Громадсько-політичне життя України на сучасному етапі

2. СПРЯМУВАННЯ ПАРТІЙ УКРАЇНИ

Партії лівого та крайньолівого спрямування

Історія сучасного лівого руху в України розпочалася 1991 року, коли 22 липня Міністерство юстиції зареєструвало Комуністичну партію України. Проте досить швидко, 30 серпня 1991 року, після провалу Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), Президія Верховної Ради України заборонила діяльність КПУ. Прийняте тоді рішення не мало резонансу в суспільстві і серйозно не опротестовувалося.

На уламках КПУ виникла Соціалістична партія України (вже у жовтні 1991 року). А пізніше, 14 травня 1993 року, Президія Верховної Ради ухвалила рішення, за яким громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, отримали можливість створювати партійні організації відповідно до чинного законодавства. Відтак 5 жовтня 1993 року знову була зареєстрована Комуністична партія України [11].

Відновлення КПУ не означало ліквідації СПУ. Понад те, протягом кількох наступних років в Україні з’явилася низка інших партій комуністичної орієнтації.

Сьогодні лівий спектр української політики представлений досить широко – від СПУ (яка позиціонує себе лівоцентристською) до ліворадикальних Комуністичної партії робітників та селян (КПРС), Прогресивної соціалістичної партії України (ПСПУ).

Ставлення українських лівих до СРСР досить різне: від схвалення сталінізму КПРС, до категоричного засудження політики Й. Сталіна і примусової колективізації (СПУ).

Постсталінський Радянський Союз сприймається також неоднозначно. Так, СПУ засуджує систему партійно-державного бюрократизму, вважаючи, що справжній марксизм в СРСР було забуто, внаслідок чого країна увійшла в системну кризу, „так і не подолавши стадію перехідного періоду від капіталізму до соціалізму”. Інші (КПУ, КПУ(о), ПСПУ, КПРС) сприймають розпад СРСР як трагедію. Хоча КПРС вважає, що після Й. Сталіна радянське суспільство фактично повністю переорієнтувалося на споживацький тип відносин, тобто на „приховану капіталізацію”.

Всі ліві партії та організації головною своєю метою проголошують побудову соціально справедливого суспільства. Що тут мається на увазі і як таке суспільство функціонуватиме, вони конкретно визначити не змогли.

В усіх програмах йдеться також про народовладдя, яке розуміється як верховенство народу над державою, самоврядування у політичній, економічній, виробничій, територіальній та суспільній сферах. Народовладдя повинно стати внутрішньою політичною та економічною самоорганізацією суспільства. Всі ліві партії та організації одностайно виступають проти розширення НАТО, Європейського Союзу та вступу України до цих організацій, проти втручання МВФ, ЄБРР, ВТО у справи України. Лише СПУ підтримує участь України у створенні багатосторонніх сил з підтримання миру під патронатом ООН і ОБСЄ [10]. Крім всього зазначеного вище, для програм всіх лівих партій та організацій характерне:

1 поєднання класичної теорії марксизму-ленінізму з рефлексіями на сьогодення (особливо щодо питань приватної власності, релігії);

2 критика влади та існуючих соціально-економічних проблем, якій присвячено найбільші за обсягом частини програм;

3 несприйняття конкурентів з лівого табору.

На сьогодні найперспективнішими виглядають СПУ та, поки що, КПУ. Остання, незважаючи на особливе акцентування уваги на роботі з молоддю та розвитку комсомольської організації, поки що не змогла запропонувати у власній програмі нічого нового, що би зробило її життєздатною у майбутньому. Партія й досі сумує за СРСР і не може різко, через специфіку свого виборця та партійного контингенту, відірватися від цього історичного баласту, який не тільки не дає перспектив КПУ, а й робить її відповідальною за помилки минулого

Створення демократичних,центриських та партій правого спрямування

Центристські партії:

I. Трудовий конгрес України. (ТКУ)

Створений у 1993 році відомим українським політиком А.Матвієнко ТКУ одразу ж запретендував на центристську позицію у політичному спектрі України. Заснований досвідченим партійцем і комсомольцем Конгрес об’єднав багатьох відомих політиків, урядовців, бізнесменів “Саме в цей час, усвідомуючи свій громадянський обов’язок, відповідальність за долю держави, добробут її народу, ми, представники депутатського корпусу, трудових колективів з міст і сіл, вчених, підприємців та орендаторів, профспілкового руху, молодіжних та інших громадських організацій заявляємо про свій намір об’єднатися в громадсько-політичне об’єднання - Трудовий Конгрес України”.

