Значення мови. Співвідношення мови та мислення у філософії Т.Гоббса

Вчення про мову - одне з найважливіших досягнень філософії Томаса Гоббса. Основна думка така: мова - це засіб соціалізації людини. «Без здатності людей до мови, у людей не було б ні держави, ні суспільства, ні договору, ні миру так само, як немає мови у левів, ведмедів і вовків».

Мова - таке ж сильне знаряддя, як і інші матеріальні знаряддя людей. Томас Гоббс схилявся до конвенціона-лістської концепції, вважаючи, що мова - це суто умовна система знаків, яка ґрунтується на згоді між людьми певного кола спілкування.Мова потребує постійної перевірки і уточнення, тому що в процесі спілкування люди можуть вкладати в слова різний зміст і цим ускладнювати пошук істини.

Філософію Гоббс визначав, як набуте правильним мисленням пізнання дій або явищ через розуміння їх причин, або, навпаки, причин через дані їх дії. Під правильним мисленням Гоббс розумів мислення математичне, яке відправляється від аксіом і встановлює закони шляхом дедукції або демонстрації. Проблему причинності розумів як знаходження причини поміркованої, як виведення математичного співвідношення між явищами за принципом causa aequat effectum (причина дорівнює дії). Визначаючи нерозривний зв’язок мислення і мови, Гоббс розглядав логіку як вчення про імена (поняття, ідею), речення (висловлювання, судження), поєднання речень (умовиводи, доведення), вчення про істину і хибу та науковий метод. Гоббс, визначаючи специфіку людського розуміння, пов'язує її з розумінням послідовності (або дослідження) уявлень одного за іншим, яке називають (на відміну від мови, висловленої словами) промовою в розумі. Він пов'язує дискурсивність мислення зі здатністю слів мови бути знаками загальних понять.

74.Теоретичні передумови появи філософської концепції Д.Юма. Великий вплив на Юма зробили ідеї емпірістів Джона Локка та Джорджа Берклі, а також П'єра Бейля, Ісаака Ньютона, Семюела Кларка, Френсіса Хатчесона і Джозефа Батлера. Філософія Д. Юма є яскравим зразком так званої «третьої» лінії роз­витку філософії. Проте доречніше все ж було б визначити його філософські підстави як органічний розвиток емпіризму. Як і випадку з розвитком осно­воположень філософії Дж. Берклі Д. Юм розпочинає з аналізу структури досвіду людини. З'ясування цього питання безперечно пов'язується з до­слідженням причин появи у нашій душі (розумі) тих чи інших ідей. Філо­соф також піддає дослідженню причини появи ідеї субстанції у розумі, і доходить висновку, що ні самостійна матеріальна субстанція, ні духовна субстанція не можуть бути визнаними безперечними причинами появи ідеї субстанції. Відтак, ідея субстанції стає безумовним наслідком діяльності душі людини.Цей висновок продовжує лінію розвитку емпіризму Дж. Берклі, оскільки він, заперечуючи самочинність матеріальної субстанції, ствердив панівне становище субстанції духовної. Наше мислення спирається на тотально існуючу духовну субстанцію у вигляді істоти мислення Бога. Д. Юм не має необхідності доводити можливість зведення якостей матеріальних речей до відчуттів людини – це забезпечив вже Дж. Берклі. Однак для Д. Юма залишається проблемною впевненість попередника в тому, що змісти нашого сприйняття зумовлюються духовною субстанці­єю. Аналізуючи цю обставину, Д. Юм стверджує, що ми не маємо підстав вважати те, що означується як духовна субстанція чимось відмінним від станів душі (мислення) людини

