Принцип природовідповідності

Характеристика принципів виховання

Складність виховного процесу потребує, щоб його цілеспрямована організація здійснювалася на основі єдиних принципів, яких повинні дотримуватися кожна школа і кожен вихователь.

Принципи виховання — керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.

Процес виховання ґрунтується на таких принципах.

Принцип суспільної спрямованості, зв 'язку із життям.

Сутність цього принципу — використання у виховній роботі кращих традицій виховання українського народу, систематичне ознайомлення вихованців із суспільно-політичними подіями у країні та світі, залучення їх до активної участі в суспільному житті освітньо-виховної системи та держави. Слід пам'ятати про те, що будь-яке виховання завжди суспільно детерміноване.

К.Д. Ушинський так визначав необхідність суспільної спрямованості виховання: чим повніше й розумніше школа буде організовувати і здійснювати свою роботу на основах народності, тим ближчою стане вона до життя свого народу і буде краще виконувати своє завдання — виховувати патріотів. Виховання повинно мати суспільний характер і відповідати узагальненому взірцю суспільного ідеалу.

Цілі, завдання, зміст і характер виховання визначаються державою. Наприклад, таким документом щодо організації та проведення виховної роботи в освітніх закладах є Концепція безперервного національного виховання.

Основні вимоги принципу суспільної спрямованості, зв'язку із життям:

— широке ознайомлення вихованців з повсякденним життям і діяльністю українського народу та народів світу;

— чітка орієнтованість всієї виховної роботи на реалізацію вимог щодо розбудови незалежної України та всебічний і гармонійний розвиток особистості українського громадянина;

— впровадження у виховний процес кращих традицій, ідеалів і звичаїв виховання українського народу;

— неухильне проведення державної політики в усіх виховних заходах, їх тісний зв'язок з життям держави та суспільства, конкретних закладів;

— формування у вихованців інтересу до подій у державі та широке залучення до участі в суспільному житті;

— спрямованість виховання на подолання апатії, інертності та соціальної відчуженості молоді від тих процесів, які відбуваються у трудових, навчальних та інших колективах;

— провідною ідеєю цього принципу має бути прищеплення вихованцям почуття громадянства Української держави.

Принцип природовідповідності.

Згідно з ним педагог у своїй діяльності повинен керуватися чинниками природного розвитку дитини. На практиці у розбудові інноваційної педагогічної системи він покликаний передбачити:

- розвиток успадкованих потенційних можливостей дитини - фізичних, психічних, соціальних, духовних;

- індивідуальну психолого-педагогічну допомогу дітям у реалізації первинних базових потреб (безпеці, само актуалізації, самореалізації тощо);

- створення умов для максимально вільної реалізації успадкованих фізичних, інтелектуальних, емоційних, соціальних здібностей;

- підтримку вихованця в автономному духовному творчому будівництві ("не адаптивній активності" за В.Петровським), у розвитку здатності до життєвого самовизначення (екзистенціального вибору).

Однак, попереджає вчений, гіперболізація цього принципу може призвести до того, що "отрута антисоціальності" (В.В.Зеньковський) почне роз'їдати основи особистості як системної якості, що опосередковує її взаємодію із соціумом. За такої умови ідея гуманізму сприймається як виправдання аморалізму, можливості бути ким завгодно через байдужість оточуючих.

Дотримання принципу природовідповідності у розбудові інноваційної педагогічної системи освітнього закладу насамперед передбачає психолого-педагогічну діагностику природних потенціалів розвитку дитини. Результати обстеження учнів загальноосвітніх шкіл окремих регіонів України показали, що особлива увага має бути приділена діагностиці:

- у психофізіологічному розвитку - рівнів тривожності та імпульсивності, оскільки вони створюють сприятливий грунт для формування агресивності, невпевненості в собі, естетичної нечутливості;

- у психічному - емоційної, почуттєвої, когнітивної та вольової сфер, що безпосередньо пов'язані з потребами, потенційними можливостями і життєвою позицією підростаючої людини;

- у соціальному - рівня розвитку особистості як інтегральної характеристики індивіда, що опосередковує його зв'язок із соціумом і міжособистісні стосунки;

у духовному - рівня здатності учня до вільного вибору дії, вчинку; змісту системи цінностей; рівня розвитку потреби самопізнання, самооцінки, самовизнання, самоактуалізації, самореалізації. Розглянуті компоненти цілісного процесу розвитку перебувають у тісній взаємозалежності.

Виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формуванняособистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистоїучасті в праці. Цей принцип спирається і на таку психологічну якість, якпрагнення дитини до активної діяльності. Реалізується за умовиусвідомлення учнями, що праця — єдине джерело задоволення матеріальних ідуховних потреб, чинник усебічного розвитку особистості, сумліннеставлення до неї — важлива позитивна риса.

36. Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.

Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями, пр0думаного змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів

Єдність виховних впливів

Цей принцип називається також принципом координації зусиль школи, сім'ї та суспільства або в іншому варіанті, принципом спіль­ної діяльності вчителів, громадських організацій і сім'ї у справі виховання підростаючого покоління, вимагає, щоб всі особи, органі­зації, суспільні інститути, причетні до виховання, діяли разом, пред'являли вихованцям узгоджені вимоги, доповнюючи і зміцнюючи педагогічний вплив.

Правила реалізації принципу допомагають вихователю охопити всі аспекти виховної взаємодії:

1. Особистість вихованця формується під впливом сім'ї, това­ришів, оточуючих дорослих людей, суспільних організацій, учнівсько­го колективу. Серед цих багатоманітних впливів велика роль належить класному колективу і особистості вихователя, однак, вихователь повинен пам'ятати про інші галузі виховного впливу. Дуже важливо, щоб вимоги були спільними, єдиними і не суперечили одна одній.

2. Велика роль у формуванні особистості належить сім'ї. Інтим­ність відносин, індивідуальність впливів, неповторність підходів до виховання в поєднанні з глибоким урахуванням особливостей дітей, батьки яких знають їх значно краще, ніж вихователі, ніякими іншими педагогічними впливами замінити не можна. Недарма більшість педа­гогів згодні з формулою - по-справжньому в людині виховано лише те, що виховано в сім'ї. Звідси вимоги: підтримувати та зміцнювати зв'язок з сім'єю, спиратись на неї при розв'язанні всіх виховних за­вдань, ретельно узгоджувати всі виховні дії. Перевірений засіб зв'язку школи з сім'єю – щоденник школяра. Педагогічно правильне ведення цього документу дозволяє ефективно координувати зусилля батьків та вчителів. Нині в деяких школах відмовились від щоденників, в інших – вчителі не звертають уваги на те, що учні ведуть щоденник недбало. Але ж, поки що немає засобів оперативного зв'язку. Індивідуальні комп'ютерні картки, що використовуються в школах розвинених країн Західної Європи, навряд чи скоро прийдуть у нашу. Тому треба, на­впаки, підвищити роль щоденника, зробивши його головним операти­вним документом, що відображає життя школяра.

3. Вихователь повинен бути вихований сам. У педагогів немає іншого шляху, як культивування у себе тих якостей, які б вони хотіли прищеплювати своїм дітям.

4. У практиці виховання нерідко виникають конфліктні ситуації, коли вихователь не погоджується з діяльністю сім'ї, чи, навпаки, сім'я негативно ставиться до вимог вихователів. Часто батьки зводять нані­вець зусилля педагогів, зніжуючи, надмірно пестячи своїх дітей, вихо­вуючи у них споживацьку психологію. Усувати непорозуміння необ­хідно, спираючись на те, що з'єднує всі виховні зусилля.

5. Буває, що вихователь не згоден з думкою колективу, суспіль­них організацій, критикує вчинки та дії інших вихователів і т.п. Все це не може не відбиватися негативно на формуванні поглядів та переко­нань особистості. Тому вихователям треба завжди пам'ятати про необхідність підтримувати розумні вимоги один до одного, дбайливо ставитись до авторитету колективу.

6. Практична реалізація цього принципу вимагає створення єди­ної системи виховання як на заняттях, так і в поза навчальний час. Систематичність процесу виховання забезпечується дотриманням послідовності та поступовості у формуванні рис особистості. У вихо­вній роботі варто спиратися на набуті раніше позитивні якості, норми поведінки. Поступово і норми, і засоби педагогічного впливу повинні ускладнюватись. Вихователі стежать за дотриманням цієї вимоги в сім'ї, консультуючи батьків.

