Культура України в умовах утвердження тоталітаризму 1930-х рр

Тридцяті роки стали для української культури своєрідним хресним шляхом, пройденим з вини антинаціональної сталінської політики. Процеси українізації було насильницьки припинено, її ініціаторів та ідеологів репресовано, зве- дено майже під корінь представників національно свідомої інтеліґенції незалежно від їхньої політичної орієнтації. На- прикінці 20-х – на почат. 30-х рр. Сталін і його оточення усунули від партійного і державного керівництва т. зв. «опор- туністістів» і започаткували масові політичні репресії. В цей час розпочалася цілеспрямована боротьба проти українсь- кої інтеліґенції.

Характерною ознакою сталінізму було те, що він культивував недовіру до людей розумової праці, знецінював їх до- свід, знання. Інтелігенцію раніше за інших почали огульно звинувачувати у «шкідництві», антисоціалістичній діяль- ності. На багатьох наліплювали політичні ярлики. У ставленні до інтелігенції простежувалась лінія на розкол, на роз- брат, на боротьбу. Нетерпимість до ряду уявлень і норм поведінки інтелігенції, ідеологічний натиск на неї створювали хворобливу обстановку в суспільстві. Жертвами терору ставали передусім люди найбільш духовно та інтелектуально обдаровані. Трагічними були наслідки масових репресій серед художньої, наукової, технічної інтелігенції.

«Шахтинська справа», викриття так званого «національного ухи­лу» в КП(б)У, міфічних «Спілки визволення Укра- їни», «Укра­їнського національного центру», «Блоку українських націо­налістичних партій», «Всеукраїнського бороть- бистського центру», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» – це далеко не повний перелік злочинів сталінщини в кінці 20-х – 30-ті рр.

Аналізуючи загальну суспільно-культурну ситуацію 1930-х рр. в Україні, можна виділити такі етапи в її розвитку:

1) 1930–1932 рр. Розкручується маховик штучно загостреної «класової бо­ротьби», але в національно-культурно­му житті зберігається позитивна інерція 1920-х рр. Поки ще продовжується робота на ниві українізації преси, школи, куль- турно-пропагандистської діяльності, діловодства. Збе­рігаються залишки лібералізму в культурній політиці. Все це іс- нує значною мірою завдяки принциповій позиції Ми­коли Скрипника – теоретика національного питання, відомого дер- жавного діяча України (наркома освіти).

2) 1933–1935 рр. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній кри­тиці «помилки КП(б)У у запровадженні колективі- зації та на­ціональному питанні». Для «зміцнення» керівництва в Укра­їну направлені П. Постишев та його помічники. Розпочина­ється масовий терор і спровокований голодомор. Усунений зі своєї посади М. Скрипник кінчає життя само- губством. З аре­штом у травні 1933 р. письменника М. Ялового почалися ре­пресії проти діячів культури столиці Укра- їни – Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинувачення­ми, застрелився М. Хви- льовий. Заарештовано й відправлено в табори О. Вишню. Л. Курбаса, звинуваченого в націоналіз­мі, виганяють з театру, ув’язнюють, згодом він гине в таборі. Жертвами репресій стали художник М. Бойчук та його послі­довники, драматург М. Куліш, письменники – члени ВАПЛІТЕ, майс­терні революційного слова «МАРС», неокласики, футуристи та ін. Ли- ше письменників за цей час репресовано близько 500. Насамперед про них прийнято казати, що вони уособлюють «роз­стріляне відродження» української культури. Потрапили під роз­гром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсь- ко-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість науково-дослідних інститутів, в першу чергу гуманітарного профілю, «проріджено» кадри націона­льного учительства.

3) 1936–1938 рр. У 1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізуєть­ся економічне становище. Та вже в 1937–1938 рр. бу- ло репресовано майже всі керівні партійні, державні, військові та інші кадри на всіх рівнях – у тому числі й ті, руками яких здійснювався терор 1933–1935 рр. Новий шквал репресій захоплює багатьох ще уцілілих діячів культури. Тільки в кінці 1938 р. масовий те­рор припиняється, зусилля концентруються на вирішенні прак­тичних завдань, бо виникли ве- ликі труднощі, викликані кад­ровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.

