Розробка природно-правової теорії Б. Спінозою

 

 

Раціональний підхід до проблем права, суспільства і держави одержав свій подальший розвиток у творчості великого голландського філософа і політичного мислителя Бенедикта (Баруха) Спінози (1632-1677). Б. Спіноза одержав освіту в училищі єврейської общини, в університеті (вільним слухачем), де захопився філософією і природничими науками. За критику іудаїзму в 1656 р. був вигнаний з общини і довгі роки жив по містечках Нідерландів. Написав ряд творів — «Богословсько-політичний трактат», «Політичний трактат», «Етика» та ін. Був убитий разом із своїм братом Корнелієм релігійними фанатиками.

 

Політико-правове вчення Спінози пов´язане з його філософією природи, місця в ній людини, суспільства, держави. Оскільки людина — це частка природи, пише він у розділі «Про природне право» свого «Політичного трактату», то на неї, як і на всю іншу природу, поширюються всі закономірності. «Отже, під правом природи, — пише філософ, — я розумію закон чи правила, згідно з яким усе відбувається, тобто саму могутність природи. І тому природне право всієї природи і, отже, кожного індивідуума сягає настільки далеко, як далеко сягає їх могутність». Таким чином, людина діє за законами і правилами природи, тобто за природним правом, властивим людському роду. Людина слідує йому незалежно від того, чи керується вона розумом чи одним тільки бажанням, тому що природне право забороняє тільки те, чого ніхто не бажає і чого ніхто не може. «...І тому природна міць, чи право людей повинне визначатися не розумом, але тим потягом, що штовхає їх до дії, і яким вони прагнуть зберегти себе».

 

Отже, як і Гроций, Спіноза визнає, що люди «не можуть жити поза яким-небудь загальним правом», але на відміну від нього природне право виводить не з розумної природи людини, а з законів і правил природи, яким людина слідує, щоб зберегти себе. Адже «люди від природи — вороги». Тому у своїй поведінці вони керуються афектами — збурюються гнівом, заздрістю, любов´ю, ненавистю тощо.

 

У «Вступі» свого «Політичного трактату» Спіноза пояснює: «... Я постійно намагався не осміювати людські вчинки, не засмучуватись ними і не клясти їх, а розуміти». Людські афекти, пише він, не пороки людської природи, це як властивості прояву природи (тепло, холод, негода, грім та ін.).

 

У природному стані, пише мислитель, кожен своєправний, і поки природне право належить кожному окремо, доти воно мізерно, тому що здійснення його зовсім не забезпечено. Не забезпечені, отже, і самозбереження людей, досягнення ними своїх бажань і безпека існування.

 

Так сама природа і природна необхідність диктують людям шлях переходу до взаємодопомоги, загального права, суспільства і держави за допомогою договору. «Тому що, чим більш людей сходиться в такий спосіб воєдино, — відзначається в трактаті, — тим більше права вони разом мають». Автор погоджується з тими, хто називає людину «істотою суспільною».

 

А що ж відбувається з «правом кожного індивідуума» після утворення держави і загального права?

 

На думку Спінози, там, де люди мають загальне право, кожний з них «не має насправді по природі ніякого іншого права, крім того, що уступає йому загальне право. Він зобов´язаний виконувати все, що б не повелівалось йому за загальної згоди, або ж він по праву буде примушений до цього». Таким чином, важлива особливість договірної теорії Спінози полягає в тому, що природне право кожного в громадянському суспільстві не припиняється. Воно іменується тепер «приватним громадянським правом», обсяг якого визначається загальним правом держави.

 

Право є «якби духом держави, яким усі повинні керуватися». Воно встановлено за предписаниям розуму, що «вчить дотримувати благочестя і зберігати душевний спокій і доброзичливість (що можливо лише в державі)...», і наказує діяти по праву. Тепер дія, заборонена громадянським правом чи не по праву, є злочином. «Злочин, — визначає Спіноза, —... є дія, що не може бути здійснена по праву». Вона «може бути представлена тільки в державі, де саме за загальним правом всієї держави зважується, що є добро і що зло, і де ніхто не діє ні в чому по праву, якщо не діє з загального рішення і згоди».

 

У цьому зв´язку Спіноза торкається і завдань правосуддя, що, відповідно до вимоги загального права не шкодити один одному, визначається ним як воздаяния кожному того, що йому слідує за цивільним правом. Адже той природний стан, при якому кожний був сам собі суддею, у громадському стані припиняється.

