Правова свідомість, правова культура та правове виховання

1. Правова свідомість.

2. Структура правової свідомості.

3. Види правосвідомості.

4. Функції правосвідомості.

5. Правова культура.

6. Види правової культури.

7. Поняття, ознаки і функції правового виховання.

8. Система і механізм правового виховання.

9. Правовий нігілізм.

1. Правова свідомість.

Правосвідомість - це система почуттєвих і мислених образів комунікативно-вольової спрямованості, через які відбувається безпо­середнє і опосередковане сприйняття правової реальності - ставлен­ня до чинного, минулого і бажаного права, до діяльності, пов'язаної з правом, до правових явищ та поведінки людей у сфері права.

Ознаки правосвідомості:

1) є однією з форм суспільної свідомості; перебуває у взаємозв'язку з усіма її формами (політичною, етичною, філософською, релі­гійною та іншими свідомостями), які є предметом її відобра­ження: випробовує їх вплив і здійснює на них свій вплив;

2) є системою почуттєвих (психологічних) і мислених (ідеологіч­них) образів, що мають комунікативно-вольову спрямованість;

3) пов'язана зі знанням права, слугує підставою для розвитку права і праворозуміння;

4) сприймає правове середовище, право минуле, нинішнє, майбут­нє безпосереднім і опосередкованим шляхом;

5) виступає передумовою і регулятором (саморегулятором) юридично значущої поведінки людини;

6) надає цілеспрямованого характеру діяльності посадових і служ­бових осіб у межах права;

7) є однією з форм вираження правової культури і компонентом (загальним засобом) правової системи.

Отже, правосвідомість пов'язана зі знанням права, ставленням до права, поведінкою у правовій сфері. Ключовий пункт правосвідо­мості - усвідомлення людьми цінностей права, прав і свобод людини й оцінка чинного права з огляду на його відповідність загальнолюд­ським цінностям, закріпленим у міжнародних документах про права людини. Це означає, що міжнародна гуманітарна правосвідомість має пріоритет перед національною.

Правосвідомість є суб'єктивною формою реалізації функцій права.

 

2. Структура правової свідомості.

У структурі правосвідомості суспільства за рівнем відображен­ня правової реальності (оцінна функція) виділяють такі її елементи: правова психологія і правова ідеологія. У поведінці людини визна­чальну роль відіграє така складова її правосвідомості як юридично значуща настанова.

Правова психологія - це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, право­вих явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане ставлен­ня до права, правових явищ. Така правосвідомість відштовхується від повсякденної практики, від конкретних юридичних ситуацій, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, безсистем­но, тобто правова психологія не осмислена теоретично, не впоряд­кована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової дійсності. Наприклад, у дорадянській Росії робітники, виражаючи своє негативне ставлення до фабрично-заводського законодавства, ламали машини, заводське обладнання. Вони емоційно реагували на зовнішні стосовно них правові явища, у цьому разі - на законодавство. За формою відображення дійснос­ті правова психологія складається з правових почуттів, право­вих настроїв, правових переживань, які є рухливими, емоційними; правові звички, правові традиції, правові звичаї - нерухомі, стій­кі, виступають як регулятори поведінки; правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди - пізнавальні, передбачають самооцінку, тобто вміння критично оцінити свою поведінку з огляду на її відповідність праву.

Правова ідеологія є системою правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення право­вої реальності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ і спричиняють готовність до певної правової поведінки в результаті оцінки правових явищ. Це концептуально оформлена, логічно систе­матизована, теоретично і науково осмислена правосвідомість. Інте­лект є провідним елементом правової ідеології. Сучасна право­ва ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів - теорії соціальної правової держави, принципу поділу влади, теорії народ­ного суверенітету, визнанні пріоритету загальнолюдських цінностей перед класовими цінностями, принципу верховенства права, переваги загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національ­ного права, високої ролі суду як антиподу бюрократичного управління та ін. Вона повинна формуватися як процес виявлення, теоретичного (наукового) осмислення, координації і узгодження різних суспільних інтересів з метою досягнення соціального компромісу. Правова ідео­логія обґрунтовує і оцінює існуючі або виникаючі правовідносини, стан законності і правопорядку. У її розробленні беруть участь юрис­ти, політологи, економісти, які враховують конкретні історичні умови, розміщення політичних сил, рівень суспільної свідомості, соціальну психологію, потреби й інтереси (волю) як більшості, так і меншості населення, кожної соціальної групи.

Правова ідеологія - це:

· усвідомлене осмислення правової реальності - правові ідеї, правові принципи, теорії, переконання;

· проникнення в сутність правових явищ - правові поняття, право­ві категорії;

· розщеплення свідомості (настанови) на правомірну і протиправ­ну поведінку, їх мотивація - юридично значущі цілі, юридично значущі мотиви, юридично значущі настанови.

Було б неправильно принижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеологією). Емоції і почуття - необхідний ґрунт, на якому виявляються (склада­ються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емоції - сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, її раціо­нальним освоєнням. На рівні правової ідеології відбувається усвідом­лення реальності, що виражається в мотивах поведінкових актів (дій, учинків, бездіяльності), які формуються через мету. Мета вплітає усвідомлені інтереси у зміст свідомої діяльності (інтереси є джере­лом цілей), сприяє формуванню поведінкової частини правосвідомос­ті, визначальним елементом якої виступає юридично значуща наста­нова, тобто настанова на правомірну чи неправомірну поведінку.

