Філософські погляди Бенедикта Спінози

Сенсуалізм Дж. Локка

Джон Локк (1632-1704) - видатний англійський філософ, розвинув багато філософські ідей Бекона і Гоббса і висунув ряд власних теорій, продовживши емпіричну традицію англійської філософії.

До основних праць Локка відносяться такі роботи, як «Досвід про людський розум» (1690), «Два трактати про державне правління» (1690), «Листи про віротерпимість» (1691) і «Думки про виховання» (1693).

Він вважав, що світ матеріалістичний і в основі пізнання може лежати тільки досвід. Немає нічого в інтелекті, чого раніше не було б в почутті. Так Локк обґрунтував сенсуалізм (від лат. «консенсус –почуття») як протилежність раціоналізму.

Свідомість - це порожнє приміщення, яке протягом життя заповнюється досвідом. Вона є «чистою дошкою» («Tabula Rasa»), на якій записується досвід, джерелом якого виступає зовнішній світ.

Ідеал людини - добропорядний джентльмен, який підвищує свій рівень освіти і отримує добрі результати у своїй професії. Але «навчання наукам сприяє розвитку чесноти з хорошими духовними задатками, в людях, які не мають таких задатків, воно веде лише до того, що вони стають ще більш дурними».

Локк виділив три види знання за ступенем його очевидності: Вихідне (чуттєве знання одиничних речей), демонстративне (через порівняння понять) і інтуїтивне (оцінка розумом відповідності ідей одна одній).

Мета філософії - допомогти людині досягати успіху в своїй діяльності. Для цього потрібно мати досвід, бо «звичка діє з великою постійністю і більшою легкістю, ніж розум, до порад якого ми вдаємося рідко».

Локк критикує концепцію про вродження моральних ідей. Добром, за Локком, є те, що сприяє радості, задоволення і зменшує страждання, а злом - те, що заподіює страждання і зменшує задоволення. Тому щастя - це максимум задоволень і мінімум страждань.

Ідеал держави -держава, побудована на основі поділу влади на законодавчу, виконавчу (в тому числі судову) і федеративну (зовнішньополітичну). Локк першим висунув цю ідею.

Таким чином, кращим шляхом пізнання, по Бекону, є емпіризм, заснований на індукції з використанням раціоналістичних прийомів розуміння внутрішньої суті речей і явищ розумінням.

Блез Паскаль (1632-1662) - видатний французький філософ, фізик і математик, основоположник теорії ймовірностей. Після плідної творчої діяльності в галузі точних і природничих наук і розчарування в них звернувся до релігійної проблематики і філософської антропології.

§6. Філософсько-антропологічні ідеї Б. Паскаля

§

Основними творами Паскаля є: «Бесіда з місьє де Сасі» (1655), «Листи до провінціала» (1656-1657), «Про дух, геометрії і про мистецтво переконання» (1657-1658) і головна робота «Думки» (1662).

Обмеженість математики та раціоналізму Паскаль вбачає в тому, що вони не можуть відповісти на питання про становище людини у світі та про вибір шляху до її душевного умиротворення. Тому великі душі, навіть досягнувши глибин пізнання, які тільки можливі, повертаються до незнання і віддаються на милість Бога, яка сама є таємницею.

Основна думка Паскаля така: «Природа ставить в тупик скептиків, розум - догматиків, догматик не може впоратися з непереборною слабкістю, а скептик не може впоратися з непереборною ідеєю істини».

Людина - порошинка в Космосі. Вона покинута і самотня у нескінченних просторах світу. З цього приводу Паскаль писав: «Це вічне мовчання безмежних просторів жахає мене». Тому найбільш характерними станами людини, по Паскалю, є мінливість, туга, тривога і неспокій.

Людина - це «мислячий очерет», «нікчемна істота». Вона крихка, а її існування дуже короткочасне, причому початок і кінець невідомі. Але саме в самій незначності людини таїться можливість її величі: розуміння своєї нікчемності робить людину великою, підносить її над усіма іншими витворами природи.

Незважаючи на те, що Паскаль не претендував на створення закінченої філософської системи, багато з його ідей надали великий вплив на розвиток філософії. Серед зарубіжних філософів XX ст. він користувався найбільшим авторитетом у представників філософської антропології і особливо екзистенціальної філософії.

