Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст

Навесні 1648 р. в Україні розпочалося народне повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке стало подією переломного значення в історії українського народу.

 

Причинами повстання, яке переросло у Національно-визвольну війну 1648—1657 pp., були зростання та зміцнення феодального землеволодіння, посилення панщини (5—6 днів на тиждень), закріпачення селян, утиски польською адміністрацією міщан та дрібної шляхти. Значно погіршилося становище козацтва, особливо після придушення повстань 1637—1638 pp. та прийняття польським урядом «Ординацій», які ставили його під повний контроль польської влади. Продовжувався наступ католицтва та уніатів на православ'я, українську культуру.

 

Тож на середину XVII ст. у різних сферах життя українського суспільства виникли гострі суперечності, викликані становищем України у складі Речі Посполитої. Національно-визвольна війна визріла з окремих розрізнених рухів різних соціальних груп, які об'єдналися у всеукраїнське повстання. Рушійними силами Визвольної війни стали козацтво, селянство, міщани, нижче православне духовенство, частина дрібної шляхти.

 

Очолив повстання Б. Хмельницький — видатний політик, полководець, державний діяч. Б. Хмельницький (бл. 1595—1657) народився у родині дрібного православного українського шляхтича на хуторі Суботів під Чигирином (тепер Черкаська область). Навчався спочатку вдома, а потім у монастирській школі у Києві, Львівському єзуїтському колегіумі. Вільно володів польською, російською, латинською та татарською мовами, любив і знав історію. 25-літнім юнаком, як реєстровий козак, разом з батьком брав участь у Цецорській битві 1620 р. Був учасником козацько-селянських повстань 30-х років XVII ст. У 1637 р. недовго обіймав посаду писаря реєстрового війська, а роком пізніше був обраний сотником Чигиринського полку. У1645—1646 pp. разом із І. Сірком та запорозькими козаками брав участь у Тридцятилітній війні на боці Франції.

 

Б. Хмельницький (як колись К. Косинський та багато інших козаків) на собі відчув шляхетське свавілля і власне безправне становище. Навесні 1646 р. підстароста Д. Чаплинський захопив хутір Суботів, який Хмельницький отримав від короля за службу, захопив жінку Богдана, до смерті забив молодшого сина.

 

Хмельницький поїхав у Варшаву до короля з проханням припинити свавілля, але Владислав IV заявив, що не має влади над шляхтою, і запропонував самотужки розібратися з Чаплинським. Та Хмельницький разом із частиною козацької старшини почав готувати повстання. У грудні 1647 р. він із загоном козаків та сином Тимошем був уже на Запорожжі. Оскільки на Микитинській Січі (центр козацтва у 1638—1652 pp.) розміщався гарнізон поляків і реєстровців, Хмельницький зупинився неподалік, на о. Томаківка.

 

Наприкінці січня 1648 р. повстанський загін спільно з запорожцями розгромив польський гарнізон Микитинської Січі, а реєстровці перейшли на бік повстанців. На козацькій раді Б. Хмельницького було обрано гетьманом. Ці події знаменували початок народного повстання.

 

Б. Хмельницький висунув до великого коронного гетьмана М. Потоцького вимогу вивести з України урядові війська і скасувати «Ординації» 1638 р. До українського народу він звернувся з універсалом підніматися на боротьбу за визволення від влади польських магнатів та шляхти.

 

Гетьман на початку квітня 1648 р. вирушив у Бахчисарай, де уклав угоду з кримським ханом Іслам-Гіреєм III про надання повстанцям допомоги. Щоб запевнити татар у серйозності своїх намірів, Хмельницький залишив заручником у хана свого сина Тимоша. Поїздка у Крим виявила неабиякі стратегічні здібності Хмельницького: він отримував союзника у боротьбі проти Польщі, а також забезпечував тил від раптових наскоків кримських татар.

 

18 квітня гетьман повернувся на Січ, 22 квітня виступив з військом (5 тис. осіб) проти поляків. Щоб не залишати фортецю Кодак з гарнізоном у себе в тилу, її було взято в облогу, а Хмельницький вийшов до р. Жовті Води (сучасне м. Жовті Води Дніпропетровської області), де і влаштував табір.

 

Одержавши звістку про виступ повстанців, М. Потоцький вислав два загони: один — суходолом, на чолі зі своїм сином Стефаном (бл. 6 тис. поляків і 2 тис. реєстровців), другий — по Дніпру на човнах реєстрових козаків (4 тис. осіб) на чолі з осавулом І. Барабашем. Біля Кодаку обидва загони повинні були об'єднатися і захопити Січ. Проте Хмельницький випередив Потоцького, відправивши до реєстровців посланців із закликом приєднатися до нього. У результаті заколоту реєстровці вбили Барабаша та перейшли на бік Хмельницького.

 

Тим часом повстанці і загін татарської кінноти (4 тис.) Тугай-бея атакували і обложили військо С Потоцького в урочищі Жовті Води. 5—6 травня 1648 р. відбувся розгром поляків. С Потоцький був взятий у полон і невдовзі помер від ран.

