Політична думка Стародавнього світу

Політична діяльність і політична думка виникають у людському суспільстві ще за стародавніх часів. Безпосередніми причинами появи політики стали суспільний розподіл праці та виникнення і розвиток на цій основі приватної власності на засоби виробництва, поділ суспільства на соціальні верстви, класи та утворення державності. Це вимагало певного правового закріплення управління суспільством, створення відповідних інститутів влади. Головним змістом політичної діяльності було мистецтво управління суспільством, механізм здійснення влади і правосуддя. Тому в той період політичні дослідження мали переважно прикладний характер і ґрунтувалися на досвіді, традиціях, обрядах, ритуалах тієї чи іншої країни. Влада, управління країною її володарем трактувалося як божествене явище, а сам правитель найчастіше обожнювався або видавався за особу, яка діє від імені і з волі Всевишнього.

Однак уже в цей період постає проблема ролі народу у державі й політиці. З’являються перші демократичні форми правління, що набули найбільшого розвитку і філософського обґрунтування в Стародавніх Греції та Римі. І якщо для давньосхідних політичних поглядів характерним було обґрунтування деспотичності, необмеженості влади правителя, то тогочасній європейській політичній думці було притаманне дослідження різних форм державного правління, пошук їх оптимальності, утвердження політичного статусу вільної людини, її прав та свобод.

Староєгипетські погляди на соціально-політичний устрій суспільства знайшли відображення у настановах Птаххетена – візира єгипетського фараона Айсеса (2690–2625 до н.е.). Тут розкриваються сутність і структура влади, подано ієрархічну піраміду суспільства. На вершині цієї піраміди боги – покровителі Єгипту, нижче – їхні обранці – фараони, ще нижче –залежні від фараона і пов’язані з ним жерці, потім – рабовласники, під ними – вільні хліборобий ремісники, а в основі піраміди – раби. Цю піраміду можна вважати першою спробою наукового обґрунтування соціально-політичної структури суспільства. За критерії такої побудови були прийняті соціальний статус людини, її майнове і політичне становище. У цих настановах висувається ряд положень щодо стратегії розвитку суспільства: принцип рівності та свободи людей при народженні; мета життя – щастя людини; проголошувався етичний принцип суспільної добропорядності та ін. Багато із цих настанов було покладено в основу подальшого розвитку політичної думки й політичної практики (вчення Платона про структуру суспільства і держави, розвиток структури та функцій влади тощо.).

Однією з найвпливовіших доктрин в історії політичної думки Стародавнього Китаю стало конфуціанство, родоначальником якого був філософ Конфуцій (551–479 до н.е). Вислови, думки, настанови Конфуція зібрали його учні в книзі «Лунь юй» (Судження та бесіди). Основними категоріями конфуціанства у політиці стали поняття благородного мужа, любові до людини і правил ритуалу. Управління країною, за Конфуцієм, здійснюється благородними мужами на чолі з правителем (імператором) – «сином неба». Він, як батько сімейства, піклується про всіх, керуючись принципом добродійності, порядності, чесноти, його «сім’я» – народ – шанує його беззастережно підкоряється; причому, форми прояву поваги, шанобливості, покори чітко визначені у вигляді ритуалів (правил поведінки, в яких визначалися, відображалися відносини між правителями та підлеглими). Політика – сфера діяльності влади і тільки влади, народ не має ніяких політичних прав, він – покірний, безсловесний виконавець волі можновладців.

На відміну від конфуціанства, заснований китайською юридичною школою новий напрям вчення про державу, право, мораль базувався на узаконенні норм і правил поведінки, винагородженні і покаранні, насадженні страху перед законом та владою, невідворотності та жорстокості покарання за порушення або відступ від законів. Тобто, в систему законів були зведені всі, передусім економічні відносини (особливо формування казни за рахунок податків), жорстко регламентувалися всі сторони громадського життя. Цей напрям пізніше одержав назву легізм (від грец. legis – закон).

Якщо конфуціанство виголошувало, то легізм законодавчо закріпив відсторонення народу від влади і від політики.

