Як драматург, Евріпід відчув і втілив самотність і безпорадність людини. Вона тричі безпорадна: боги відмовляють їй у допомозі, навіть жорстоко мстять за найменший непослух; людина безпорадна у спілкуванні з іншою людиною і не може знайти з нею спільної мови; людина втратила внутрішню гармонію і знаходиться в розладі з власною душею.
Таким чином, Евріпід приходить до жанру філософсько-психологічної трагедії.
У своїх драмах Евріпід зосереджується на розкритті переживань, пов’язаних із зіткненням реальних характерів, психологій, устремлінь, бажань. Виводить він і волю богів - як зловісне тло, могутнью і прикру перешкоду для виявлення вільної волі людини. Поет і філософ Евріпід - величний гуманіст. Він широко вводить до драматичної дії раціональні інтонації філософського диспуту (в дусі софістів) або судових розглядів, поєднуючи граничний раціоналізм з психологізмом. Еврипіду властиве незвичне для античної трагедії посилення побутового елементу, цікавість до приватного життя людей. Показові кінцівки драм. Автор нехтує природним розвитком і завершеністю дії і тому в фіналі часто відбувається несподівана розв'язка, зазвичай пов'язана з втручанням божества, яке з'являлося на спеціальній театральній машині
Закономірно, що в нових історичних обставинах Еврипіда цікавила передусім сфера його особистого, а не суспільного життя. Відповідно до такого зміщення кута зору обов'язкове для трагедії зіткнення людини із супротивними силами Еврипід переносить у площину людської душі, зображаючи конфлікт людини із самою собою. Вчинки (а як наслідок — нещастя та страждання) у героїв зазвичай випливають з їхніх характерів. Таким чином, порівняно із своїми попередниками, Еврипід більшою мірою концентрує увагу на зображенні внутрішнього світу героя. Драматург створює цілу вервечку різноманітних характерів, змальовуючи різні душевні пориви, суперечливі стани, відкриваючи їхню закономірність та неминучість трагічного розв'язку. Глядач присутній при найтонших душевних переживаннях героїв і відкриває для себе складність людської природи. Акцент на зображенні психології персонажів приводить до другорядності драматичної інтриги. Цілком зрозуміло, образи героїв від цього вигравали, вони поглиблювались, ставали драматичнішими. Не випадково Арістотель назвав через це Евріпіда «найтрагічнішим із поетів».
32. Міф про Медею та його трансформація в трагедії Еврипіда «Медея».
Міф: Медея-чарівниця. Дочка колхідського володаря Еета. онука Геліоса
(бога сонця). Коли до Колхіди прибули аргонавти, допомогла Ясонові здобути
золоте руно й втекла з ним до Греції. Щоб затримати погоню, вбила свого
молодшого брата Апсірта. Ясон одружився з Медеєю, прибув в рідний Іолк. Медея
допомогла Ясонові помститися Пелісві, який відібрав трон у його батька Есона.
Пелій загинув, а Медею і Ясона вигнали з Іолка. Вони оселилися в Корінфі, де
Медея народила двох синів. Згодом Ясон закохався в дочку корінфського царя
Креусу й вирішив одружитися з нею. Медея надіслала молодій отруєне чарівним
зіллям вбрання, одягнувши яке Креуса згоріла разом із батьком, який намагався
врятувати її. Щоб завдати ще більшого горя Ясонові, Медея повбивала синів
(Мермера й Ферета) і на колісниці, запряженій крилатими драконами, втекла до
Афін, де стала дружиною Егея. За намагання отруїти Егеєвого спадкоємця Тесея
Медею вигнали з Афін. Вона повернулася до Колхіди й допомагала Еетові
відновити втрачену владу. Згодом Медея була перенесена на острови блаженних,
де стала дружиною Ахіллеса. (Ясон же, за однією міфічною версією, загинув,
заснувши біля свого корабля. За іншою версією, Ясон покінчив життя
самогубством, коли, обурена його зрадою Медея, занапастила його наречену
Креусу і повбивала синів Мермера та Ферета).
Еврипід зосереджує увагу лише на одній вирішальній трагічній «миті» з життя Медеї в Коринфі: Медея несамовито страждає від зради Ясона, що вирішив одружитися з дочкою Креонта. Цар Креонт, побоюючись помти Медеї просить її залишити місто. Ось тут Медея задумує і вчиняє криваву розправу з царським домом, а потім ріже власних дітей. Ця дія сконденсована в дуже короткому проміжку часу – одному дні, бо саме один день Креонт дав Медеї, щоб вона залишила місто. Сама ж дія відбувається за принципом градації: страждання Медеї, вбивство Креуси та її батька, жахливе вбивство дітей. Така композиція має потужний ефект – в основі маємо пекельні муки людини, далі підступне і страшне людиновбивство. Це приголомшує читача, породжує глибокий катарсис. Цьому художньому ефектові сприяє новаторське, «непряме», опосередковане зображення найжахливіших сцен. Так автор не показує і не розказує від себе, як згоряє від отрути Креуса та її батько, натомість він подає до людей гінця-очевидця, який передає все в деталях. Так само ми не бачимо, як Медея ріже дітей, а лише чуємо їх зойки та мольбу, наша ж уява мимоволі малює страшну картину. Також в "Медеї", знаходимо морально-невичерпний конфлікт, що
його породжено формулою "людина - міра всіх речей". Ясон, закохавшись у
молоду царівну, прагне одружитися з нею, отже залишити Медею й дітей. Він
чинить чесно, бо жити з некоханою, водночас кохаючи іншу - лицемірство, що
неодмінно призводить до сімейного зла. Проте Ясон все ж таки зраджує дружину,
дітей, тобто чинить зле. Так само й Медея: вона права в своєму гніві, ревнощах
(бо хто не любить, той і не ревнує), проте вона переступає міру, перетворюється у
нелюда-злочинця. Отже, і Ясон, і Медея, кожний по-своєму і правий, і неправий,
чинить водночас зле й добре. У міфі головний герой – Яснон, в Евріпіда – Медея.