7. Засіб досягнення єдності виховних впливів - координація зу­силь причетних до виховання людей, служб, соціальних інститутів. Ось чому вихователі, класні керівники не повинні шкодувати зусиль на встановлення та відновлення зв'язків між всіма причетними до виховання людьми: працівниками молодіжних та спортивних органі­зацій, творчих спілок

Особистісний підхід

У всіх педагогічних посібниках підкреслюється значення двох принципів: урахування вікових особливостей вихованців і здійснення виховання на основі індивідуального підходу. Психолого-педагогічні дослідження останніх десятиліть показали, що першорядне значення має не стільки знаннявихователем віку та індивідуальних особливостей, скільки облік особистісних характеристик і можливостей вихованців. Особистісний підхід розуміється як опора на особистісні якості. Останні висловлюють дуже важливі для виховання характеристики - спрямованість особистості, її ціннісні орієнтації, життєві плани, що сформувалися установки, домінуючі мотиви діяльності та поведінки. Ані вік, взятий окремо, ні індивідуальні особливості особистості (характер, темперамент, воля та ін), що розглядаються ізольовано від названих провідних якостей, не забезпечують достатніх підстав для високоякісного особистісно орієнтованого виховання. Ціннісні орієнтації, життєві плани, спрямованість особистості, безумовно, пов'язані з віком і індивідуальними особливостями. Але тільки пріоритет головних особистісних характеристик виводить на правильний облік даних якостей.
Принцип особистісного підходу у вихованні вимагає, щоб вихователь: 1) постійно вивчав і добре знав індивідуальні особливості темпераменту, риси характеру, погляди, смаки, звички своїх вихованців, 2) вмів діагностувати і знав реальний рівень сформований ™ таких важливих особистісних якостей, як спосіб мислення, мотиви, інтереси, установки, спрямованість особистості, відношення до життя, праці, ціннісні орієнтації, життєві плани та інші; 3) постійно привертав кожного вихованця до посильною для нього і все ускладнюється по труднощі виховної діяльності, що забезпечує прогресивний розвиток особистості; 4) своєчасно виявляв і усував причини, які можуть перешкодити досягненню мети, а якщо ці причини не вдалося вчасно виявити і усунути - оперативно змінював тактику виховання в залежності від нових умов, що склалися та обставин; 5) максимально спирався на власну активність особистості; 6) поєднував виховання з самовихованням особистості, допомагав у виборі цілей, методів, форм самовиховання; 7) розвивав самостійність, ініціативу, самодіяльність вихованців, не стільки керував, скільки вміло організовував і направляв провідну до успіху діяльність.

37. Виховання як цілеспрямований процес формування особистості здійснюється за допомогою методів виховання.

Методи виховання — способи взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Виховна ефективність методів підвищується, якщо під час застосування методу використовують педагогічні прийоми.

Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.

Окрім методів і прийомів, у виховній роботі використовують засоби виховання.

Засоби виховання — вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання відносять працю, мистецтво, засоби масової інформації, шкільний режим та ін.

Методи виховання поділяють на загальні (їх застосовують в усіх напрямах виховання) і часткові (використовуються переважно в одному з них — правовому, економічному чи фізичному).

Технологія виховання — це строго обґрунтована система педагогічних засобів, форм, методів, їх етапність, націленість на вирішення конкретного виховного завдання. Кожне завдання має адекватну технологію виховання. Зміна завдання веде до зміни технології.
Педагогічна технологія, як і будь-яка інша, є концентрованим виразом досягнутого рівня діяльності («колективної майстерності»).

Класифікація методів виховання випливає з логіки цілісного педагогічного процесу, необхідності безпосередньої організації всіх видів діяльності дітей, їх взаємин з педагогами і між собою, стимулювання самодіяльності та самоосвіти. Щодо функціональної залежності розрізняють такі групи методів виховання: методи формування свідомості; методи формування суспільної поведінки; методи стимулювання діяльності та поведінки; методи контролю й аналізу рівня вихованості.

Методи виховання завжди діють у певній системі, кожен є структурним елементом цієї системи і у взаємозв'язку з іншими забезпечує ефективність виховного процесу, їх використовують у тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. А. Макаренко зауважував, що кожний виховний засіб слід розглядати як частину виховної системи. Методи виховання змінюються, вдосконалюються із зміною мети виховання, умов, у яких воно здійснюється, віку дитини та ступеня її вихованості.

