Історія розвитку художнього розпису тканин (батик)

З глибокої давнини мистецтво розпису тканини розвивали багато народів світу – індійці, китайці, єгиптяни, перуанці, але найвищого розквіту – рідкісної художньої досконалості та виняткової технічної витонченості – воно досягло на Яві.

Батик – це узагальнена назва різноманітних способів ручного розпису тканини. В основі всіх цих прийомів лежить принцип резервування, тобто покривання шаром, що не пропускає фарбу, тих шматків тканини, які повинні залишитися нерозписаними, й утворити візерунок. Цей спосіб одержання на тканині малюнка, ще з незапам'ятних часів, використовували в древньому Шумері, Перу, Японії, Шрі–Ланці, в Індокитаї, в африканських країнах. Сучасні техніки розпису тканини дуже різноманітні. Батик увібрав у себе особливості й художні прийоми багатьох образотворчих мистецтв – акварелі, пастелі, графіки, вітража, мозаїки. Значне спрощення прийомів розпису, в порівнянні з традиційними техніками, і різноманіття спеціальних засобів дозволяє розписувати різні деталі одягу, предмети інтер’єра, картини на шовку навіть тим, хто ніколи раніше не займався оформленням тканини.

Яванськими батиками захоплюється увесь світ. А для індонезійця – це така ж звичайна річ, як для нас – плаття та костюм. Адже батик – традиційний одяг мешканців Яви, Балі й інших островів Індонезії. До того ж, носять її і чоловіки, і жінки, драпіруючи шматок матерії на зразок спідниці від талії до щиколоток. Якщо тканина не зшита, одяг називається «каін–батик», якщо полотнина зшита з одного боку, нагадуючи пряму спідницю, це «саронг».

Саме слово «батик» – яванського походження й у перекладі означає «малювання гарячим воском». Це дуже образно і точно, адже мова йде про оригінальний спосіб оздоблення тканини шляхом нанесення візерунків розтопленим воском, із наступним фарбуванням тих ділянок полотна, що залишалися незакритими.

Відтоді коли батик зародився в Індонезії – дотепер він залишається предметом дискусій. І хоча деякі вчені припускають, навіть, що він зародився в перші століття н.е., найбільш достовірні джерела називають іншу дату – XIV ст. Часом же повсюдного поширення батика на Яві стало, очевидно, XVII ст., коли тут був винайдений «чантінг» — оригінальний інструмент для нанесення візерунків розтопленим воском. Це маленька мідна по судинка з одним чи декількома вигнутими носиками і бамбуковою чи дерев’яною ручкою. Техніка цього ручного батикування за допомогою чантінга унікальна.

Для виготовлення батика найчастіше беруть тонку бавовняну тканину. Перед початком розпису вона проходить спеціальну обробку, яка складається з декількох операцій. Спочатку тканину протягом декількох діб розм’якшують, вимочуючи у воді, потім її перуть та сушать. Після цього тканину крохмалять, кип`ятячи в рисовому крохмалі 15 хвилин, і, нарешті, висушене полотно відбивають дерев’яним валиком, щоб зм’якшити поверхню. Завершує процес підготовки тканини її відбілювання з наступним тонуванням, якщо цього вимагає задум автора. Тонування виробляється відваром кори дерева тегеранг, що додає їй легкого кремового відтіноку.

Наступною операцією при виготовленні батика є підготовка воску. Звичайний бджолиний віск не досить еластичний, тому до нього додаються більш текучі речовини: доммарова смола або віск дрібних чорних бджіл.

Після виконання всіх підготовчих робіт, тканина натягається на раму, і майстер приступає безпосередньо до процесу розпису. За допомогою чантінга на полотнину наносять малюнок (необхідно відзначити, що досвідчені майстри наносять віск на чисту тканину, без попереднього малюнка). Далі полотнище перевертають і повторюють малюнок зі зворотного боку. Потім тканину занурюють у чан з барвником. Цю операцію повторюють багаторазово протягом декількох днів. Після фарбування віск із тканини видаляють, опускаючи її в киплячу воду. Просушивши тканину, віск знову наносять у такий спосіб, послідовно звільняючи ділянки, які збираються офарблювати, і захищаючи вже зафарбовані від нової фарби. Закінчивши фарбування, виріб спочатку опускають у лужний розчин, а потім у розчин, що містить квасци, буру, цукор і сік лимона. Після цього вже готовий виріб перуть і сушать.

