Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво 6 страница

20. Виникнення перших братств. Одним із істотних чинників українського релігійного і національно-культурного відродження стали братства і засновані ними школи та друкарні 1.

На християнському Сході (Єгипет, Константинополь) релігійні "братства", які об’єднували кліриків і світських людей, відомі вже з IV ст. Переважно вони засновувалися для взаємних послуг щодо поховання померлих, спільних молитов та інших релігійних обрядів.

Деякі історики вважають, що попередниками християнських братств були колегії та інші "братерські" об’єднання Стародавнього Риму. Приблизно з кінця XI і XII ст. у країнах Західної Європи поширилися братства світських людей, які мали писемні статути. Члени таких братств обирали своїх старшин, збиралися для молитов, спільно ховали померлих членів і були зобов’язані замовляти за них жалобні богослужіння, займалися благодійною діяльністю, опікувалися святинями або власними каплицями. Поширений був також звичай влаштування братерських бенкетів і відзначення днів патрональних святих, що зближує братства з германськими гільдіями і так званими братчинами — об’єднаннями для відзначення храмових празників, які, починаючи з XII ст., відомі в окремих містах на півночі Київської Русі. Ремісницькі цехи мали форму релігійних братств, але крім благодійних та церковно-обрядових справ займалися також регламентацією продукції і збутком виробів. Багато організаційних форм, особливо способи вибору старшин, братства перейняли з міського самоврядування (зокрема, від італійських комун), натомість такі обряди, як присяга нових членів і деякі інші, формувалися під впливом монастирських правил.

У православних країнах братства виникли тільки в українському і білоруському середовищі, якщо не рахувати архаїчних братчин, а також братств грецької діаспори у католицьких країнах Європи. Можна припустити, що ґрунт для братств підготували існуючі віддавна традиційні парафіяльні організації. Відомо, наприклад, що в середині XV ст. майном Перемишльського православного собору св. Іоанна управляли vitrici (опікуни). У пізніших документах їх називали "витрикушами". Правдоподібно, вони виконували такі самі опікунчі функції щодо святинь, як ктитори у Візантії, але латинські впливи, напевне, не обмежувалися запозиченням назви, а відобразилися і в організаційній структурі православних братств, принаймні якщо йдеться про Західну Україну.

Перші надійні документи про легально оформлені православні братства датуються серединою XVI ст. Серед цих документів — статут 1538 р. братства кушнірів у Вільні, статути 1542 р. братства Благовіщенської парафії на передмісті Львова і 1544 р. братства церкви при парафії Миколая на львівському Підзамчі 2. З 1544 р. є згадка про організацію парафіян при Успенській церкві на Руській вулиці, пізніше — про "руських старшин", які діють від імені "співбратів і сусідів" — патронів церкви, з 1573 р. — про "старшин братства Богородиці" 3.

Зовнішні організаційні форми, такі як вибори старшин та їхня підзвітність зборам членів, наявність писемних статутів, врочистий обіт при вступі, були подібні у православних і католицьких братствах. Однак у католиків нерідко виникало при одному храмі по кілька братств, пов’язаних зі специфічними формами культу, поряд з цим відомі й "архібратства", які об’єднували однотипні братства різних міст і сіл. У православних, як правило, в парафії могло бути лише одне братство, рідше два — "старше" — для одружених, "молодше" — для неодружених. Пізніше з’явилися і "сестринства", які обмежувалися збором коштів для парафій. Проте найважливішим було те, що у католиків, починаючи з середини XVI ст., діяльність братств носила контрреформаційний характер, отже, була повністю підпорядкована клірові, а ті православні братства, які починають виникати з 80-х рр. XVI ст., були виявом реформаційних тенденцій і прагнули перейняти у свої руки управління церковним майном і освітню діяльність.