Таким чином, 1930-ті рр. дають суперечливу картину культурного життя. Затверджена тоталітарна політична мо- дель. Поруч з певними досягненнями спостерігалася втрата творчого потенціалу, накопиченого в 1920-ті рр. Зву­зилася тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням т. зв. «формалізму» припинилися сти­льові пошуки. На перший план виходить оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво намагаються перетво- рити (не без успіху) на величезну пропагандистську установу, на виробництво естетизованих ідеологічних стереотипів.

Одночасно держава продовжує централізовану політику навчання грамоті. В 1930 р. прийнято постанову про оста- точну ліквідацію неписьменності серед населення віком від 7 до 35 років протягом навчального року. За офіційними даними, в роки першої п’ятирічки навчилися грамоті понад 5 млн. осіб. Але, застосовані в ході лікнепу адміністратив- но-командні методи зменшували культурну вартість урядової політики. В багатьох випад­ках грамотність сільського населення була поверховою, не спиралася на тради­ції національної культури і народної мудрості. Ті, хто закінчив кур- си лікнепу мали вміти прочитати і передати зміст прочитаного; писати прості речення, застосовувати при написанні початкові правила орфографії. Основну масу ліквідаторів неграмотності складали комсомольці, що фактично витісни- ли професійних вчителів. При цьому переважна більшість новоявлених освітян самі закінчили лише початкову школу.

Все це вело до низької якості знань і до рецидивів неграмотності. Ліквідація неграмотності сприймалась як якась глобальна проблема перевиховання людини на основі комуністичної ідеології. У школах лікнепу вводились політгоди- ни, а самі культармійці отримували відповідний інструктаж у партійних органах. Це ство­рювало ґрунт для поширення в Україні сталінської соціа­льної міфології, давало можливість маніпулювати масами, використовувати їх в антинарод- них, антигуманних і, по суті, антикультурних цілях.

Лікнеп вже через декілька років виявив свою безперспективність, бо не гарантував від рецидивів неграмотності і не міг зупинити їх відтворення. Становище почало змінюватись з 1932 р. коли система короткотермінових форм навчання поступово витіснялась державними загальноосвітніми школами для дорослих, де знання давались як в обсязі початко- вої дворічної школи, так і за чотирирічною программою. З другої половини 30-х рр. збільшилась кількість загальноос- вітніх шкіл для дорослих. Проте, незважаючи на великі зусилля держави, завдання ліквідації неграмотності серед до- рослого населення у довоєнний період так і не було повністю вирішено.

Радянська влада намагалася охопити всіх дітей шкі­льним навчанням. У 1930 р. Україна включилася у по­хід за «все- обуч». Протягом другої п’ятирічки в основному завершено перехід до обов’язкового початкового навчан­ня на селі, а в містах – до загального семирічного на­вчання. Про­тягом 1932–1934 рр. запроваджено загальносоюзну систе­му народної освіти з уніфікованими програмами та під­ручниками. Українська школа втрачала своє національ­не обличчя, стиралися місцеві особливості. В Україні розгорталася мережа культосвітніх закла­дів, які виступали в ролі «активних провідників політи­ки партії». Так, з 1928 по 1941 рр. кількість клубів в УРСР збільшилася з 11 до 25 тис., а бібліотек – з 9 до 22 тис.

В УРСР працювали видатні наукові колективи, такі як математична школа Д. Граве, колектив фізиків Українсь­кого фізико-технічного інституту (Харків), де працювали І. Курчатов та Д. Ландау. Продовжували творити історики Д. Бага- лій, Д. Яворницький, М. Яворський. Кількісні по­кажчики наукового потенціалу зростали: в 1928 р. у науково-дослід- них закладах республіки працювало 3,7 тис. науковців, а наприкінці 1930-х рр. – 19,3 тис. Але якісні показники вигля- дали катастрофічно. Під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом», «шкідництвом» наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. почався погром української науки який тривав протягом наступного десятиріччя. Переслідування наукової ін- телігенції набуло характеру масового те­рору. «Націоналісти» викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці оголошува- лися ворожими матеріалістичному світогляду і політично небезпеч­ними з усіма наслідками, що з цього випливали.

Розправа з вченими спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам генофонд української науки, а також розчищала шлях до неї лю­дям типу горезвісного академіка Т. Лисенка.