 

Б. Хмельницький з військом, значно поповненим реєстровими козаками (15—17 тис.) та татарською кіннотою, вирушив проти основних сил М. Потоцького, яке спішно відступило до Корсуня (нині м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області). Не бажаючи вступати в бій, поляки вирішили відступити через Білу Церкву до Паволочі. Дізнавшись про напрямок відступу, Хмельницький наказав своєму найближчому сподвижнику М. Кривоносу — черкаському полковнику — влаштувати засідку, до якої і потрапило польське військо. Відбувся запеклий бій, який 16 травня закінчився повним розгромом шляхти. Козаки взяли у полон М. Потоцького, польного гетьмана М. Калиновського, понад 8,5 тис. польських вояків, великий обоз і 41 гармату. Ніколи ще Польща не зазнавала такої поразки від козаків.

 

Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали поштовхом до розгортання визвольного руху по всій Україні. Б. Хмельницький розсилав універсали, у яких закликав селян і міщан братися за зброю та виганяти ненависне панство. Почали створюватися великі повстанські загони, які визволили Лубни, Глухів, Любеч та інші українські міста, що спричинило масову втечу шляхти. Наприкінці травня 1648 р. повстанці увійшли до Києва.

 

Втративши Лівобережну Україну, Київ і Придніпров'я, польський уряд запропонував Б. Хмельницькому укласти перемир'я, на що гетьман дав згоду. Проте перемир'я обидві сторони використовували для збирання сил.

 

Зробивши своєю резиденцією Білу Церкву, Хмельницький почав реорганізацію армії (а вона налічувала вже 100 тис. осіб), поділивши її на полки і сотні, які очолили сподвижники гетьмана — І. Богун, М. Гладкий, Ф. Джеджалій, М. Пушкар та інші. Хмельницький у цей час займався також питаннями матеріального забезпечення армії та її боєздатності.

 

У травні 1648 р. помер король Речі Посполитої Владислав IV. Уряд відрядив для переговорів з Б. Хмельницьким А. Киселя — православного магната, сенатора сейму. Гетьман вимагав від нього збільшення козацького реєстру до 12 тисяч, поновлення козацьких вольностей, тобто відстоював у цей період інтереси козацької старшини, а не загальнодержавні.

 

На початку червня 1648 p., порушивши умови перемир'я, на Правобережну Україну вдерлися каральні загони магната Я.-Вишневецького. Хмельницький відрядив на Брацлавщину та Волинь загони на чолі з М. Кривоносом та І. Ганжою. Сотні загонів селян і міщан громили маєтки, знищували шляхту, орендарів, католицьке та уніатське духовенство. Кріпосні селяни, міщани, для яких ідеалом була козацька свобода, почали масово покозачуватися. Ця величезна маса населення, звільнившись від гноблення поляків, уже не уявляла собі повернення під владу польської шляхти та втрати свободи.

 

У червні — липні були здобуті Умань, Бар, Тульчин, Рівне, Луцьк. Б. Хмельницький також направив загони М. Кричевського, М. Не-баби, І. Голоти в Білорусію, що сприяло розгортанню визвольного руху білоруського народу та перешкодило литовському війську Я. Радзивілла з'єднатися з польським військом в Україні.

 

Користуючись перемир'ям, польський уряд сформував армію (80—90 тисяч), на чолі якої стали князь Д. Заславський, М. Остророг та О. Конецпольський. Польські війська рушили в напрямку Старокостянтиніва. Сюди ж, під Пилявці, до р. Іква (тепер с. Пилява Старокостянтинівського району Хмельницької області), вирушили українська армія і загін татар. Тут козаки побудували табір на правому березі річки, а поляки — на лівому. Битва розпочалася 8 вересня. Заманивши частину польського війська на правий берег Ікви, козаки ударили з двох боків та почали громити шляхту, яка відступила, а потім панічно почала тікати. Водночас із засідки ударив загін М. Кривоноса. Польська армія зазнала нищівної поразки, а її рештки відступили на захід.

 

Результатом Пилявецької битви було звільнення Волині і Поділля, активізація селянського руху в Галичині. Невдовзі на Дніпрі капітулювала фортеця Кодак, не витримавши майже піврічної облоги.

 

Головні сили української армії через Збараж, Тернопіль, Зборів підійшли до Львова та почали його облогу, яка тривала майже весь жовтень. Врешті-решт Б. Хмельницький наказав зняти облогу. Це пояснювалося тим, що він не хотів руйнувати Львів та погодився на виплату великого викупу мешканцями міста, а також тим, що зустрів супротив на вимогу відкрити брами Львова. Армія рушила на північний захід до Замостя, почавши його облогу.