На кінець 1585 р. українські міщани центральної частини Львова виробили статут своєї організації — Успенського братства 4. Незабаром воно стало називатися також Ставропігійським (патріаршою Ставропігією) на знак підпорядкування безпосередньо східним патріархам. Братство з самого початку вважало одним з основних завдань піднесення освітнього рівня населення. Першими його керівниками і визначними організаторами братського руху на терені Львова були міщани з Руської вулиці Юрій та Іван Рогатинці, Іван та Дмитро Красовські, Лесько Малецький, Лука Губа, Хома Бабич. Більшість їх — представники гуманістичної культури, яскраві творчі індивідуальності, люди, беззастережно віддані спільній справі. Найбільшим авторитетом користувався Юрій Рогатинець, славнозвісний по всій Речі Посполитій і за кордоном ремісник, винахідник (разом з братом Іваном) "нового виду сідлярського мистецтва", а водночас "патріарх і доктор" для львів’ян, громадський діяч, талановитий публіцист. Його помічник і однодумець — крамар Іван Красовський — не шкодував зусиль для налагодження братської друкарні, писав вірші і відозви, очолював боротьбу за права українських міщан

З міського середовища вийшли і визначні церковні та освітні діячі, які співпрацювали з братствами. Так, львів’янином був засновник Києво-Печерської друкарні Єлисей Плетенецький, із західноукраїнського містечка Потелича, яке було одним з осередків гончарства, походили славетні письменники й науковці брати Стефан і Лаврентій Куколі (Зизанії), Касіян Сакович.

Авторитет львівського Успенського братства визнавали не лише братства, що діяли на передмістях Львова, а й аналогічні організації, що виникали в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. братства організовувалися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. Так, 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, 1591 р. у Бересті та Городку, 1592 р. у Комарні. 1594 р. братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців 6. 1594 р. згадане як здавна існуюче братство при парафії св. Миколая в Буську. Серед почесних членів братства були відомі релігійні і освітні діячі: волинський чашник Лаврентій Древинський, Ігнатій з Острога, Васько з Гологір 7. На початку XVII ст. відзначилися активною діяльністю братства в Галичі, Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах; виникають братства також; в окремих селах. Близько 1615 р. стало діяти Богоявленське братство в Києві 8, а близько 1617 р. — Чеснохрестське братство в Луцьку 9. Виникають братства і в окремих містах Лівобережної України, але там їхні функції залишалися обрядово-побутовими. Утриманням шкіл і шпиталів, виборами духовенства на Лівобережжі займалися не братства, а міські й сільські громади.

Соціальний склад різних братств не був однаковим і з часом мінявся. Львівське Успенське братство часу найбільшої своєї активності (кінець XVI — початок XVII ст.) об’єднувало переважно представників середніх верств міського населення — насамперед ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. керівні позиції у львівській Ставропігії належали вже найзаможнішим українським та грецьким купцям, які своїм багатством не поступалися католицьким патриціям. На відміну від кількох найвпливовіших братств, ті братства, що були в малих містах і на передмістях великих міст, були демократичнішими за складом. Нерідко їхніми членами вважали всіх дорослих чоловіків, що мешкали на території тієї чи іншої парафії. Більшість братств не допускали до своїх рядів духовних осіб. Винятки становили Київське та Луцьке братства, де найвпливовішими членами були православні ченці та шляхтичі. Зокрема, Київське братство змогло розпочати діяльність завдяки пожертві українською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною свого двору на Подолі для влаштування монастиря, школи і притулку для прочан 10. Серед засновників Київського братства були вчені монахи Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Єзекиїл Курцевич; найактивнішим діячем при братстві був Іван Борецький, який після вчителювання у Львівській братській школі прибув до Києва (мабуть, на запрошення Єлисея Плетенецького) і з 1610 р. був священиком Воскресенської церкви на Подолі. Він був всебічно обдарованою людиною, здобув значний авторитет як громадський діяч, перекладач, автор талановитих публіцистичних творів.

Громадсько-політична діяльність братств. Львівське братство і ті братства, які його наслідували, часто діяли всупереч ієрархії і навіть всупереч священикам-настоятелям парафій, якщо ті не рахувалися з ініціативами членів братств. На початку XVII ст. тривав конфлікт ряду братств Львівської єпархії з єпископом Гедеоном Балабаном. Сприяючи розвиткові освіти, він водночас хотів, щоб вона залишалася привілеєм елітарних верств, насамперед духівництва. Однак, користуючись суперництвом в лоні самої ієрархії, активні діячі братського руху інколи залучали на свій бік київських митрополитів та східних патріархів. Так, скориставшись з перебування на Західній Україні наприкінці 1585 — на початку 1586 р. антіохійського патріарха Йоакима IV Доу, а 1589 р. Константинопольського патріарха Єремії II Траноса, львівські українці домоглися від обох них грамот, що підтверджували статут Львівського братства, визнавали за ним право контролю за діяльністю єпископа. Однак союз патріархів з братством зумовлювався тактичними міркуваннями. Представники ієрархії нерідко обурювалися, що члени найвпливовішого в Україні Львівського братства "не слухають ні єпископа, ні митрополита, ні патріарха" 11.