Легізм узаконював примусовість, жорстокість, зневажання права й моралі з боку правителів по відношенню до підлеглих, застосування сили для примусу в ім’я держави. А держава – це володар, який спирається на скарбницю і примус.

Історичне значення цього напряму полягає у тому, що політичні відносини, влада, її повноваження, верховенство та недоторканість тут не тільки освячуються божественними силами, ґрунтуються на традиціях і ритуалах, а набувають нового законодавчого оформлення. До сили традицій додається сила закону, яка стає основою влади. Закони і їх верховенство як головного засобу впливу влади на суспільство і нині є найважливішою складовою політичних систем у всіх державах світу.

Великий внесок у становлення світової політичної думки, формування ідей організації суспільного життя і держави внесли старогрецькі філософи, особливо у VI–II ст. до н.е.

Найвищого розвитку суспільно-політична думка Стародавньої Греції того часу досягла у філософії Платона (427–347 до н.е.) та Арістотеля (384–322 до н.е). У трактаті «Держава» Платон аналізує форми державного правління і поділяє їх на правильні та неправильні. При цьому правильними він вважає монархію й аристократію, якщо вони законні, а їх діяльність спрямована на досягнення блага і справедливості. Неправильні форми: тимократія – панування честолюбців, що прагнуть до збагачення, займаються поборами і корупцією, тобто це влада користолюбців; олігархія - панування купки багатіїв, злодіїв, майстрів темних справ, здатних на злочин людей; демократія - влада більшості, що може бути законною (обраною) і незаконною (якщо народ захоплює владу шляхом насильства). За демократії, на думку Платона, у будь-якому разі через нездатність демосу (народу) управляти державою із його маси виділяється демагог, який узурпує владу і стає тираном. Тиранія – влада одного над усіма, що приходить на зміну демократії, яка вироджується. Платон стверджує, що тиран приходить до влади через популізм, брехливі обіцянки благ народові, а потім знищує непокірливих і невдоволених. Влада ця тримається на підступництві та насильстві, а тому не може бути правильною.

Платон доходить висновку, що навіть правильна форма правління згодом перетворюється на свою протилежність – неправильну: монархія - на тиранію, аристократія – на тимократію та олігархію. Причиною такого переродження є пожадливість, яка панує над людиною, особливо, якщо ця людина перебуває при владі, спонукає до зловживання цією владою. Звідси такий висновок: жодна з існуючих на той час форм державного правління не може вирішити проблему блага і справедливості. Для її розв’язання і подолання «пожадливого інтересу» Платон пропонує проект «ідеальної держави», тобто правильно організованої і справедливої держави, в якій людина може розкрити свої найкращі здібності, досягти висот майстерності, не буде виявляти свої підлі риси і буде щасливою. Така ідеальна аристократична держава складається із трьох соціальних верств: правителів-філософів, воїнів-стражів і трудівників – хліборобів, ремісників, торговців тощо. Цей розподіл забезпечить стабільність держави як спільного поселення громадян. Держава Платона – це афінська ідеалізація єгипетського кастового устрою суспільства. У цій державі кожний прошарок виконує тільки свої функції, усі підпорядковані правителям, а правління здійснюється мудрецями-філософами. Така держава справедлива, тому що всі верстви служать їй як певній цілісності і займаються своєю справою, не втручаючись у справи інших. А, як вважає Платон, «займатися своєю справою і не втручатися в чужі – це і є справедливість».

Сутність конструкції держави Платона полягає у фундаментальній перебудові полісного життєустрою: усунення від управління суспільством більшості вільних громадян і передача їх політичних прав замкненому прошаркові управлінців та їх помічників. У цій державі «жалюгідні домагання» більшості підкоряються «розумним бажанням» меншості. Саме ця концепція лягла в основу тоталітарного державоцентризму. Людина для держави, а не держава для людини – кредо політичної філософії Платона.

Видатним учнем Платона був Арістотель. Він продовжив його політичні дослідження і водночас піддав ґрунтовній критиці ідеалізм учителя. Головний політичний твір Арістотеля «Політика» – винятково глибоке і всебічне політичне дослідження держави, форм влади.