 

Таким чином, з утворенням держави, обумовленим природним правом і необхідністю його забезпечення, у людей з´являється загальне для всіх право (закон), загальний гарант і захисник безпеки. Кінцева мета держави, відповідно Спінозі, — звільнити кожного від страху, забезпечити його безпеку і можливість щонайкраще утримувати своє природне право на існування і діяльність без шкоди собі й іншим. «Отже — метою держави в дійсності є свобода».

 

Міра свободи індивіда визначається Спінозою мірою розумності. Істинний розум, завжди спрямований на загальне благо, втілюється в законі, забезпеченим примусом. Свобода тут — це підлеглість рівному для всіх закону. Тому жодне суспільство не може існувати без влади і сили, а отже, і без законів, що зменшують і стримують пристрасті і неприборкані пориви людей». На його думку, людська свобода тим більше, чим більше людина керується розумом і кориться законам.

 

Відмінна ознака громадянського стану — наявність верховної влади, сукупне тіло якої, за Спінозою, називається державою. Під верховною владою по суті мається на увазі суверенітет держави. У віданні верховної влади знаходяться видання, тлумачення і скасування законів, питання правосуддя, обрання посадових осіб, право війни і миру та інші державні справи, а також право вирішувати, що справедливо і несправедливо, що є добро і що зло тощо.

 

Право верховної влади, відзначає філософ, «є не що інше, як природне право, але обумовлене не міццю кожного окремо, а міццю народу, керованого якби єдиним духом...». Тепер кожен громадянин підлеглий праву держави, усі накази якого він зобов´язаний виконувати. Отже, волю держави потрібно вважати волею усіх і рішення держави щодо справедливого і доброго, яке б воно не було, повинне бути визнано рішенням кожного окремо.

 

Що ж залишає Спіноза підданим держави? Він вважає: ніколи не буде існувати така верховна влада, яка могла б робити усе, що захоче, не зважаючи на закони людської природи. «Тому повинно допустити, що кожний зберігає при собі зі свого права багато чого, залежного, таким чином, лише від його рішення, і ні від чого іншого». Але де ж межі могутності і права держави, визначені Спінозою?

 

По-перше, такі межі встановлюються вимогами розуму, тому що саме «та держава буде найбільш могутньою і найбільше своє-правною, яка грунтується на розумі і спрямовується ним». Не можливості творити сваволю і насильства, а здійснення того, що здоровий глузд вважає корисним для всіх людей («розум взагалі учить шукати миру»), визначають межі могутності і права держави. Оскільки істинний розум втілюється в законах, остільки держава зв´язана законами. Якби держава не була підлегла ніяким законам чи правилам, зауважує мислитель, то держава не була б державою і на неї варто було б дивитися не як на природну річ, а як на химеру. При цьому закони, яких зобов´язана дотримуватись держава, вважає Спіноза, відносяться до права природного. І держава зв´язана ними на тій же підставі, на якій людина в природному стані, щоб бути своєправною, зобов´язана остерігатися смерті від власної руки, дотримуватись обережності і слідувати свободі людської природи.

 

По-друге, межі права держави обумовлені природою самих підданих, що лише в тій мірі визнають це право держави, в якій вони бояться її погроз чи люблять громадянський стан. «Звідси випливає, — підсумовує Спіноза, — що все те, до виконання чого ніхто не може бути примушений ні нагородами, ні погрозами, не відноситься до права держави». Поза сферою права держави (і державного втручання) він називає здатність судження, право свободи і думки, любові і ненависті, віри в Бога, право не свідчити проти себе, захищати своє життя, властиві людській природі. Таким чином, по суті мова йде про ті природні права людини, що не можуть бути відчужувані на користь держави.

 

По-третє, «до права держави менш відноситься те, на що обурюється більшість,... могутність і право держави зменшуються остільки, оскільки вона сама дає приводи значному числу осіб до змови». Межі влади держави в даному випадку ставляться умовами суспільного договору, які вона не вправі порушувати і, отже, громадською думкою, повагою до верховної влади. «Тому держава, щоб бути своєправною, зобов´язана зберігати причини поваги і страху; інакше вона перестає бути державою».

 

Б. Спіноза пише далі: «Адже для тих чи для того, в чиїх руках верховна влада, також неможливо бігати п´яним або голим по вулицях з розпусницями, ламати шута, відверто порушувати і зневажати їм же самим видані закони і водночас зберігати належну йому велич, як неможливо бути і не бути....Подібні вчинки перетворюють страх в обурення, а отже громадянський стан в стан ворожості».

