Розвиток українсько драматургії 20-30-х РР. Хх ст

У Києві 1918 року функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919 –1920 роках у Галичині й Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. У 1919 році організувався Державний театр імені Т. Шевченка в Катеринославі, в 1920 році – у Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). 1922 року керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на «Березіль», 1926 року його перевели до Харкова, тодішньої столиці України.

Важливою подією в культурно-мистецькому житті республіки стало присвоєння 1924 року славетній артистці Марії Заньковецькій – першій з українських актрис – почесного звання «Народна артистка України».

Професійний театр розвивався в основному двома напрямками. Режисер Гнат Юра, спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично-психологічної системи, в репертуарі театру переважали п'єси національної драматургії (Франка, Винниченка та інших). З ним працювали славетні Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська.

Натомість режисер Лесь Курбас (1887 –1937) постійно експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів – від психологічної драми до експресіонізму. Лесь Курбас вперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити український модерний театр.

На перших порах режисери ставили класику. Лесь Курбас інсценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив «Царя Едіпа» Софокла, «Макбета» Шекспіра, «Джіммі Хіггінс» Сінклера, «Газ» Кайзера тощо. Національна драматургія в театрі Курбаса була представлена як реалістичною драмою Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь»), так і символістськими етюдами Олександра Олеся. Широко побутувала агітп'єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникла українська соціально-психологічна драма («97» Миколи Куліша), документально-реалістична («Бунтар», «Дванадцять», «Підземна Галичина» Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п'єса («Коли народ визволяється», «Ave, Maria», «Батальйон мертвих» Якова Мамонтова).

У річищі експресіонізму в 1923 році написав найкращу свою п'єсу «Родина щіткарів» Мирослав Ірчан (1897 –1937).

На поетиці символізму будували свої п'єси Яків Мамонтов, Іван Кочерга. Тому, наприклад, у драмах Кочерги велику роль відіграють певні символи як семантичні ключі до розуміння ідейного змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), глухого кута («Марко в пеклі»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазного каменя («Алмазне жорно») тощо.

Уже в драмі «97» Микола Куліш поставив питання про людське життя як найвищу цінність, висвітливши взаємини особи і радянської влади. У постановці «Диктатура» за Іваном Микитенком Лесь Курбас показав людину як соціальний об'єкт комунікації. Залежність долі людини від державно-партійного апарату змальовано в комедії Микитенка «Соло на флейті».

Свою експериментально-психологічну драматургію творить Винниченко. Широкий резонанс мала його драма «Закон» (1923). Куліш стає творцем трагікомедії «Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах». Модерні віяння позначилися на традиційних жанрових формах: любовна мелодрама переростає у гостро соціальну драму. Так, у центрі глибоко психологічної драми Івана Дніпровського «Яблуневий полон» (1926) відтворено конфлікт особистісного з суспільним.

Нових жанрових ознак набуває історична драма під пером Івана Кочерги («Алмазне жорно», «Свіччине весілля»). Спробою актуалізувати події нашого героїчного минулого через образ дівчини з легенди стала лірична віршована драма Михайля Семенка «Маруся Богуславка».

До історичної теми звернувся Кость Буревій у п'єсі «Павло Полуботок» (1928). В ній змальовано болюче прозріння Павла Полуботка в Петропавлівській темниці, куди його кинув жорстокий цар.

Виникає фантастична п'єса, що набуває ознак антиутопії («Син сови» Євгена Кротевича, «Радій» Мирослава Ірчана, «Марко в пеклі» Івана Кочерги.

 

СИМВОЛІЗМ 20-30 рр.

Символістські групи. Символізм– одна із стильових течій модернізму, що виникла в останній третині XIX ст. у Франції – спочатку в поезії, а згодом поширилась на живопис і театр, вплинувши на європейську й американську літературу XX ст. Замість традиційного образу символісти прагнули виразити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний світ, прагнучи розкрити таємницю людського «Я» за допомогою метафор й образів-символів. Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, спроможним відтворити прихований внутрішній світ. Український символізм репрезентували Микола Вороний, Олександр Олесь, Грицько Чупринка, Петро Карманський, Микола Філянський, Богдан Лепкий, Павло Тичина, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Володимир Кобилянський, Дмитро Загул та інші.

У Києві 1918 року символісти заснували школу «Біла студія», видали збірник «Літературно-критичний альманах», спрямований проти народницьких поглядів на літературу. Його редактором був поет-символіст Яків Савченко. Тут оприлюднили свої твори Павло Тичина, Павло Савченко, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Микола Терещенко. У цьому ж році символісти утворили монолітну групу «Музагет» (Музагет – грецький епітет покровителя муз Аполлона) й видали однойменний альманах. Естетичну платформу виклав Юрій Іванів-Меженко у програмній статті «Творчість індивідуума і колектив», у якій стверджував самоцінність мистецтва і творчої особистості: «Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загалом» і не підлягає колективові, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Це типово модерністська концепція мистецтва. Символісти групи «Гроно» видали альманахи «Гроно» (1920), «Вир революції» (1922).

Лірика символістів. Інтенсивно розвивалася символістська стильова течія. її репрезентували брати Павло і Яків Савченки, Дмитро Загул, Микола Терещенко, Володимир Кобилянський, Олекса Слісаренко (збірка «На березі Кастальському», 1919). Основним тропом був символ – стійка метафора. В українських ліриків саме символ став принципом узагальнення; його призначення – відкрити сутність надчуттєвого світу, світу ідей і мрій. Образи-символи натякають на приховану, містичну сутність явища. Дійсність постає тільки схожою на справжню, але уявною. Поети-символісти збагатили лірику розмаїттям рефлексій, навіювань, інтуїтивних здогадів, гри на багатозначності слова. Академік Олександр Білецький вважав, що український символізм розширив ідейний обшир поезії, підніс на новий щабель техніку віршування.

Микола Зеров назвав «зорею плеяди» Якова Савченка (1890 –1937), автора збірок «Поезії» (1918), «Земля» (1921). Це – типовий поет-символіст.

Трагізм доби особливо виразно передано в поезії «Христос отаву косив», яка перегукується із «Скорбною матір'ю» Тичини.

У поемі «Гуни» (1918) Савченко в образі стародавніх гунів змалював руйнівну діяльність більшовиків в Україні. Яків Савченко став жертвою сталінського культу особи. 17 вересня 1937 року його арештували органи НКВС, 1 листопада – розстріляли.

Талановитим поетом-символістом був Дмитро Загул (1890 –1944), відомий перекладач, який здійснив переклади «Фауста» Гете, «Пісні пісень» Гейне, балад І.Піллера. Загул формувався під впливом «Молодої музи», Остапа Луцького та Олександра Олеся. Збірки «Мережка» (1913), «З зелених гір» (1918), «На грані» (1919), «Наш день» (1925), «Мотиви» (1927) створені в дусі естетики символізму. 1933 року він був репресований, а 1944 року загинув на Колимі.

На поетиці символізму будували свої п'єси Яків Мамонтов, Іван Кочерга. Тому, наприклад, у драмах Кочерги велику роль відіграють певні символи як семантичні ключі до розуміння ідейного змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), глухого кута («Марко в пеклі»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазного каменя («Алмазне жорно») тощо.