На виготовлення одного батика розміром приблизно 250x105 см витрачають від півтора тижні до двох років – у залежності від характеру задуманих візерунків і особливості колірних сполучень. Довгий термін обумовлений не тільки складністю нанесення малюнка, але й застосуванням натуральних барвників, що дуже повільно дають барвний ефект, причому тільки за допомогою кисню, який викликає необхідність багаторазового занурення тканин у барвний розчин (до 10 разів на день) з наступним просушуванням на свіжому повітрі. Спочатку при фарбуванні тканини користувалися тільки синьою фарбою індиго, потім стала застосовуватися і коричнева. Сполучення білого, синього і коричневого кольорів вважається класичним, але також нерідко використовуються зелений, жовтий і червоний.

Мистецтво батика поширене на Яві повсюдно. Але найбільші древні центри розташовані в околицях Суракарти і Джокякарти, де виготовляють найкрасивіші й дорогі батики. Їх відрізняє особлива колористична вишуканість: оксамитні темно–коричневі тони, глибокі темно–сині і природний кремово–білий колір бавовняної полотнини. Візерунки яванських батиків на рідкість різноманітні –їх понад 10 тисяч, причому багато з них дуже древнього походження. Незліченну кількість орнамен­тів можна звести до трьох груп. До першої належать геометричні, до другої – рослинні, а третя утворена візерунками рослинного характеру упереміж із фігурами тварин, птахів та інших образотворчих мотивів, серед яких є найцікавіші міфологічні зображення (див. кол. дод. № 1).

Нині ручна техніка батикування майже цілком витиснута на Яві методом штампування «чап». Малюнок наноситься на тканину за допомогою ажурного металевого блоку з візерунками з тонких дротових ниток, який опускають у воскову суміш і потім щільно притискають до полотнини. В отриманий контур орнаменту заливають фарбу. Такий батик відрізняється від мальованого вручну більшою точністю й акуратністю малюнка. Зрозуміло, що цей спосіб також різко прискорює та здешевлює весь процес виробництва (див. кол. дод. № 2).

У країнах Південно–Східної Азії батик і сьогодні широко розповсюджений. Чоловіки і жінки носять виготовлений із нього найрізноманітніший одяг, дуже красивий за кольором і неповторний за малюнком, батиковими попонами прикрашають слонів під час святкових ходів. Особливу групу складають великі й маленькі батики–панно, що органічно вписуються в інтер’єри будинків. На них зображені герої місцевого епосу, а також різні сцени з повсякденного життя.

Заслужено пишається своїми батиками Цейлон. Джерела мистецтва Шрі–Ланки беруть витоки ще із сивої давнини. Всюди на острові збереглися чудові будівлі, скульптури, фрески. Традиції продовжують жити, особливо яскраво виявляючись у мистецтві батика, наочним прикладом чого можуть служити роботи В. Кейнемана (див. кол. дод. № 3). Одним із яскравих і самобутніх продовжувачів древніх традицій є Сумане Диссанаяке. Він не тільки осяг усі тонкощі мистецтва батика, але й довів, що можливості цієї техніки невичерпні. Натхненний кращими зразками рідного мистецтва, переломлюючи їх у своїй творчості, художник створює неповторні картини навколишнього життя, присвячені природі та тваринному світу Цейлону (див. кол. дод. № 4).

Ще один із найдавніших способів оздоблення тканини – батик у техніці «бандан» – вузликовий батик. Він відомий у країнах Сходу з древніх часів. В Індокитаї вузликова техніка існувала ще до VII ст. В Індії вона всюди поширена й донині за назвою бандхей (бандхана, бандхини), що означає «обв'яжися–зафарбися». Малюнок складається з безлічі білих і кольорових крапок. Подібні візерунки зустрічаються на древніх фресках і скульптурах. Із таких тканин виготовляють весільний і святковий одяг.

