Сталий розвиток суспільства та його проблеми. Шляхи вирішення в Україні

 

Ще понад 200 років тому, у 1798 році, британський священик Томас Мальтус вперше поставив принципове питання про відповідність нових параметрів розвитку людства ресурсному потенціалу Землі. Тоді воно отримало форму попередження про майбутню нестачу продовольства та широкомасштабний голод внаслідок зростання населення планети та обмеженої можливості виробництва продуктів харчування.

Вимога живого організму до якості середовища (ступінь відповідності природних умов потребам людей чи інших живих організмів) виробилися впродовж багатьох тисячоріч еволюції. Ясно, що при різкій зміні цих чинників, відхиленні їх від необхідної організму норми, можливі порушення обміну речовин, які несумісні з життям організму. На цю проблему звернув увагу перший президент Академії наук України В.І. Вернадський. Основою вчення академіка Вернадського була „жива речовина”, до складу якої входять усі живі організми планети. Незважаючи на маленький обсяг (0,25% маси всієї біосфери), завдяки геохімічній активності і здатності до розмноження жива речовина, використовуючи і переробляючи світлову енергію, розвиває величезну вільну енергію, через що її функції проявляються в планетарному масштабі. До складу живої речовини Вернадський включив також і людину, розглядаючи природу і людське суспільство як одне ціле. Вернадський обґрунтував положення про те, що стан сучасної Землі, сформований людиною, показав, що діяльність сучасної людини викликає рух основних хімічних елементів у масштабах, які порівнюються з природними циклами руху цих елементів. По визначенню Вернадського людина стала найбільшою могутньою геологічною силою на планеті, людська діяльність стала перевищувати масштаби наймогутніших стихійних явищ.

У 1970-1972 р.р. група дослідників Масачусетського технологічного інституту на замовлення „Римського клубу” (неформальна організація вчених: математиків, економістів, екологів, соціологів, фахівців з управління, яка була створена в 1968 р.; основна мета робіт, що виконувалися під його керівництвом, полягала в розробці наукових методів опису світу як складної біосоціальної системи) здійснила 2-річне дослідження довготермінових наслідків загальної тенденції зростання чисельності населення, промислового і сільськогосподарського виробництва, споживання ресурсів та забруднення довкілля.

Результати цього дослідження, оприлюднені у 1972 році у відомій книзі „Межі зростання”, показали, що необхідно переглянути систему загальноприйнятих цінностей і переходити від вузьконаціональних, регіональних цілей до оцінки глобальної світової рівноваги, що забезпечить безпеку життєдіяльності всього людства.

Отже, на сучасній стадії взаємодії суспільства і природи глобальна земна соціоекосистема (територіальна соціоприродна саморегульована система, динамічна рівновага якої повинна забезпечуватись людським суспільством) втрачає здатність до природної саморегуляції. Головним її регулятором тепер повинно стати суспільство і від того, як воно буде виконувати функції по охороні навколишнього середовища, залежить власне майбутнє людей. Зрозуміло, що для усунення цієї небезпеки необхідно переглянути традиційні принципи природокористування і цілком змінити господарську діяльність у більшості країн світу.

Стан навколишнього середовища і негативні прогнози щодо глобальної соціоекологічної катастрофи спонукали до проведення таких досліджень і виконанню заходів, які б дали можливість вирішити двоєдине завдання – збереження рівноваги в природі і задоволення вимог умов життя, що увесь час зростають.

У 1983 році з ініціативи ООН була створена Міжнародна комісія з питань екології та розвитку (очолила комісію колишній прем’єр-міністр Норвегії Гро Харлем Брутланд), завданням якої було проведення аналізу стану НПС в контексті глобальних перспектив. На основі оцінок авторитетних експертів у 1987 р. ця комісія підготувала фундаментальне дослідження „Наше спільне майбутнє”, в якому на сучасному рівні об’єктивних знань відображені розуміння світовим співтовариством гостроти соціоекологічної проблематики, необхідність глобальної переорієнтації соціально-політичного, економічного, технічного, технологічного і культурного розвитку, здійснення для цього відповідних національних і загальнопланетарних проектів.