Прийнявши ідею Платона про правильні і неправильні форми державної влади, він вводить класифікацію цих форм за числом правлячих осіб та метою використання влади в державі. До правильних форм він відносить монархію - правління однієї особи заради загального блага, аристократію – правління деяких кращих в інтересах усіх та політію – збалансоване правління виборної більшості заради загального блага. До неправильних – тиранію – необмежене правління одного заради власного блага, олігархію – правління купки багатіїв, що використовують владу для власної наживи, і демократію – необмежене правління незаможної більшості, яке здійснюється в інтересах її самої.

Для Арістотеля не так важливо, скільки осіб здійснює державну владу, це залежить від конкретних умов: в одній державі доцільніша царська влада, в іншій – аристократія. Для нього перш за все були важливі внутрішні принципи організації влади – те, заради чого вона діє. Головне – щоб вона була не абсолютною, а відносною; не необмеженою, а регульованою. Найповніша реалізація задуму такої форми володарювання можлива, вважає Аристотель, у політії (системі регульованої демократії), яка являє собою аристотелівську конструкцію еталону влади взагалі.

Аристотель вважає, що фундаментальною основою стійкої «правильної» демократії має стати «середній елемент», який, нейтралізуючи крайні претензії протилежних соціальних полюсів, може об'єднати їх до стану хоча й відносної, але досить стабільної цілісності.

Політія в Аристотеля означала одночасно і «конституцію», і «республіку». За цієї форми державного управління здійснювалося більшістю, яка володіла майновим цензом, обиралася народом і контролювалася ним. У «Політиці» Аристотель вперше в історії політичної думки підкреслює, що держава водночас із управлінням суспільством повинна виконувати і морально-виховну функцію, піклуватись про освіченість народу, адже тільки такий народ може створити політію. Інструмент політики – держава, а державним благом є справедливість, при цьому останньою є те, що слугує для загального добра. Аристотель вперше зв’язав політичну форму з соціальною структурою суспільства і висунув ідею змішаних, помірних режимів. Ця ідея стала однією з фундаментальних в історії політичної думки і лежить в основі демократичних форм держави дотепер. Отже, в розумінні політики, і у визначенні ролі держави та мети державного управління погляди Аристотеля принципово відрізнялися від поглядів Платона.

Серед політичних мислителів Стародавнього Риму особлива постать – Марк Тулій Цицерон (106-43 до н.е). Йому належать праці «Про державу», «Про закони», «Про природу богів» та ін. Цицерон обстоював ідею природно-історичного походження держави: держава і право виникають не довільно, а за вимогами природи, що включають також і людську природу. І хоча держава-республіка заснована на велінні загального розуму і справедливості, вона одночасно являє собою справу народу і виникає в результаті його згоди у питаннях прав і спільності інтересів. Головним із прав народу є право приватної власності та інтереси, що виникають на цій основі. Тому первинною причиною виникнення держави була охорона власності. Основу права становить справедливість, першою вимогою якої є не шкодити іншим і не порушувати чужої власності.

Цицерон дотримується поглядів Аристотеля щодо форм держави: царська влада, влада оптиматів (аристократія), народна влада (демократія). Як і Аристотель він обґрунтовує доцільність змішаної форми влади, найважливішою перевагою якої є стабільність держави і правова рівність його громадян. Цицерон виділяє також категорію «право народів», істотним принципом якого є необхідність дотримання зобов'язань, що накладаються міжнародними договорами. Ідеї цього вченого, трибуна будуть підняті з глибини віків і ляжуть в основу цілого ряду сучасних політичних теорій і напрямків політичної думки: походження держави і влади, правової держави, права і відповідності йому законів та ін.

Отже, політична думка Стародавнього світу характеризується досить інтенсивними і всебічними дослідженнями. Багато із тих набутків покладено в основу не лише подальших теоретичних досліджень, але й практики політичної діяльності наступних періодів розвитку людства, аж до сучасності.