У Малайзії, Індонезії вузликова техніка називається планги, що означає «пробіл, пляма». На Суматрі такі тканини доповнюють вишивкою бісером, в Індії – намистом, в Африці – вишивкою перлинами та мушлями. Цей спосіб фарбування був відомий у доколумбовій Америці, на Кавказі, у Тибеті, у країнах Близького Сходу і Північної Африки.

Створення малюнка способом прошивання тканини - більш витончений прийом. В Індонезії така техніка називається «трітік».

У Європі вузликове фарбування стало відомим на початку XX ст. Воно використовувалося в одязі й інтер'єрі. У 70 – ті роки XX ст. відродження інтересу до Сходу знову зробило вузликову техніку модною, вона широко застосовувалася для прикраси одягу в стилі хіпі.

На відміну від народів Індонезії, які використовують для розпису здебільшого бавовняні тканини, народи Китаю і Японії частіше використовували в своїх роботах шовк.

Відповідно до закону про найменування тканин, назва «шовк» привласнюється тільки тим волокнам, що виробляються з коконів шовковичних хробаків. Частка шовку у світовому виробництві волокон складає менше 0,5 %. Шовк, напевно, найулюбленіший із відомих нам тканин. «Перлина серед тканин» із винятковим блиском і унікальними якостями постійно оточена легким ореолом розкоші. Мистецтво одержувати шовк народилося в Китаї. Шовкові тканини виготовлялися там ще в II тисячолітті до н.е. Існує безліч історій і міфів про те, як починалося розведення гусениць шовкопрядів, і як з’явився перший шовк. Одна з версій найбільш розповсюдженої в Китаї легенди говорить, що таємницю шовку відкрила в III тисячолітті до н.е. Си Лин Ши, дружина чи дочка «жовтого» імператора Хуанци. Під час однієї з прогулянок до ніг Си Лин Ши нібито упали невеликі плоди шовковичного дерева. Коли імператриця підняла один плід, то з нього вилупився метелик. Зацікавившись цим, імператриця стала спостерігати за всім циклом роз­витку гусениць шовкопрядів, і їй спало на думку, що нитку, якою гусениця обмотує себе, знову можна розмотати й виткати з неї шовк.

Європейці вперше зіткнулися із шовком у Індії за часів завойовницьких походів Олександра Великого. До Європи ж шовк потрапив незадовго до початку нової ери. Унікальні властивості шовку породили навколо нього багато легенд, зробили струмливу, ніжну на дотик тканину вираженням могутності, розкоші і, мабуть, найжаданішим товаром у Римі на межі старого й нового літочислень. Недарма ж торговий шлях з Європи і Середньої Азії на Схід став називатися «Великим шовковим шляхом». Але таємниця виготовлення шовку ще довго залишалася нерозгаданою. Тільки приблизно в 150–200 рр. н.е. римським купцям удалося довідатися про таємницю виготовлення шовку і познайомитися з його одержанням за допомогою гусениць шовкопряда. І лише 532 року спромоглися контрабандою вивести з Китаю ці личинки, а 533 року в Сирії з коконів вивелися перші гусениці шовкопряда. Поступове виготовлення шовку стало поширюватися й у Північну Африку, і на Сицилію, і в Іспанію. Коли в XIII ст. виробництво шовку на території сучасної Італії досягло значних обсягів, то поширення шовку й в інших точках Європи вже неможливо було зупинити. У 1522 році Кортес досяг берегів Мексики, серед усього іншого він привіз із собою шовковичні дерева і гусениць шовкопряда. Незабаром виготовлення шовку почалося й у Новому Світі, а китайська монополія на шовк пішла в минуле.

Учені вважають, що історія розпису по шовку почалася вже на ранніх етапах його виготовлення. Найдревнішому із відомих науці розписів – понад 2000 років, він належить до ІV–ІІІ ст. до н.е. Це майже двометрове полотнище знаходилося в місці поховання однієї знатної особи. На подив добре збереженому розписі зображені фігури, темні контури яких виписані надзвичайно вміло й динамічно. Самі ж фігури розфарбовані мінеральною фарбою.