75. Концепція «людини-машини» Ж.Ламетрі. Одна з основних праць Ламетрі має назву "Людина-машина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів. Людина, підкреслює він, — це, по-перше, особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло; по-друге, це машина, яка сама себе заводить, органічно, шляхом надходження у кров "хілусу" — харчового соку, утвореного при перетравлюванні людським організмом їжі. Ламетрі вислювлює думку про хімічний характер процесу перетворення "хілусу" в енергію, яка вже потім механічно оживляє мускули і серце. По-третє, на відміну від годинникового механізму, який постійно фігурує в філософії Нового часу як образ ідеально відрегульованої самодіючої машини і з яким Ламетрі порівнює людське тіло, останнє продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень, навіть після втрати деяких органів. Ламетрі першим у філософії Нового часу будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Визначним досягненням Ламетрі було також усвідомлення ним того, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами. Він висуває положення про необхідність суспільного життя як умови формування людини та її свідомості. Ламетрі вважає, що людині від народження притаманний "природний закон", суть якого полягає в умінні розрізняти добро і зло. Найважливішим виразом "природного закону" моральності, на його думку, є почуття вдячності за добро та почуття розкаяння за зло, вчинене у відповідь на добро. Таким чином, "людина-машина" для Ламетрі - це "людина-тварина", яке є єдиним матеріальним істотою, істотою органічного світу. Ламетрі розглядав людський організм як самозаводящу машину, подібну часовим механізмом.

76. Номіналізм Т.Гоббса. Гоббс - класичний представник номіналізму; згідно з його вченням, реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття суть лише імена речей. Усяке знання тому має своїм джерелом досвід; тільки один рід досвіду, за Гоббсом, є сприйняття, або первинне знання, а інший - знання про імена речей. Джерело цього другого досвіду - розум, який зводиться, таким чином, до здатності іменування речей і зв'язування імен, тобто правильного вживання слів. Предметом філософії Гоббс вважає тіло, виникнення якого ми можемо осягнути за допомогою наукових понять. Що ж стосується духовних субстанцій, то, навіть якби вони й існували, вони, за словами Гоббса, були б непізнавані. Але й саме існування їх Гоббс заперечує, оскільки не визнає безтілесних духів. «Під словом дух ми розуміємо природне тіло, до того тонке, що воно не діє на наші почуття, але заповнює простір Але все ж номіналізм Гоббса не означає розриву понятійного апарату людини з дійсним світом. Він говорить про те, що в нашій свідомості немає нічого, що не прийшло б через відчуття, досвід. І джерелом пізнання для нас виступає об'єктивний світ. Саме «зовнішнє тіло», феномен є першоджерелом нашого почуття і тому, хоч наші «знаки» і «мітки» довільні, наша мова таки відображає властивості світу і базується на них. На думку Гоббса, ми прекрасно здатні пізнати лише те, що створюємо самі, але, хай і з меншою точністю, здатні досліджувати речі створені природою, встановити за допомогою дедукції причини реального тіла, яке ми чуттєво сприймаємо