Скликувані братствами збори сучасники порівнювали із зібраннями протестантів. Явно реформаційні тенденції братства виявляли і в догматичних питаннях, зокрема виступали за усунення деяких обрядів як "ідолопоклонських" (переважно тих, що були дохристиянськими народними звичаями, що їх з часом прийняла і трансформувала церква). Самі члени братств протестували, коли їх називали "лютрами", а союз з протестантами вважали тактичним маневром. І все ж супротивники братств мали рацію, коли визначали певні аналогії між вченням радикально настроєних членів братств і доктриною протестантів. 1590 р. прибічники єпископа Гедеона Балабана критикували діячів братств за те, що останні відкидають як ідолопоклонство освячення паски й води: "Так само починають, як Мартин Лютер, який також почав із свяченої води, а потім виросли великі єресі. Бо і вони [діячі братств] уже почали замахи на інші таїнства, твердячи, що сповіді та причастя не потрібні, хіба що у важкій хворобі при смерті... Виступили і проти хрещення, кажучи, що слід хрестити не в дитячому, а в тридцятирічному віці" 12. Якщо навіть такі звинувачення до певної міри перебільшені, їхній характер відбиває напрям, в якому могли еволюціонувати погляди деяких діячів братств.

Наявність у діяльності братств реформаційних елементів була породжена не механічним наслідуванням Заходу, як твердили деякі історики 13, а випливала насамперед з місцевих умов.

І якщо у подальшій діяльності братств ці елементи Реформації не знайшли розвитку, то програма братств аж ніяк не обмежувалася ними. Це була лише одна із складових частин багатогранної участі братств у громадсько-політичному та культурному житті України. Міські братства великих міст активно виступали на захист громадянських прав православних, а після проголошення Берестейської унії повели боротьбу проти неї. В інтересах консолідації православного табору Львівське братство пішло навіть на компроміс з православними єпископами — Гедеоном Балабаном та його наступниками.

На противагу тим міщанським братствам, що прагнули обмежити впливи ієрархії, духівництво за підтримки українських шляхтичів і частини міщан створювало братства іншого типу, тою чи іншою мірою підпорядковані йому. Як тільки позиція православної церкви зміцнювалася, духівництво поспішало і зовсім позбутися контролю з боку світських братчиків. Місце братств у громадському та культурному житті займали монастирі, єпископські кафедри.

Братства налагоджували взаємодопомогу своїх членів, у разі потреби надавали їм позики, для працездатних відкривали "шпиталі" (притулки). Все це допомагало згуртувати навколо братств широкі кола населення. Більше того, активних діячів братського руху звинувачували в тому, що в містах вони "відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до маґістрату". Тих ремісників і підмайстрів, котрі працюють у католиків, "мають за проклятих..., плюють на них" 14.

Статути багатьох братств передбачали, що виборна братська старшина має судити членів братств, і категорично забороняли звертатися до світських судів. Таким чином, братства, принаймні найактивніші з-поміж них, зробили якийсь крок до створення місцевих самоврядних органів, протиставляючи їх органам державної влади тодішньої Польщі.

Через деякий час після Берестейської унії виникли й унійні братства. Хоч їх статути переважно передбачали повне підпорядкування духівництву, тим не менше, ряд братств довго зберігав засаду виборності священиків парафіянами. В окремих випадках протистояння православних і унійних братств спонукало обидві сторони активізувати культурно-освітню діяльність, підвищувати її рівень. Позиція братств відігравала певну роль і у протидії тій частині ієрархії, яка прагнула латинізації обряду унійної церкви. Те, що братства внесли своєрідний дух змагання в життя православної та унійної церков, сприяло підвищенню рівня релігійного життя, культурно-освітнього руху. Хоч найстарші братства виступали проти унії, їхня діяльність позитивно оцінюється не тільки православними авторами, але й більшістю католицьких вчених обох обрядів.