Китайський живопис розвивався в тісному зв'язку з поезією і каліграфією. Нерідко художник створював картину під враженням віршів і поруч з малюнком мистецьки наносив пензлем поетичні рядки. У китайському класичному живописі жанр картини визначався в залежності від її змісту. Основні жанри – це портрет, «живопис фігур», «живопис квітів і птахів», «живопис дітей». З VII ст. ведучим жанром китайського живопису стає пейзаж, його називали «шань–шуй» — «гори і води» (див. кол. дод. № 5, 6, 7). Китайські художники писали картини, використовуючи яскраві мінеральні водяні фарби, бархатисту туш, що на сувоях іноді доповнювали підфарбовуванням. Якщо зображення, виконані мінеральними фарбами, відрізнялися чіткими контурами, лініями, то в роботах тушшю головною стала виразність вільно і легко нанесеного штриха, ніби ненавмисно покладеної плями. Цим своїм умінням художники Китаю вплинули на становлення розпису по шовку в Японії. Крім мальовничих полотнищ, китайські майстри з успіхом розпи­сували і предмети побуту, одяг.

У Японії великих успіхів у текстильній справі майстри домоглися вже наприкінці VII ст. їхні різнобарвні шовки охоче купували навіть у Китаї. Способи декорування тканин відрізнялися різноманітністю. Поряд із візерунковим ткацтвом застос­овувалася вишивка і набійка, існував батик, а також способи розпису по шовку, аналогічні тим, якими користувалися китайські майстри. Постійною турботою художника було виявити природні властивості матеріалу, відкрити властиву йому природну красу. Активно запозичуючи китайську культуру, японці проте, не загубили свого національного духу. Вони жили відповідно до принципу «вакон–кансай» –«японська душа – китайська премудрість», охороняючи японську культуру від розчинення в інших.

Аналогічний сучасному розпис по шовку уперше з’явився в Японії в XV ст. Як і китайські майстри, японські художники користувалися насамперед тушшю, але разом із тим застосовували й рідкі барвники. Таким способом виготовляли, наприклад, заворожуючі своєю красою ландшафти. Незвичайною красою відрізняються також виконані в такій техніці розпису кімоно, віяла, парасолі й інші предмети домашнього побуту (див. кол. дод. № 8, 9).

У другій половині XIX ст. японський розпис по шовку знаходить у Європі захоплених послідовників. Особливо інтенсивно ідеї з далекого Сходу переймаються імпресіоністами Франції. У першому десятилітті нашого століття на зміну воску для батика приходить клейкий матеріал, що дозволяє використовувати в роботі зовсім нову техніку. Сьогодні розпис по шовку знаходить усе більше шануваль­ників у різних країнах світу.

Ручний розпис шовкових і бавовняних тканин з’явився на території колишнього Радянського Союзу порівняно недавно: наприкінці 20–х – початку 30–х років XX ст., але широкого поширення не одержав. На відміну від більшості інших художніх ремесел, тут немає міцно сформованих традицій і прямих спадкоємних зв’язків із селянським побутом чи мистецтвом з яким–небудь визначеним художнім промислом України і Росії. Інтерес до цього виду декоративно – прикладного мистецтва почав підвищуватися лише в середині 60–х років XX ст., але ентузіастів батика на старий лад були одиниці. Робота промислових художників над сувенірними хустками послужила перехід­ним етапом для створення тими ж майст­рами унікальних текстильних панно в різних техніках виконання, у тому числі й батика. Вони визначені як настінне панно і буду­ються за законами декоративного мисте­цтва як орнаментальні композиції.

Перші досвіди в декоративному панно московської художниці Н. Жовтіс були закономірним розвитком графічної манери її малюнків для промислового текстилю і хусток. У її батиковому панно «На фаб­риці» (1968) тонка графічна лінія викреслює дрібні різноманітні візерунки тканин, передає плавний рух текстильних полотнищ, що звиваються у вигляді стрічок. У складну взаємодію з цими ритмами вступають контурне обкреслені фігурки художниць, з рук яких виходять вигадливі візерунки. Відмовившись від звабної для подібного сюжету яскравої кольоровості, Н. Жовтіс усього декількома відтінками сірувато – синіх тонів підкреслює геометризовану красу форм, їхню строгу вишуканість. У впевненості почерку і високому професіоналізмі відчувається великий досвід талановитого майстра (див. кол. дод. № 10).

