Гетьманування Івана Мазепи. Боротьба за незалежність України в умовах Північної війни

На кінець XVII ст. внаслідок поділу України на сфери впливу, загострення міжусобних сутичок, яким, здавалося, не буде кінця, українські землі були в тяжкому стані. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл було зруйновано, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити їх під натиском ворога. Українська автономія з кожним гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і Туреччини втрачала свої здобутки, завойовані в середині XVII ст. Авторитет гетьманської влади занепав, а значно зростала роль козацької старшини, яка легко могла скинути того, хто їй не догодив. Після відвоювання поляками Правобережжя та утворення автономії Війська Запорізького під безпосередньою зверхністю гетьманів залишалося лише близько третини території, що колись була підвладна Б. Хмельницькому. Цей лівобережний край українці звали Гетьманщиною, а Москва — Малоросією.

 

Саме за таких складних і важких умов починалося гетьманство Івана Мазепи, постать якого — одна з найзагадковіших в українській історії. Це один з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України. Його любили й ненавиділи, поважали й побоювалися, цінували й остерігалися, прославляли й оббріхували. Незважаючи на історичну правду, та думку, що склалася в Європі про І. Мазепу як видатного політичного і культурного діяча, царські, а за ними й офіційні радянські історики впродовж більш як трьох століть показували його переважно лише в негативному світлі, проклинали, обливали брудом, паплюжили. Триває таке й нині.

 

Вочевидь, при оцінці І. Мазепи не слід принижувати його ролі в історії України, замовчувати, як це робиться й досі, його велику місію в розвитку української культури, а тим більше — не слід його відхід від царя Петра І — душителя українського народу — кваліфікувати як зраду. Але й не слід його ідеалізувати. Це діяч своєї епохи, якому не судилося здійснити потаємну мрію свого життя — створення незалежної української держави. Однак те, що він наважився не закрити, а поставити це питання з відповідною гостротою для наступних поколінь, — найголовніший його скарб — заповіт нащадкам.

 

Походив І. Мазепа зі знатного українського шляхетського роду Білоцерківського повіту на Київщині. Природний розум і потяг до знань привели юнака в стіни Києво-Могилянської академії. Згодом, як гадають, було навчання в єзуїтській колегії у Варшаві. На кошти польського короля Яна Казимира здібного юнака послали в Голландію, Італію, Німеччину і Францію, де він вивчав основи фортифікації, гарматну справу та інші науки. Був усебічно обдарованим, грав на бандурі, добре знав літературу, військову справу, цікавився мистецтвом, колекціонував зброю, та предмети старовини. Уже в 12 років складав вірші латинською мовою. Він написав "Думу", пісню про чайку-небогу, псалом і ряд інших поезій.

 

Залишивши службу в польського короля, у 1669 р. І. Мазепа прибув у Чигирин до гетьмана П. Дорошенка. Тут він отримав чин генерального осавула і присвятив себе українській справі. Згодом переходить до гетьмана Лівобережної України І. Самойловича і стає його довіреною особою. У 1687 p., коли козаки змістили Самойловича, його наступником вони обрали не кого іншого, як І. Мазепу, підтриманого російськими вельможами. Обрання відбулося на козацькій раді на р. Ко-ломак в оточенні московського війська. Коломацькі статті — договірні умови між старшинами та урядом Москви, прийняті на козацькій раді, значно обмежували економічну самостійність, соціальну і зовнішню політику Гетьманщини і посилювали владу царату. Та, попри альтернативні кандидатури на Коломацькій раді, гетьманом було обрано І. Мазепу і виключно завдяки його особистим якостям, високій культурі й освіченості, життєвому досвіду і військовому хисту, високому авторитету, який він заслужив у старшини і козаків. Це була високоосвічена людина-інтелектуал. Він знав німецьку, латинську, французьку, італійську, турецьку мови, добре орієнтувався в перипетіях політичного життя всієї Європи.

 

У внутрішній політиці І. Мазепа спирався на старшину, дбав про її становище, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. У його планах було також забезпечення надання дворянам європейської освіти. Водночас він дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, зокрема встановивши максимальну панщину Два дні на тиждень. У 1691 р. гетьман видав новий універсал, яким забороняв перехід козаків у селянський стан, а селянам дозволялося подавати до суду скарги на панів. Гетьманськими постановами скасував і найбільш обтяжливі податки. Коли внаслідок воєнних дій було сплюндровано Чигирин, Мазепа продав одне із своїх сіл і виручені гроші Передав мешканцям, котрі втратили свої житла і майно. Цей благородний вчинок, погодьмося, заслуговує на увагу хоча б через те, що гетьмана дехто виставляє як загребущого багатія-магната, котрий заради грошей міг піти на все. Не випадково поляк Еразм Отвіновський писав, що гетьман "в усього народу... був у шанобливій любові та побожній повазі". Це зазначав і французький посол Жан Балюз, котрий в одному чернігівському літописі залишив лаконічний запис: "Добре було життя за Мазепи. Най кості його святяться".