77. Концепція історичного пізнання Дж.Віко Разом з концепцією історії Віко, концепцією, що розглядає останню як філософськи виправдану форму знання, народилася і концепція історичного пізнання, здатного охопити значно ширші області, ніж до тієї пори вважалося можливим. Історик дав відповідь на питання, як можливе історичне знання взагалі, він міг приступити і до вирішення історичних проблем, але вона до цих пір залишалися не вирішеними. Для цього треба було створити ясну концепцію методу історичного пізнання, розробити правила, яким воно підпорядковується. Віко особливо цікавився тим, що він називав історією віддалених і темних періодів, тобто розширенням історичного знання. У цьому зв'язку він і сформулював деякі правила методу історичного пізнання. По- перше, він вважав, що певні періоди в історії мають спільні риси, що забарвлюють кожну деталь і повторювані в інших періодах, так що два різних періоду можуть виявитися тотожними за своєю природою. Тим самим стає можливим укладати за аналогією від одного періоду до іншого. Він дав приклад такого всеосяжного подібності між двома епохами, які він позначив як «героїчні», а саме між гомерівським періодом історії Греції і європейськими середніми століттями. Їх загальними рисами були панування військової аристократії, економіка, заснована на сільському господарстві, епічна поезія, мораль, яка грунтується на ідеї особистої доблесті і вірності, і т. д. Греції. По-друге, він показав, що подібні періоди мають тенденцію чергуватися в одному і тому ж порядку. За кожним героїчним періодом слід класичний, коли думка превалює над уявою, промисловість - над сільським господарством, а мораль, заснована на світі, - над мораллю, що грунтується на війні. Потім в свою чергу наступає занепад, провідний до нового варварства, варварству, однак, абсолютно відмінному від героїчного варварства епохи, в якій панувало уяву. Він називає його варварством рефлексії: думка тут все ще править над почуттями, але думка, що вичерпала свою творчу силу, що здатна створити тільки безглузді мережі штучних та педантичних дефініцій. Віко іноді будує свої цикли наступним чином: спочатку провідним принципом історії є груба сила, потім - доблесна, або героїчна, сила, потім - безкомпромісна справедливість, потім - блискуча оригінальність, потім - конструктивне роздум і, нарешті, - марнотратне достаток, яке руйнує всі, що було створено до нього безліч винятків. По-третє, це циклічний рух виявляється не простим обертанням історії, проходженням її через певні фази. Історія рухається не по колу, а по спіралі, бо вона ніколи не повторюється, а вступає в кожну нову фазу в іншій формі, яку визначає попередній розвиток. Саме тому, що історія завжди створює щось нове, циклічний закон її розвитку не дозволяє нам передбачати майбутнє. На думку Віко, в історії діє більш складна закономірність, що підтверджується численними фактами. Коли суспільство (і, відповідно, його культура) досягає найвищої точки у своєму розвитку, відбувається повернення на початкову стадію, і цикл повторюється знову. Подібних циклів в історії культури, вважає Віко, може бути безліч. Прогрес же полягає в тому, що новий цикл починається з іншої точки, розташованої більш високо на лінії прогресу. Історія, по Віко, не має іншої мети, крім збереження людського роду.

78. Матерія як єдина субстанція у філософії Ж.Ламетрі. Згідно Ламетрі, існує лише єдина матеріальна субстанція; властиві їй здатності відчувати і мислити виявляються в «організованих тілах»; стан тіла цілком обумовлює стан душі за посередництвом чуттєвих сприймань. Ламетрі заперечував думку Р. Декарта про тварин як про простих автоматах, позбавлених здатності відчуття. Світ розглядався Ламетрі як сукупність проявів протяжної, внутрішньо активної матеріальної субстанції, наділеною чутливістю, відчуттями. Її видами виступають неорганічне, рослинне і тваринне (включає людину) царства. Більш того, філософ підкреслив, що «здатність відчувати» є одним з атрибутів матерії, притаманних як тваринам, так і людям, про що говорить подібність внутрішньої будови їх органів чуття.
Однак і здатність відчувати, як і інші прояви живих організмів, Ламетрі прагнув витлумачити з позицій механістичного матеріалізму. Весь світ - матерія і рух, але рух механістично витлумачувати. І якщо людина - частина світу, то частина також розглянута як механізм. Говорячи про матерію як єдину субстанцію, Ламетрі писав, що це «зовсім не гіпотеза», а істина тому, що вона досягнута на основі «з'єднання воєдино» розуму з почуттями і досвідом.Таким чином, механіцизм Ламетрі з'явився виразом, з одного боку, можливостей цього світорозуміння, а з іншого - його обмеженості. Значення його полягає в тому, що він показав, наскільки можуть бути плідними ідеї механіцизму при поясненні природи, і одночасно, які ті тупики, до яких ведуть будь абсолютизації будь-яких ідей в філософії.