До числа цікавих тематичних панно 60–х років XX ст. належить «Пісня про убитого комісара» (1967) ленінград­ського художника Ф. Лейбовича. Його образний лад умовний і багато в чому схожий із мовою плаката і книжковою графікою. У побудові панно дотрима­ний принцип площинного, розгорнутого по вертикалі зображення. Сполучення графіки, тексту і силуетної плями центрального поля також підкреслює «килимність» композиції, якщо помічати тільки її основний декоративний лад. При цьому візерунок шрифту здобуває красу орнаменту, чітко виявляється виразність силуетів, урівноваженість у компонуванні плям, гармонія лінійних ритмів.

У Литві в 60–х – 70–х роках XX ст. працював один із найвідоміших майстрів художнього текстилю Юозас Бальчиконіс. Його творість зіграла особливу роль для першовідкривачів у жанрі монументального панно в техніці «батик». Специфіка його панно і сама техніка батика виявилися дивно співзвучними віянням часу, коли з’явився потяг до вивчення народного мистецтва і від­родження забутих ремесел. Віртуозне володіння технікою батика дозволяло Бальчиконісу завжди дуже точно здійснювати свої задуми. Його головним нововведенням було відродження техніки батика, що додає тканині, по­цяткованою мережею кракелюр, надзвичайну мальовничість, тремтливість манери й особливу «патину часу». Незабаром Бальчиконіс став використовувати й іншу можливість цієї техніки, оскільки на просвіт батик дає колірні ефекти, подібні вітражним.

Головна тема Бальчиконіса –литовський фольклор, що додає його роботам неповторні національні риси. Звернувшись до інтерпретації мотивів литовських народних пісень і сказань, він створив роботи, які за композиційним ладом, манерою малюнка і за м'яким колоритом нагадують стародавні фрески. На панно Баль­чиконіса оживає соковитість і звучність фарб, майстерно обіграється виразність фактури тканини. Але завжди незмінними в майстра залишаються витоки його творчості, що живилися життєдайним джерелом литовського народного мистецтва. Так у панно «Наспіви» (1 967), насамперед, виявляється ритмічний лад композиції. Автор уважно ставиться до розміщення фігур, до розробки мотивів орнаменту в костюмах литовських дівчат. Тут подається не індивідуальна характеристика, а узагальнений канонізований жіночий тип, у якому підсумовуються національні особливості образу (див. кол. дод. № 11).

Якщо багато художників створювали текстильні панно паралельно з проектуванням промислового текстильного орнаменту і роботою над гобеленами, то московська художниця І. Трофимова цілком присвятила свою творчість батиковим композиціям. У середині 70–х років XX ст. починають з’являтися на виставках. Її оригінальні монументальні панно, виконані в техніці гарячого батика, яким художниця в досконалості опанувала. Багато які її робіт присвячені країнам Південно – Східної Азії. Це і зрозуміло – адже там батьківщина батика. Художниці вдалося напрочуд тонко передати у своїх роботах і мерехтливе світло стародавніх храмів, і дивний колорит екзотичних міст. Рисами яскравої декоративності, темпераментною манерою, звучністю насичених фарб наділені її «східні» серії: «Грузія», «Вірменія», «Середня Азія» тощо. У кожнім панно відбитий один фрагмент, одна сценка з життя народу, але сюжет обраний не випадковий, а харак­терний для часу і місця дії (див. кол. дод. № 12, 13).

У 60–ті роки XX ст. значно підвищився рівень декоративно–прикладного мистецтва і в Україні. З’явилися розписні текстильні панно як самостійний вид мистецтва і, зрештою, перші спроби застосування розписних тканин у суспільному інтер’єрі.