 

Б. Спіноза визначає межі права держави й у міжнародних відносинах. Він пише: оскільки право верховної влади є природне право, то звідси випливає, що дві держави знаходяться в тих же відносинах, що і дві людини в природному стані. У природному стані дві держави — по природі вороги. Держава остільки своє-правна, оскільки вона може керуватися своєю користю і забезпечити себе від утиску. «З цього випливає, що право війни належить кожній державі окремо, право ж миру є право не одного, але щонайменше двох держав, які тому називаються союзними». Таким чином, вимоги природного і міжнародного права зобов´язують держави слідувати миру. «Чим більше держав укладає разом мир, — робить висновок Спіноза, —... тим більше вона зобов´язана дотримуватись умов миру, тобто тим менш вона своєправна...»

 

Б. Спіноза в принципі відкидав право підданих на спротив владі, зміни, тлумачення чи порушення установчого договору і законів. Однак їх порушення владою веде до того, що загальний страх більшості громадян перетворюється в обурення проти влади. Тоді руйнується держава і припиняється договір. Отже, філософ визнає природне право за громадянами на повстання у випадку порушення державною владою умов договору.

 

У вченні Спінози велика увага приділена формам держави як різних форм верховної влади, ступеню забезпечення в них миру, безпеки, справедливості. «Якщо цей обов´язок лежить на зборах, що складаються з усього народу, то форма верховної влади називається демократією, якщо на зборах, до яких входять лише обрані, аристократією, і, якщо, нарешті, турбота про справи правління і, отже, верховна влада покладена на одну особу, — монархією». Мислитель відкидає всяку іншу форму верховної влади, тим більше встановлену шляхом завоювання і поневолення народу.

 

Яка ж форма верховної влади найкраща?

 

Б. Спіноза вважав: вона легко пізнається з мети громадянського стану — миру і безпеки життя. Тому та верховна влада найкраща, при якій люди проводять життя в злагоді і коли їх права дотримуються нерушимо. Адже безсумнівно, що повстання, війни, презирство чи порушення законів слід приписувати не злостивості підданих, скільки дурному стану верховної влади. Люди не народжуються громадянами, але стають.

 

Голландський мислитель засуджував абсолютну монархію: при абсолютній владі піддані — раби, вона ворожа загальному благу, монарх боїться своїх підданих більше, ніж ворогів. Аристократична форма верховної влади з числа обраних осіб (патриціїв) переважає монархію: вона в більшій мері володіє абсолютним правом держави, більше пристосована до збереження свободи.

 

Але тільки демократія названа в «Політичному трактаті» як «цілком абсолютна форма верховної влади». Які її переваги й особливості?

 

По-перше, демократична форма бачиться Спінозі найкращою, бо вона у найбільшій мері забезпечує мир і безпеку життя, що відповідає цілям демократії. В ній усі «на законній підставі при-тязають на право голосу у верховній раді і право вступу на державну службу». Тут правителі не обираються як кращі верховною радою, але визначаються самим законом. В аристократії ж патриції завжди вважають кращими багатих або своїх найближчих родичів чи друзів. Вони навмисно перешкоджають кращим доступ до ради, їх воля менш за все зв´язана законами.

 

По-друге, у демократії усі без винятку підлеглі одним тільки вітчизняним законам, в іншому залишаючись своєправними. Вітчизняним законам, підкреслює Спіноза, щоб виключити іноземців. Своєправними — щоб усунути від участі в управлінні державою жінок і рабів, що стоять під владою чоловіків і панів, а також дітей і неповнолітніх, що стоять під владою батьків і опікунів. Усуваються і ті, хто здійснив безчестя (внаслідок ганебного способу життя) чи злочин. Таким чином, та держава найбільш вільна, закони якої засновані на здоровому глузді.

 

Розумність законів у демократії обумовлена тим, що при її створенні люди «домовилися, щоб силу рішення мало те, що одержало більшість голосів». Закони тут приймаються численними зборами, де взаємно погашаються пристрасті. Тому створення законів не може бути довірено монархам, сановникам і взагалі окремим особам, примхи й афекти яких неминуче візьмуть верх над розумом. «У демократичній державі менш повинно боятися нісенітниць, адже майже неможливо, щоб більшість зібрання, якщо воно велике, зійшлося на одній нісенітниці».