79. Структура досвіду. Співвідношення вражень та ідей у філософії Д.Юма. Природа людини виявляється у структурі людського досвіду, про який можливо скласти уявлення лише через аналіз наявного враження. Наявне враження охоплює всю сукупність зараз-дійсного досвіду. Але дослідження людської природи привело Юма до ствердження як несубстанційних характеристик природи людини, так і до апеляції відносно людської природи як субстанції, лише її можливості, адже вона не може бути встановлена – так як людині дається лише наявне сприйняття. Розгляд структури чуттєвого досвіду схиляє Юма до думки про хибність і поверхневому характері різкого протиставлення досвіду і розуму В досвіді ми маємо справу лише з перцепція ми, ані на крок не виходимо за ці межі. у співвідношенні чуттєвих вражень з ідеями первинними вважає враження, а вторинними - похідні від них, ідеї; Отже, враженнями називає Юм безпосередні чуттєві дані, а ідеї або думки - це утримані в розумі образи вражень. Скажемо, коли ми бачимо книгу, у нас є враження цього предмета, а коли ми думаємо про неї чи згадуємо, як читали її, - ідея. Ідеї, стверджує Юм, відрізняються від вражень меншим ступенем «жвавості» або яскравості. Мова при цьому йде, звичайно, не про фізичну яскравості (тьмяний день як ментальна даність залишається враженням, а ідея яскравого предмета не перетворюється на враження, тобто в сам предмет), а про психічну. І хоча Юм зізнається, що при її характеристиці йому просто не вистачає слів і відсилає до особистого феноменологічного досвіду кожного, проте він дає зрозуміти, що вона є сутнісним параметром «актів» розуму при сприйнятті. Ще однією важливою ознакою ідей Юм називає їх вторинність. Вони, як правило, скопійовані з вражень. Щоправда, ця теза справедливий тільки для «простих ідей", хоча навіть тут бувають виключення. Проте ця особливість ідей дозволяє Юму сформулювати важливий методологічний прийом, що зробив великий вплив на подальшу аналітичну традицію: якщо ми знаходимо якісь неясності в наших ідеях, ми повинні спробувати встановити, з яких вражень вони отримані, - це допомагає прояснити їх. Враження діляться на "первинні» і «вторинні», або «враження відчуття» і «враження рефлексії». Загальний механізм зміни перцепцій, по Юм виділяє два типи ідей: ідеї памяті та уяви. Фактично він розглядає і ще один вид ідей, що виникають при очікуванні будь-яких подій. Такі ідеї супроводжуються вірою. Втім, у більш широкому розумінні віра (belief), по Юму, поширюється і на враження почуттів, а також на ідеї памяті, будучи не чим іншим, як жвавістю уявлень. Найбільш «живими» з усіх різновидів ідей є ідеї памяті. Вони несуть у собі залишкову силу вражень. Юм навіть говорить про них, як про «чомусь середньому між враженням і ідеєю).Ідеї, на Юму, не є незмінними сутностями. Відокремлення ідей - абстрагування. Юм підтримує репрезентативну теорію абстракції Берклі, відповідно до якої далеко не кожна ідея може бути відокремлена від інших. Зокрема, він заперечує існування абстрактних загальних ідей, вважаючи, що з загальними термінами завжди повязані ідеї одиничних речей, які є представниками цілого класу схожих індівідуумов1.

80. Теорія походження держави Т. Гоббса. Види держави та державні закони. Держава за Гоббсом - єдина особа, відповідальною за дії якої зробила саму себе шляхом договору між собою величезної кількості людей для того, щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як вважатиме за необхідне для їх миру і загального захисту.