Надзвичайних гонінь зазнали представники гуманітарної науки, в яких вбачали інтелектуаль­ну опозицію тоталітар- ній владі. Були майже повністю знекровлені Інститут української культури, Інститути мовознавства, української літе- ратури, ра­дянського права, польської культури та ін. «Ворогів народу» вишукували і в музеях, бібліотеках, архівах.

Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали будь-які спроби торкатися в науко- вих дослідженнях національ­них особливостей культурного розвитку чи соціально-економічних про­цесів. Наставляючи суспільствознавчі науки на «більшо­вицькі рейки», вони спрямовували науковців на розвін­чання «буржуазно-націона- лістичної контрреволюції», інших «ворогів на­роду». Про наукову об’єктивність при цьому не йшлося.

І все ж поступово у суспільно-політичному та культурному житті посилюються національно-патріо­тичні мотиви. У 1934 р. прийнято партійно-урядове рішення про обо­в’язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких творах по­мітною стає тематика, пов’язана з бороть- бою українського народу за соці­альне і національне визволення. Повертаються із забуття окремі діячі української наці- ональної культури, визвольного руху. Але це відбувалося під прискіпливим партійним контро­лем, суворою цензурою.

З кінця 1920-х – та 1930-ті роки наростають міфологізовані уявлення про радянську дійсність і становище в ній лю- дини. Правлячий режим прагне підмінити у свідомості трудящих об’єктивні уявлення про реальний стан суспільства рожевими легендами про нього. Над створенням таких легенд, крім пропагандистського апарату партійних органів, ма- ли працювати всі сфери культури – літерату­ра, кіно, театр, образотворче мистецтво тощо. Це означало посилення полі- тичного й ідеологічного контролю за культурою. Управління нею набуває форм директивних постанов. Культурна творчість заганялася в рамки більшовицьких ідеологічних догм, мала відображати світоглядні позиції правлячої партії.

Жорсткий ідеологічний і політичний контроль за інтелігенцією з боку влади, переважно силове укорінення в масо- вій свідомості етичних цінно­стей більшовизму виробили певний тип суспільної поведінки митця, орі­єнтованої на спро- щені критерії художньої творчості. Культура штучно позбавлялася віковічних традицій, духовних начал, національних особливостей, загальнолюдських цінностей.

Ідеологічною аксіомою стало сталінське визначення суті соціалістичної культури – пролетарської за змістом, націо- нальної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього визначення, ого­лошувалося ворожим, зазнавало утисків, го- ніння. Митці мали стати або ідеологічними адептами режиму, або ж, звинува­чені в усіх гріхах, вилучалися з творчого процесу, а часто й втрачали жит­тя. Запобігати інакомисленню у творчій сфері мали створені ще на почат­ку 1920-х рр. органи цензури – Головліт, Головмистецтво, Головрепертком з їх розгалуженою системою.

Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості. Сам по собі цей метод, як один із творчих напрямів, мав право на існування. Проте він був проголошений єдиним творчим методом у літературі й мистецтві, і навіть гіпотетичні міркування щодо можливості інших напрямів чи методів ви­знавалися крамольними. Підміна естетичних критеріїв політико-ідеологічними призводила до того, що митець, творчість якого не вписувалась у відповідні схеми, сприймався як ідейний ворог з відповідними для тих часів наслідками.

На основі постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій (1932) у СРСР, а також у всіх со- юзних республіках було ство­рено єдині творчі спілки радянських письменників, художників та ін. Ця своєрідна колек- тивізація мистецьких сил сприяла їх інтеграції в суспільно-політичну систему існуючого режиму. Разом з тим багато хто з інтелігенції схвально сприйняв створення єдиних твор­чих спілок, У них вбачався свого роду запобіжний захід проти ідеологіч­ного терору «класово орієнтованих» мистецьких організацій, які громили аполітичні, з їхнього погляду, літературно-художні угруповання. Доречно зауважити, що ні ваплітяни, ні неокласики не заперечували зв’язок між лі- тературою і політикою. Проте вони не погоджувалися з його вуль­гарним трактуванням, доводячи, що цей зв’язок не є прямим і безпосе­реднім, а отже, відкидали наміри політизувати мистецтво і культуру в цілому.