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) - нідерландський філософ, послідовник Рене Декарта, яскравий представник європейського раціоналізму, автор найбільш розробленої, повної і обґрунтованої філософської системи Голландії (Нідерландів) Нового часу. Предметом філософських досліджень Спінози були: проблема субстанції, теорія пізнання та етика (питання співвідношення свободи і необхідності).

§7. Раціоналізм і монізм Б. Спінози

Філософські погляди Бенедикта Спінози

№	Область поглядів	Пояснення
1	Критика Декартовської теорії субстанції	В цілому Спіноза був згоден з теорією про субстанції Декарта, але намагався подолати її недоліки і створити власну, більш вдосконалену. Головним недоліком Декартової теорії субстанції Спіноза вважав її дуалізм, вбачаючи в ньому суперечливість, яка полягала в тому, що, за Декартом, субстанція - це сутність, яка для свого існування не потребує нічого, окрім самої себе. Всі сутності (субстанції), що не потребують для свого існування нічого, крім самих себе, тим не менш, створені кимось або чимось іншим - вищою і єдиною істинною субстанцією - Богом і в своєму існуванні повністю залежать від нього. Звідси маємо суперечність між незалежністю субстанцій від усіх інших субстанцій та одночасну залежність їх усіх (у відношенні створення, і щодо існування) від іншої субстанції – Бога.
2	Вчення про єдину субстанцію	Спіноза вважав, що не існує відмінності між вищою субстанцією - Богом і створеними їм іншими субстанціями. Існує тільки одна єдина субстанція, яка містить в собі все суще. Дана субстанція містить в собі навколишній світ і Бога. Природа і Бог - єдині. Не існує Бога, що перебуває і творить поза природою, підвищуючись над природою. Бог всередині неї. І тільки єдина Природа-Бог володіє властивістю творити, є «світом творящим» і створює «світ створений» - одиничні речі, які існують не самі по собі, а є лише проявами - «модусами» єдиної субстанції - Природи-Бога. Зовнішньою причиною існування модусів є єдина субстанція (Природа-Бог), вони (модуси) цілком залежать від неї, а значить, підлягають змінам, рухаються в часі і просторі, мають початок і кінець свого існування. Сама субстанція (Природа-Бог) володіє наступними якостями: існує, самостійно і незалежна від когось, має внутрішню (а не зовнішню, як модуси) причину самої себе, має безліч властивостей (атрибутів), основні з яких - мислення і протяг (в даному випадку мислення і протяг властивості всієї субстанції, а не окремих модусів, як у Декарта); нескінченні в просторі і часі, несотворима, не знищувана і нерухома.
3	Теорія пізнання	Вивчаючи проблеми гносеології, Спіноза виокремлює три ступені пізнання: 1) «пізнання в чистому вигляді», яке безпосередньо виходить з розуму людини і не залежить ні від яких зовнішніх причин, - вищий вид пізнання; 2) пізнання, отримане в результаті діяльності розуму (роздумів, логічних операцій), - другий рівень, менш істинний; 3) чуттєве відображення навколишнього світу, згідно Спінозі, отримане даними шляхом знання недоказане, недостовірне, неповне але і поверхнево, воно не грає великої ролі при отриманні істинного знання.

Етика

Центральними в етиці Спінози були проблеми детермінізму (зумовленості всього в природі) і співвідношення свободи і необхідності. Філософ прийшов до висновку про те, що свобода і необхідність в субстанції з'єднуються в одне ціле. Бог (Природа) наділений повною свободою, але Він діє в рамках жорсткої необхідності. Модус-людина відмінна від всіх інших модусів наявністю мислення, отже, прагне до свободи, але в той же час, будучи модусом, невільна і знаходиться в «лещатах» необхідності. Бажаючи в душі бути вільною, людина найчастіше пливе за течією необхідності, не може справитися з цим перебігом і змушена миритися з необхідністю. Шлях до свободи полягає в знаходженні умов, при яких зовнішня необхідність перетворюється у внутрішню, оскільки свобода - це і є пізнана необхідність. Але щоб досягти більшого ступеня свободи, людині необхідно: по-перше, максимально пізнати необхідність у вигляді субстанції (Природи-Бога), по-друге, звільнитися від афектів (печалі, радості, потягів і т.д.), так як вони теж заважають свободі, підпорядковують людину і змушують діяти за необхідністю. У зв'язку з останнім став популярний девіз Спінози: «Не сміятись, не плакати, не проклинати, а розуміти».