Юридично значуща настанова - це діяльнісна (поведінкова) частина правосвідомості, готовність особи виявити активність у сфері пізнання і реалізації права, або у сфері ігнорування і пору­шення правових норм. Настанова є вольовим процесом переведення правових норм у реальну поведінку. Цей процес складається з певних взаємозалежних елементів: інформованість про норму та розумін­ня її змісту; оцінка, тобто ступінь схвалення норми права; ставлення до прав інших осіб; емоційне переживання з приводу функціонуван­ня норми права; готовність до дії через сформування мотивів поведінкових актів, включаючи ступінь їх відхилення від правових норм тощо. Отже, правозначуща настанова становить конкретну програму поведінки у певних умовах, яка формується з усіх належних суб'єкту правових знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь. Останні переходять в інте­реси та прагнення і зовні виражаються у поведінкових актах право­мірного чи неправомірного змісту.

Юридично значуща настанова - суб'єктивний (усвідомлений) регулятор поведінки, сполучна ланка між правовою психологією і правовою ідеологією, з одного боку, та юридично значущою (право­мірною чи протиправною) поведінкою, з другого.

 

3. Види правосвідомості.

Види правосвідомості за суб'єктами:

індивідуальна - сукупність правових поглядів, почуттів, настро­їв і переконань конкретного індивіда, що визначаються обста­винами його життя, правовою освітою та зовнішнім середови­щем;

групова - виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку соціальними групами, формальними і неформальними колек­тивами, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвід­ношення з інтересами всього суспільства (наприклад, вимоги шахтарів, що страйкують);

суспільна - відображає ставлення до права всього суспільства або етносу, виражає їхні інтереси.

Суспільна і групова правосвідомість виявляється не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і в кожної людини вона прохо­дить крізь призму особистих потреб та інтересів, рис характеру. Було б неправильно говорити, що суспільна і групова свідомість - це сума суджень про право кожного із членів соціальних груп, народу (суспільства). Суспільна і групова правосвідомість виражає найзагальніші, такі, що збігаються, оцінки права і правових явищ членами соціальних спільнот.

Види правосвідомості за глибиною відображення правової реальності:

1) професійна - спеціалізовані знання права, що складають­ся у середовищі професіоналів-юристів: а) професійно-теоретична - ідеї, концепції, погляди, що виражають система­тизоване, теоретичне освоєння права вченими-правознавцями, які працюють у науково-дослідних інститутах і вищих навчаль­них закладах юридичного профілю. Наукова правосвідомість відіграє пріоритетну роль у прогнозуванні напрямів розвитку права, удосконаленні законодавства, узагальненні нормативно-правового матеріалу, розробленні поняттєво-категоріального апарату юриспруденції, концепцій та проектів нових норма­тивних актів тощо; б) професійно-практична - поняття, ідеї, переконання, що формуються на підставі юридичної практики суддями, юрисконсультами, адвокатами, прокурорами та інши­ми практикуючими юристами, яким належить головна роль у реалізації юридичних норм. Від практичної правосвідомос­ті залежить ефективність юридичної практики, її відповідність демократичним і гуманістичним вимогам нашого часу;

2) компетентно-неюридична - правова інформованість службо­вих і посадових осіб у межах компетенції, якою вони офіційно наділені у сфері екології, економіки, культури тощо. Компетент­на правосвідомість фізика, інженера, медика, еколога та інших професіоналів-посадовців неюридичного профілю відрізня­ється як від професійної юридичної правосвідомості (знанням законодавства щодо сфери його професійної діяльності), так і від повсякденної правосвідомості (глибшою інформованістю в конкретній сфері та умінням застосувати її у службовій діяль­ності);

3) повсякденна - життєві, часом поверхові правові судження особи, яка стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспіль­ній та інших сферах життя («повсякденне знання») і користується в оцінюванні фактів юридичного змісту своїм або чиїмось правовим «досвідом». Така правосвідомість складається насамперед на осно­ві рівня отриманого юридичного виховання і нерідко «замикається» на правовій психології, тобто на почуттєвому елементі правосвідо­мості, і виражається в емоційній реакції на такі факти або в підході до них чи інтуіїтивно з позицій здорового глузду (в кращому разі).

 

4. Функції правосвідомості.

Функції правосвідомості - основні напрями оволодіння правови­ми знаннями та їх вплив на правові явища, правову систему в цілому. Правосвідомість - елемент правової системи, що перебуває у глибо­кій єдності з її іншими елементами: системою права, системою зако­нодавства, юридичною практикою; визначає розвиненість правової культури.

Основні функції правосвідомості:

1) пізнавальна (гносеологічна, когнітивна, інформаційна) - перед­бачає нагромадження знань про право, про юридичну практику, інформованість про нові нормативні акти, про зміст юридичних норм, адже без інформації про закон та її осмислення не може бути і ставлення до нього (правові знання).

Необхідність і обсяг правових знань особи зумовлені тим, наскіль­ки вона залучена до системи правових відносин. Здобуття і засвоєння правових знань здійснюються за допомогою соціального і правового досвіду особи;

2) оцінювальна (правостворювальна, емоційна) - передбачає оцін­ку як правових знань, так і правової дійсності з погляду цих знань; відбувається оцінювальне ставлення до правових явищ, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на правове, обов'язкове, необхідне (правові оцінки).