 

Одним з важливих напрямів внутрішньої політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. Як щедра і добра людина, Мазепа значну частину своїх особистих прибутків вкладав у розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб можна зрівнятися з європейськими державами. Як покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині за свої кошти близько 20 чудових церковних храмів, споруджених у пишному стилі, який часто називають мазепинським, або козацьким, бароко. Багато старовинних храмів княжої доби було реконструйовано. Серед них такі величні споруди, як церкви Миколи і Богоявленська в Києві. Значно оновив гетьман і славнозвісні Софійський собор у Києві, Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. На добу гетьмана припадає розквіт і Києво-Могилянської академії, яку Мазепа взяв під свою опіку. Завдяки його підтримці споруджено нові корпуси і збільшено до 2 тис. чисельність студентів. Цариною культурницької діяльності Мазепи була друкарська справа. Видання мазепинської доби — одні з кращих українських книгодруків. Сам гетьман мав найкращу в Україні бібліотеку й обдаровував книжками монастирі, церкви, окремих осіб. Ім'я цього великого будівничого і мецената стало знаним навіть на Сході: його коштами надруковано арабський переклад Євангелія, а церкві Святого гробу в Єрусалимі він передав дорогоцінні дари. До речі, срібний вівтар з ім'ям Мазепи та його гербом і досі зберігається в Єрусалимі. Така цілеспрямована і всеохоплююча культурна діяльність І. Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику. Саме про це в нашій літературі з відомих причин, на жаль, писалося раніше дуже мало.

 

У своїй зовнішній політиці Мазепа, незважаючи на союз Москви з Польщею, приховано й обережно, але виразно спрямовував вістря своєї політики проти Польщі, сподіваючись відірвати від неї Правобережну Україну. За єдину реальну основу тогочасної української політики Мазепа вважав союз з Москвою і забезпечення максимально можливої автономії України. І заради того, щоб здобути від Польщі Правобережжя, а від Туреччини і Криму степову смугу між Чорним та Азовським морями, він установив зв'язки з молодим царем Петром І, котрий у 1682 р. зійшов на трон, завоював його довір'я і зумів залучити царя до своїх планів. У свою чергу і Мазепа надавав активну допомогу Петру в походах на турків і татар. Згодом між ними зав'язалися добрі стосунки, які тривали майже 20 років. У 1702 р. на Правобережжі розпочалося антипольське повстання на чолі з популярним у народі фастівським полковником Семеном Палієм. Скориставшись цим, І. Мазепа переконав Петра І дозволити йому зайняти Правобережну Україну, щоб врешті реалізувати свою мрію про об'єднання її з Гетьманщиною. Знову обидві частини Наддніпрянської України було на короткий час об'єднано і заслугу здійснення цього міг приписати собі мудрий політик і досвідчений дипломат І. Мазепа.

 

Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки Петро І на догоду своїм амбіціям і планам не почав ламати основи української автономії. У 1700 р. розпочалася велика Північна війна — Росія вступила у боротьбу зі Швецією за вихід до Балтійського моря, втягнувши до неї також Україну. Війна, яка тривала 21 рік, лягла страшним тягарем на Гетьманщину й вимагала від неї надзвичайних жертв. Замість того, щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, турків і татар, українці повинні були воювати із шведами виключно за інтереси царя. І замість вдячності за це козаки не отримували за свою службу ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків та образ московських воєначальників.

 

На чолі козацьких полків Петро І поставив російських і німецьких командирів. З презирством ставившись до козацького війська, вони часто використовували його як гарматне м'ясо, кидали на найтяжчі й найбезвихідніші ділянки фронту, на яких воно зазнавало величезних втрат, що сягали 60— 70 % складу. Досить часто козаки використовувалися як дешева робоча сила на будівництві каналів, нових доріг, фортець та нової столиці Росії, усіявши своїми кістками болотисту землю. Із цих будівничих фронтів поверталося козаків ледве чи третина, а решта вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Така політика Петра І прямо вела до поступового знищення українського генотипу, адже йшлося про смерть десятків тисяч людей.

 

Цар висував перед українцями нечувані раніше вимоги. Він безнастанно вимагав постачання армії коней, худоби, хліба і всяких інших припасів, що вичерпувало господарство України. Величезний податок, який часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян. "Звідусіль, — писав цареві Мазепа, — я отримую скарги на свавілля російських військ". Навіть сам гетьман Мазепа став відчувати загрозу, коли взнав про наміри царя замінити його іноземним генералом чи російським вельможею. Незабаром надійшов указ Петра І про майбутні реформи у козацькому війську. Цим указом передбачалося перетворення традиційних полків на драгунські. У 1707 р. цар у примусовому порядку наказав Мазепі віддати Польщі Правобережжя. А задля власної мети пішов ще далі. Він готовий був, як підтверджують нові дослідження, навіть віддати всю Україну за вихід до Балтійського моря. Усе це — переконливі докази того, яка величезна небезпека загрожувала українській державі.

