вважаю за краще; легалізація — 1е§а1І5 — за­конний; аудієнція — аиаіепііа — слухання; контингент — сопгіп-§епк — той, що трапляється; церемонія — саегетопіа — благоговін­ня, культовий обряд, торжества; коаліція — соаііііо — союз; інтегра-' ція — іігіе@га1іо — поповнення; конвенція — сопуеппо — договір, угода; меморандум — тетогагкшт — те, про що слід пам'ятати).

Формування класичних правил геополітики та дипломатії (а саме Віденський конгрес 1814—1815 рр. та Аахський протокол 1818 р. заклали правила і традиції дипломатичного церемоніалу та прото­колу) збіглися з періодом панування у Європі французької мови. Багато дипломатичних термінів, що мають класичну основу, при­йшли до нас через посередництво французької мови: акредитація (фр. ассгеаіІіГ< лат. ассгесііііуш — довірчий); глобальний (фр. §1о-Ьаі < лат. §1оЬих — куля); регламент (фр. ге@1аетеп1 < лат. ге§и-1а — правило); комюніке (фр. соттиг^ие < лат. соттипісо — по­відомляю); резидент (фр. геаіаепі < лат. гевіоеш — той, що зали­шається на місці); віза (фр. уіаа < лат. уіяия — побачений); екстра­диція (фр. ехїгасіігіоп < лат. ех — з, поза + Ігааіііо — передача);

етикет (фр. е^иеПе від флам. аіееісеп — встромляти); альянс (фр. аіііапсе від аіііег— з'єднувати).

Трапляються у дипломатичних текстах і окремі сталі вирази латинського походження. Деякі з них подаються літерацією оригі­налу: тосіш ргосепаі (спосіб визначення засобу дії) — диплома­тичний термін, що означає спосіб дії, тобто визначення, яким чи­ном і в якому порядку має бути виконане яке-небудь зобов'язання чи дія; аа іпіегіт (раг іпіегіт) — латинський термін, частіше вжи­вається скорочено а. і / р. і перед назвою посади дипломатичної особи, яка підписує акт чи документ, і означає, що вона лише тим­часово виконує ці обов'язки. Моаш уіуепаі (спосіб співіснуван­ня) — дипломатичний термін, що позначає тимчасову, як правило, короткотермінову угоду. N0 уагіегіиг (не підлягає зміні) — латин­ський вираз, що звичайно вживається при кінцевому узгодженні чи при парафуванні якої-небудь угоди; означає, що при остаточно­му оформленні тексту в нього не може бути внесено ніяких змін;

аа ге/егепаит — термін означає «за умови схвалення». При укла­данні угоди, акту, проекту чи пропозиції така позначка робиться

; особою, яка його підписує, на знак того, що в силу документ всту-; пає лише за умови схвалення його урядом; са^ш ЬеШ — безпосе-^! редній формальний привід для виникнення війни між державами;

ех о^/ісіо — за посадою; сазиз /оеаегії (випадок союзу) — обстави­ни, які зобов'язують державу, відповідно до договору про військо-; вий союз, вступити в війну, яку веде союзна держава; геЬи5 їісзіап-ііЬи5 (обумовлення незмінних обставин), скорочено К. 8. 8. — термін, що позначає обставини, зміна яких призведе до скасуван­ня договору.

Деякі вирази функціонують у формі української літерації, проте не перекладаються: де-юре (лат. ае^ге) — юридична, за правом, формально; де-факто (лат. сіє Гасіо) — фактично; персона грата (лат. регзопа §га1а — букв. бажана особа) — особа, кандидатура якої в якості дипломатичного представника в якій-небудь державі прийнята урядом цієї держави; персона нон грата (лат. регзопа поп §га1а — букв. небажана особа) — дипломатичний представ­ник, який не користується довірою з боку уряду тої чи тої держа­ви, куди він призначається, або той, що втратив довіру і підлягає

«відкликанню; статус-кво (лат. 5Іапі5 ^ио) — існуючий стан справ;

ЦІ гоноріс кауза (лат. Ьопогік сайка — букв. заради шани) — за заслу-

Е ги, почесне звання, почесна посада.