Оцінюються як правові знання, так і правова дійсність з погляду знань. Оцінювальні судження виражаються у схваленні або критиці (конструктивній чи реконструктивній) нормативних приписів законо­давчих актів. Зазвичай схвалюються ті норми, що охороняють і захи­щають права людини, а негативні судження стосуються суперечливих норм або їх відсутності. Оцінюються юридичні дії та операції держав­них органів, що застосовують право (суд, прокуратура, міліція, адвока­тура, нотаріат та ін.). Піддаються оцінюванню правопорушення грома­дян, зловживання владою посадових осіб тощо. Свідомо уявляються правовідносини, і у свідомості визріває власна модель поведінки;

3) регулятивна (настановна) - припускає, що на основі оціню­вального ставлення до чинної в суспільстві системи право­вих приписів, заборон, зобов'язань і дозволів відбувається формування мотивів юридично значущої поведінки, настанов на правомірні чи неправомірні дії (бездіяльність). Регулятивна функція пов'язана з вольовим аспектом правосвідомості, відо­бражає її діяльну сторону, коли власна модель поведінки дозрі­ла (правомірні настанови).

Мотив у правовій реальності є внутрішнім станом особи і визна­чається її усвідомленою потребою в правомірній (неправомірній) дії (бездіяльності). Мотивацією може бути власне або чуже переконання, яке спонукає людину до дій (бездіяльності). Основну роль відіграє настанова - готовність діяти певним чином (правомірно або проти­правно).

Елементи правосвідомості відповідно до виконуваних ними функцій:

пізнавальний (гносеологічний, когнітивний, інформаційний) - правова онтологія;

оцінювальний (правостворюючий, емоційний) - правова аксіологія (поділяється на правову психологію і правову ідеологію);

регулятивний (настановний) - правова праксіологія.

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної і повної реалізації (за якістю законів можна визначити рівень правосвідомості парламентарів; судових рішень - правосвідомос­ті суддів; адміністративних актів - правосвідомості посадових осіб адміністративного апарату). Правосвідомість виступає фактором поваги до права.

 

5. Правова культура.

Правова культура суспільства - різновид і невід'ємна частина загальної культури, що становить систему духовних і матеріальних цінностей у правовій сфері, розвинених суспільством завдяки постій­ному вдосконаленню заходів просвітницько-освітнього характеру з урахуванням загальнолюдських правових цінностей, та визначає рівень розвитку правової системи суспільства.

Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури, яка певною мірою зумовлюється правовими традиціями і виявляється у правових новаціях, що характеризують його (суспільства) якісний стан.

Ознаки правової культури суспільства:

1) є різновидом загальної культури суспільства;

2) зумовлена матеріальною, духовною, політичною та іншими системами, які об'єктивно складаються в суспільстві в той же історичний період; опосередковано присутня в них через вплив права;

3) перебуває в тісній взаємодії з економічною, політичною, психологічною, етичною, інформаційною та іншими культу­рами суспільства, але цілком не збігається з ними, а створює унікальне поєднання матеріальних і духовних елементів;

4) становить систему духовних і матеріальних цінностей (висока правосвідомість, активність суб'єктів права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових норм, реальність прав і свобод громадян, ефективність правового регулювання, правові закони, досконала законодавча техніка, передова право­ва наука, якісна юридична освіта, ефективна юридична практи­ка, стабільний правовий порядок), які відображають у правовій формі стан свободи і справедливості в суспільстві;

5) формується безпосередньо у правовій системі, втілюється в усіх її елементах, що дає підставу вважати правову систему формалізованим вираженнями правової культури;

6) визначає свій рівень ступенем досконалості всіх правових явищ і процесів, що слугують елементами правової системи суспіль­ства;

7) перебуває у діалозі правових культур різних народів, у їх взає­мовпливі та взаємозбагаченні;

8) забезпечує рівень правового прогресу суспільства і держави, досконалість і надійність національної правової системи.

Правова культура складається з усього соціально цінного, прогре­сивного, що реально властиве правовій системі.

Структура правової культури суспільства така:

1) право - за своєю сутністю має бути вираженням справедливості, свободи і рівності - обмежувачем свавілля держави і утверджен­ням гідності особи; його призначення - встановлювати злагоду, толерантність у відносинах між фізичними і юридичними особа­ми всередині держави та між державами світу;

2) правосвідомість - має грунтуватися на розумінні, що право як система норм і принципів є величезною цінністю у сфері суспільних відносин; на вмінні витлумачити ті чи інші поло­ження закону чи підзаконного акта, з'ясувати їх мету, встанови­ти сферу дії тощо; на визнанні того, що джерелами (формами) права є не лише закони, підзаконні нормативно-правові акти та нормативно-правові договори, а й правові звичаї, судові преце­денти, релігійні тексти тощо;

3) правовідносини - виражають здатність осіб реалізовувати свої права і обов'язки за наявності відповідних передумов; обстою­вати свої права, свободи і законні інтереси, не порушуючи прав інших людей;

4) правомірна поведінка громадян, їх правова активність - слугу­ють показником вміння і навичок додержуватися заборон, засто­совувати права, виконувати обов'язки; правомірно поводитися у складних правових ситуаціях; націлювати правові настано­ви не лише на правомірну поведінку, а й на правову активність у різних сферах суспільного життя;

5) юридична практика - відображає професійну діяльність державно-правових інститутів: нормотворчих, правозастосовних, правоохоронних у межах компетенції, відповідно до їх правового статусу, є специфічним виробництвом, яке відповідно організоване і сплановане, де суб'єктами діяльності є юристи- професіонали високої кваліфікації;

6) юридична освіта і наука, їх пов'язаність з юридичною практи­кою - юридична освіта наділяє майбутнього юриста системою правових знань, поглядів, переконань, умінь і навичок; розви­ває здібності до професійно-правової діяльності, чим збагачує інтелектуальний, творчий потенціал народу, його правову куль­туру, забезпечує юридичну практику кваліфікованими фахівця­ми в галузі права. Юридична наука, заснована на пізнанні і усві­домленні відповідних суспільних процесів і явищ, є орієнтиром для практики державно-правового будівництва. Механізм взає­модії юридичної практики, юридичної освіти і юридичної науки зводиться до того, що наукові дослідження мають задовольняти потреби практики і піднімати рівень освіти, а освіта - постача­ти практиці компетентні й ерудовані кадри, покликані спиратися у практичній діяльності на обґрунтовані рекомендації і висновки науки;

7) правова законність і правовий порядок - стан фактичної впорядко­ваності суспільних відносин, урегульованих за допомогою право­вих засобів, змістом яких є сукупність правомірних дій суб'єктів права. Міцність правопорядку залежить від стану законності, без якої неможлива правова культура. Переконаність у необхідності додержання правових приписів нормативних актів та їх додер­жання - це основа режиму законності і правопорядку.

