У науковій літературі прийнято виділяти чотири типи інтеграції, які з
певним правом можна взяти за основу для аналізу інтеграційних процесів і
розуміння ситуації як на території окремої країни, так і для співдружності країн.
Перший – «Імперська модель» - спрощена інтеграція різноманітних народів в
складі мультиетнічної імперії з привілейованим положенням однієї національної
групи. Другий тип – «етнічна модель» - характерний для етнічно однорідних і
тому закритих національних спільнот, у яких права мігрантів на громадянство і
соціальну участь значно обмежені, а натуралізація складна, так як громадянство
визначається на основі Jus Sanguinis. У рамках третього типу –
«республіканської моделі» - нація визначається як політичне співтовариство,
яке керується конституцією, законами і громадянством, а мігранти, незалежно
від національності і віросповідання можуть асимілюватися, якщо відмовляться
від своїх особливостей і приймуть політичні правила і культуру приймаючої
країни. Нормою для громадян є Jus Soli, натуралізація відносно легка. Останній
тип – «мультикультурна модель» - являє собою різновид республіканської
моделі, оскільки також базується на політичному співтоваристві з
конституцією, законами і громадянством; мігранти можуть стати частиною
суспільства, прийнявши політичні правила, але при цьому зберігаються їхні
культурні й етнічні особливості [38].
Спираючись на роботи деяких авторів, наприклад, Ю.Нетесової [38],
можна зробити висновок про значну трансформацію історично сформованих
інтеграційних моделей в різних країнах. Звичайно, у чистому вигляді жоден із
типів у світі не представлений, але, що стосується Євросоюзу, то він найбільше
тяжіє до останнього – мультикультурної моделі. У ЄС знайшов вираження 6
процес найбільшого зближення та переплетіння національних економік,
спрямованих на утворення єдиного господарського комплексу.
Сьогодні не все так однозначно в процесі інтеграції до ЄС і оцінці
існуючої дійсності. Ілюструє цю тезу стаття Л.Іоніна [41]. Ведеться дискусія
навколо Лісабонської угоди, яку одні розглядають, як перехід на вищій шабель
інтеграційних відносин, а інші вважають, що реформаторський потенціал угоди
замалий [40].
Як зазначає М.Л.Ентін [40], Брюссель завжди піклувався про підвищення
конкурентоспроможності на своєму власному внутрішньому ринку і на ринках
інших країн і регіонів. Власне кажучи, заради цього спільний ринок і
створювався. Ця мета є квінтесенцією Лісабонської стратегії, що робить ставку
на перетворення господарського комплексу ЄС на найбільш передову економіку
світу, засновану на знаннях і новітніх технологіях. Під неї, з розрахунку на
перспективу швидкого набуття чинності Лісабонського договору, вибудовується
і нова економічна політика ЄС. Поки вона тільки проглядається. Але її основні
риси багато в чому вже можна вгадати. У главу кута вона ставить жорстке
просування інтересів Європейського союзу і його держав-членів.
Для їх обслуговування ЄС обзаводиться новим механізмом координації
зовнішньоекономічної і політичної діяльності, концентрує зовнішні
повноваження в одних руках, приділяє набагато більшу увагу, чим раніше,
силовим складовим зовнішніх дій. З урахуванням їх безумовної пріоритетності,
Брюссель приступає зараз до створення усеосяжного механізму контролю над
дотриманням третіми державами своїх зовнішньоекономічних зобов'язань,
включаючи дотримання вимог СОТ про зняття адміністративних бар'єрів і
захист прав інтелектуальної власності. Усе це покликане посилити можливості
великого капіталу країн ЄС, середнього і дрібного бізнесу боротися за свою
частку ринку і збільшувати його.
Деякому, звичайно ж, обмеженому альтруїзму в економічній політиці ЄС,
якщо він взагалі можливий, приходить кінець. Він йде з усіх переговорів нового 7
покоління про асоціацію, що ведуться Брюсселем з країнами Африки, Азії і
Латинською Америкою. Надання економічної допомоги і сприяння, доступ на
внутрішній ринок ЄС, співпраця в області міграції обмовляються неухильним
дотриманням вимог, що висуваються ЄС своїм візаві.
Одним з елементів підходу, що міняється, стає новий протекціонізм. Його
новизна, тобто відмінність від класичного протекціонізму, полягає не стільки в
захисті свого внутрішнього ринку, скільки в нав'язуванні партнерам загальних
правил гри, підштовхуванні їх до того, щоб вони перебудовували свої виробничі
ланцюжки, модернізували виробництва так, щоб відповідати внутрішньому
праву ЄС і встановлюваним ним стандартам. Вербальним вираженням такого
підходу стає гасло: «Робіть свою політику ефективною, тоді ми з вами
взаємодіятимемо і в нових рамках».
Іншим елементом підходу, що міняється, є перехід до здійснення
інноваційної політики, ставка на науку, розвиток людського капіталу,
лібералізацію ринку праці. Вже зараз пропорції витрат у бюджеті ЄС міняються
на користь інноваційної діяльності. Перерозподіл фінансових потоків надалі
тільки посилюватиметься. Величезна увага приділяється формуванню спільного
ринку освітніх послуг. На цьому шляху ЄС і держави-члени просунулися вже
досить далеко. Україні прийдеться рахуватись з високими інтеграційними
вимогами ЄС.
Виділяють дві основні групи передумов виникнення ЄС: внутрішні й
зовнішні. До перших відносять: маленька територія Європи, звідси і близькість
країн; обмеженість ресурсів; розвиток транспортних можливостей; тяжіння до
розширення ринку з боку національних підприємств; взаємопроникнення
капіталу. До зовнішніх чинників належать: конкурентний вплив з боку
економіки США, а пізніше й азіатсько-тихоокеанського регіону, політичне
протистояння, розпад колоніальної системи.
Основною задачею найбільшого інтеграційного угруповання світу
визначається стабільний і збалансований розвиток, який забезпечується за 8
допомогою створення економічного союзу і запровадження чотирьох свобод:
руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Основними цілями Європейського
Союзу були оголошені:
утворення тісного союзу народів Європи;
сприяння збалансованому і тривалому економічному прогресу,
особливо за допомогою створення простору без внутрішніх кордонів; посилення
економічної і соціальної взаємодії; утворення економічного і валютного союзу і
в перспективі єдиної валюти;
затвердження власної ідентичності в міжнародній сфері, шляхом
проведення спільної зовнішньої політики і політики у області безпеки, а в
перспективі і спільної оборонної політики;
розвиток співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ;
збереження і примноження спільного надбання.
Розвиток інтеграційних процесів в Європі сприяє економічному і
соціальному прогресу, його збалансованості і стійкості. Країни Європейського
Союзу наразі залишаються лідерами по рівню загального економічного
розвитку.
ЄС виступає одним з найбільш впливових гравців світового господарстві.
Але ЄС – неоднорідна структура - показники ВВП на душу населення в
Європейському Союзі коливаються від 48% до 251% від середньоєвропейського
рівня [4]. Це ставить додаткові питання стосовно проблеми
конкурентоспроможності ЄС, а, відповідно, підвищує відповідальність країн ЄС
за вступ нових членів до союзу. Не варто скидати з рахунку, що основними
конкурентами ЄС на світовому ринку традиційно залишаються США та Японія
– найбільш могутні економіки світу. Нові виклики ЄС отримує від Китаю,
економіка якої нещодавно вийшла на другу позицію в світі (посунувши Японію).
Не зважаючи на усі позитивні моменти, які виділяють, розглядаючи таке
унікальне утворення як Європейський Союз, можна виділити й ряд проблем.9