р Ряд сталих виразів, запозичених з історії світової дипломатії, фігурують у практиці українських дипломатичних текстів у пере­кладеній формі: джентльменська угода (§еп1:1етап а@геетеп1) — усна дипломатична угода без будь-яких письмових доказів; блиску­ча ізоляція (їріепаіа івоіагіоп) —термін виник на позначення англій­ської дипломатичної доктрини, що характеризувалася утриманням від усіляких попередніх і довготривалих союзів з іншими держа­вами і збереженням повної свободи дії; озброєний нейтралітет — термін виник за назвою принципу ліги нейтральних держав, що була утворена 1780 р. у період війни північноамериканських ко­лоній за незалежність (суч. Позиція озброєного нейтралітету у відносинах з...); політика доброго сусіда — термін виник від на­зви позиції США стосовно країн Латинської Америки, проголо­шеної Франкліном Рузвельтом (суч. політика добросусідства і співпраці)', добрі послуги (фр. Ьопик ойісек, англ. §оогі ойісев) — міжнародно-правова процедура, що стосується військового права, з часів Гаагзької конференції 1899 р. входить у нормативну части­ну міжнародного права. Поняття «добрі послуги» передбачає, що коли переговори між двома державами не мають перспектив і здатні лише загострити становище, одна чи кілька третіх країн мають право запропонувати свої послуги з метою налагодження контакту і мирного врегулювання проблеми.

Деякі слова і вирази у дипломатичній практиці і на сьогодні прийнято вживати французькою мовою. Наприклад: спаг^е а'а/-

/аіге5 (фр.) — повірений у справах; особа, яка заміщає посла у його відсутність. Існує ціла система коротких записів на візитних карт­ках, які передають певне ставлення до особи: р. / (роиг/еІісНег) — поздоровлення; р. г. (роиг гетегсіег) — подяка; р. с. (роиг сопсіоіеапсе) — співчуття; р. /. N. А. (роиг /еіісіїег Коиуеі Ап) — поздоровлення з Новим роком; р. р. (роиг рге5впіег) — заочна ре­комендація нової особи, яка прибула на роботу до представництва;

р. р. с. (роиг ргепсіге соп§е) — висловлення прощання у зв'язку з остаточним від'їздом із країни, коли прощальний візит не нано­ситься'.

Суттєвою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталились як мовні формули обов'язкового використання. Ці мовні формули — складні назви держав, міжнародних організацій, назви представництв і офіційних осіб за посадами, рангами: Співдружність незалежних держав. Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Організація Об 'єднаних Націй; дипломатичне представництво, країна пере­бування; генеральний консул,радник першого класу, перший секре­тар першого класу. Надзвичайний і Повноважний Посол першого класу і т. ін. В публічних промовах, дипломатичному листуванні ці назви-формули не можна скорочувати чи заміняти абревіатурами.

Дипломатичним протоколом окремо передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Прези­дент— глава держави — найвища посадова особа держави;

Прем'єр-міністр — глава Кабінету Міністрів — глава уряду краї­ни; глава управління закордонних справ держави — глава зовніш­ньополітичного відомства — особа, яка очолює відомство закор­донних справ — міністр закордонних справ (в Україні). Є також офіційний реєстр складноскорочених слів (абревіатур), які можна вживати.

Для дипломатичних промов обов'язковим є етос «міжнародної ввічливості», поваги і шани всього, що представляє і символізує свою державу і державу партнера. Він виявляється через мовні формули міжнародної і національної ввічливості та компліментів, без яких немислиме дипломатичне спілкування ні в усній формі (промови, заяви, виступи, діалоги, інтерв'ю), ні в писемній (дипло­матичне листування). Мовні етикетні формули в дипломатії склада­лися віками, поєднуючи в собі елементи міжнародної й національ­ної етики.

Традиції мовної ввічливості української дипломатії добре ілюст­рує лист гетьмана «Військ Запорозьких і всієї України обіруч Дніпра» Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Гус-

тава, надісланий з козацької столиці Чигирина 1656 р., який уже | тоді засвідчив ту «міжнародну ввічливість», що є характерною оз- _ накою і сучасного дипломатичного спілкування:

Нашсніший королю Швеції, наш вельможний пане і друже.