До правової культури не можна зараховувати злочини та інші правопорушення, суб'єктів злочинів та кримінальні структури; коруп­цію, зловживання правом, деформацію правосвідомості, що виражаєть­ся, зокрема, у правовому нігілізмі, ідеалізмі тощо. Якщо правову куль­туру частини суспільства (етнічної, релігійної, соціальної чи навіть професійної), яка відрізняється від культури суспільства лише в певних аспектах (а в цілому збігається з нею), можна назвати субкультурою, то злочинні співтовариства (терористичні організації, мафіозні клани), екстремістські угруповання є виразниками контркультури і антипра­ва, оскільки їх юридично значуща поведінка є неправомірною.

Типи правових культур: за територіальним принципом - націо­нальна, регіонально-континентальна (наприклад, європейська, афри­канська, американська тощо), міжнародна; за сім'ями (типами) право­вих систем - романо-германська, англо-американська, релігійна, традиційна; за «цивілізаціями» («традиціями») - східна, західна тощо.

 

6. Види правової культури.

Види правової культури залежно від її носія: 1) правова культу­ра суспільства; 2) правова культура особи; 3) правова культура соці­альної (професійної) групи.

Виділяючи три види правової культури - суспільства, соціаль­ної (професійної) групи, особи,- слід пам'ятати, що в реально­му житті вони взаємозалежні: правова культура як соціальне явище єдина; правова культура суспільства не існує поза правовою культу­рою його членів (особи, групи), вона є умовою, формою і результатом культурно-правової діяльності громадян та їх професійних груп.

Правова культура суспільства — це різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства.

Система цінностей — це активність суб'єктів права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових норм, реальність прав і свобод громадян, ефективність правового регулювання, якісні закони, досконала законодавча техніка, розвинута правова наука, юридична освіта, ефективна юридична практика, стабільний правопорядок. Систему цінностей в галузі права, що існують в реальному функціонуванні в суспільстві, називають правовою реальністю, яка у структурному відношенні збігається з поняттям «правова система».

Правова культура відображає такі зрізи правової реальності (правової системи):

— структурно-функціональний;

— аксеологічний (оцінний).

Структурно-функціональний зріз уможливлює розкриття статики (структурного аспекту) і динаміки (функціонального аспекту) правової культури. Структурний аспект (статика) правової культури характеризує її склад, внутрішню будову; функціональний (динаміка) — виникнення, розвиток і взаємодію елементів правової культури між собою і з іншими соціальними явищами, насамперед моральною, політичною та іншою культурами.

Аксеологічний (ціннісний) зріз розкриває систему цінностей, створених у ході розвитку суспільства і накопичених людством в галузі права, тобто все те, що належить до правового прогресу.

Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура правової культури суспільства включає.

1) культуру правосвідомості — високий рівень правосвідомості, що містить оцінку закону з позицій справедливості, прав людини;

2) культуру правової поведінки — правову активність громадян, яка виражається в правомірній поведінці;

3) культуру юридичної практики — ефективну діяльність законодавчих, судових, правозастосовних, правоохоронних органів.

Функції правової культури — це основні напрямки осягнення правових цінностей — вітчизняних і світових.

Основними функціями правової культури є:

1) пізнавальна — засвоєння правової спадщини минулого і сьогодення — вітчизняної та іноземної;

2) регулятивна — забезпечення ефективного функціонування всіх елементів правової системи і створення непохитного правопорядку;

3) нормативно-аксеологічна — оцінка поведінки особи, рівня розвитку законодавства, стану законності і правопорядку відповідно до норм права держави і міжнародних стандартів.

Показником правового прогресу є високий рівень правової культури. Рівень розвитку правової реальності як особливої системної якості і є правовою культурою. Правова культура в кожен даний момент «присутня» у кожній даній крапці правової реальності, не збігається з нею цілком, але існує в ній як складова частина, здатна виступати у вигляді показника (характеристики) рівня розвитку цієї реальності.

Правова культура особи - зумовлений правовою культурою суспільства ступінь правової розвиненості, ціннісної інформаційно-правової освіченості особи, що дає їй змогу адекватно орієнтуватися у різних правових ситуаціях, дотримуватися правомірної поведінки.

Ознаки правової культури особи:

1) формується під впливом соціальних умов, залежить від повно­ти соціалізації особи як члена суспільства;

2) зумовлюється правовою культурою суспільства, її структурою;

3) передбачає певний ступінь правової розвиненості, опанування певною сумою юридичних знань, зокрема системою основних прав і свобод, та оцінювальної інформаційно-правової освіче­ності - розуміння соціальної цінності права;

4) спостерігається у вмінні адекватно орієнтуватися у сфері, урегу­льованій правом, спираючись на здобутий правовий досвід протягом життя;

5) зовні виражається у правомірній поведінці і навіть виробленні її стилю.