В цьому визначенні слід звернути увагу на три моменти: 1) Держава є єдиною Особою. Це не означає, що на чолі держави повинна стояти обов’язково одна людина. Суверенна влада може належати зібранню людей. Але в обох випадках влада держави єдина і неподільна, вона зводить волю всіх громадян в одну волю; 2) Люди, що створюють державу шляхом взаємної домовленості, не лише санкціонують всі її дії, а й визнають себе відповідальними за ці дії;3) Верховна влада може використовувати сили і засоби підданих таким чином, як вирішить за необхідне для їх миру та захисту. При цьому верховна влада не несе ніякої відповідальності за свої дії перед підлеглими і не зобов’язана звітувати ці дії перед ними.Мета держави - головним чином забезпечення безпеки. Кінцевою причиною, метою або намірами людей (які від природи люблять свободу і панування над іншими) при накладанні на себе пут (якими вони зв’язані, як ми бачимо, живучи в державі) є турбота про самозбереження і при цьому про більш сприятливе життя.Щодо устрою верховної влади, то він може бути трояким: монархія, аристократія і демократія. До першого виду відносяться держави, в яких верховна влада належить одній людині. До другого - держави, в яких верховна влада належить зібранню, де будь-який громадянин має право голосу. Цей вид держав називається також народоправством. До третього виду відносяться держави, в яких державна влада належить зібранню, де право голосу мають не всі громадяни, а лише відома їх частина. Щодо інших традиційних форм правління, то Гоббс не вважає їх самостійними видами держави. Хоча Гоббс і віддає перевагу монархії перед іншими формами правління, він бачить в ній лише такий державний устрій, який з найбільшою повнотою відповідає його головному принципу - принципу абслютної влади. Питання про форми, або види, держави він вважає детермінованим цим принципом і допускає можливість як аристократії, так і демократії, з тією необхідною умовою, щоб верховна влада в цих державах була настільки ж потужною, як і в монархії.Верховна влада залишається тією ж, незалежно від того, кому вона належить, за Гоббсом. Монархія в його очах зручніша за інші типи держави, по-перше, тому, що повніше інших виражає ідею абсолютної влади, і, по-друге, тому, що була більш пригодною для здійснення тієї мети, в ім’я якої і створено державу, а саме встановленню миру і збереганню безпеки народу. Левіафан - нездоланна і непримирна химера, перед якою все тріпоче, і під якою у Гоббса розуміється держава, знищує все, що наважується чинити йому опір.Відриваючи державне вчення від історичного грунту і представляючи його як ряд логічних висновків з попереднього ряду засновків, Гоббс думав дати тверде наукове обгрунтування тій абсолютній монархії, від якої він очікував відновлення порядку в Англії, і який він поклонявся з запалом фанатика і разом з тим підтримував з холодним спокоєм геометра.

81. «Наука про моральність» К. Гельвеція. Гельвецій намагався створити «науку про моральність». На його думку, з двох почуттів любові до задоволення і відрази до страждання, виникає третє почуття любові до себе. Саме любов до себе він вважав первинним імпульсом всіх дій людини. Любов до себе породжує у свою чергу пристрасті, прагнення до щастя та інтереси. Людина, за Гельвеція, - природна істота, наділена почуттями, свідомістю, пристрастями, і є основою суспільства. З чуттєвої природи людини філософ виводив рушійне початок суспільного життя - принцип егоїзму, себелюбства. Ідея Гельвеція про те, що в діяльності людей, спрямованої на самозбереження і придбання життєвих благ, слід шукати ключ до пояснення соціальних процесів, була теоретично перспективною для свого часу. Гельвецій стверджував рівність природних розумових здібностей людей всіх рас і національностей. Себелюбство неоднорідне. У себелюбстві виражаються потреби людини і його інтереси. Загалом Гельвецій не розрізняє спеціально ці фактори поведінки, але з його висловлювань можна зробити висновок про те, що людина прагне до насолоди і вигоді і відвертається від страждання і шкоди. Потреби відображають його ставлення до насолоди і страждання, інтереси - до вигоди і шкоді. Гельвецій стверджує, що в людині є "вроджене початок", особлива здатність - "фізична чутливість", що дозволяє йому відчувати фізичні насолоди і страждання. Тому найперший джерело діяльності - голод, але наймогутніший її джерело - любов [3]. Фізична чутливість, яка проявляється саме в чутливості до задоволень і страждань, є "єдина причина наших дій, наших думок, наших пристрастей і нашої товариськості" [4]. Страх, сором, совість, любов до себе і любов до незалежності, - все це наслідки фізичної чутливості.