З наказу самої природи і з нашої вродженої прихильності до кожного ми звикли нікому не робити кривди, а навпаки, змагатися у доброзичли­вості з тими, хто ставиться до нас прихильно. Отже, ми, відчуваючи добре і достатньою мірою ясне ставлення до нас вашої королівської величності, вже двічі, з душевною насолодою, відіслали листи до вашої королівської величності. Але якимсь чином, як проти нашого бажання, так і проти бажання вашої королівської величності, вони і досі не торкнулися рук вашої королівської величності. Таким же чином частіші нагоди до бесід були відрізані з обох сторін, це треба приписати не якійсь ворожій недбай-' ливості з нашого боку, в зависній ненависті тієї ж долі. Тепер, отже, для І- підтвердження нашої приязні до вашої королівської величності ми по-|; відомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги — хоч би до І цього нас часто закликали — ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій. допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би: поширювалась якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю про­ти вашої королівської величності. То нехай ваша королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу. Подавець цього листа усно і більш докладно викладе вашій королівській величності нашу доброзичливість. Тим часом благаємо у Всевишнього найліпшого Бога вічного щастя вашій королівській величності.

Дано в Чигирині, дня 13 липня І 1656 за старим календарем.

| Вашій королівській величності, | вельмишановного пана і друга р готовий до послуг друг Богдан і: Хмельницький, гетьман Військ І Запорізьких'.

і Сукупність етикетних мовних формул, формул ввічливості (у всіх можливих варіантах) формує систему мовного етикету кожної нації, і не тільки у сфері дипломатії. За визначенням лінгвістичної енциклопедії, мовний етикет є системою «стійких формул спілку­вання, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнє­вого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій відносно один одного в офіційних і неофіційних обставинах»².

Правила мовного етикету, що витворювалися століттями україн­ським народом, становлять особливу групу стереотипних, стійких

форм спілкування, що реалізуються в основному в одиницях лек­сичного («Дякую», «Добридень»), фразеологічного («Ні пуху ні пера») і частково морфологічного рівнів (вживання займеннико­вих і дієслівних форм пошанної множини, наприклад: Ви чарівні;

бабуся стомилися тощо)¹.

Більшість етикетних формул, які ми вживаємо у повсякденному житті, закладені у нашій свідомості як своєрідні кліше або заго­товки, що є адекватними тій чи іншій ситуації. С. Богдан зазначає, що «це готові формули не тільки з точки зору їх граматичної впо­рядкованості. Позиційна стійкість окремих лексем у етикетних формулах умовна (зичимо щастя і щастя зичимо), однак в окре­мих фразах подібні позиційні зміни неможливі (йдеться про фразео­логічні одиниці). Іноді вони просто небажані з огляду на руйну­вання літературної норми або втрату регіональних особливостей»².

У структурі мовного етикету виділяють формули, що «вжива­ються при зав'язуванні контакту між мовцями — формули звер­тань і вітань, при підтриманні контакту між мовцями —формули вибачення, прохання, подяки та ін., при припиненні контакту — формули прощання, побажання тощо. Це — власне етикетні мовні формули»³.

Звертання є необхідним початковим компонентом будь-якої про­мови. Без нього не буває й діалогу.

Серед формул ввічливості найпершою, безсумнівно, є звертання.

Звертання — граматично незалежний та інтонаційно відокрем­лений компонент речення чи більш складного синтаксичного ціло­го, що позначає особу або предмет, до якого безпосередньо звер­нена мова того, хто говорить або пише⁴. Як правило, категоріаль­ним засобом вираження звертання в українській мові є кличний відмінок (вокатив) іменника або будь-яка рівнозначна йому слово­форма у поєднанні з особливою кличною інтонацією. Звертання буває поширене і непоширене, до його складу може входити при­кладка або ціле підрядне речення, що підпорядковується основно­му компоненту звертання. Як граматично незалежний компонент речення звертання має вільну позицію у ньому, може стояти на по­чатку, всередині і в кінці речення. Якщо звертання вживається як окреме висловлювання, що виражає емоційно забарвлені спо­нукання до якоїсь дії або почуття радості, докору, осуду тощо, то

воно становить еквівалент речення або особливий тип речен­ня — вокативне'. Звертання належить до найдавніших риторич­них фігур.

Ще Михайло Ломоносов у «Кратком руководстве по красноре-чию» визначав звертання як «чудову, сильну, пробуджуючу слово фігуру», зазначав, що «сею фігурою можна радити, засвідчувати, обіцяти, погрожувати, хвалити, насміхатися, утішати, бажати, про­щатися, шкодувати, наказувати, забороняти, просити вибачення, оплакувати, жалітися, просити, вітати та інше».

Українська літературна мова, а саме офіційно-ділова сфера, має власну історію цього питання.

У часи Київської Русі поширеними були звертання княже, кня­зю, дружино, людіє. Наприклад: В літо 986. Прийшли з Волги бол­гари магометанської віри, кажучи: Ти, князю, мудрий і розумом тямущий, а закону не знаєш...². Братіє і дружино Р.