 

По-третє, демократична держава, за оцінкою мислителя, «найбільше природно і найбільше наближається до свободи, яку природа надає кожному, адже в ній кожний переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє право голосу, але на велику частину всього суспільства, одиницю якого він складає». Тому усі в демократії, як колись у природному стані, перебувають рівними. «Вона найбільшою мірою здатна повелівати підданими і не має потреби їх побоюватися, оскільки такий лад держави забезпечує розумність законів, а тим самим і свободу. Тільки той вільний, хто, не кривлячи душею, живе, керуючись одним розумом». Тому Спіноза визначає демократію в «Богословсько-політичному трактаті» як загальне зібрання людей, які спільно мають верховне право на усе, що вони можуть.

 

Такі переваги, особливості і відмінність від інших форм демократичної форми верховної влади, за Спінозою. Він запропонував шлях подолання політичного відчуження людини від держави: треба, щоб і громадянами, і державою керував розум. Ця задача досягається демократичним режимом держави, при якому вона фактично зливається з народом, залишаючись відособленою від суспільства силою, втілює розумну загальну волю, перестає бути далекою і небезпечною для народу.

 

Висновки

 

Отже, Гроций і Спіноза розробили нову доктрину — теорію природного права, засновану на раціоналізмі. Ця доктрина виражала основні принципи громадянського суспільства, загальної природної рівності людей. Протиставлення вимог природного права нормам волеустановленого права, тобто феодальним правовим інститутам більшості країн того часу, було знаряддям критики феодального права і феодального ладу в ці­лому, зовнішньої політики феодальних держав. Гроций розвиває теорію суверенітету, суспільного договору, міжнародного права, які він послідовно розглядає з позицій природного права, свободної волі людей як основ їх співжиття. Спіноза слідом за софістами обґрунтував природні права і свободи людини, на які державі зазіхати або безглуздо, або небезпечно. Найбільш природною формою держави вважав демократію, почавши розвивати її теорію.

2. Вчення Дж. Локка про право і державу

У 1688 р. державний переворот, що відбувся в Англії («Славна революція»), оформив становлення конституційної монархії. У наступному році був прийнятий «Білль про права», що закріпив державно-правові гарантії законності і правопорядку. Так закінчилася смуга революційних перетворень англійського суспільства з феодального в капіталістичне, громадянське. Перспективи його мирного розвитку, еволюції затребували ліберальних доктрин права і держави, які ставили на перше місце права людини, проблеми удосконалювання державного і юридичного механізмів їх захисту, щоб уникнути нових революцій і соціальних потрясінь.

 

Таку доктрину раннього лібералізму, що містила оригінальну концепцію природного права і найважливіші державно-правові принципи громадянського суспільства, запропонував Джон Локк (1632—1704) у книзі «Два трактати про правління». Локк Джон — англійський теоретик природного права, політичний мислитель, філософ. У період протекторату О. Кромвеля вчився в Оксфордському ун-ті, де одержав ступінь магістра. Викладав в ун-ті, був декілька років на дипломатичній службі, займав високі державні посади, але з-за переслідувань виїхав в еміграцію. Повернувся на батьківщину після 1688 p., видав ряд праць, в т. ч. «Два трактати про правління».

 

Яка природа, джерела права і публічної влади, за Локком? Як і його попередники, він шукає їх джерела в «природному стані людей». Але на відміну від них дійшов висновку: вже в додержавному стані люди мали права і свободи. Це стан «повної свободи стосовно їхніх дій і стосовно розпорядження своїм майном і особистістю». Це стан «рівності, при якому вся влада і вся юрисдикція є взаємними, — ніхто не має більше іншого». Природний стан тут трактується в противагу Гоббсу не як стан свавілля, ворожнечі, а як керований розумом, тобто природним законом. Цей закон вчить людей: оскільки всі люди рівні і незалежні, не наносити збитку життю, здоров´ю, свободі і власності іншого, вимагає миру і збереження всього людства. Природний стан, за Локком, — стан миру і доброзичливості.

