Психоаналіз та українське літературознавство

Останнім часом в українському літературознавстві посилилася увага до нових, нетрадиційних методів дослідження художнього тексту. Зокрема, психоаналіз, яким в Україні після довгого замовчування активно стали послуговуватися на початку 90-х років ХХ ст., справді дає величезні можливості для таких досліджень.

Психоаналіз як явище спочатку виникає у лікарській практиці наприкінці ХІХ століття. Першим, хто почав послуговуватися ним, був австрійський вчений З. Фрейд. Учений використовував відкритий ним метод у терапевтичній практиці, однак дуже швидко помітив, що результативним він є також і для розгляду тексту художнього твору. Тож саме засновник психоаналітичного вчення З. Фрейд спрямував дослідників у русло вивчення мистецьких явищ. Література не стала винятком.

Психоаналітичні розвідки З. Фрейда у царині дослідження художнього тексту – «Марення і сни в «Градіві» Єнсена» (1907), «Мотив вибору скриньки» (1913) і «Деякі типи характерів із психоаналітичної практики» (1916), а також «Достоєвський і батьковбивство» (1928), мають неабияке значення: саме звідси починається практика застосування психоаналізу в літературознавчій науці.

Фрейдівський метод базується на виявленні психічних рис, неврозів та комплексів самого автора, які останній сублімує у власній творчості. Активно послуговуються фрейдівською концепцією і в українському літературознавстві. Однак занадто вузьке й однобоке використання психоаналітичного методу (лише у фрейдівському варіанті) може спричинити знецінення художнього тексту як такого та його мікрообразної структури.

Зазвичай дослідження більшості українських психоаналітиків зводяться до використання лише фрейдівських концепцій. Весь аналіз ґрунтується на відшуковуванні психічних відхилень письменника, невротичних станів, різного роду збочень (від гомосексуальності до мазохізму, суїцидних нахилів тощо). Так, на думку Н. Зборовської, народжується не що інше, як «вульгарний психоаналітичний підхід», що «може сприяти виробленню негативно-епатажної тенденції, дискурсу приниження великих особистостей».

Отож психоаналітичний інструментарій, що, безумовно, дає найширші можливості застосування, справді використовується дослідниками занадто вузько. Взяти хоча б праці С. Павличко, Г. Грабовича, Л. Плюща, Н. Зборовської та інших, які послуговуються здебільшого фрейдівськими постулатами, оминаючи чи й зовсім не беручи до уваги, наприклад, архетипний аналіз.

Після розквіту психоаналітичної думки в 10-30-х рр. ХХ ст. в Україні настала більш як півстолітня епоха затишшя, замовчування і навіть зацьковування психоаналізу сподвижниками тоталітарної системи та марксистсько-ленінської ідеології. Психоаналіз розглядався як «зародок непослідовности чи безметоддя». Інтерес до психоаналізу відновився вже в роки незалежності України.

С. Павличко була однією з перших, хто намагався втілити цю спробу в життя. 1997 року вийшла друком праця «Дискурс модернізму в українській літературі», яка згодом, у 1999-му була доповнена розділом «Ще один сюжет. Психопатичний/психоаналітичний дискурс як компонент української модерності». Особливу роль авторка відводить саме психоаналізу та його важливості для дослідження художнього твору і його персонажів.

С. Павличко зупиняється здебільшого на постатях тих письменників, які так чи інакше стояли на межі двох світів. Це, зокрема, А. Кримський, Леся Українка, М. Хвильовий, що перебував «на межі постійного душевного зриву»

Окрім С. Павличко, психоаналітичним методом керувались у своїх дослідженнях такі вчені, як Л. Плющ, Г. Грабович, М. Моклиця, М. Ласло-Куцюк, Н. Зборовська, О. Забужко та ряд інших сучасних дослідників.

Г. Грабович, використовуючи психоаналічний метод у дослідженні «Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Т. Шевченка» (1998), Водночас автор переконаний, що в поезії Шевченка маємо синтез колективного та індивідуального несвідомого, адже «поезія Шевченка існує на стику як продукт різних кодів. Міфічний код глибоко закорінений в колективному мисленні, але не позбавлений індивідуального виміру.

Звернулася до постаті Т. Шевченка і М. Ласло-Куцюк у праці «Творчість Шевченка на тлі його доби» (2002). Вона схильна відносити особистість Шевченка до психологічного типу етико-сенсорного інтроверта, а метод психоаналізу їй знадобився саме тому, що «етико-сенсорні типи … живуть сучасністю, повнокровно і надзвичайно сильно на цю сучасність реагують; інтроверти ще більше за екстравертів, перероблюючи навколишнє в своїй уяві при допомозі підсвідомості» [9, 195].

Глибоке й докладне вивчення творчої особистості на основі розрізнення психологічних типів згідно з юнгівською теорією зроблено в монографії українського літературознавця-психоаналітика М. Моклиці «Модернізм як структура: Філософія. Психологія. Поетика» (2002).

Н. Зборовська, починаючи із «Феміністичних роздумів» (1999), увійшла в академічну літературознавчу науку спочатку теоретичною працею «Психоаналіз і літературознавство» (2003), а потому проектом психоісторії новітньої української літератури «Код української літератури» (2006). Це єдині у своєму роді в Україні видання з літературознавчого психоаналізу, а тому їх значення важко переоцінити. Щоправда, вони подекуди містять досить суперечливі зауваги та хибують на вибірковість висвітлення творчості українських письменників.

Зокрема, у праці «Психоаналіз і літературознавство» Н. Зборовська різко критикує фрейдівський метод дослідження художнього твору, хоча акцент поставлено власне на ньому. У дослідженні «Код української літератури» авторка намагається зрозуміти історію розвитку української літератури, яка, на її думку, як і «історія художнього пізнання розвивається хвилеподібно: то потужно заходить у морок несвідомого, то потужно виходить на світло свідомості».

Отож, розглянувши розвідки українських психоаналітиків можемо говорити про потребу витворення нової концептуальної позиції. Майже всі вони користуються фрейдівською методикою таких досліджень, причому використовують її занадто однобоко (тільки заради виявлення сексуальних інфантильних проявів авторської особистості). Натомість теорія гострослів’я З. Фрейда взагалі до уваги не береться, тобто мікрообразний рівень художнього тексту чомусь залишився поза увагою дослідників.

Психоаналіз дає надзвичайно широкий спектр можливостей до застосування у вивченні не лише особистості письменника, а й художнього тексту. Назріла потреба переосмислити здобутки психоаналізу й окреслити нові перспективні напрями психоаналітичного підходу в літературознавчих дослідженнях.