 

За таких умов серед української старшини, незалежно від планів і настроїв самого гетьмана, виникла опозиція царизму, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею і союзу зі Швецією проти Москви. Ще 1706 р. полковники Горленко й Апостол писали гетьману: "Твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі". Та Мазепа все ще надіявся, що цар змінить своє ставлення до України. І лише тоді, коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський почав погрожувати нападом на Україну, Мазепа, звернувшись за допомогою до Петра І дістав відмову, почало все змінюватися. Цар тоді відповів: "Я не можу дати навіть десяти чоловік, боронися, як знаєш." і наказав йому йти на допомогу російській армії, в той час як вся Україна була окупована царськими військами. Це виявилося для старого гетьмана останньою краплиною. Адже Петро І відмовився від зобов'язання боронити Україну від поляків, що являло собою основу Переяславсько-Московського договору 1654 р. Іншими словами, цар зрадив домовленості. У цих умовах І. Мазепа опинився перед необхідністю вибору — залишатися надалі у сфері московської політики і навіть втратити автономію України чи спробувати звільнити її з допомогою нових союзників.

 

У складному вузлі подій єдиним шляхом врятувати Україну стало для нього визволення її з-під московської влади. Нещасливий збіг обставин прискорив рішення гетьмана 28 жовтня 1708 p., коли Карл XII, пішовши на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. У квітні 1709 р. він підписав угоду з Карлом XII, за якою шведський король обіцяв те, чого не хотів Петро І, — захистити Україну, а також не укладати миру з царем до остаточного звільнення її з-під влади Москви та відновлення її давніх прав і привілеїв.

 

Рішення І. Мазепи та його однодумців схвально зустріло Запоріжжя, яке майже в повному складі багатотисячним загоном виступило на з'єднання з гетьманськими силами. Мобілізацію козацького війська утруднив указ Петра І, за яким було усунуто з теренів Гетьманщини більшість українських полків. Та лише поразка шведів під Полтавою 8 липня 1709 р. поклала кінець планам і Карла XII, й І. Мазепи. Утікаючи після поразки від переслідування російської кінноти вони знайшли притулок у Молдові. Тут біля м. Бендери 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний гетьман помер.

 

Розлючений Петро І, великий майстер у справі сваволі, дізнавшись про вчинок Мазепи, дав наказ військам Меншикова, які перебували в Україні, негайно знищити гетьманську столицю Батурин. 2 листопада 1708 р. російські війська вдерлися в місто і вирізали всіх мешканців, не шкодуючи навіть немовлят, зруйнували і спалили повністю палаци, храми, школи. Щоб применшити своє злодіяння, цар вирішив на віки знеславити гетьмана, звинувативши його в найтяжчому гріху — у зраді України, наказавши православному духовенству піддати його ім'я анафемі (відлученню від церкви). Численні відозви до населення закликали не вірити "зрадникові" Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди із приватних міркувань. Страшно карали всіх, кого запідозрювали в прихильності до гетьмана. У травні 1709 р. було зруйновано і Запорізьку Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного впійманого запорожця. Цікаво, що на радощах від зруйнування Січі в Петербурзі вперше в Росії влаштували артилерійський салют. Знищення "розбійницького гнізда" тріумфально відзначалося і в Москві.

 

Сьогодні ми можемо сперечатися, шукати помилок у діях гетьмана, погоджувалися чи не погоджувалися з його окремими вчинками. Та наведені факти, новітні наукові дослідження дають підстави зробити такі найголовніші основні висновки: по-перше, усупереч офіційній російській і радянській історіографії, яка тривалий час паплюжила гетьмана, І. Мазепа у своєму остаточному рішенні розірвати союз із царем Петром І керувався не особистими амбіціями, а "бажанням добра рідному краю". Саме це засвідчує у своєму зверненні до українського війська і народу сам І. Мазепа. Навіть Меншиков, який у спаленому ним Батурині звелів на поглум повісити на шибениці портрет І. Мазепи, зазначав, що гетьман "сеє учинил не для одной своей особи, но всей ради Украины". По-друге, Мазепа і не самолюбець, як стверджували ті самі царські й радянські історики, а людина котра пішла за голосом совісті свого народу і віддала все за "світлий ідеал національної незалежності." І по-третє, І. Мазепа і не зрадник. Хіба той, хто прагне вирвати свій народ з кайданів, накинутих йому гнобителем, є зрадником, коли він повстає проти тирана? До речі, Мазепа не був оригінальним у спробі здобути незалежність від Росії з допомогою іншої держави. У ті часи й інші правителі поневолених країн, зокрема Лівонії, Молдови, Угорщини, шукали підтримки в сильних держав Європи. І ці діячі шануються своїми народами як національні герої, а в нас вони — зрадники.

 

На жаль, Мазепі не вдалося реалізувати плани і всі наміри, однак він був і залишається видатним діячем своєї епохи, великим борцем за кращу долю України. Навіть за умов неухильного наступу на українську державність з боку російського царату йому таки вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти важливі чинники державності та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити незалежну державу, власну еліту, його політика в царині освіти й культури мали далекосяжну мету і забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури. І для майбутніх поколінь ім'я гетьмана Мазепи залишилося символом боротьби за незалежність України.