II. Партія демократичного відродження України. (ПДВУ)

З початком перебудови в СРСР і процесами гласності, демократизації суспільства, у лавах КПРС виникає незадоволення, спротив консервативній верхівці партії. Це крило КПРС було основою “Демократичної платформи КПРС”. З часом виявилось, що всі надії на поліпшення ситуації в КПРС марні, тому більшість “Демплатформи в КПУ” вирішили створити свою партію, що мала бути “не комуністичною, але й не антикомуністичною”. 27 депутатів Верховної Ради підписали спільну заяву про вихід з КПРС, а зокрема і майбутні лідери ПДВУ - В.Гриньов, В.Філенко, О.Ємець.

IІІ. Міжрегіональний блок реформ. (МБР)

Ідея створення МБР - партії ліберальної інтелігенції, підприємців, бізнесменів, - тісно пов’язана з невдалими спробами відомого політика В.Гриньова перетворити на подібну партію об’єднання «Нова Україна». Такі намагання висловлювались ним вже у 1993 р., коли «НУ» готувалась до виборів. Спроба Гриньова ініціювати «згори» цілу низку партій цивілізованого типу - соціал-демократичну, ліберально-демократичну, Конституційно-демократичну, - об’єднавши їх з Партією демократичного відродження України у рямках «Нової України», дала поштовх для створення центристського ядра в українському політичному спектрі. Але, з огляду на різні обставини, згадані партії не стали такими. Найбільш слабкою виявилась ліберально-демократична гілка, яка згідно ідеї, повинна була стати душею об’єднання.

IV. Конституційно-демократична партія. (КДП)

Другою партією ліберального напрямку є більш відома завдяки своїй історичній назві Конституційно-Демократична партія (КДП).

Партія створювалась як загальносоюзна. Її установчий з’їзд відбувся у травні 1990 року. В Україні найбільші осередки функціонували в Запоріжжі та Одесі. Партія конституційних демократів, виходячі з примату законності, обстоювала необхідність відновлення втраченої після жовтня 1917 року спадкоємності та лігітимності влади, проголосила, що в своїй діяльності керуватиметься не ідеологіями, а здоровим глуздом та нормами загальнолюдської моралі.

V. Ліберальна партія україни. (ЛПУ)

Лібералізм як ідеологія прогресивно настроєної інтелігенції в Україні сформувався не на голому місці. Це був складний еволюційний процес, який мав свої ідеологічні джерела і грунтувався на реальній ситуації в Україні. Почавши з Кирило-Мефодіївського товариства у 40-х рр. ХIХ ст., український лібералізм поступово перетворився на досить потужну політичну силу. На початку ХХ ст. виникли такі ліберальні формації як Українська Демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП) і пізніше - Українська Демократично-Радикальна партія (УДРП), Товариство Українських поступовців і т.д. З проголошенням незалежности виникає і потреба створити партію, яка б об’єднала ліберально налаштованих людей. 12 вересня 1991 р. була створена Ліберальна Партія України, що її очолив відомий підприємець І.Маркулов.

VI. Ліберально-демократична партія України. (ЛДПУ)

Ідея створення ліберально-демократичної партії народилась серед членів Народної спілки сприяння перебудові та асоціації “ Виборець “. У 1990 р. була створена Київська ліберально-демократична спілка (КЛДС). Заявляючи про створення організації, засновники оптимістично дивились на перспективи ліберально-демократичного руху.

VII. Партія зелених України. (ПЗУ)

Ідея створення екологічної партії виникла ще у жовтні 1989 року на Установчому з’їзді Української екологічної асоціації “Зелений світ“. У той час рейтинг зелених був дуже високим, бо на відміну від інших зелені могли робити конкретні справи. Через рік, 28 вересня в Києві відбувся установчий з’їзд Партії зелених України (ПЗУ). До того часу були розроблені основні засади ПЗУ, що були надруковані у газеті “Зелений світ”. У них зазначалося, що зелені в усьому світі не мають “принципових суперечностей із соціалістами, соціал-демократами, лейбористами, комуністами гуманістичного напрямку”. Політична мета зелених визначалася як “екосоціалізм”, але незабаром цей термін було відкинуто.

Праві партії

І. Конгрес Українських Націоналістів. (КУН). Конгрес Українських Націоналістів виник у 1993 році в результаті перенесення на терени України діяльності Організації Українських Націоналістів (С.Бандери), яка тривалий час діяла за кордоном. ОУН(б) з 1950 рр., коли втратила зв’язок з Краєм, робила неодноразові спроби відновити свої структури в Україні. Ця діяльність пожвавилася з початком т.зв. «перебудови» в СРСР.

II. Українська національно-консервативна партія (УНКП). УНКП виникла в результаті об’єднання Української Національної Партії, Республіканської партії України та Української Національно-Демократичної Партії у червні 1992 року. УНКП сповідувала т. зв. «український національний консерватизм» і проголошувала себе послідовниками ідеологів українського консерватизму В.Липинського, С.Томошівського, В.Кучабського ін.