За часів Запорозької Січі побутували звертання, подібні до звер­тань у родині: батьку (гетьмане, отамане), діти мої, братове, брат-Г тя, братці, братія, братики, що зумовлено «гуртовими порядка-I ми», які передбачали рівність усіх козаків між собою, а взаємини і молодих і старших мали родинний характер. Наприклад: Здоров І будь, батьку отамане, здорові братики!; Не сумуйте, братці, і ¹¹ не шкодуйте пороху! Козаки самі себе звали товаришами, а Запо­розьке військо — товариством. Наприюіад: І вийшов перед Хмель­ницького славний лицар Морозенко. Поклонився шановному това­риству і промовив: — Пошліте мене, батьку Хмелю, і ви, чесне товариство, до пана Вишневенького; Кошовий зняв шапку, покло­нився на всі сторони і промовив так: — Славне січове товари­ство, панове отамання і всі козаки-товариші. Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, і на бажання товариства скликали сьо­годні велику козацьку раду (А. Чайковський).

У часи УНР в офіційному вжитку переважали звертання пане, пані, панове, рідше — добродію, добродії (із прикметникови­ми означеннями — високодостойний, високоповажний, вельми­шановний). Наприклад: Вельмишановний пане посол! Міністер­ство має за честь звернутії рівночасно Вашу, вельмишановний пане посол, увагу про недопустимість повідомлення про такі спра­ви телеграфом; Високоповажний пане міністре! Доводжу до Ва­шого ласкавого відома...; До вас звертаюсь, добродію. Слово то­вариш уживалось у значенні «заступник», як-от: Призначити то­варишам Міністра закордонних справ П. Темницького.

У звертаннях до керівників держави використовувались такі назви: Гетьман, Головний Отаман, Диктатор¹.

Революція 1917р. внесла докорінні зміни у мовний етикет і най­перше у формулу звертання. З мови поступово витіснилися звертан­ня пан 1 пані, добродію 1 добродійко, так що сфера їх застосування надзвичайно зменшилася. Натомість активно стали використову­ватися звертання товариш і громадянин 1 громадянка, але правила їх уживання досить сильно відрізнялися від правил дореволюцій­них звертань.

Отже, за словами М. Кронгауз, слід говорити не про заміну одних звертань іншими, а про заміну однієї системи звертань іншою².

Певний період існувало протиставлення двох класів — «панів» і «товаришів», тобто людей, які вживають відповідні звертання. Далі, в радянські часи, звертання пан 1 пані в офіційній мові вжи­валося лише стосовно іноземців з капіталістичних країн.

Давнє українське звертання товаришу, шановане у Запорозькій Січі і відновлене у XIX ст. як форма звертання у робітничому се­редовищі, зберегло і своє первинне значення: «товариш» — 1) лю­дина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу (від слова «товар»), бере участь у якихось діях, співучасник чого-небудь; ком­паньйон, спільник; 2) людина, пов'язана з кимось-небудь друж­бою, щирий друг, приятель³.

Звертання громадянин є суто офіційним, а в однині та в поєднанні з прізвищем, професією або званням використовується тільки у сфері «людина — закон». Наприклад: Громадянин Петренко, чи визнаєте себе винним?, громадянин слідчий, але ніколи громадя­нин міністр.

Сьогодні в українську ділову імову як офіційне повернено звер­тання пан 1 пані, яке найчастіше вживається разом з прізвищем, професією або посадою у кличному відмінку (пане Дмитренку;

пане вчителю; пане директоре).

Точна формула звертання у повсякденному побутовому вжитку виробляється користувачем мови суто індивідуально, залежно від його особистих уподобань, симпатій, конкретної ситуації та мети. Проте певних стандартних норм, особливо у діловому спілкуванні, слід дотримуватись. Існують такі типи звертань до осіб, що мають високий і надвисокий статус: до монархів (королів) та їх дружин — Ваша величносте... Його величність..; до князів монаршого двору,

принців, принцес: — Ваша високосте... Ваша світлосте..; до. аристократів — вельможний пане..; до глав урядів, держав, ке-• рівників центральних органів влади, шанованих гостей і таке інше | можливе застосування так званого широкого адресата (тобто звер­тання пане + посада, звання або прізвище у кличному відмінку), (але перед цим звертанням, на знак високої поваги та шани, додають

прикметники високоповажний, вельмишановний, високодостойний,;. Ваша достойносте... тощо.