У 1992 році в Ріо-де-Жанейро відбулася Міжнародна конференція ООН відома ще як Самміт „Планета Земля”, присвячена проблемам майбутнього планети Земля, рішенням якої було затверджено „Порядок денний на ХХІ століття”, програма дій якого зосередилася на таких проблемах:

- ощадливе ставлення до наявних ресурсів;

- важливість такої екосистеми, яка досягла б рівноваги, що може влаштувати людство;

- захист і збереження природи;

Цей програмний документ ставить для всіх країн світу головну мету на майбутнє – глобальне партнерство держав для просування шляхом сталого розвитку суспільства, який передбачає узгодження економічних, екологічних та соціальних чинників розвитку.

 

Сталий розвиток – це такий розвиток суспільства, за якого задоволення потреб теперішніх поколінь не має ставити під загрозу можливості майбутніх поколінь задовольняти свої потреби”. Із доповіді „Наше спільне майбутнє”

 

„Порядок денний на ХХІ століття” складається з 4 розділів. Перший розділ присвячено економічним та соціальним проблемам людства. Другий розділ відображає глобальні екологічні проблеми планети: знищення лісів, виснаження ґрунтів, розширення площі пустель. У третьому розділі розкрито роль і значення великих груп населення (жінки, молодь, діти, корінне населення та ін.), науковців, органів місцевої влади і недержавних організацій у досягненні цілей сталого розвитку суспільства. Четвертий розділ присвячено висвітленню методів реалізації Концепції сталого розвитку; тут обговорюються фінансові ресурси і механізми, надається інформація про механізм прийняття рішень та засоби поширення екологічно обґрунтованих технологій, розглядаються проблеми міжнародної співпраці, міжнародні угоди і правові механізми.

Основні принципи сталого розвитку:

- принцип „задоволення потреб” – найбільшу увагу слід приділяти задоволенню потреб найбідніших країн світу;

- принцип „встановлення обмежень” – на стан технологій та на розвиток людства мають накладатися обмеження задля збереження довкілля; враховуються також обмеження у спроможності біосфери ліквідувати наслідки діяльності людства.

Причинами виникнення ідеї сталого розвитку суспільства стали:

- глобальне потепління;

- збіднення озонового шару (кожен втрачений відсоток озону на планеті спричиняє 150 тис. додаткових випадків сліпоти через захворювання на катаракту, на 2,6% збільшує число ракових захворювань шкіри);

- кислотні опади;

- накопичення в ґрунтах токсичних відходів важких металів та пестицидів;

- загроза біорозмаїттю (кількість різних видів біологічних організмів на планеті нині складає 1.4 млн.; щорічно зникає 10-15 тис. видів організмів);

- забруднення радіонуклідами (внаслідок аварії на ЧАЕС 1986 року радіонуклідами було забруднено значну територію земної кулі, зокрема, 8.7 % території України);

- погіршення економічних і соціальних умов в багатьох країнах світу, зростання чисельності населення, яке проживає в умовах злиднів.

 

Соціальні умови населення країн оцінюються за індексом людського розвитку (ІЛР), який є інтегрованим показником трьох компонентів: тривалості життя, рівня освіти і скоригованого ВВП країни на душу населення.

Відносно проблем суспільства сталий розвиток означає покращення якості життя людей з таких головних напрямків:

- соціальне та економічне забезпечення;

- екологічно сприятливе середовище для життя;

- підвищення безпеки життя;

- покращення стану здоров’я.

 

Показники, які використовуються для оцінки стану здоров’я та рівня життя людей, стану довкілля на окремій території, кількісна оцінка впливу людської діяльності на стан довкілля і на стан здоров’я людей, якість і тривалість їхнього життя називаються індикаторами сталого розвитку:

 

1) соціальні індикатори:

- середня тривалість життя;

- співвідношення середньої і мінімальної зарплати;

- чисельність населення, яке проживає в екологічно-небезпечних умовах;

- темпи росту зайнятості населення;

- зниження дитячої смертності;

- доступ до послуг у сфері санітарії;

2) економічні індикатори:

- темпи росту ВВП на одного жителя;

- зміна характеру особистого споживання продуктів харчування;

- використання природних ресурсів одним жителем;

3) екологічні індикатори:

- споживання водних ресурсів, в т.ч. чистої питної води;

- площа природно-рекреаційної зони;

- обсяги викидів в атмосферу оксиду вуглецю, сполук сірки та азоту;

- обсяги побутових відходів та стічних вод;

- обсяги промислових відходів.