III. Українська християнсько-демократична партія. (УХДП). В січні 1989 року в Львові виник Український християнсько-демократичний фронт. 13 січня 1989 року у Львові відбулося Установче Віче УХДФ, на якому було схвалено Статут і Програму УХДФ та обрано його керівні органи. До центральної Ради УХДФ увійшли: В.Січко, Т.Картин, С.Єдинороз, М.Торко, І.Штурмак, Л.Чекальська, В.Касіян, Я.Корнилюк, П.Січко та інші. Головою ЦР УХДФ було обрано В.Січка.

Таким чином, підсумовуючи перелік існуючих і вже неіснуючих партій, існування яких мало місце в історії незалежної України, можна сказати, що незважаючи на їх різноманіття та різнонаправленість жодна зних не досягла головної мети політики нашої країни - стабільності і економічного процвітання держави.

3. СТВОРЕННЯ ТА ДЯЛЬНІСТЬ ПАРТІЙ ВЛАДИ. ОПОЗИЦІЯ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ КРАЇНИ

3.1 Створення та діяльність партій влади

Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на 14 січня 2009 року в Україні офіціально зареєстровані 162 політичні партії Законом України «Про політичні партії в Україні» закріплюється юридичне визначення поняття політичної партії, встановлюється порядок створення та припинення діяльності партій, запроваджуються основні принципи їхньої організаційної побудови, форми участі в політичному житті [1].

У будь-якій демократичній державі існує розповсюджена система громадських організацій, які мають значний вплив на всі сторони суспільного життя. Саме громадські організації є ініціаторами та чинником вирішального впливу на формування громадської думки у суспільстві, а політичні партії до того ж є найважливішою формою вияву політичних переконань та поглядів громадян [2].

В Україні порядок створення і засади діяльності громадських організацій, політичних партій регулюється Конституцією України, Законами України “Про об'єднання громадян”, “Про політичні партії в Україні”.

Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України подаються:

· заява;

· статут і програма партії;

· протокол установчого з'їзду, конференції, зборів політичної партії із зазначенням дати і місця його проведення, кількості учасників, які проголосували за створення політичної партії;

· підписи громадян (не менше 10 тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраних не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим), засвідчені підписами осіб, які збирали ці підписи;

· відомості про склад керівних органів політичної партії;

· платіжний документ, що засвідчує сплату реєстраційного збору:

· назва та адреса банківської установи, в якій політична партія відкриватиме рахунки.

Припинити свою діяльність громадська організація чи політична партія можуть за рішенням їх вищих статутних органів, якими є З'їзди, Конференції чи Загальні збори членів відповідного громадського формування. Примусовий розпуск громадської організації чи політичної партії можливий виключно за рішенням суду в разі вчинення правопорушень. Перелік підстав до примусового розпуску громадської організації чи політичної партії є повним та вичерпним (ст.32 Закону України “Про об'єднання громадян” та ст. 21 Закону України “Про політичні партії в Україні”).

3.2 Опозиція ії влив на громадсько-політичне життя України

Існування опозиції є органічним явищем, необхідною характеристикою політичного устрою демократичної країни. Виступаючи повноправним інститутом політичної системи, опозиція є ефективним засобом цивілізованого розв’язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп, висловлених на політичному рівні, невід’ємною складовою механізму стримувань і противаг у структурі владних відносин [3,14].

Досвід розвинутих демократій засвідчує, що надання опозиції повноцінних можливостей для представлення та обстоювання своєї, альтернативної щодо офіційної, точки зору, конкуренції з правлячими політичними силами, стабілізує політичну структуру суспільства, запобігає виникненню гострих політичних конфліктів і кризових ситуацій, слугує засобом пом’якшення надмірної соціальної напруги та зменшення вірогідності помилок при прийнятті важливих державних рішень.

З іншого боку, відсутність дієздатної опозиції або легітимних каналів для реалізації її поглядів спричиняє підвищення рівня соціальної нестабільності, провокує політичну апатію населення, або навпаки - розвиток подій за конфліктним, силовим сценарієм.

Україна, проголосивши курс на європейську інтеграцію та входження до євроатлантичних структур, тим самим взяла зобов’язання щодо приведення своєї політичної системи, характеру відносин у ній, рівня політичної культури у відповідність до демократичних стандартів. Одним із важливих завдань на цьому шляху має стати формування цивілізованих стосунків між владою та опозицією.

Можна сформулювати такі висновки щодо сучасного стану опозиції в Україні та пропозиції, спрямовані на досягнення стратегічної мети - забезпечення цивілізованих, конструктивних стосунків між опозицією і владою, перетворення опозиційних сил на реальний і впливовий інститут політичної системи, який пропонує обгрунтовані альтернативи державної політики України.