Історія української культури 1920–30-х рр. дає при­клади як жертовного служіння її ідеалам, так і соціального кон- формізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступилися принципами, зазнаючи репресій, прийня­ли смерть у таборах. Проте значна частина літераторів, діячів театру, кіно, інших видів мистецтва стала на шлях нагнітання соці- ально-класової непримиренності, цькування «буржуазних націоналістів» й інших класово ворожих елементів.

Навіть кращі митці України, в цілому чесні в своїй творчості (М. Хвильовий, Г. Епік, М. Куліш), піддавшись кампа- нії нагнітання політичного психозу, підтримали процес над Спілкою визволення України, складаючи подяку органам ДПУ за розвінчання «академіко-бандитів». Не витримали ідеологічного натиску і такі яскраві постаті української куль- тури як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський та чимало інших.

Провідною в мистецтві стає так звана виробнича тематика. Поряд зі звеличен­ням людей праці у творах про індуст- ріалізацію, колективізацію обов’язко­вими персонажами були консервативні керівники, шкідники-спеціалісти, класово обмежені інтелігенти, яким протистоять «безгрішні» партійні во­жаки, «червоні спеціалісти», робітники і селяни – носії передової пролетарської ідеології і моралі. Разом з тим у численних тво­рах про соціалістичне перетворення села читач не знаходив і згадки про трагедію українського села, пов’язану з голодомором 1932–1933 рр., з винищенням його ос- новної виробничої сили під час розкуркулювання. Отже, певною мірою митці робили свій вне­сок у створення культур- ної платформи ідеології сталінізму, допомагали роз­кручувати маховик насильства, жертвою якого ставали й самі.

Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських пись- менників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників. Анало­гічна доля спіткала представників інших галузей української націо­нальної культури. Погрому зазнали болгарська, грецька, єврей- ська, німецька, польська культури, культури інших національностей, що проживали на території України.

Негативні наслідки мало примусове вилу­чення релігії зі сфери духовного життя народу. Офіційна ідеологія оціню- вала релігію як світогляд, ворожий пролетарським цінно­стям. Оголосивши релігію антиподом культури, влада повела проти неї боротьбу пропагандою войовничого атеїзму та репресивними заходами. Зокрема, під тиском властей у 1930 р. припинила своє існування Українська автокефальна право­славна церква. В 1930-ті рр. в Україні припинили існування 75% церков. Вони були зруйновані, або передані під господарські потреби чи культурно-просвітницькі заклади.

Антирелігійна політика в цілому, завдала непоправних де­формацій духовному розвитку українського народу, при- звела до втрати багатьох цінностей і моральних норм загальнолюдського характеру. По­няття порядності, честі, спра- ведливості, благородства, милосердя, які здавна про­повідувалися церквою, стали розглядатися як абстрактно-гуманіс- тичні, позбавлені класового змісту категорії, необов’язкові для «будівників» соціалістичного суспільства. У їх свідо- мість насаджувалися класові сурогати з відповідними критеріями добра і зла, справед­ливості, рівності, свободи тощо.

Сталінська концепція соціалістичної культури – «пролетарської за змістом, національної за формою» – набула фа- тального значення для розвитку національного мистецтва. Оригінальний зміст, який спирався на національні традиції, оголошувався «націоналістичним» і переслідувався. Натомість книжкові сторінки, театральні, концертні сцени запов­нювали псевдофольклорні підробки, відроджувався мало­російський гопаковий імідж, з яким передові діячі україн­ської культури боролися ще в XIX – на поч. XX ст., або заохочувало­ся нетворче наслідування, копіювання ан­тичних, рене- сансних, передвижницьких та інших традицій. Ця своєрідна «імітат-культура» пропагувалася і під час декад та ти­жнів українського мистецтва, що з великою помпезністю про­ходили в Москві і які так полюбляв Сталін.

Таким чином, історія розвитку вітчизняної куль­тури у міжвоєнний період засвідчує, що культура нації тісно пов'я- зана з її державним устроєм. Зберігати і вільно розвивати національну культуру можна лише в умовах незалежної дер- жави. І навпаки, повноцінний розви­ток культури неможливий при політичному безправ’ї. Переконливим свідченням цього є доля української культури 1920–1930-х рр. в умовах радянської дійсності.