 

Отже, у природному стані кожна людина володіє необмеженою свободою, вона зв´язана лише законом природи. Того, хто побажав би відняти свободу, слід вважати, пише мислитель, замишляючим відняти і все інше, оскільки свобода є підставою всього іншого (що, зокрема, робить законним вбивство злодія під час злочину). Природний закон, зауважує Локк, — це не стільки обмеження, скільки керівництво для вільної істоти. Метою закону є збереження і розширення свободи. Там, де нема закону, нема і свободи. Природне право людей включає владу кожного охороняти «свою власність, тобто життя, свободу і майно». Право власності трактується Локком також як право на власну особистість (індивідуальність), на працю і її результати. На його думку, до утворення держави кожний володіє навіть виконавчою владою, — що випливає з законів природи, є суддею у власних справах. Таким чином, до основних невідчужуваних природних прав людини він включає право на життя, свободу і власність (т. зв. тріада, правова формула Локка). З них випливають всі інші природні права — права на рівність, індивідуальність, свободу дій, власну працю та її результати. Але в природному стані вони не гарантовані.

 

Дж. Локк називає три недоліки природного стану: тут не вистачає встановленого, визначеного закону як норми справедливості і мірила в суперечках; знаючого і безпристрасного судді, який би вирішував всі ускладнення відповідно до встановленого закону; сили, що могла б підкріпити і підтримати вирок і його виконання.

 

Ненадійний і небезпечний стан, бажання уникнути стану війни подвигло людей створити політичне співтовариство — державу. Оскільки люди по природі вільні, рівні і незалежні, остільки державотворення можливе тільки з їх власної згоди. Головні цілі суспільного договору і створюваної держави: збереження власності (тобто «життя, свободи і володінь»), мирне і безпечне користування нею. Держава усуває недоліки природного стану.

 

Держава, за Локком, — єдине, незалежне політичне співтовариство із загальною владою, законом і судом. Тепер лише воно втілює політичну владу, що виникає з договору і згоди тих, хто складає співтовариство. «І хто б не володів... верховною владою в будь-якій державі, — відзначається в трактаті, — він зобов´язаний правити відповідно до встановлених постійних законів, проголошених народом і відомих народу, а не шляхом імпровізованих указів; правити за допомогою безпристрасних і справедливих суддів, які повинні вирішувати суперечки за допомогою цих законів, і застосовувати силу співтовариства в країні тільки при виконанні таких законів, а за рубежем —... для охорони співто­вариства від вторгнення і захоплень».

 

Чи не придушує держава закони свободи? Локк вважає: тепер свобода людей полягає в тім, щоб жити відповідно до встановленого закону. Це — свобода слідувати власному бажанню у всіх випадках, коли цього не забороняє закон. Він — зв´язуюча ланка громадянського суспільства. Тому «ні для однієї людини, — підкреслюється в трактаті одне з основних положень ло-кківської теорії, — яка знаходиться в громадянському суспільстві, не може бути зроблене виключення з законів цього суспільства». Таким чином, закони тоді сприяють досягненню цілей суспільства, коли їх усі знають і виконують.

 

По-друге, високий престиж закону виникає з того, що він, за Локком, «основне знаряддя» збереження свободи особи, гарант від сваволі і деспотизму свободи інших осіб. «Сила без права, звернена проти особистості людини, створює стан війни» як у природному стані, так і в державі. Однак тут наявність загального закону і загального судді піддають справедливому визначенню закону обидві сторони. Передаючи свою природну владу державі, кожен її підданий залишає за собою право на життя, свободу, володіння майном, що не відчужуються ні за яких обставин. Постійні закони, з одного боку, і природні права громадян — з іншого, — ось межі влади держави.

 

По-третє, держава і встановлений нею загальний закон, на думку Локка, зберігають і розширюють права і свободи громадян. Адже справедливий і основний закон говорить: Salus populi suprema lex! (Благо народу — вищий закон!). Він надає їм рівне право перед законом, право на правосуддя, покарання злочинця, відшкодування збитків і можливість перешкодити майбутнім збиткам. Звідси очевидно, вважає мислитель, що абсолютна монархія несумісна з громадянським суспільством: там немає гарантій природних прав, рівного для усіх, загальнообов´язкового і справедливого закону, прийнятого за згодою всього суспільства, правосуддя. Головна небезпека для природних прав і законів виникає з привілеїв носія владних повноважень.

 

Взагалі у Локка форма правління — похідна від верховної влади, створеної за добровільною згодою більшості співтовариства для прийняття і здійснення законів. «Форма правління залежить від того, — підкреслюється в трактаті, — у кого знаходиться верховна влада, що є законодавчою». Вона може бути демократією, олігархією чи монархією (спадкоємною чи виборною). Ні одній з них автор трактату не віддавав особливої переваги. Для нього головне, щоб організація самої влади надійно гарантувала права і свободи громадян від сваволі і беззаконня. Саме з цього головного виходила його концепція поділу влади.