 

У середині листопада 1648 р. королем Речі Посполитої було обрано Яна II Казимира (1648—1668), брата Владислава IV. Новий король, побоюючись проникнення армії повстанців углиб Польщі, почав переговори з Б. Хмельницьким. Частина старшини підтримала цю пропозицію, та рядові козаки, М. Кривоніс вимагали продовження боротьби. Але гетьман реально оцінював обставини. Насувалася зима, військо було стомлене, зменшувалася його боєздатність, не вистачало теплого одягу, основні сили татар повернулися у Крим, почалася епідемія чуми (від неї помер М. Кривоніс). До того ж восени 1648 р. закінчилася Тридцятилітня війна, у якій брала участь Річ Посполита.

 

Наприкінці листопада Б. Хмельницький зняв облогу Замостя, повівши армію у Придніпров'я, а у грудні 1648 р. увійшов у Київ. «Матір городів руських», місто Володимира Великого і Ярослава Мудрого зустрічало його як героя — визволителя України, як нового Мойсея. Серед сотень киян, які вітали гетьмана, були єрусалимський патріарх Паісій, київський митрополит С Косів, професори і студенти Києво-Могилянської колегії.

 

У лютому 1649 р. у Переяслав прибуло польське посольство, якому вдалося укласти перемир'я, погодившись визнати владу гетьмана на більшій частині українських земель. У цей період Б. Хмельницький на хвилі блискучих перемог під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями висунув ідею утворення незалежної держави. Але мало значення і те, що новообраний король Ян II Казимир обіцяв підтвердити козацькі права та вольності, усе, що козаки «через шаблю взяли». Гетьман усе ще сподівався, що переговорами можна забезпечити автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Та в останній гору брала «партія війни».

 

У травні 1649 р. 200-тисячне польське військо посунуло на Україну, захопило Галичину та вторглося на Поділля. Частина військ з Я. Вишневецьким знайшла захист за мурами Збаражу. Тим часом з півночі у напрямку на Київ виступив литовський гетьман Я. Радзивілл. Б. Хмельницький, щоб запобігти фланговому удару литовських військ, направив у Білорусію полковника М. Кричевського з загоном козаків, який наприкінці липня дав відсіч Радзивіллу під Лоєвом (сам Киричевський загинув у бою).

 

У середині серпня 1649 р. Б. Хмельницький з татарами вирушив назустріч Яну Казимиру в напрямку Зборова (тепер Тернопільська область) і нав'язав бій полякам. Протягом двох днів відбувалася запекла битва, у якій польські війська зазнали великих втрат. Вони опинилися у катастрофічному положенні: назрівала подвійна поразка під Зборовом і Збаражем. Проте полякам вдалося налагодити відносини з Іслам-Гіреєм III, у плани якого не входило зміцнення України. У вирішальний момент Зборовської битви хан почав вимагати від гетьмана розпочати переговори з Яном Казимиром, чим врятував його від остаточного розгрому. Б. Хмельницький, усвідомлюючи неможливість вести війну одночасно з поляками і татарами, змушений був піти на укладення у серпні 1649 р. Зборовського мирного договору.

 

За цим договором під козацьке управління на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким переходили Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, у яких заборонялося знаходитися польському війську. Не мали права жити на цій території євреї та єзуїти. У володіння гетьмана переходив Чигирин. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис. осіб. Уперше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала визначення певної самостійності як держава.

 

Під владою поляків залишалися Волинь, Поділля, Київ та Полісся.

 

Зборовський договір задовольняв вимоги багатьох козаків, проте ігнорував інтереси покозаченого селянства, яке мало повернутися під владу польської шляхти. Це викликало його незадоволення, почалися стихійні виступи проти польських панів.

 

Однак підсумки боротьби у 1648—1649 pp. давали можливість почати будівництво української козацької держави. Обидві сторони дивилися на Зборовський договір як на тимчасовий. Хмельницький не добився визволення всього українського народу, а Річ Посполита втратила володіння на значній території України. Це робило неминучим нове загострення українсько-польських відносин.

 

Перерва у воєнних діях дала можливість Б. Хмельницькому зосередити зусилля на розбудові української державності. Організація козацької держави відбувалася під впливом традицій Запорозької Січі, що зумовило її напіввійськовий характер. Саме тому створювана держава офіційно називалася Військо Запорозьке (згодом Гетьманщина).

 

Формально вищим органом влади в державі була загальна козацька рада, яка називалася Військовою (Генеральною). Військова рада являла собою збори козаків, на яких обирали гетьмана і генеральну (головну) старшину. За гетьманування Б. Хмельницького, з метою зміцнення гетьманської влади, вплив загальної («чорної») Генеральної ради на життя держави був обмеженим. Найважливіші питання гетьман розв'язував на старшинських радах (у них брали участь генеральна старшина і полковники).

 

Головою держави був гетьман, який обирався безстроково. Він мав вищу адміністративну, судову і військову владу, а також законодавчі повноваження, керував зовнішньою політикою. При гетьмані були гетьманські ад'ютанти (генеральні старшини з особливих доручень): осавули — у військовій сфері, бунчужний — хранитель гетьманського бунчука, наказний гетьман — командувач війська на час проведення певних бойових операцій.