Важливу роль у дипломатичному листуванні відіграють звертан­ня. Підручники з дипломатичного протоколу радять, готуючи той чи інший дипломатичний документ, ретельно продумувати фор­мулу звертання. Найпоширенішою формулою є «Шановний па­не + посада, звання або прізвище у кличному відмінку». Напри­клад: Шановний пане Міністре, Шановний пане Посол, Шановний пане Петренку... Показовим є те, що за звертанням, яким почи­нається нота або лист, можна визначити тональність документа. Наприклад, якщо нота починається словами: Пане Міністре, Пане Посол (без слова шановний), то це свідчить про стриманий або навіть напружений характер листа.

Актуальними для дипломатичних текстів є перераховані ви­ще прикметники, які характеризують ставлення до адресата як до людини поважної і шанованої: Його Високоповажності Над­звичайному і Повноважному Послу Федеративної Республі­ки Німеччини в Україні...; Вельмишановний Едгергардте Гей-кенї...

Як показує практика, у дипломатичному листуванні, що ведеться між представниками східнослов'янських країн, країн СНД, часто вживається така форма звертання, як ім'я та по батькові, також, як правило, з прикметником шановний 1 вельмишановний'. Надзвичай­ному та Повноважному Послу України в Польщі Дмитру Васильо­вичу Павличку!..

Для дипломатичного листування важливим є не тільки звертан­ня до адресата, а й те, від якої особи ведеться мова у тексті. На­приклад, за цією ознакою та за наявністю або відсутністю підпису такий найуживаніший дипломатичний документ, як нота, поділяєть­ся на два види — особиста нота і вербальна нота. Особиста нота ^! має форму листа і стосується питань, що мають принципово важ­ливе значення чи містить інформацію про якусь політичну подію. І Вона складається від першої особи, від імені персони, яка її підпи-v сує. Текст особистої ноти починається із звернення, закінчується ⁵ вона виявом поваги (компліментом), тобто трафаретною фразою і. ввічливості. Вербальна нота вважається одним із найпоширеніших І; документів дипломатичного листування. Вислів «вербальна нота» означає: «документ, який повинен якнайсерйозніше братися до | уваги». Текст таких нот складається від третьої особи і не підпи-

сується. Вербальна нота також починається і закінчується форму­лами ввічливості¹.

Комплімент (фр. сотріітепі) є, мабуть, чи не найдавнішим за­собом мовного впливу, він може виразити приязнь, увагу, вдячність, сподівання і т. ін. Формула компліменту («Формула трафаретної ввічливості»)² є невід'ємною складовою дипломатичної практи­ки. Характер компліменту має враховувати принцип взаємності, особливо при направленні ноти-відповіді³.

Комплімент, як правило, обрамлює текст — лист починається і закінчується формулою ввічливості, тобто можна говорити про спеціальні формули початку і кінця тексту.

Оскільки метою початкового компліменту є встановлення контак­ту, приязного тону, він містить, найперше, засвідчення поваги:

Міністерство закордонних справ України засвідчує свою повагу..;

Посольство України в Австрійській республіці засвідчує свою пова­гу... Часто засвідчення поваги поєднується з повідомленням: засвідчує свою повагу і має честь повідомити або з вишуканою формою про­хання: Дипломатична академія при Міністерстві закордонних справ України засвідчує свою повагу Посольству Королівства Нідерландів в Україні імає честь звернутися до Вас, Вельмишановний пане Посол, з проханням.... Залежно від ситуації прохання може бути висловлене у різних формах:...має честь звернутися з проханням;...звертаєть­ся з проханням...;...просить Вас...;... висловлює прохання...

Багатогранність мовних формул, широка палітра різноманітності нюансів мовної етики дає можливість змінювати тон дипломатич­ного листування від найвишуканішої люб'язності до стриманого ввічливого незадоволення залежно від ситуації, мети і типу доку­мента. Цікавим прикладом є формула повідомлення, представлена в чотирьох різних документах: Користуючись нагодою, маємо честь поінформувати Вас...; В плані інформації повідомляємо...;

Інформуємо Вас...; Доводжу до Вашого відома... Пор.: Повідом­ляємо Вас... —Маємо честь повідомити Вам...

Досить часто у дипломатичному листуванні присутні формули подяки за те, що вже було зроблене адресатом: дозвольте подяку­вати Вам за уважне і конструктивне ставлення до реалізації пи­тання про...; Щиро дякую за Ваш лист...; Дозвольте висловити