 

За даними щорічної доповіді ПРООН (Програма розвитку ООН) Україна за ІЛР у 2013 році посіла 83 місце серед 179 країн світу (для порівняння: у 1990 р. займала 45-ту позицію з 177 країн світу). Явне пониження у цьому рейтингу пов’язане зі скороченням тривалості життя, збільшенням кількості випадків ВІЛ-інфекції, зростанням смертності внаслідок СНІДУ, поширенням туберкульозу, зростаючою кількістю безпритульних дітей.

 

При переході країни на шлях сталого розвитку мають бути вирішені такі завдання:

- сприяння становленню громадського суспільства;

- подолання бідності;

- відхід від таких процесів розвитку суспільства, які призводять до його деградації;

- створення цілісної системи законодавства у сфері сталого розвитку;

- введення дієвого економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності;

- вдосконалення процедур доступу до інформації з питань НПС та здоров’я людини.

 

Найбільш економічно розвинуті країни в основному завершили перехід до високопродуктивної ресурсозберігаючої економічної діяльності, що створює достатні умови для рішення складних екологічних і соціальних завдань. Головними факторами, що сприяли цьому, стали: переміщення в малорозвинені країни галузей, що не вимагають висококваліфікованої робочої сили і створюють велику кількість відходів на одиницю продукції; структурна перебудова економіки за рахунок прискорення розвитку високотехнологічних і маловідходних технологій; консервація власних природних ресурсів, що призводить до обмеження їхнього використання. Але таке вирішення проблеми є лише частковим: відбувається забруднення середовища малорозвинених країн, зростає напруженість у міжнародних відносинах.

У 1997 р. у Нью-Йорку („Ріо+5”) та 2002 р. в Йоганнесбурзі („Ріо+10”) були підведені підсумки дій, оцінка результатів, досягнутих країнами на шляху до сталого розвитку. Самміти ще раз нагадали урядам і парламентам усіх країн світу, що чи не найважливішою проблемою сучасності є зміна споживацького світогляду всією людської спільноти, інакше людство буде приречене на самознищення.

Проблеми сталого розвитку особливо важливі для України, яка переживає глибоку еколого-економічну кризу. Продовжує зберігатися екстенсивний тип розвитку економіки, що веде до нераціонального використання природних ресурсів і деградації середовища існування людей. Характерні глибинні диспропорції загальнодержавних і регіональних економічних інтересів, невідповідність між розміщенням природно-ресурсного і соціально-економічного потенціалів, зростання науково-технічної і технологічної відсталості.

В Україні, що має в цілому сприятливі умови життя, розвилися негативні процеси і явища: підсилюються радіаційне, хімічне, теплове та інші види забруднень, що значною мірою впливають на рівень життя організмів, у тому числі і людини, і в першу чергу на її здоров’я і тривалість життя.

Зниження техногенно-екологічних ризиків, захист населення і територій від надзвичайних ситуацій є для України першорядним завданням, оскільки економіка її десятиліттями формувалась без урахування об’єктивних потреб та інтересів народу, належної оцінки екологічних можливостей окремих регіонів. Сьогоднішня структура економіки України не відповідає потребам людини, не забезпечує нормальних умов життя. Висока матеріалоємність і енергоємність виробництва призвели до надлишкового видобування корисних копалин, їх переробки і спалювання, породили додаткові обсяги відвалів пустої породи, попелу та шлаків, шкідливих викидів у воду і атмосферу. Все це, підсилене радіоактивним забрудненням територій в результаті найбільшої на планеті техногенної катастрофи – аварії на Чорнобильській АЕС, призвело до створення не лише в багатьох містах, а й на цілих територіях нашої країни несприятливих умов проживання людей.

Щороку внаслідок отруєнь, дорожньо-транспортних пригод, аварій і травмувань у побуті в Україні гине 70 тис. осіб і втрачає здоров’я близько 2 млн. громадян, з них: 73.4% – осіб працездатного віку; 2.3% – дітей до 14 років. Щодня держава втрачає близько 190 осіб, з них майже 140 осіб працездатного віку, та 5 дітей до 14 років. Внаслідок цього з 1991 по 2007 р.р. від нещасних випадків на виробництві та у побуті загинуло майже 1.1 млн. людей (з них 99% – тільки у побуті!) і травмовано ~ 12 млн. громадян України, знов таки, переважною більшістю працездатного віку. На 100 тис. населення в Україні травмується і гине у побутовій сфері в 70 разів більше ніж на виробництві, в 150 разів більше ніж у надзвичайних ситуаціях природного та техногенного характеру. Статистика свідчить про те, що рівень смертності, травматизму, аварій і катастроф в Україні набагато перевищує аналогічні показники розвинутих країн. Так, у порівнянні з країнами Європейської спільноти в Україні (у розрахунку на 100 тис. осіб) гине більше ніж у 30 разів від алкогольного отруєння (21.8 осіб); у 3.4 рази (143.9 осіб) більше від усіх зовнішніх причин; у 2 рази (22 особи) більше випадків суїциду. *