 

Функції гетьманської резиденції і столиці Української держави виконував Чигирин (тепер місто Черкаської області на р. Тясмин), який з прилягаючою територією дарувався йому як вірному підданому короля і Речі Посполитої.

 

Реальна влада належала Генеральному урядові, очолюваному гетьманом. До уряду входили генеральні старшини: писар — керував Генеральною військовою канцелярією (займався дипломатичними зносинами), судді (їх було два) — очолювали гетьманський суд, обозний — відав артилерією і військовим постачанням, підскарбій — відав фінансами, керував військовим скарбом.

 

В основі адміністративного устрою держави, на території якої проживало 3 млн. осіб, лежала структура козацького війська. Колишні польські воєводства поділялися на полки та сотні. Кількість полків не була постійною: якщо у 1649 р. їх було 16, то в 1650 р. вже 20. У полкових містах (Біла Церква, Умань, Черкаси, Ніжин, Полтава та інших) були резиденції полковників, яких обирали полкові ради, а затверджував гетьман. Полковники мали військову, адміністративну, судову владу над населенням території полку. У полку існував свій військово-адміністративний апарат — полкова старшина (писар, обозний, суддя, осавул, хорунжий). У сотенних містах був сотенний уряд, а влада належала сотнику, який виконував ті самі функції, що і полковник.

 

Гарантом успішної розбудови держави була армія. Вона формувалася на організаційних принципах Запорозької Січі. Ядро армії складало козацьке військо (реєстрові козаки) та допоміжне (наймані полки, артилерія, розвідка тощо).

 

Державною емблемою України був герб Війська Запорозького — козак із шаблею на боці і рушницею на лівому плечі; державними клейнодами — гетьманська булава, печатка, гетьманський бунчук і корогва.

 

Розбудова держави вимагала концентрації влади в руках гетьмана, підпорядкування йому всього населення. Б. Хмельницький протидіяв деструктивним спробам Запорозької Січі, яка складала самостійну адміністративно-територіальну одиницю, поставити себе у виключне положення. Так, у лютому 1650 р. на Запорожжі вибухнуло анти-гетьманське повстання козаків, що опинилися поза реєстром. Гетьман швидко придушив цей заколот, направивши на Січ загін реєстровців. Тож Б. Хмельницькому вдалося утримати під своїм контролем військову енергію запорожців, не допускати їх участі у політиці, звести роль Січі тільки до прикордонного форпосту.

 

Для розбудови держави потрібні були великі фінансові витрати. Державна казна поповнювалася з трьох джерел: із земельного фонду, доходів від промислів і торгівлі та з податків.

 

Державний апарат управління молодої держави створювався під безпосереднім керівництвом Б. Хмельницького, який спирався на козацьку старшину, вихідців з української шляхти, заможних козаків — людей освічених і енергійних. Серед соратників гетьмана були І. Виговський, П. Тетеря, С. Зарудний, І. Богун, Ф. Вешняк, С. Мужиловський, Ю. Немирич, А. Жданович та багато інших.

 

У ході Визвольної війни було ліквідовано землеволодіння польських магнатів, шляхти і католицької Церкви. Ці землі (окрім монастирської) стали власністю держави, якою розпоряджався гетьман. Почало зміцнюватися гетьманське та старшинське землеволодіння, яке існувало у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). Козацька старшина, вище духовенство, міський патриціат — нова еліта українського суспільства — зайняли місце вигнаних польських панів. Складовою частиною цієї еліти ставала українська шляхта, яка поступово зливалася з козацькою верхівкою. Козацька старшина прагнула стати великим земельним власником. Однак Б. Хмельницький (він видав старшині майже 20 універсалів на володіння старими або новими землями), розуміючи значення селянства, намагався не допускати та гасити нові соціальні конфлікти, гальмував, як міг, зростання землеволодінь старшини, не дозволяв збільшувати панщину.

 

Поряд із вирішенням складних питань внутрішньої політики у діяльності гетьманського уряду чи не найголовніше значення мала зовнішня політика. Перемоги української зброї сприяли зростанню міжнародного авторитету України. У Чигирин до Б. Хмельницького постійно прибували представники Туреччини, Угорщини, Росії, Польщі, Венеції тощо. Дипломатичні стосунки козацької держави з іноземними країнами активізувалися.

 

Перш за все необхідно було нейтралізувати діяльність Речі Посполитої, спрямовану на створення антиукраїнської коаліції. У складних військово-політичних умовах гетьман постійно шукав союзників для боротьби проти Польщі. Він вів переговори з Османською імперією, яка схиляла його до підданства, але вважав Туреччину ворогом, оскільки султан або благословляв татар на напади, або разом з ними грабував українські землі.

 

Б. Хмельницький, як дипломат, не йшов на розрив з Кримським ханством, незважаючи на зради і непослідовність хана, оскільки татари могли стати на бік поляків.

 

Великі надії пов'язував гетьман зі встановленням відносин з Молдавією, яка знаходилася у васальній залежності від Туреччини, але її правитель — господар В. Лупул вів подвійну гру, залишаючись прихильником Польщі.

