Лекции.Орг
 

Категории:


Макетные упражнения: Макет выполняется в масштабе 1:50, 1:100, 1:200 на подрамнике...


Классификация электровозов: Свердловский учебный центр профессиональных квалификаций...


Деформации и разрушения дорожных одежд и покрытий: Деформации и разрушения могут быть только покрытий и всей до­рожной одежды в целом. К первым относит...

Піднесення та розквіт Київської Русі. Володимир Великий та Ярослав Мудрий



Звичаї слов’ян

[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а на завтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони.

А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили вони самі собі закон. Прикликання варягів. Княжіння Аскольда і Діра в Києві (IX ст.) Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були особиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: „Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”.
Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами, – отак і ці. Сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь: „Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”.
І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала свою назву Руська земля.
А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому – Полоцьк, тому – Ростов, другому – Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні. Перші насельники в Новгороді – словени, а в Полоцьку – кривичі, в Ростові – меря, у Білоозері – весь, в Муромі – мурома. І тими всіма володів Рюрик.
І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи „Чий се город?”. А вони [тамтешні жителі] сказали: „Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город цей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хазарам”. Аскольд і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.

 

Київська Русь пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Змістом першого етапу (друга половина ІХ – кінець Х ст.) було утворення і становлення Давньоруської держави династії Рюриковичів, активне розширення її кордонів, формування системи васально-ієрархічних відносин, протистояння з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами.

У 879 р. помер володар Новгородської землі князь Рюрик, і владу передали Олегу – регенту малолітнього сина Рюрика – Ігоря. Літописний документ свідчить, що у 882 р. Олег здійснив похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. Київ став столицею об’єднаного князівства.

Олег (882–912 рр.).

За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, древлян, уличів, тиверців, племена кривичів, радимичів та новгородських слов’ян. Олег ходив походами на Візантію, уклав з нею вигідні договори (907 р., 911 р.). ,так за умовами першого договору руські купці вели торгівлю без сплати мита і безкоштовно могли перебували в Константинополі протягом шести місяців. Другий договір передбачав і регулював відносини між обома державами в різних випадках і сферах.

Під час здійснення одного із численних походів на сусідні території князь Олег загинув.

Ігор (912–945 рр.).

В 914 році Ігор здійснив похід на древлян, які намагалися відокремитись від Києва. У 941 році він організував похід на Візантію, щоб забезпечити інтереси торгівлі. В 944 р. відбувся другий похід Ігоря на Візантію, який вводив обмеження купцям з Київської держави, але забезпечував їх основні інтереси. Численні і широкомасштабні воєнні походи вимагали значних витрат і ресурсів, що підштовхувало князя збільшувати данину із підкорених земель. Одне із таких збирань данини в 945 р. Призвело до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Ольга (945–964 рр.).

Княгиня Ольга провела реформу, якою внормувала розміри повинностей з феодально залежного населення. В зовнішній політиці Ольга керувалася виключно дипломатією. У 946 р. та 957 р. вона відвідала Константинополь, була прийнята візантійським імператором, прийняла християнську віру, провела переговори про відносини двох держав. В часи правління княгині Ольги зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Святослав (964–972 рр.).

В 964–966 рр. Святослав здійснив походи до Оки і Волги, де підкорив в’ятичів та фінські племена, знищив Хозарський каганат, хоча цим самим відкрив кочівникам Азії (печенігам) шлях на Русь. В 968 р. Святослав вирушив у Болгарію, маючи на меті поширити свою владу на Дунаї та Балканах. Він втрутився у війну Болгарії та Візантії. Під час другого походу Святослава на Балкани відбулась вирішальна битва під Доро-столом. Наслідком битви стали переговори Русі та Візантії. В 972 р., повертаючись додому після одного з походів, Святослав зіткнувся з печенігами і загинув у бою. За часів Святослава значно зростає територія та роль Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Характерними ознаками цього етапу історії Київської Русі були: розширення території країни; вихід на міжнародну арену; зосередження уваги на зовнішій, а не на внутрішній політиці; активність князя і військової дружини у військовій сфері. Негативними факторами влади на той час ще була недостатня консолідованість території держави, слабкість великокнязівської влади, несформованість системи васально-ієрархічних відносин.

 

Піднесення та розквіт Київської Русі. Володимир Великий та Ярослав Мудрий

Після смерті князя Святослава в Києві почав правити його старший сип Ярополк (972—980). Та невдовзі між ним і його братами Олегом і Володимиром почалася кривава міжусобна боротьба за великокнязівський престол, переможцем у якій став останній.

Князювання Володимира (980—1015), одного а най визначні пій х державних діячів, розпочалося в скрутні часи. Країна була знесилена постійним війнами Святослава та між князівськими чварами; печенізька навала спустошувала південні землі, загрожуючи столиці; в суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому новий володар спрямовує зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави. Він приєднав Полоцьку землю, зайняв Перемишль, Червень та інші порубіжні міста на заході, де проживали дуліби та хорвати, а згодом і Закарпаття; придушив на півночі повстання в'ятичів і радимичів. У той час фактично завершується тривалий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням схід них слов'ян.