Не може викликати тривогу те, що продовжується тенденція зменшення кількості населення України. За даними Держкомстату України на 01.07.2009 р. воно склало 46 029.3 тис. осіб, тобто, у порівнянні з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. (48 457 тис. осіб), воно скоротилося більш ніж на 2 млн. Не дивлячись на те, що останніми роками збільшується народжуваність, залишаються високими і показники смертності. Серед захворювань в країні перше місце займають серцево-судинні та судинно-мозкові захворювання, друге – новоутворення, третє – травматизм.

Викликає занепокоєння й те, що рівень смертності в нашій країні серед людей віком від 35 – 34 р.р. у 10-12 разів вищий ніж у Західній Європі. І взагалі, спостерігається тенденція – збільшення смертності серед людей працездатного віку, які перевищують 24% від загальної смертності. По темпах вимирання людей Україна входить у першу десятку країн світового співтовариства, а по тривалості життя займає 60-те місце у світі (за даними Держкомстату середня очікувана тривалість життя за 2005/2006 р.р. – 68.1 рік (чоловіки 62.38, жінки – 74.06)).

Дитяча смертність в Україні найвища в Європі; 80% вагітних жінок – хворі. Зростає кількість людей з порушеною спадковістю. Лише за останнє десятиліття в країні в 5 разів збільшилася кількість неповноцінних дітей. До закінчення середньої школи 46% випускників мають різні хронічні захворювання.

 

У 1992 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро Україна підписала Програму дій „Порядок денний на ХХІ століття” (від імені народу України документ завізував тодішній Голова Верховної Ради І.Плющ).

У 1997 р. на конференції „Ріо+5” у Нью-Йорку українська делегація підтвердила прагнення йти шляхом сталого розвитку. Того ж року в Україні на державному рівні було створено Національну комісію сталого розвитку, яку очолює перший Віце-прем’єр-міністр уряду України (за посадою).

У 1998 р. Верховною Радою України були схвалені „Основні напрямки державної політики України в області охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки”. Проголошена національна екологічна політика базується на органічному об’єднанні рішення економічних і екологічних проблем у процесі соціально-економічного реформування нашого суспільства, створенні умов для вирішення екологічних проблем на основі:

- усвідомлення стану екологічної безпеки і формування мотивацій для рішення природоохоронних проблем на національному, регіональному, місцевому, об’єктовому рівнях і на рівні особистості;

- формування реальних економічних можливостей для реалізації природоохоронної політики;

- розробки і впровадження екологічно обґрунтованої стратегії регулювання природокористування;

- інтеграції національної політики регулювання екологічної безпеки в європейський і світовий простір;

- інтеграції компонентів екологічної політики в структуру й окремі елементи соціально-економічного реформування суспільства.

Групою фахівців у 2000 р. було підготовлено проект Концепції сталого розвитку України, який ґрунтується на принципах „Декларації Ріо” і враховує національні пріоритети й особливості розвитку. Проект Концепції, після обговорення громадськістю України, було схвалено у грудні 2000 р. на засіданні Національної Комісії сталого розвитку як основу для розробки Стратегії сталого розвитку України і передано для затвердження у відповідні державні структури.

Сталий розвиток може мати різні моделі реалізації, що передбачають неоднакові темпи і пропорції суспільного відтворення. Кожній моделі повинна відповідати система цілей і еколого-економічних пріоритетів, що забезпечують врахування особливостей країн.

Наша держава може забезпечити сталий розвиток винятково на основі інтенсивного розвитку економіки, шляхом ефективного використання усіх видів ресурсів (людських, природних, геополітичних), структурно-технологічної трансформації виробництва і наявних конкурентних можливостей; активізації ролі окремої людини в суспільстві; забезпечення соціальної справедливості і соціальної рівності; зайнятості населення.