(1643-1727) - видатний англійський фізик, математик і філософ, який зробив вирішальний вплив на формування нової картини світу (Ньютон-картезіанська). Ньютон (паралельно з Лейбніцем) став творцем інтегрального і диференціального вичислення, а створена ним теорія - класична механіка - стала взірцем для наукових відкриттів Нового часу.

§8. Механістична картина світу І. Ньютона

Основні праці Ньютона: «Математичні начала натуральної філософії» (1687), «Нова теорія світла і кольорів» (1672) і «Оптика» (1704).

У ньютонівській картині світу природа описується як великий механізм (на зразок годинникового), в якому всі тіла складаються з найдрібніших неподільних частинок - корпускул (атомів), які рухаються або спочивають у порожнечі.

В основі світу лежить закон всесвітнього тяжіння: сила тяжіння прямо пропорційна масі тіл і обернено пропорційна квадрату відстані між ними. Природу сили тяжіння Ньютону встановити не вдалося.

Доцільний устрій природи і світова гармонія в ній, за Ньютоном, свідчать про наявність премудрого і всемогутнього Бога, творця світу, про який нічого не можна сказати, крім того, що Він існує.

Ньютон виступав проти домислів натурфілософів і метафізиків, стверджуючи, що на зміну їх припущенням і фантазіям повинен прийти виважений науковий метод дослідження природи, який би спирався на досвід.

Говорячи про правила філософського міркування, Ньютон стверджував, що не слід допускати причин більше, ніж достатньо для пояснення видимих природних явищ. Одні і ті ж явища дослідник повинен, наскільки можливо, пояснювати одними і тими ж причинами. Властивості тіл, що не припускають ні поступового збільшення або зменшення і проявляються у всіх тілах в межах експерименту, повинні вважатися універсальними. Судження, виведені шляхом індукції, слід розглядати як істинні або дуже близькі до істини. Ньютон стверджував, що всі ці правила близькі до самої структури буття: простоти і одноманітності природи.

Готфрід Лейбніц (1646-1716) - видатний німецький вчений математик, юрист і філософ. Він вважається останнім видатним представником філософії Нового часу і попередником німецької класичної філософії. Лейбніц належав до напрямку раціоналізму. У сфері його дослідження основними були проблеми субстанції і пізнання.

§9. Теорія пізнання і вчення про монадах Г. Лейбніца

Лейбніц прийшов до висновку про недосконалість теорій Декарта і Спінози про субстанцію.

На думку Лейбніца, Спіноза з'єднав всі субстанції в одну, не переборов дуалізм Декарта, так як розділив всі модуси на два класи - протяжні і мислячі; тобто те, що у Декарта виступало двома видами субстанцій, у Спінози стало аналогічними видами модусів єдиної субстанції.

Він не прийняв дуалізма Декарта в розумінні поділу ним усіх субстанцій, з одного боку, на вищу - Бога і створені ним, але незалежні субстанції, з іншого - всіх створених - на матеріальні (протяжні) і духовні (мислячі).

Лейбніц висунув власне вчення про монади (або про множинність субстанцій), основні положення якої такі:

1)весь світ складається з величезної кількості субстанцій, що мають не дуалістичну(двоїсту), а єдину природу; дані субстанції називаються монадами (в перекладі з грецької-«єдине», «одиниця»);

2)монада проста,неподільна,не має протяжності, не є матеріально-речовим утворенням, вона володіє чотирма якостями: прагненням, потягом, сприйняттям, уявленням;

3)за своєю суттю монада – це діяльність, єдине, безперервно змінює свій стан, в силу безперервності свого існування монада усвідомлює себе;

4)монади абсолютно замкнуті одна від одної(на думку Лейбніца: «не мають вікон, через які що-небудь могло б увійти туди і звідти вийти»).

Всі існуючі монади Лейбніц ділить на чотири класи:

«Голі монади» (лежать в основі неорганічної природи) Монади тварин (володіють відчуттям) Монади людини (володіють свідомістю, пам’яттю, мисленням) Бог (найвища монада)