 

Дж. Локк розрізняв законодавчу, виконавчу і федеративну владу.

 

«Першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади; точно так само першим і основним природним законом, якому повинна підкорятися сама законодавча влада, є збереження суспільства і... кожного члена суспільства». Жоден указ кого б то не було не має сили й обов´язковості закону, якщо він не одержав санкції законодавчого органу, обраного і призначеного народом. Закон робить дійсно законом згода суспільства, «вище якої немає нічого». Такий закон — гарантія і втілення свободи. Тому законодавча влада є вищою владою в державі: вона заснована на згоді і довірі підданих, обрана народом і відповідальна перед ним. Народу завжди належить верховна влада відстороняти чи змінювати склад законодавчого органу, коли він діє всупереч народній довірі.

 

Повноваження законодавчої влади, за Локком, суворо обмежені: берегти життя і надбання народу, відправляти правосуддя (тут позначилися особливості англійського права, одним із джерел якого є судова практика), збереження власності громадян, видання постійних законів — повноваження, які вона не може передати в чиїсь руки. Тільки вона має право вказувати, «як повинна бути вжита сила держави для збереження співтовариства і його членів». Межі повноважень, дані і встановлені суспільством, законодавча влада не вправі порушувати.

 

Виконавчу владу держави, яку, на думку Локка, можна назвати природною, утворює сукупність виконавчої влади кожного в природному стані, переданої в результаті суспільного договору політичному співтовариству.

 

Федеративна влада має право війни і миру, участі в коаліціях і союзах, вести всі справи поза даною державою. Автор трактату обумовлює: незважаючи на відмінності виконавчої і федеративної влади, обидві вони є міністеріальними і підлеглими стосовно законодавчої влади.

 

Законодавча і виконавча влади не повинні знаходиться в одних руках, розмірковував Локк. У противному випадку носії влади можуть приймати вигідні тільки для них закони і виконувати їх, робити для себе виключення із загальних законів на шкоду загальному благу, миру і безпеці, природних прав громадян. Тому законодавчий орган не повинен засідати постійно — занадто велика спокуса для депутатів узурпувати владу цілком, створювати для себе привілеї, правити тиранично. Визначені права депутатів не повинні перетворюватися в привілеї, що виводять їх з-під влади законів. Таким чином, зі слабостей людської природи, схильності до спокус теоретично виводилася необхідність спеціальних гарантій законності і прав громадян, у т. ч. поділу влади.

 

Тривалі зловживання, правопорушення і хитрощі з боку влади, пише Локк, роблять правомірним повстання народу. «Повстання — це спротив не окремим особам, але владі». Ті, хто силою порушують конституцію і закони і силою ж виправдують своє порушення, ким би вони не були, є істинними заколотниками. Народ вправі передати владу в руки тих, хто може забезпечити йому досягнення цілей, заради яких створювалася держава.

 

Отже, Локк, поглиблюючи і переробляючи досягнення полі-тико-юридичного знання і передової наукової думки XVII ст., з огляду на історичний досвід англійської революції, послідовно розвиває природно-правову теорію. її наріжним каменем виступають у нього природні права і свободи людини — у додержав-ному стані, у громадянському суспільстві як основі держави, верховної влади, загального закону, що принесло англійському мислителю славу засновника лібералізму. Тріада правової формули Локка, визнання всіх людей рівноправними знайшли закріплення в багатьох ранньобуржуазних конституціях.

 

Вчення Локка про право і державу розвивалося в наступному столітті французькими просвітниками, теоретиками американської революції.

 

Висновки

 

Розробка теорії природного права, що виразила основні принципи громадянського суспільства — головний підсумок розвитку політико-правової думки XVII ст. Вперше було висунуто і широко обґрунтоване після Середньовіччя раціональне уявлення про природно-правове походження держави, верховної влади, закону, загальну правову рівність людей, сформована і теоретично обґрунтована модель громадянського суспільства. Наприкінці XVII ст. було визначено перелік природних прав і свобод людини, який став класичним для наступної епохи, позначені основні шляхи і механізми їх реалізації. Усе це стало величезним кроком вперед у формуванні юридичного світогляду. Права людини стали розглядатись як невід´ємний компонент права: право без прав людини так само неможливе, як і права людини — без або поза правом.