Структура (елементи) правової культури особи:

1) правова освіченість (інформованість) - знання змісту право­вих норм. Інформованість була і залишається важливим кана­лом формування юридично зрілої особи. Існує такий феномен правової культури, як презумпція знання закону (пізнавальний, інформаційний аспект);

2) повага до права - розуміння необхідності і соціальної корисності правових норм, «віра в право», судження про право як соціальну цінність, звичка орієнтуватися на правові цінності і правомірні настанови, на використання правових засобів для задоволення потреб та інтересів (оцінно-орієнтувальний аспект);

3) діяльність, відповідна праву, - свідоме виконання вимог право­вих норм: правомірно поводитися, реалізовувати суб'єктивні права і юридичні обов'язки; вміння користуватися правовим інструментарієм - законами та іншими актами (поведінковий, діяльнісний аспект).

Правокультурну особу можна визначити за такими показниками:

1) правосвідомість (поважне ставлення до права, готовність добровільно його дотримуватись, традиція додержання і вико­нання договорів та ін.);

2) правове мислення (вища аналітична здатність особи опосеред­ковано і узагальнено за допомогою понять, суджень, умовиво­дів, що фіксуються словами, відображати істотні закономірні зв'язки дійсності, вирішувати соціально-правові суперечності);

3) правомірна поведінка (зіставлення вчинків із правовими нормами);

4) правова активність як вища форма правомірної поведінки.

Правова активність - соціально корисна ініціативна діяльність особи, яка перевершує звичайні вимоги до можливої і належної поведінки і спрямована на утвердження соціально-правових цінностей, розвиток демократії, зміцнення законності і правопорядку в суспільстві. Правова активність - одна зі змістових характеристик особи, що слугує зовнішнім вираженням її правосвідомості і правової культури, визначає їх рівень. На відміну від держав з тоталітарним режимом, де бажаною є люди­на конформістської поведінки, а від активної («носія правової енергії») намагаються позбутися, у державах з демократичним режимом потрібна особа активна, інформована про свої права й обов'язки і здатна їх реалі­зовувати в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Правову активність в Україні стимулює проголошене в Конституції України право кожного будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55).

Види правової активності за освітньо-правовим рівнем: непрофесійно-правова (будь-якого громадянина) і професійно-правова (юриста-фахівця).

Форми вияву правової активності, сумлінна службова діяль­ність, предметне обговорення законопроектів, участь у передвибор­ній боротьбі як довірена особа кандидата в депутати та ін. Правова активність може бути як епізодичною (дії громадянина щодо затри­мання підозрюваного у вчиненні злочину), так і постійною (виконан­ня функції присяжного засідателя у суді). Досягається правова актив­ність особи заохоченням і стимулюванням суспільно корисних дій та припиненням шкідливих.

Правова активність особи (загальна і спеціальна, тобто професій­на) сприяє виробленню стилю (способу чи манери) правомірної пове­дінки, який формується залежно від ступеня засвоєння і вияву ціннос­тей правової культури суспільства, специфіки професійної діяльності, індивідуальної неповторності творчості кожної особи. Культурний стиль правомірної поведінки характеризується сталістю додержання правових принципів у правомірній поведінці, специфікою вирішення життєвих проблем, яка виражається в особливостях вибору варіанта правомірної поведінки в межах, визначених правовими нормами.

Правову культуру професійних груп можна поділити на два різно­види - неюристів і юристів.

Професійна культура фахівців-неюристів - правова культура тієї професійної групи, котра не займається юридичною діяльністю (спеціалісти в галузі народного господарства, соціально-культурної діяльності, охорони здоров'я тощо), що потребує володіння правовим мінімумом, який сприяє грамотній (у правовому відношенні) органі­зації роботи кожним спеціалістом, виконанню її на належному рівні. Діяльність фахівців - працівників будь-якого рівня значною мірою урегульована нормативно-правовими актами, в яких визначено коло справ, що їм належить виконувати, їхні функції, права й обов'язки, відповідальність та інші, які вони повинні знати (наприклад, знання лікарем-хірургом судової медицини). Фахівець з комерції, економіки, банківської справи, технології виробництва повинен бути компетент­ним не лише у своїй галузі, а й певною мірою у правовій. Вступаючи у виробничі відносини, вони нерідко змушені вирішувати конфлік­ти, що виникають у трудовому колективі, за допомогою правових норм. Управлінські кадри на підприємствах, в організаціях і устано­вах мають знати основи чинного законодавства, чітко уявляти свою правову компетенцію, своєчасно оновлювати свої правові знання та виховувати підлеглих у дусі додержання симбіозу прав і обов'язків.

Професійно-правова культура юристів - правова культура тієї спіль­ності людей (адвокатів, суддів, прокурорів тощо), яка професійно займа­ється юридичною практичною діяльністю і потребує, крім юридичної освіти, ще й глибоких конкретно-фахових знань, умінь, навичок.

Від правової культури юристів як професійної групи залежить відповідне забезпечення механізму правового регулювання, якість законотворчості, застосування права, контрольно-наглядової, судової, правоохоронної та інших правових форм діяльності держави.