Вибір методу та ефективне його використання залежать від:

— вікових особливостей школярів та їх життєвого досвіду. Так, у виховній роботі з молодшими учнями віддають перевагу привчанню і вправам, перед переконуванням. Диспут і лекцію доцільно використовувати у виховній роботі зі старшокласниками;

— рівня розвитку дитячого колективу. У несформованому колективі педагог використовує метод вимог у категоричній безпосередній формі, у згуртованому — можна вдатися до таких методів, як громадська думка, прийом паралельної дії;

— індивідуальних особливостей школярів. На ці особливості слід зважати не лише в індивідуальній виховній роботі, а й під час групових і фронтальних виховних заходів. Підібраний метод виховання повинен передбачати індивідуальні корективи;

— поєднання методів формування свідомості та поведінки. Підбираючи методи виховання, слід розумно поєднувати методи формування свідомості й методи формування суспільної поведінки з урахуванням принципу виховання єдності свідомості та поведінки;

— ефективності методів виховання, яке забезпечується за умови, що вчитель спирається у їх використанні на психологію школяра. Учень реагує на виховний вплив позитивно, негативно або нейтрально. Це потребує від педагога вміння «вловити» реакцію вихованця і відповідно скоригувати його сприймання.

38.Сучасні технології виховання реалізують основні функції комплексного підходу шляхом:

1. Впливу на свідомість, почуття і поведінку вихованців.

2. Органічного поєднання виховання (зовнішнього педагогічного впливу) і самовиховання особистості.

3. Єдності та координації виховних зусиль усіх соціальних інститутів і об'єднань, які займаються вихованням: сім'ї, школи, колективів і груп, засобів масової інформації, літератури, мистецтва, органів правопорядку та ін.

4. Використання системи конкретних виховних справ, які одночасно вирішують завдання інтелектуального, фізичного, патріотичного, морального, естетичного й екологічного виховання в єдиному виховному процесі.

5. Системного підходу до процесу виховання — послідовності і супідрядності всіх компонентів виховання, їх взаємозв'язків і взаємовпливу.

6. Урахування зовнішніх і внутрішніх факторів, які сприяють чи перешкоджають одержанню найоптимальніших результатів виховної роботи. У виховному процесі, що протікає у формі взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, у ролі таких причин (факторів) виступають:

а) уже сформований спосіб життя школяра, який може

сприяти розвиткові запланованих якостей або (за певних

умов) перешкоджати йому;

б) умови життя, які спричиняють становлення певного

способу життя у межах різних регіонів: національні особли

вості (національна психологія, характер, свідомість, світо

гляд) найближчого оточення вихованця; традиції, звичаї, об

ряди; особливості географічного і природного середовища;

в) засоби масової інформації і пропаганди;

г) рівень розвитку й умови життя колективу, які безпосе

редньо впливають на особистість школяра (виховна система,

що склалася у ньому, громадська думка, ціннісні орієнтації,

моральні норми, психологічний клімат);

д) норми взаємин, що склалися у первинних колективах, позиція учня у системі колективних відносин;

є) індивідуальні особливості вихованця.

39.Методи формування свідомості особистості

Першочерговим у формуванні особистості є вплив на її свідомість. Результатом цього впливу повинні бути знання, погляди, переконання, які стимулюють вчинки вихованця, моральну впевненість у суспільній необхідності й особистісній корисності певного типу поведінки; формують готовність активно включатись у передбачену змістом виховання діяль­ність.

Переконання формуються завдяки змістовному і емоційно забарвленому роз'ясненню суті ставлень людини до навколи­шнього середовища, норм і правил поведінки, розвитку свідомості почуттів особистості, яка виховується.

До найважливіших методів формування свідомості особис­тості відносять розповіді на етичні теми, пояснення, роз'ясне­ння, лекції, етичні бесіди, умовляння, навіювання, інструкта­жі, диспути, доповіді. Ефективним методом переконання є, приклад. Застосовуються методи формування свідомості у комплексі з іншими методами.

Розглянемо найбільш складні за змістом і застосуванням методи словесно-емоційного впливу: розповідь, роз'яснення, етичну бесіду, диспут і метод позитивного прикладу.

Метод розповіді використовується передусім у виховній роботі з дітьми молодшого і середнього шкільного віку.

Основною функцією цього методу є те, що він слугує засо­бом поповнення знань моралі, вироблення в учнів правиль­них моральних понять. Яскрава емоційна розповідь, збагачення морального досвіду школярів досвідом моральної поведінки інших людей, використання позитивного прикладу у вихованні.

Форми використання цього методу різноманітні: розповідь біблейської притчі, повідомлення хвилюючої історії, комен­тар до прочитаного твору тощо.