У цей період мистецтво батику розвивалося вихованцями єдиного в Україні спеціального художнього закладу – Львівського державного інституту приклад­ного і декоративного мистецтва, а також зусиллями й ентузіазмом художників інших областей. У Львові розпис тканин, як і в інших містах України, у 50–х – на початку 60–х років XX ст. був представлений продукцією цехів, що належать текстильно – галантерейному комбінату, майстрів для якого готувало Львівське училище декоративно – прикладного мистецтва ім. І. Труша. Для однієї з випускниць цього училища, Н. Павук, батик став основним видом творчості. Виробнича діяльність (спочатку майстер, далі головний художник) допомогла в досконалості опанувати різноманітними прийомами батикування і вільного розпису. Одночасно з роботою в цеху – з 1960–го по 1965–й роки – Н. Павук навчається на вечірньому відділенні кафедри художнього текстилю ЛДІПДМ. Своїми розписними роботами вона привертає увагу викладачів кафедри, адже батик не входив у перелік традиційних видів декоративної творчості й тому в цей час не мав місця в навчальному процесі. Після успішного захисту дипломної роботи Н. Павук була запрошена на викладацьку роботу саме з метою розробки методики навчання батика. В особі Н. Павук щас­ливо по’єдналися талановитий художник і не менш талановитий педагог. Вона надихала студентів на розуміння суті народного мистецтва і бачення його щирої цінності. Ще й дотепер колишні її учні пам'ятають особливу ауру жагучого ставлення до процесу творчості. Вона проводила заняття без зайвої суєти. Сама готувала тканини для розпису, робила «квачики», «резерв» і починала по–справжньому створювати диво на тканині.

З перших років методика викладання батика мала широку жанрову розмаїтість. Батикова хустка виконувалася в руслі стильового і колористичного напрямку костюмного ансамблю. Декоративне панно в техніці батика із середини 60–х років XX ст. одержало повноправну прописку як один із жанрів сучасного художнього текстилю.

Межа 60–70–х років XX ст. позначилася цілим рядом цікавих батикових робіт, що наочно демонстрували професійний рівень розписного текстилю і давали надію на його подальший плідний розвиток. Уже тоді спостерігалася широка розмаїтість творчих робіт: панно виставочного характеру виконали О. Довженко, М. Мащенко, Л. Пиріжок, панно для суспільного інтер'єра – В. Гаркуша, розписні тканини для одягу –Н. Жарова–Яценко. Перші самостійні батикові роботи О. Довженко відзначалися своєрідною «літературністю». Пісенні мотиви складали основу ритмічної і пластичної організації композицій її батикових панно першої половини 70–х років. Робота на Київському комбінаті монументально – декоративного мистецтва спонукала О. Довженко до оволодіння мозаїкою, монументальним розписом, енкаустикою тощо, але батик, поряд із живописом, залишився для неї чимось таємним, глибоко інтимним. Вона вважала, що саме батик мав велике значення надалі в формуванні її власного стилю в станковому живописі (свій образний світ художниця створює за допомогою емоційної пластичної і стихійної штрихової лінії в об’єднанні з плямами локального насиченого кольору) (див. кол. дод. № 14, 15).

Хто хоч раз працював з гарячим воском, назавжди запам’ятає ту легкість і невимушеність воскової лінії, що жадає від майстра великої профе­сійної вправності, легкості, гостроти зору, чіткості визначеного задуму. У випадку оволодіння її «примхами» вона передає всі тонкощі настрою творця, додаючи від себе не менш цікаві неспо­діванки, які збагачують фактуру створення. І це не може залишити байдужим художника, що познайо­мився з восковим живописом на тканині. Напевно, подібні почуття опанували на початку 60–х років XX ст. душею молодого ще тоді художника–студента Харківського художнього інституту Г. Кореня, який під час перебування в Прибалтиці познайомився з творчістю литовського майстра Ю. Бальчиконіса. Експресія лінії, незвичні ефекти («павутинка» ломанки, мерехтіння «вузликового» фарбування), які є присутніми у його батикових роботах, не були раніше відомі Г. Кореню. Але автор не відкривав своїх таємниць, і тому, повернувшись до Харкова, де батик того часу не був популярний, молодий художник почав самотужки опановувати секретами воскового живопису на тканині. Першим вагомим його твором у стилі батик було панно «Гайдамацька пісня» (1968). Це монументальна композиція, у якій позначилося тяжіння автора до джерел національної історії, захоплення духовною величчю історичних образів. Г. Корінь відшукав у батику свій шлях. Він близький за стилістичною і образно–пластич­ною мовою тодішнього монументального мистецтва, але глибоко їм пережитий та індивідуалізований.