Структура професійно-правової культури юристів:

1) юридична освіта і правова освіченість - знання права, законів, підзаконних актів, рішень Конституційного Суду країни і Євро­пейського Суду з прав людини, а також можливостей юридич­ної науки; при цьому правова підготовленість відрізняється від підготовленості інших законопослухняних громадян обсягом, глибиною і формалізованим характером правових знань;

2) сформований правовий світогляд - переконаність у відповіднос­ті законів і підзаконних актів праву, міжнародним стандартам у галузі прав людини; згода (солідарність) з правовими припи­сами законів, розуміння корисності і необхідності їх застосуван­ня, тобто наявність глибокого правового мислення; володіння мистецтвом тлумачення правових актів - уміння критично твор­чо осмислювати правові норми, принципи та інші правові засоби з огляду на їх гуманістичний, демократичний і моральний зміст;

3) досконале володіння правовим інструментарієм - майстерність у застосуванні норм права, вміщених у нормативно-правових актах та інших джерелах (формах) права, включаючи рішен­ня Європейського Суду з прав людини; звичка додержуватися закону, вдаватися до використання всіх досягнень юридичної науки і практики при прийнятті й оформленні правових рішень; навички проведення правової експертизи; володіння правилами складання документації; мовна підготовка.

Правову культуру юристів-професіоналів залежно від змісту їхньої роботи можна поділити на такі види: правова культура суддів, проку­рорів, слідчих, юрисконсультів, нотаріусів, адвокатів, державних вико­навців та ін. Юристи як члени юридичних груп при міністерствах, парламенті та інших державних структурах беруть участь у підготов­ці нормативних актів, якість яких багато в чому визначається їхньою правовою культурою і правовим мисленням. Залежно від відображен­ня у правосвідомості юриста утворюються сфери, що відповідають різним галузям правових відносин (господарська, цивільно-правова, кримінально-правова, кримінально-процесуальна, трудова та ін.).

Юридична професія вимагає оволодіння не лише правовою куль­турою, а й психологічною, моральною, політичною, етичною, есте­тичною, економічною, екологічною, інформаційною та іншими, що становлять деонтологічні засади професіоналізму. Юристи повинні вміти керувалися в практичній діяльності принципами моралі, бути політично нейтральними (не брати участі в політичній партії, якщо на них поширюється таке обмеження), знати психологію спілкування з колегами і клієнтами, дотримуватися службового етикету, володі­ти державною мовою і мовою тих етнічних меншин, де здійснюється їхня професійна діяльність. Правова культура тріумфує у професій­ній групі юристів лише тоді, коли кожний з них як служитель закону чесно виконує свій морально-правовий обов'язок.

На професійну групу юристів поширюється вимога постійно підтримувати свою «професійну форму». Для цього потрібні: правильна організація роботи за спеціалізацією, якісна теоретична підготовка і її постійне підвищення через самоосвіту, бажання набути досвіду і знань в конкретній галузі права, щоденна робота над собою як фахівцем.

 

7. Поняття, ознаки і функції правового виховання.

Правове виховання - здійснюваний за допомогою спеціальних форм, засобів та методів послідовний, систематичний та цілеспрямо­ваний правовий вплив на особу, соціальну групу, суспільство з метою засвоєння ними правових знань, підвищення рівня їхньої правосві­домості і правової культури та вироблення орієнтації на соціально-активну правомірну поведінку.

Ознаки правового виховання:

1) будується на засадах системи норм і принципів права;

2) тісно пов'язане з усіма видами соціального виховання - мораль­ним, політичним, естетичним та ін., що є «субправовими» або такими, «що прилягають до правового», «пов'язані з правовим», оскільки всі вони втягуються в орбіту правового виховання;

3) має на меті дати людині необхідні в житті юридичні знання, навчити її поважати і додержуватися законів та підзаконних актів, грамотно захищати себе від незаконних дій з боку державних органів, що застосовують право;

4) виражається у втіленні у правосвідомість осіб, що виховують­ся, складових елементів упорядкованих суспільних відносин - дозволів, зобов'язань, заборон, які створюють умови для здій­снення правомірної поведінки;

5) спирається на можливість застосування примусової сили держа­ви через покладання юридичної відповідальності на правопо­рушників;

6) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних форм та методів;

7) виконується вихователями, котрі, як правило, мають юридичну освіту або спеціальну юридичну підготовку.

Сутністю правового виховання є вироблення поваги до права, його елементів, поєднаних у системну якість, що відповідає справед­ливості, розуміння природного призначення права впливати на свідо­мість, культуру особи, на узгодження її потреб та інтересів з інтереса­ми і сподіваннями суспільства. Саме проникнення у сутність права, здатність свідомо (інтелектуально) сприймати, оцінювати певні правові явища, що є стрижнем правового виховання, спонукає люди­ну до правомірних настанов, активної правомірної поведінки.

Функції правового виховання:

інформаційна - доведення до відома громадян прийнятих зако­нів та підзаконних актів, нормативно-правових договорів, наці­ональної судової практики, рішень Європейського Суду з прав людини тощо;

орієнтувальна - орієнтація громадян на законослухняну пове­дінку, додержання приписів нормативно-правових актів, толе­рантність у спілкуванні в правовій сфері;

профілактична - попередження правопорушень та запобігання їм, перевиховування правопорушників у дусі поваги до права;

стимулююча - вироблення у громадян правової активності.

Система правового виховання - це сукупність основних струк­турних елементів правовиховного процесу (суб'єктів, об'єктів, форм, засобів, способів, методів), що забезпечують його відповідний поря­док і організацію.

Суб'єкти правового виховання - державні органи, громадські організації, соціальні групи, посадові особи та громадяни, котрі спрямовують свою діяльність на розроблення і реалізацію заходів, пов'язаних з правовим вихованням. Суб'єкти правового вихован­ня можуть мати правовиховну функцію як основну (установи осві­ти - Національна юридична академія України, Одеська національна юридична академія, Київський національний університет внутріш­ніх справ, Харківський національний університет внутрішніх справ, юридичні факультети національних державних університетів та ін.) або як одну з багатьох (місцеві ради, прокуратура, адвокатура, органи юстиції, МВС та ін.).