Львівська братська школа. Одним з основних завдань братства вважали піднесення рівня освіти, заснування шкіл. Львівська братська школа стала другою в Україні православною школою вищого, ніж початковий, рівня. Випередила її лише Острозька школа, серед учнів та вчителів якої були й міщани, в тому числі й вихідці зі Львова. Слід гадати, що діяльність "слов’яно-греко-латинської" школи в Острозі мала вплив на рішення львівських українських міщан заснувати інституцію подібного типу. Цим зайнялася та група міщан, яка вже з початку 1570-х рр. послідовно добивалася поліпшення освітньої системи в місті. Ще 1572 р. "представники всієї української громади міщан та передміщан" Львова добилися від короля визнання за українським населенням права посилати синів до гімназій та шкіл у Львові та інших містах для вивчення "вільних мистецтв". Цей дозвіл було підтверджено королівською владою в 1574 та 1577 рр., проте, як видно з акта короля Стефана Баторія від 21 червня 1578 р., магістрат не припинив обмежень, що існували раніше 15.

У 80-х рр. XVI ст. львівським українським міщанам вдалося відкрити школу, яка відзначалася значно вищим, ніж раніше, рівнем організації та навчання. Їхні заходи у справі заснування такої школи, викупу друкарні Івана Федорова і організаційного оформлення Успенського братства тісно пов’язані між собою. У грамоті патріарха Йоакима від 15 (25) січня 1585 р. зазначалося: "Хочуть... панове міщани львівські школи заснувати для навчання дітям християнським усіх станів, які би мали вчитися Письма Святого грецького і слов’янського, щоб не був їх християнський рід неначе безсловесним через свою невченість. І також купили друкарню, потрібну для тієї школи...". Якщо Йоаким писав, що друкарню заснували при школі, то Гедеон Балабан дещо пізніше підкреслював прагнення "при тій друкарні фундувати грецьку школу в місті Львові для навчання нашого благочестя" 16.

Таким чином, зв’язок між школою і друкарнею був двобічним. Щоб поставити викладання в школі на належний рівень, необхідно було друкувати навчальні посібники. Натомість друкарня мала велику користь від школи: остання приваблювала освічених людей, які могли стати редакторами і авторами друкованих видань. Відомо, що в Західній Європі визначні наукові сили нерідко групувалися саме навколо друкарень (нагадаймо Альдинську "академію" у Венеції). Так само і в Україні ряд членів Острозького гуртка вчених та письменників були одночасно викладачами Острозької школи і співробітниками друкарні. Подібне становище до того ж впродовж тривалішого часу склалось і у Львові.

Першими керівниками Львівської братської школи були "руський вчитель" Стефан Зизаній і "грецький вчитель" Арсеній, єпископ Еласона, який жив у Львові з червня 1586 до весни 1588 р., проте навіть після двох років перебування у Львові слабо знав слов’янські мови 17 і не був знайомий з місцевими звичаями. Тому більшу роль в організації школи міг відігравати Стефан Зизаній, який користувався авторитетом серед львів’ян і був обізнаний з традиціями та потребами шкільної освіти в Україні. Опікунами школи були старшини братства; як знаємо з пізнішої практики, для забезпечення матеріальних потреб школи братство призначало опікунів із свого числа.

Найхарактернішою особливістю братської школи з перших днів існування був її всестановий характер. Братчики підкреслювали, що школа заснована "для навчання дітям усіх станів", "убогих за простибіг (безплатно), а багатих за рівним датком" 18. Плата за навчання була порівняно незначна і вносилася батьками учнів лише "згідно з можливостями кожного" 19.

Кола, пов’язані з братствами, добре розуміли суспільне значення шкільної освіти. 1609 р. у братській друкарні вийшов збірник "О воспитанії чад" ("Про виховання дітей"). Основна частина книжки містить церковнослов’янський переклад повчань отців церкви, насамперед Іоанна Златоуста. Дехто з дослідників вважає, що упорядником збірника був учитель братської школи Іван Борецький, який підібрав такі цитати, які відповідали його власним поглядам і переконанням 20. У написаній тогочасною українською книжною мовою віршованій передмові підкреслено, що з науки, немов з джерела, "все доброе походить", що занедбання шкільної освіти викликає "безладдя і все зло". Трохи раніше подібні думки було висловлено в "Пересторозі", автор якої вважав значно важливішим будівництво шкіл та друкарень, ніж спорудження церков.