 

Уряд козацької України налагодив стосунки з Валахією, Трансильванією, Швецією.

 

Постійними були відносини з Московською державою. 8 червня 1648 р. Б. Хмельницький написав цареві Олексію Михайловичу (1645— І676) першого листа, у якому повідомив про перемогу під Жовтими Водами та Корсунем і висловив побажання бачити царя на польському престолі (у червні — листопаді у Речі Посполитій був період безкоролів'я у зв'язку зі смертю Владислава IV).

 

З 1648 р. Б. Хмельницький встановив дипломатичні відносини з єдиновірною Московією. Посольства на чолі з С. Мужиловським, К. Бурляєм, Ф. Вешняком (всього 10 у період 1648—1653 pp.) від імені гетьмана зверталися за військовою допомогою та пропонували царю прийняти Військо Запорозьке у підданство. Московська сторона за цей самий період направила у Чигирин 15 посольств.

 

Московська держава не хотіла втручатися у польсько-українську війну, щоб не загострювати і без того складні відносини з Річчю Посполитою. Однак Росія постійно надавала Україні допомогу (дозволяла без мита вивозити хліб, сіль, військові припаси, зброю тощо). Інтенсивні зв'язки Україні та Росії завершилися укладенням українсько-московського союзу у 1654 р.

 

Річ Посполита, продовжуючи проводити антиукраїнську політику, намагалася укласти військовий союз з молдавським господарем В. Лупулом. Тому восени 1650 р. Б. Хмельницький здійснив похід у Молдавію, внаслідок якого встановився військово-політичний союз двох держав. За традиціями того часу він мав скріпитися шлюбом сина Хмельницького Тймоша та донькою Лупула Розандою. Б. Хмельницький також сподівався забезпечити цим визнання серед європейських правителів своєї спадкової влади.

 

Зміцнення Української держави розглядалося у Варшаві як загроза інтересам Речі Посполитої. Весь 1650 р. Польща готувалася до війни з Б. Хмельницьким. На початку лютого 1651 р. польське військо вторглося на Правобережну Україну та розпочало облогу Вінниці, але протягом лютого-березня зазнало низку поразок від полковника І. Богуна і відступило до Кам'янця.

 

Б. Хмельницький, готуючись до війни, провів загальну мобілізацію і рушив на захід. Вирішальна битва відбулася 18—30 червня 1651 р. під Берестечком (тепер Горохівського району Волинської області), де 150-тисячна українсько-татарська армія зустрілася з польською (120 тис). Козаки успішно почали битву, але у вирішальний момент татарські загони, які очолював хан Іслам-Гірей III, не витримавши артилерійського обстрілу поляків, втекли з поля бою, захопивши в полон Б. Хмельницького (він був звільнений через декілька днів за викуп). Втеча хана відіграла фатальну роль у ході битви. Українська армія опинилася в катастрофічному стані — оточенні і 10 днів героїчно відбивала атаки ворога. Козаки на чолі з наказним гетьманом І. Богуном з боями через переправи вирвалися з оточення і відступили на Київщину.

 

...Минуло майже 200 років. Як переповідають, у 1846 р. у місцях запеклих боїв побував Т. Шевченко, який присвятив Берестецькій битві вірш «Ой чого ти почорніло...», де є такі рядки:

 

Ой чого ти почорніло

 

Зеленее поле?

 

— Почорніло я од крові

 

За вольную волю.

 

Круг містечка Берестечка

 

На чотири милі

 

Мене славні запорожці

 

Своїм трупом вкрили.

 

Мужність і героїзм козаків живуть у народній пам'яті. У наші дні у с. Пляшева на Рівненщині існує державний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви»...

 

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що у липні 1651 р. в Україну вторгайся литовські війська Я. Радзивілла, які, захопивши Київ, пограбували його та вирушили на з'єднання з польською армією.

 

Звільнившись з полону, Б. Хмельницький зібрав нову армію, яка зупинила польсько-литовські війська під Білою Церквою. За таких умов гетьман був змушений підписати у вересні 1651 р. невигідний для України Білоцерківський мирний договір.

 

Договір обмежував територію козацького управління тільки Київським воєводством (у Брацлавське і Чернігівське поверталася польська адміністрація, магнатам і шляхті поверталися їх маєтки), козацький реєстр скорочувався з 40 до 20 тис. осіб («випищики» повинні були повернутися до своїх колишніх панів як кріпаки), гетьман зобов'язувався розірвати союз з Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами.

 

Білоцерківська угода була значно важчою, ніж Зборовська, вона зводила нанівець автономію України. Негативним наслідком Берестецької трагедії та Білоцерківського договору було переселення козаків, міщан, селян у Московську державу, на Слобідську Україну. Це була вже друга масова хвиля переселення (перша відбулася після поразок повстань 20—30-х pp.), яка значно послаблювала селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького.

 

Невдоволення народних мас і запорозьких козаків Білоцерківським миром призвело до відновлення воєнних дій.