Об'єкти правового виховання - свідомість людини, її розум (інте­лект) та здатність сприймати, оцінювати і здійснювати певні правові явища.

Форми правового виховання (зовнішніє вираження організаційної діяльності, її змісту):

1) правова освіта - цілеспрямований процес правового навчання в системі освіти юридичного (професійно-правового) і неюридичного профілю, що полягає у передаванні, нагромадженні і засвоєнні знань, умінь і навичок правового характеру (школі, коледжі, інституті);

2) правова інформація - оперативне доведення до громадян пові­домлень, що містять відомості про прийняття нових законів та підзаконних актів, міжнародних договорів, їх змісту та спрямо­ваності;

3) правова пропаганда - поширення правових знань серед насе­лення шляхом тлумачення норм права через засоби масової інформації (преса, телебачення, радіомовлення, Інтернет);

4) юридична практика - здійснення правовиховного впливу суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, юстиції, адвокатури на громадян;

5) безпосередня реалізація норм права - виявлення соціально-правомірної активності, самостійне здійснення юридичних дій, дотримання заборон, використання дозволів (прав), виконання обов'язків;

6) правомірна поведінка - поводження з суб'єктами права відпо­відно до правових норм у такий спосіб, щоб бути зразком для наслідування;

7) самовиховання - самоаналіз своїх дій відповідно до правових вимог, удосконалення правових знань і орієнтації в правовій реаль­ності (його методи: самопізнання, самооцінка, самопорівняння, самообов'язковість, самоврядування, самопримус).

Засоби правового виховання: телерадіопередачі, лекції з правової тематики, індивідуальна робота, друковані правові видання, спеці­альні організаційно-освітні акції правового змісту (прес-конференції, брифінги, зустрічі, лекції, бесіди, семінари, вечори питань і відпові­дей, консультації тощо).

Методи правового виховання - сукупність прийомів і способів, за допомогою яких здобуваються правові знання, уміння і навички, формується повага до права. Основні методи правового виховання-переконання, заохочення, примус, інформаційний вплив, наставни­цтво, позитивний приклад.

Правова вихованість - внутрішній духовно-правовий стан, у якому перебуває особа в момент прийняття рішення про необхід­ність поводити себе відповідно до вимог норм права. Це стан право­свідомості особи, рівень її правової культури, готовність до право­мірної поведінки. Вищий рівень правової вихованості - це не тільки знання права і розуміння необхідності виконувати правові приписи, але і сформоване ставлення до права і правового закону як до вищих цінностей. Правова вихованість - результат таких стадій правового виховання: 1) накопичення правових знань; 2) перетворення накопи­ченої інформації в оцінні орієнтації у правовій сфері, формування правового світогляду; 3) готовність діяти, керуючись інформаційно-оцінними орієнтаціями, правовим світоглядом.

 

8. Система і механізм правового виховання.

Правове виховання має свою систему, механізм, стадії.

Система правового виховання — це сукупність основних частин (елементів) правовиховного процесу, яка забезпечує його певний порядок і організацію.

Систему правового виховання складають такі елементи:

1) суб'єкти — державні органи, організації, спеціально уповноважені державою особи, що здійснюють правовиховну діяльність;

2) об'єкти — виховувані громадяни або громадські групи;

3) сукупність правовиховних заходів, певних способів і засобів.

Суб'єкт правового виховання може мати правовиховну функцію як основну (Національна юридична академія України, Одеська юридична академія, Київська академія внутрішніх справ, Університет внутрішніх справ, юридичні факультети державних університетів та ін.) або як одну із багатьох (ради народних депутатів, прокуратура, адвокатура, органи юстиції, МВС та ін.).

Об'єкт правового виховання (громадяни) у ході правовиховного процесу зазнає впливу двох факторів, від яких залежить ефективність правового виховання:

1) об'єктивний фактор — позитивні зовнішні умови, що сприяють правовиховній діяльності (демократизація суспільства, захист прав особи, успіхи правотворчої діяльності, юридичної практики та ін.), або негативні умови, що ускладнюють правовиховну діяльність (недосконалість законодавства, невідпрацьованість способів і засобів правового виховання та ін.);

2) суб'єктивний фактор — позитивний внутрішній духовно-правовий стан особистості (її правова вихованість, настанова на правомірну поведінку) або негативний (правова настанова на неправомірну поведінку, однією з підстав якої є правовий нігілізм).

Правовиховні заходи можна зобразити у вигляді сукупності способів і засобів правового виховання. Способи правового виховання:

— правова освіта (або інакше: правовий всеобуч); - правова пропаганда;

— юридична практика державних органів та інших організацій (наприклад, правовиховна діяльність суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, юстиції, адвокатури і т.д.);

— правомірна поведінка громадян, їх особиста участь у здійсненні (реалізації) та охороні правових норм;

— самовиховання.

Засоби правового виховання:

1) нормативно-правові акти, акти застосування норм права;

2) ознайомлювальні і роз'яснювальні матеріали про правові акти в пресі (у кожній газеті мають бути рубрики типу «Правова освіта», «Юридичний всеобуч», «Консультує юрист», «Запитуйте — відповідаємо»);

3) правові радіо- і телевізійні журнали типу «Право», «Закон» та інші у республіканському (Автономна Республіка Крим), обласних, міських і районних центрах, які систематично інформують про законодавчі та інші нормативні акти України, діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, органів юстиції, а також про стан правопорядку, боротьби з правопорушеннями тощо;

4) юридичні газети, метою яких є поширення правових знань;

5) організаційно-освітні: прес-конференції, брифінги, зустрічі, лекції, бесіди, семінари, вечори питань і відповідей, консультації та ін.