Успіх застосування розповіді пов'язаний із дотриманням певних вимог до змісту розповіді й характеру її проведення: 1. Розповідь повинна відповідати соціальному досвіду шко­лярів. 2. Розповідь супроводжується ілюстраціями, якими можуть бути твори живопису, художні фотографії, кінофільми, му­зичні записи тощо. 3. Для успіху сприймання розповіді слід використати від­повідну обстановку: вогнище, квітучий сад, неприбране поле... 4. Важливо потурбуватися про те, щоб враження від розпо­віді, почуття, які вона у дітей викликала, зберігались якомо­га довше.

Роз'яснення — метод емоційно-словесного впливу на вихованців. Застосування методу базується на знанні особливостей класу й особистісних якостей членів колективу.

Роз'яснення ж використовується у двох випадках 1) для того, щоб сформувати або закріпити нову моральт якість або форму поведінки, 2) для вироблення правильного ставлення вихованців до певного вчинку, який вже здійснене (наприклад, весь клас не прийшов на урок).

Роз'яснення норм і правил поведінки базується у практиці шкільного виховання на навіюванні. Навіювання, проникаючи непомітно у психіку, діє на особистість цілому, створюючи установки і мотиви поведінки. Діти і підлітки особливо підлягають навіюванню. Ця специфіка психіки використовується у тих випадках, коли вихованець повинен прийняти певні установки. Навіювання поєднується і іншими методами виховання для підсилення виховного вплн практиці виховання використовується умовляння, що поєднує прохання з роз'ясненням і навіюванням. Педагогічна ефективність умовлянні висока, якщо вихователь опирається на позитивне, звертаємося до почуття власної гідності, честі, совісті, змушує учня трежити почуття сорому, незадоволеності собою і вказує шля­хи виправлення.

Бесіда — метод обговорення конкретних знань, фактів, по­дій, вчинків, який передбачає участь двох сторін — виховате­ля і вихованців. Бесіда відрізняється від розповіді саме тим, що педагог вислуховує і враховує думки, точки зору вихова­нців, будує свої взаємини з ними на принципах співробітниц­тва, партнерства. Бесіди можуть бути різного плану: пізнавальні, етичні, ес­тетичні, екологічні, політичні та ін.

У практиці шкільного виховання використовуються плано­ві і непланові бесіди. Добре, коли бесіда заве­ршується реальною корисною справою, в якій її учасники мо­жуть практично закріпити розглянуті під час бесіди положен­ня, норми і правила поведінки.

Особливу трудність у молодого вчителя викликають інди­відуальні бесіди. Часто вони проводяться у зв'язку з екстре­мальними ситуаціями (виникнення конфліктів, порушення дисципліни). Важливо, щоб під час такої бесіди не виник психологічний бар'єр. Тому бесіда повинна бути короткою, спокійною, діловою, без іронії, зарозумілості. Вихованець лише тоді відгукнеться на звернення вихователя, коли від­чує, що поставлене питання дійсно турбує наставника, що пе­дагог поважає його гідність і хоче йому допомогти.

Диспут — метод виховання, який передбачає зіткнення різних, інколи прямо протилежних точок зору. Диспути про­водять у середніх і старших класах на політичні, економічні, моральні, правові, екологічні, естетичні теми, що хвилюють молодь. Характерною особливістю диспуту є полеміка, боротьба думок. Диспут не вимагає певних рішень, проте не можна допу­скати, щоб диспут перетворювався у суперечку заради супе­речки. Диспут є складним методом і вимагає високого рівня про­фесійної підготовки педагога.

Приклад — виховний метод великої сили. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, почуття, переконання, активізує діяльність. У процесі виховання використовуються різні приклади: ба­тьків, вихователів, друзів, видатних людей (вчених, письменників, громадських діячів та ін.), героїв книг, фільмів.

Психологічною основою прикладу слугує наслідування. За­вдяки йому люди оволодівають соціальним моральним до­свідом. У процесі наслідування психологи виділяють три етапи: 1) безпосереднє сприймання конкретного образу іншої людини, 2) формування бажання діяти за зразком, 3) синтез самостійних і наслідувальних дій, що виявляється у пристосуванні до поведінки кумира. Процес на слідування є складним і неоднозначним, провідну роль у ньому відіграють досвід, інтелект, властивості особистості, життєві ситуації. Важливою умовою є організація середовища, в якому дитина живе і розвивається.