 

Оскільки після невдачі української армії під Берестечком В. Лупул відмовився від своїх зобов'язань, навесні 1652 р. українське військо на чолі з Б. Хмельницьким вирушило в Молдавію. Польський уряд Яна II Казимира, намагаючись перешкодити йому, вислав 30-тисяч-не військо М. Калиновського, яке стало табором під Батогом (зараз поряд із с Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області). У травні — червні головні сили Хмельницького після запеклого бою увірвалися в укріплення поляків і розгромили шляхту. У Батозькій битві загинуло близько 8 тисяч поляків, в тому числі Калиновський. Ця перемога дозволила поновити контроль над частиною українських земель Правобережжя та вступити у Ясси, столицю Молдавії, де було укладено шлюб Тимоша з Розандою.

 

З лютого 1653 р. польські загони продовжили спустошливі рейди на козацьку територію, а влітку на чолі з королем Яном II Казимиром виступили в похід на Україну.

 

Одночасно Річ Посполита з метою послаблення позицій України у Молдавії, разом з Валахією та Трансільванією, сформувала антиукраїнську коаліцію, яка у квітні 1653 р. захопила Ясси і усунула від влади Лупула. Останній звернувся за допомогою до Б. Хмельницького. Гетьман відрядив у Молдавію сина Тимоша з загоном (8 тисяч), який повернув владу тестеві, але у ході сутичок з волосько-польським військом загинув в Сучаві у вересні 1653 р. Із його загибеллю зазнала краху династична політика Б. Хмельницького.

 

Армія гетьмана та татарське військо у цей час взяло в облогу під Жванцем (нині с Кам'янець-Подільського району Хмельницької області) військо Яна II Казимира. Облога тривала два місяці. Над королем і польською армією нависла загроза полону. Але й цього разу їх врятував Іслам-Гірей III. У грудні 1653 р. хан уклав з королем перемир'я. Внаслідок переговорів польської та української сторін було скасовано Білоцерківську угоду 1651 р. та поновлено чинність Зборовського договору 1649 р. Але це вже не мало значення.

 

Московська держава, яка вичікувала остаточних наслідків багаторічної українсько-польської війни, зважаючи на численні звернення Б. Хмельницького за допомогою до царя Олексія Михайловича, врешті-решт пішла на рішучий крок. Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. ухвалив просити царя прийняти Україну «під свою государеву високу руку».

 

Влучну характеристику позиції Московської держави в українсько-російських відносинах цього періоду дав видатний російський історик В. Ключевський (1841—1911): «Москва не вирушала, боячись порушити мир з Польщею, і шість років з нерухомою цікавістю спостерігала, як справа Хмельницького, зіпсована татарами під Зборовом та Берестечком, хилилася до занепаду.... і, нарешті, коли країна уже нікуди не годилася, її прийняли під свою високу руку, щоб перетворити пануючі українські класи з польських бунтівників в озлоблених московських підданих».

 

Для проголошення рішення Земського собору та грамоти царя в Україну було направлено посольство, яке очолив боярин В. Бутурлін. Наприкінці грудня 1653 р. посольство прибуло до Переяслава (нині м. Переяслав-Хмельницький Київської області), де його вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький з генеральною старшиною прибув сюди тільки на початку січня 1654 р., оскільки був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимоша.

 

8 січня 1654 р. на раді гетьмана з генеральною старшиною та полковниками було вирішено прийняти протекцію (захист, покровительство) московського царя. Того ж дня на переяславському майдані зібралася Генеральна рада, на якій Б. Хмельницький у своїй промові закликав піти під руку московського православного царя. Всі присутні вигуками схвалили промову гетьмана. Потім в Успенській церкві повинна була відбутися присяга Б. Хмельницького і старшин на вірність цареві. Але гетьман запропонував, щоб і В. Бутурлін з послами присягнули від імені Олексія Михайловича в тому, що він не порушатиме права і вольності української шляхти, козаків, міщан та буде захищати Військо Запорозьке від агресії. Для Б. Хмельницького та старшини взірцем були договірні політичні і правові традиції Речі Посполитої між королем і підданими, які передбачали взаємні права та обов'язки.

 

В. Бутурлін у відповідь заявив, що у Московській державі цареві-самодержцю присягають тільки піддані, але запевнив Хмельницького, що цар буде боронити Україну і додержувати «царського слова». Конфлікт завершився поступкою гетьмана послам. Не бажаючи зірвати переговори, до яких він ішов довгі роки, Б. Хмельницький прийняв присягу з присутніми у церкві в односторонньому порядку. Пізніше московськими представниками було складено присягу у більшості полків та сотень. Але запорозькі козаки, частина старшин, духовенство на чолі з митрополитом С Косівим відмовилися від неї.

 

Усний договір, яким було рішення Переяславської ради 8 січня 1654 р., не задовольняв Б. Хмельницького і старшину ні формою, ні змістом (він стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії, не конкретизуючи їх). Тому під керівництвом Б. Хмельницького були вироблені письмові умови договору з Московською державою — «Просительні статті» з 23 пунктів.