Виходячи з таких поглядів на значення шкільної освіти, братчики і пов’язані з ними освітні діячі намагалися зробити свою школу зразковою. Навчання в ній, як свідчать джерела, мало характер "українських студій" (studii Ruthenici). Разом з тим школа мала назву греко-слов’янської навіть після того, як в ній було запроваджено вивчення латинської мови. Зберігся реєстр учнів кінця XVI ст. 21, в якому записано 61 школяра, переважно з міста Львова та Галицького і Краківського передмість. Є також кілька дітей з інших міст і сіл: син Сильвестра Шелеста з підміського с. Солоніш, син шевця з с. Любіня, сирота з м. Яворова, син вдови з м. Городка, син священика з с. Сихова. Історики, які використовували в своїх дослідженнях цей реєстр, не враховували, що він охоплює лише частину учнів початкового ступеня, бо зберігся фрагментарно. Але братська школа не була лише початковою, а включала й студії вищого рівня. Початкову освіту в ній здобували "міські сини", навчання яких оплачувалося батьками, і вбогі діти ("павпри"), звільнені від плати за навчання. Більшість "павпрів", в тому числі й співаки дитячого хору, мешкали в бурсі при школі. Тут жили і вбогі підлітки та юнаки, які не лише допомагали дякам-вчителям "в послузі церковній", а й виконували різні доручення братства: копіювали і перекладали документи, ходили з листами, носили книги та шрифти з друкарні на склад. Крім хлопців, що здобували початкову освіту, при братствах були учні й вищого ступеня, яких називали спудеями, або студентами. Вони не тільки самі вчилися (спершу в братській школі, а з другої половини XVII ст. — в інших середніх та вищих школах Львова), а й були одночасно і вчителями-репетиторами ("педагогами") школярів-"хлопців". Освітній рівень студентів був такий високий, що декого з них запрошували до викладання слов’янської, грецької та латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками. До речі, поєднання в одному навчальному закладі різних рівнів навчання було характерним для середньовічної і ранньомодерної освіти і в Західній Європі. Навіть при деяких університетах велося навчання грамоти

Яким же був характер навчання братської школи в цілому? В королівському привілеї 1590 р. її названо "школою для зайняття вільними мистецтвами". Вільні мистецтва — це науки "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) і "квадривіуму" (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які входили в число предметів в середньовічній середній школі. В передмові до Октоїха, виданого братством 1630 р., як і деяких грамотах, братська школа має назву гімназії ("гімнасіон"). Термін "гімназія" вживав для своєї школи вже знаменитий італійський педагог доби Ренесансу Ґаспаріно Баріцца. Навчальний план (curriculum) гуманістичної гімназії, розроблений в гуманістичних школах Італії в XV — XVI ст., був прийнятий і протестантськими школами, єзуїтськими колегіумами 23, пізніше і колегіумом Києво-Могилянським. В руслі цієї традиції, гімназіальні студії складалися з трьох класів граматики (інфіма, медіа, супрема, або синтактика) та з класів поетики й риторики. Ці науки вивчалися також протягом перших років навчання в деяких вищих школах, які до XVI — XVII ст. об’єднували переважно два ступеня навчання — середній (гімназія, колегія) та вищий (академія, університет). Лише деякі розвинені гімназії мали філософські та богословські студії, і саме такі гімназії могли перерости в академії (вищі школи). Засновники братської школи у Львові спершу також мали на увазі можливість запровадити в ній науки вищого ступеня, насамперед філософію. Вже "порядок школи" з жовтня 1586 р. передбачав, що вчитель повинен буде викладати тексти "філософів, поетів, істориків та інші", що учні мають вчитися граматики, "до більших наук приступаючи, до діалектики і риторики, посібники для яких перекладені на слов’янську мову, є у Львівській школі" 24. Також у грецько-слов’янській граматиці "Аделфотес", надрукованій для потреб братської школи, підкреслено, що вивчення граматики є "ключ, що відкриває шлях до розуміння письма: від неї, як по сходинках драбини, працьовиті досягають діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії й астрономії, а на основі цих семи... дістаємо можливість пізнання філософії й медицини, а далі переходимо до найдосконалішого богословія" 25. Вказується, отже, шлях навчання: від граматики, через сім вільних наук, до предметів, що вивчалися у тодішній вищій школі, — філософії, медицини, теології. Так само вчитель Львівської братської школи Лаврентій Зизаній підкреслював, що слов’янська граматика є "ключом розуміння", дає змогу пізнати риторику, філософію і весь "нероздільний союз наук" 26. Зазначимо також, що в листопаді 1589 р. константинопольський патріарх Єремія II Транос закріпив за братською друкарнею "право... друкувати... не тільки Часослови, Псалтирі, Апостоли, Мінеї і Тріоді, Требники, Синаксарі, Євангелія, Метафрасти, Хроніки, тобто літописи та інші книги богословів церкви нашої Христової, а також книги, необхідні школі, тобто граматику, поетику, риторику, філософію" 27.