Ставши правителем величезної країни, князі Володимир зосередив увагу на захисті власних кордонів. Зокрема, він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів, волзьким болгарам, полякам, які зазіхали на руські землі. Щоб убезпечити західний кордон, заснував над Бугом місто, назване його іменем — Володимир (Волинський). Упродовж майже всього правління вів наполегливу і виснажливу боротьбу проти незліченних печенізьких орд. Для захисту від кочівників розпочав будівництво т.зв. Змієвих Валів — системи гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст, яка простягалася майже на тисячу кілометрів.

Водночас зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі навколо найбільших міст. Усього таких уділів було вісім. Туди призначали врятувати синів великого князя або його довірених осіб — посадників, які безпосередньо залежали від нього. Так Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії.

Значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя, відіграла військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію "племінних" збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння — бенефіції надавалися за умови несення служби. Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади.

Політичне об'єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном — т.зв. шестибожія. Однак збагнувши, що язичництво зжило себе і перешкоджає зв'язкам із християнськими країнами Європи, він схилився до прийняття християнства з Візантії.

Хрещення Київської держави, що розпочалося в 988 р., відбувалося повільно, зі значним опором народу, який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Розширилися її політичні" економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами.

Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами також завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Вони були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв'язки між Руссю-Україною та рештою європейського світу.

Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі та зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших на Русі золотих і срібних монет — злотників і срібників. На деяких із них уперше як герб князя було викарбовано знак тризуба.

Після раптової смерті князя Володимира в 1015 р. на Русі розпочалися побачені досі драматичні події. Його старший син Святополк, якого літописець прозвав за жорстокість "Окаянним", бажаючи одноосібно панувати в Київській державі, почав знищувати зведених братів: спочатку Бориса і Гліба, потім Святослава. Проти нього виступив Ярослав, який князював у Новгороді Великому. Навесні 1019 р. сталася вирішальна битва між двома братами на р. Альта біля Переяслава. Перемогу здобув Ярослав, названий сучасниками Мудрим.

Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий (1019— 1054) спрямував свої зусилля на відновлення централізованої держави, що послабилася за часів між князівських усобиць та набігів печенігів. Передусім він порозумівся щез одним братом — Мстиславом. Хоробрим, який претендував на великокнязівський престол. Поділивши Русь по Дніпру, брати управляли нею з двох центрів: Ярослав — з Києва, а Мстислав — із Чернігова. Після смерті останнього в 1036 р. одноосібним правителем величезної держави став Ярослав, який успішно продовжив реформаторську діяльність батька.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого досягла найбільшого піднесення. Дбаючи про захисні держави, він відвоював захоплені Польщею Червенські міста і Волзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді, провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів і литовців, заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно-західних кордонів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема, закладаючи по р. Рось міста Юр'їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом.

Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота — головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд. Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розвиток освіти, засновував школи і бібліотеки. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них — славнозвісний Києво-Печерський — став важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти, літописання. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р. київським митрополитом відомого вітчизняного релігійного діяча і письменника Іларіона було зроблено спробу зменшити залежність руської церкви від Константинополя.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування одного з перших писаних зводів законів — "Руської правди". Він узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037— 1039 рр.

Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були численні шлюби членів; великокнязівського роду з представниками найвпливовіших правлячих династій Заходу. Не випадково сучасники називали руського князя "тестем Європи". Усе це зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави.

В останні роки правління Ярослав Мудрий, прагнучи запобігти князівським міжусобицям після його смерті, запровадив принцип сеньйорату, згідно з яким поділ земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат чи найстарший син і всі князі пересувалися на один щабель угору в князівській ієрархії. Правда, пізніше з'ясувалося, що закладена у заповіті Ярослава система ротації влади була недосконалою, оскільки суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Це з часом призвело до зростання міжусобних чвар, насамперед між племінниками і дядьками. Нескінченні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.

 

 

Соціально-економічний розвиток Київської Русі

Політична і військова могутність Київської Русі трималася на міцному фундаменті — процвітаючому господарстві. Землеробство і скотарство не тільки забезпечували населення продуктами харчування і сировиною, а й дозволяли постачати їх за межі країни. Промисли, насамперед мисливство і бортництво (бджолярство), дозволяли руським купцям постійно постачати на зарубіжні ринки хутра, мед і віск.

Землеробство було провідною галуззю давньоруської економіки й досягло високого на той час рівня розвитку. Основними зерновими культурами в Київській Русі було жито, просо, ячмінь, пшениця й овес.

Для обробітку землі застосовувалися різні системи, залежно від ґрунту і кліматичних умов. У лісовій, зоні застосовували пересічну систему. Ліс вирубувався, пні корчувалися і все спалювалося. Таким чином готувалися посівні площі, знищувалося коріння бур'янів, а попелом удобрювався ґрунт. Для розпушування землі використовували легку соху.