 

У березні 1654 р. українське посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею повезло пропозиції української сторони до Москви. Посольство урочисто прийняв цар Олексій Михайлович, після чого почалися двотижневі переговори, результатом яких було затвердження так званих

 

Березневих статей (або Переяславсько-Московського договору, або «Статей Богдана Хмельницького»). Ці «Статті» встановлювали:

 

• підтвердження прав, привілеїв та вільностей Війська Запорозького, української шляхти та міщан;

 

• укладення реєстру у 60 тис. осіб;

 

• збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків, які повинні були надходити до царської казни під контролем московських урядовців;

 

• обрання Військом Запорозьким гетьмана;

 

• право гетьмана зноситися з іноземними державами за умови повідомлення царя та заборону зносин з Річчю Посполитою та Туреччиною без царського дозволу;

 

• боротьбу Московської держави проти Речі Посполитої та татар;

 

• збереження прав київського митрополита.

 

Незважаючи на деякі обмеження суверенітету, «Березневі статті» надавали Україні широку автономію під протекторатом Росії. «Статті» привели до юридичного розриву Гетьманщини з Річчю Посполитою. Україна здобувала сильного союзника в боротьбі з Польщею.

 

Однак кожна зі сторін вбачала у Переяславсько-Московському договорі засіб для реалізації власних планів. Чигирин прагнув використати Московію для остаточного виходу українських земель зі складу Речі Посполитої та збереження і розширення автономії, Москва — «третій Рим» — прагнула часткову залежність України з часом перетворити на цілковиту, зробити з неї провінцію Московської держави. Так, вже у 1654 р. московський уряд поставив у Києві військовий гарнізон з воєводою, який став безпосереднім представником царської влади в Україні.

 

Історики по-різному оцінюють «Березневі статті». Одні вважають їх персональною унією (це були незалежні держави, які мали власні уряди та визнавали владу одного монарха), інші оцінюють їх як васальну залежність України від Росії (сильна сторона захищає слабкішу), треті — як автономію України у складі Московської держави, четверті — як військовий союз між Росією і Україною, яка уклала його тимчасово з метою боротьби проти Речі Посполитої.

 

Відомий історик О. Субтельний вважає, що «Статті» стали «.. поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Європи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії».

 

Встановлення протекторату Росії над Україною не відповідало інтересам Речі Посполитої, Туреччини та Кримського ханства.

 

Навесні 1654 р. Московська держава, згідно зі «Статтями», розпочала війну проти Речі Посполитої. Війна була ще й слушною нагодою для продовження «збирання руських земель». Російська армія (100 тис. осіб) нарешті повернула Смоленщину, яку втратила на початку XVII ст. Ареною бойових дій стали Білорусія та Литва. На допомогу союзникам Б. Хмельницький вислав 20-тисячний корпус на чолі з І. Золотаренком. До осені 1654 р. українсько-московське військо звільнило від поляків та литовців Білорусію. Спроби Б. Хмельницького включити до складу Війська Запорозького прикордонні землі, заселені білорусами і українцями, викликали невдоволення царя, який мав намір приєднати білоруські землі до своїх володінь. Це викликало тертя у московсько-українських стосунках.

 

Влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписали договір про взаємодопомогу. Наслідком союзу Москви з Чигирином став союз Варшави з Бахчисараєм. Українсько-російське військо під проводом Б. Хмельницького повело запеклі бої проти польсько-татарських загонів, які восени вдерлися на Брацлавщину, винищуючи мирне населення. Одним із центрів опору стала Умань, яку обороняли козаки на чолі з І. Богуном. Йому на допомогу вирушив гетьман. У січні 1655 р. під Охматовим (тепер село Жашківського району Черкаської області) відбулася битва, в якій козацькі полки Б. Хмельницького та російське військо під командуванням В. Шереметева спинили просування польсько-татарських загонів і завдали їм значних втрат.

 

У травні 1655 р. Б. Хмельницький разом з російським військом звільнив Брацлавщину та Поділля і почав на західноукраїнські землі похід, який завершився розгромом поляків під Городком та облогою Львова. Але звістка про наближення татарських орд змусила гетьмана відступити і відвести свої війська у Подніпров'я. Поляки також покинули територію України.

 

Поразками Речі Посполитої скористалася Швеція, яка значно зміцнила свої позиції внаслідок Тридцятилітньої війни. Шведський король Карл X Густав (1654—1660) претендував на польський престол та закріплення Швеції на Балтійському морі. У 1655 р. почався шведський «потоп»: до кінця року більша частина Польщі була окупована, а Ян II Казимир втік до Сілезії.

 

Блискучі успіхи Швеції, яка прагнула витіснити Росію з Литви, Білорусії та України й не допустити її до Балтійського моря, привели до загострення шведсько-російських відносин. У квітні 1656 р. уряд Олексія Михайловича припинив воєнні дії проти Речі Посполитої, а у квітні розірвав дипломатичні відносини зі Швецією, оголосивши війну Карлу X. Влітку Росія почала наступ проти Швеції у Прибалтиці, що змусило шведського короля припинити окупацію Польщі та перекинути війська у Прибалтику. Це врятувало Річ Посполиту від повного розгрому.