Якщо братство планувало видавати філософські книги як такі, що потрібні школі, то ясно, що воно мало на увазі запровадити викладання філософії. Деякі менш свідомі міщани спершу (ще 1590 р.) виступали проти "граматичного, діалектичного і риторичного навчання" в школі братства 28. Таким чином, братська школа, за тодішніми поняттями, була середньою 29, але, запроваджуючи вивчення філософії, вона намагалася вийти за рамки середньої і ставала перехідним етапом до навчального закладу вищого типу. Викладання грецької мови робило її важливим освітнім центром для всіх країн, де панувала православна церква і культивувалася грецька мова. Александрійський патріарх Мелетій Пігас двічі (в травні і липні 1597 р.) закликав братство заснувати школу вищого типу, оскільки сам він "в полоні" під ярмом Оттоманської порти не може цього зробити 30. До речі, дослідники освіти в Західній Європі вказують, що там намагання підвищити рівень підготовки до університетської освіти шляхом заснування шкіл, які готували б до університетів, були характерними саме для гуманістичної педагогіки 31.

Активізація єзуїтської школи у Львові, переслідування властей, перехід кращих наукових сил до київського колегіуму — все це призводило до зниження рівня Львівської школи, як і Вільнюської та Брестської й інших, вже в 20-х рр. XVII ст. 32, а особливо з другої половини того ж століття. Якщо, наприклад, до 1592 р. у гімназії викладали одночасно кілька визначних професорів, а в XVII ст., як правило, було по два викладачі, то в XVIII ст. нерідко був лише один платний учитель. Правда, роль учителів виконували і деякі студенти, що жили в братській бурсі. Однак, безсумнівно, рівень викладання в братській школі знизився.

Ще протягом 1589 — 1591 рр. міське Успенське братство добилося кількох привілеїв, за якими його "соборна" школа мала бути єдиною у місті, а інші "неофіційні" малі школи заборонялися. Проте у XVII — XVIII ст. школи, розташовані в окремих будинках, де мешкали вчителі й учні, існували при братствах на передмістях Львова: Благовіщення, Миколи, Федора Тирона, П’ятниці, Воскресення, Богоявлення, "на Тарнавці" (Різдва Богородиці), Юра 33. При деяких з них мешкали студенти єзуїтської академії. На практиці Ставропігія не чинила перешкод передміським школам, а пізніше навіть допомагала їм підручниками і готувала для них вчителів. На початку XVII ст. Успенське братство вирішило організувати школу в приміщенні монастиря Онуфрія, причому дяковчитель цієї школи мав підлягати ректорові міської школи.

29. Місце Т. Г. Шевченка в українській і світовій культурах

Місце Т.Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Академік М. Жулинський підкреслює, що "цей образ теж однобічний і має тенденцію до застигання". Останніми роками з´явились циніки-вурдалаки, які з яничарською зловоротністю силкуються дискредитувати генія. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі - процес постійний і необхідний.

У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: "Історія мого життя є історією воскресіння мого народу". З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу.

Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену.

Т. Шевченко одночасно - митець і політик. Його "Катерину" добре знали і вивчали напам´ять сільські жінки. Він їх застерігав: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине..."1. У цих, здавалося б, суто житейських словах чітко проглядається політичний підтекст.

Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою "загальноросійської" літератури або літературою "для хатнього вжитку" (до цього в свої пізні роки схилявся навіть М. Костомаров).

На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов´ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка "Кобзар" (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах.

Шевченків "Кобзар" поклав початок новому етапу в історії українського письменства. І.Франко писав: "Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову".

Вчені Шевченкову добу української літератури окреслюють часовими рамками 1840 - I860 pp. Саме в цей період у центрі літературно-громадського руху стояв Т. Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. Він писав: "...возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово..." І поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.