Батикове мистецтво, створюване художниками–текстильниками 60–х років XX ст., дало значний поштовх у справі вдосконалення декоративних речей і промислових тканин. Творчі роботи в батиковій техніці так чи інакше сприяли збагаченню графічної та мальовничої мови при створенні малюнків для промислових тканин, а це, у свою чергу, прискорило появу нових методів печатки. Наприкінці 60–х років модельєри починають застосовувати для самобутніх ансамблів сучасного одягу тканини ручного розпису. Одним із прикладів твор­чої співдружності модельєрів і художників виробництва було створення 1968 ро­ку художниками ДШК Е. Титаренко і Н. Бондаренко власноручно розписаних тканин, їхній орнаментальний лад і життєстверджуючий колорит спирався на традиції народного мистецтва, які стали основою для конструювання оригінальних ансамблів одягу, відзначених згодом на міжнародній виставці в Монреалі як одні з кращих.

Як уже відзначалося, у 60–х роках XX ст. розписний текстиль знайшов засто­сування при обрамленні суспільних інтер’єрів. Саме наприкінці 60–х років архітектори і художники почали виконувати художньо–пластичне обрамлення суспільних інтер’єрів у комплексі, в ансамблі, хоча багато ще було випадків стихійного підбору функціонально необхідних декоративних тканин, не завжди враховувалася їхня роль у загальній композиції інтер’єра. Але вже перші монументальні роботи цього плану, у тому числі й батикові завіси київських художників, привертали увагу авторськими знахідками щодо ритмічно–пластичної і колірної гармонії. При розробці композицій декоративних текстильних композицій художники зверталися і до джерел народного мистецтва, і до сучасних напрямків образотворчого мистецтва. Але на початку 70–х років ставлення до розписних тканин в Україні змінюється. Спостерігаємо майже повсюдне забуття «гарячого» батика з його унікальними мальовничими можливостями. У 70–х роках XX ст. працювали, в більшості, методом «холодного» батика, та й то одиночні художники, серед яких були і графіки, і живописці (див. кол, дод. № 16).

У 80–х роках інтерес до батика починає повсюдно підвищуватися. Про це свідчать високомистецькі твори цих років, звертання до даної техніки молодих у цей час художників. Так можна відзначити В. Зубітську – випускницю Львівського училища декоративно–прикладного мистецтва, І. Кузнєцову,

Т. Челнокову, Л. Ракитських, М. Севастянову. На ряді виставок, що проходили в цей період, з’являються роботи, виконані в техніці батика, і це не тільки декоративні панно, але й моделі одягу, які виготовлялися в складній техніці ручного розпису (див. кол. дод. №17, 18, 19,20).

Сьогодні інтерес до батика надзвичайно високий. Курс розпису тканини вводиться в багатьох навчальних закладах. У техніці батика працюють як професійні художники, так і ентузіасти–аматори (див. кол. дод. № 21, 22, 23, 24, 25, 26, 29, ЗО, 31). Так високої майстерності досягла творча група «Тянтінг» (м. Харків). У її складі такі художниці як Алла Рукавицина, Наталя і Світлана Овчаренко, Андрій Олексієнко – усі вони випускники Харківського художньо–промислового інституту (нині Харківської державної академії дизайну і мистецтв). Активні учасники виставок в Україні і за кордоном, вони активно пропагують мистецтво батика і вже кілька років працюють над створенням центру батика в Харкові (див. кол. дод. № 27, 28). Надзвичайно цікаві роботи харківських ху­дожниць Г. Чернецької і М. Осадчої. Віртуозне володіння технікою розпису, незвичайна тематична розмаїтість привертає увагу шанувальників до їхніх робіт не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Виставки за участю цих художниць з успіхом проходили в Росії, Німеччині, Великобританії, Бельгії, Новій Зеландії (див. кол. дод № 32,33,34). Незвичайним ліризмом і найвищою технікою виконання відрізняються пейзажні роботи російської художниці Т. Шалаєвої. На численних виставках, які проходять у різних містах, можна побачити батики, виконані у різній техніці й найрізноманітніші за сюжетами, що говорить про зростаючу популярність цього виду декоративно–прикладного мистецтва (див. кол. дод. № 38, 39, 40, 41, 42).

. [ Малиніна А. О., Малиніна І. О.

М 18 Основи розпису тканини. Батик: Навчально-методичний посібник-X.: «Скорпіон», 2005.-48 с.]