Заслуговує на увагу пропозиція про створення довідкової інформаційно-правової телефонної служби для оперативних відповідей на запитання індивідів, які відчувають потребу у виборі лінії своєї поведінки з погляду її відповідності нормам права, закону.

Механізм правового виховання - це порядок перенесення правових ідей і настанов, що містяться в суспільній правосвідомості, у свідомість виховуваних (особи, громадської групи).

Функціональними елементами механізму правового виховання є такі:

1) суспільна правосвідомість;

2) система норм права;

3) способи і засоби правового виховання;

4) правосвідомість виховуваних, яких необхідно збагатити правовими ідеями і настановами, що містяться в суспільній правосвідомості.

Стрижневою ниткою, яка пов'язує усі ланки (структурні елементи) механізму правового виховання, є правова інформація, яка на рівні перших трьох елементів виступає як оповіщувальна (дескриптивна), а на рівні четвертого елемента — як командна (прескриптивна) інформація.

Суспільна правосвідомість і правосвідомість виховуваних — це внутрішня, духовна частина механізму правового виховання, а система норм права, способи і засоби правового виховання - його зовнішня, інструментальна частина.

Механізм правового виховання особи в духовному внутрішньому зрізі (правовиховний процес особи) можна зобразити у вигляді таких стадій:

1) накопичення правових знань, правової інформації;

2) перетворення накопиченої інформації на правові переконання, звички правомірної поведінки;

3) готовність діяти, керуючись цими правовими переконаннями, тобто поводитися правомірно, відповідно до закону.

Результатом дії механізму правового виховання є рівень правової вихованості особи, її правова культура.

Правова вихованість — внутрішній духовно-правовий стан, у якому перебуває особа в момент прийняття рішення про те, як поводити себе у тих чи інших обставинах. Це стан правосвідомості особи, рівень її правової культури, готовність до правомірної або протиправної поведінки. Рівень правової вихованості — це не тільки знання права і розуміння необхідності виконувати правові розпорядження. Він визначається ступенем сформованості ставлення до права і правового закону як до цінностей, що існують в демократичному суспільстві поза конкуренцією.

 

9. Правовий нігілізм.

Правовий нігілізм (від лат. nihil - ніщо, нічого) - деформація правосвідомості особи, суспільства, соціальної групи, що характе­ризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, запереченням значущості норм і принципів права або зневажливим до них ставлен­ням, однак виключає злочинний намір.

Ігнорування закону зі злочинною метою - самостійна форма деформації правосвідомості. Водночас правовий нігілізм породжує правопорушення, зокрема кримінальні злочини.

Правовий нігілізм є породженням системи суб'єктивних і об'єктивних чинників:

1) наступність нігілістичних традицій - протягом багатьох століть формувалося нігілістичне ставлення до правових норм, які приймалися в угоду владі і втілювалися в життя з порушен­ням принципів справедливості, свободи і рівності. Нігілістичне ставлення до права особливо розвинулося в радянський пері­од, коли на державному рівні обґрунтовувалися ідеї про відми­рання права і держави при соціалізмі, про перевагу всесвіт­ньої пролетарської революції над правами людини, постанов комуністичної партії над законами, коли порушення законнос­ті прикривалися виправдовувальними поясненнями на зразок «в інтересах народу», «для виконання плану», а правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету доцільності перед правом і законом;

2) кризовий стан в суспільстві (економічний і політичний), що поєднує економічну кризу і кризу влади та виражається в еконо­мічній нестабільності, інфляції, боротьбі за владу, корупції посадових осіб, відсутності професіоналізму органів державної влади і місцевого самоврядування. Все це призводить до право­вої незахищеності значної частини населення та підриває її довіру до влади та її правових актів;

3) недосконалість законодавства - його невпорядкованість, нестабільність і суперечливість, звідси - невіра у справедли­вість і об'єктивність законів, у їх відповідність праву, правам людини;

4) неефективність правозастосовної діяльності - недосконалість механізму приведення в дію ухвалених законів породжує неві­ру в законність дій посадових осіб різних рівнів, в діяльність правозастосовних, судових, правоохоронних органів; прагнен­ня уникнути юридичної відповідальності, обійти закон;

5) низький рівень правосвідомості та правової культури - виявля­ється у незнанні чи слабкому знанні законодавства; психологіч­ному прагненні звільнитися з-під контролю права, сили і приму­су; сприйнятті масовою культурою (через її низький рівень) елементів кримінальної культури, характерних для ув'язнених колоній, тюрем (спосіб мислення і поведінка; жаргон; способи комунікації і вирішення конфліктів; настанови, що виправдову­ють правопорушення) тощо.

Питання для самоперевірки:

1. Охарактеризуйте правову свідомість.

2. Охарактеризуйте правову культуру.

3. Охарактеризуйте правове виховання.

4. Що таке правовий нігілізм?

 

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 року.

2. Васильєв А.С., Борщевський І.В. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: ТОВ «Одісей», 2007.

3. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 270с.

4. Загальна теорія держави і права: (основні поняття, категорії, прав. конструкції та наук. концепції): навч. посіб./ За ред.. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко, - К.: Юрінком Інтер, 2008. – 400с.

5. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник. – К., 2001.

6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.

7. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. – 2-ге видання. К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 520с.

8. Суботін В.М. Теорія держави та права: Навч. посібник – К.: Знання, 2005.

9. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред.. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688с.

10. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін..; За заг. ред.. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. – 368с.