 

За цих умов виснажена війною Польща звернулася до Москви з пропозицією про перемир'я, обіцяючи Олексію Михайловичу після смерті бездітного Яна II Казимира польську корону. Цар, не бажаючи посилення Швеції та спокусившись польською короною, пішов на цю пропозицію, уклавши в жовтні 1656 р. у Вільно (тепер Вільнюс, Литва) перемир'я з Річчю Посполитою. При цьому Московія не допустила українську делегацію до участі у переговорах.

 

За Віленським перемир'ям між Польщею та Московською державою припинялися воєнні дії, сторони зобов'язувалися не вступати у переговори зі Швецією та почати проти неї спільні дії.

 

Зближення Речі Посполитої і Московської держави, суперечності між Чигирином та Москвою призвели до загострення українсько-московських відносин. Б. Хмельницький розцінював Віденське перемир'я як порушення Москвою Переяславсько-Московської угоди, оскільки цар припиняв війну проти Польщі. Воєнний союз між Україною і Московією, спрямований проти Польщі, втрачав силу. Віленська угода руйнувала плани гетьмана, нехтувала найважливішими інтересами козацької держави. Московія-союзник і Польща-ворог за спиною гетьмана визначали долю України.

 

Але Б. Хмельницький не поспішав розривати з Москвою, прагнучи знайти нових союзників та утворити антипольську коаліцію європейських держав, куди б входили Україна, Швеція, Трансільванія, Молдавія, Валахія. У жовтні 1656 р. гетьман уклав угоду з трансільванським князем Юрієм II Ракоці про спільні дії проти Польщі. Трансільванське військо у 1657 р. із загоном українських козаків на чолі з А. Ждановичем здійснило похід у Польщу, але він закінчився невдачею.

 

Б. Хмельницький у цей час тяжко хворів. Дізнавшись про невдачу трансільвансько-української коаліції у Польщі, він дістав удар і помер у липні 1657 р. Поховали гетьмана в Іллінській церкві милого його серцю Суботова. Смерть Б. Хмельницького — видатного політика, дипломата, полководця, керманича нації стала поворотним моментом в історії національно-визвольної боротьби українського народу.

 

Історики вважають, що народне повстання, яке почалося у січні — лютому 1648 р. і охопило велику частину території та населення України, переросло у Національно-визвольну війну 1648—1657 pp., а потім — у революцію. Доказом на користь оцінки подій середини та другої половини XVII ст. як революції називають зміни в Україні, які мали революційний характер: створення та розвиток української національної держави; прихід до влади нової еліти — національної за складом козацької старшини; скасування кріпосного права, ліквідацію земельної власності польських та полонізованих українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю, звільнення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти та католицького духовенства.

 

У сучасній літературі розповсюдженою є така періодизація Української національної революції:

 

I етап (лютий 1648 р. — серпень 1657 р.) — період найбільшого піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби;

 

II етап (вересень 1657 р. — червень 1663 р.) — період громадянської війни, результатом якої став поділ України на два гетьманства;

 

III етап (липень 1663 р. — вересень 1676 р.) — період боротьби за об'єднання Української держави.

 

Існують також розбіжності у хронологічних рамках Національно-визвольної війни як складової частини Української національної революції. Якщо її початок не викликає суперечок — це лютий 1648 р. — захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Б. Хмельницького, то закінчення датується або 1654 р. — Переяславською радою (Березневими статтями), або 1657 р. — смертю Б. Хмельницького, або (прибічниками оцінки Визвольної війни як революції) 1676 р. — падінням гетьмана П. Дорошенка.

 

...Наприкінці життя гетьман намагався добитися консолідації суспільства, стабілізації держави, збереження широкої автономії України. На думку Б. Хмельницького, цього можна було досягти встановленням монархії. Він бачив, що козацька старшина значною мірою діяла розрізнено, часто ставила свої станові та майнові інтереси понад інтереси держави. Тому саме сильна монархічна форма правління могла об'єднати навколо гетьмана всі стани суспільства. Намагаючись встановити спадковість влади, Б. Хмельницький керувався не власним інтересом зберегти її у роду Хмельницьких, а інтересами держави — справою всього життя гетьмана. Загибель Тимоша, здавалося, перекреслила ці плани.

 

Але у квітні 1657 р., за декілька місяців до смерті, Б. Хмельницький скликав старшинську раду, на якій зміг добитися ухвалення нею рішення про проголошення гетьманом свого молодшого сина, 16-літнього Юрія.

 

¦ 1648 рік: початок Національно-визвольної війни чи Української національної революції?

 

¦ Періодизація Національно-визвольної війни (Української національної революції).

 

¦ Характер та значення Переяславської ради та Березневих статей 1654 р.

 

¦ Соціальний аспект національно-визвольної боротьби українського народу у середині XVII ст.