У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему. Розорювали вільні ділянки землі й засівали. Коли земля виснажувалася, залишали її на кілька років (перелогом) під випас худоби — для відновлення родючості. Основним знаряддям обробітку землі був плуг із залізним наральником. Він не тільки розпушував, а й перевертав пласт грунту, що давало добрі результати при розорюванні цілинних і перелогових ділянок.

Для боронування використовували борони-сукуватки — стовбури невеликих дерев з коротко обрубаними гілками. Археологічні розкопки свідчать, що землероби Київської Русі використовували багато ручних знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. Для обмолоту зерна використовували ціп. Праця селянина була важкою, виснажливою, але забезпечувала його і державу хлібом.

Поряд із землеробством розвивалося скотарство. Загалом розводили коней і волів, яких використовували для якісного обробітку землі, овець і кіз, які забезпечували селян м'ясом, хутром і вовною.

Худобу випасали з весни до осені на луках, лісових галявинах, перелогових землях і в степу. На зиму для неї запасали сіно й зерно. Узимку молодих тварин тримали в житлових приміщеннях, щоб не замерзали. Кінь і корова були великою цінністю для селянина. «Руська Правда» вважала крадіжку коней та інших свійських тварин тяжким злочином і немилосердно карала за це.

Серед промислів досить розвинутими були мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був мало ефективним, тому використовували ловецькі ями, пастки, силки (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Для рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи.

Великих успіхів було досягнуто в металообробці. Руські ковалі із заліза, яке «варили» у невеликих донницях, виготовляли різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, власні ковальські інструменти — молоти, кліщі тощо, почали виробляти власну зброю. Руські мечі вже в XI ст. зустрічаються у Прибалтиці, Фінляндії та Скандинавії, отже їхні вироби з'явилися на світових ринках.

Високої майстерності досягли давньоруські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходилися по всій середньовічній Європі.

Поширеними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева і кістки, домашні ремесла — прядіння і ткацтво.

Продукція землеробства і ремісничі вироби вивозилися купцями Грецьким шляхом до Візантії, а Залозним — до країн Кавказу та Арабського Сходу. Від Києва через Галич проходив Соляний шлях. Через Володимир-Волинський пролягали торговельні шляхи на Захід — у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину. Особливо тісні торговельні відносини підтримувалися з найбагатшою тоді країною — Візантійською імперією. В обмін на свої товари Русь отримувала предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, вишукану зброю, прянощі, книги, предмети церковного вжитку.

Характерною ознакою суспільного устрою Київської Русі була велика кількість категорій населення.

 

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття та ідеологію.

Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, проросли у новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Традиції, що сягають глибини століть, простежуються і в техніці виготовлення кераміки та речей побуту, і в характері обробки деревини, і в будівництві житлових споруд, і в забудові міст і поселень.

Антропоморфні і зооморфні фібули Середнього Подніпров'я VI-VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII-VIII ст., різьба ідола Світовида VIII-IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові, мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов'ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному круглому п'єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні "храми ідольські" виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі - кам'яні і дерев'яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки та ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.

Дослідження виробів слов'янського і давньоруського художнього ремесла виявляють у них багато таких традицій, які беруть свій початок ще в скіфський період. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI-III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Мистецтво відігравало велику роль в ідеології східних слов'ян: майже всі його твори - від орнаменту на сорочці до зображення язичницького бога - мали певний зміст у системі вірувань, які склалися як результат практичного досвіду життя та фантастичних уявлень про природні явища, яких люди тих часів не могли пояснити. Кожен орнамент, візерунок чи зображення "оберігали" людину від різного лиха, "допомагали" у житті й роботі. Поширений у слов'ян орнамент - розетка - символізував сонце, хвиляста лінія - воду. Зображення фантастичних тварин та істот відбивали язичницькі вірування. Так, у зображенні жінки з руками-гілками вбачали "Велику богиню" землі тощо.

Близький до давньоіранського і міфологічний світ східних слов'ян. Окремі східнослов'янські і давньоруські язичницькі боги виявляють подібність до іранських не лише функціонально чи зображувально, а також і в іменах. Так, Симаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського Сенмурва. Подібність ця могла з'явитись у скіфську епоху, яка характеризувалася тісними контактами місцевого праслов'янського і прийшлого іранського населення.

Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення. Першою державою східних слов'ян була Київська Русь, яка сформувалася в кінці VIII - у IX ст. на базі ряду союзів племен. На ранній стадії, як і в процесі дальшого розвитку, вона зазнавала впливу з боку своїх сусідів, зокрема Хозарського каганату і Візантії. Від них Русь запозичила окремі елементи державної структури і титулатури. Разом з тим слід пам'ятати, що державотворчий процес східних слов'ян мав і власні традиції. В межах території України вони сягають VI - V ст. до н.е. Це грецькі міста-держави у Північному Причорномор'ї і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі. Хоча скіфська і антична державність становили щодо корінного населення України явища генетично зовнішні, у своєму розвитку вони органічно входили в його життя.

Вивчення слов'янських культур періоду першої половини І тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів відродились і отримали дальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.

Давні традиції простежуються також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її невід'ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань добре відчувається у "Слові о полку Ігоревім" та інших літературних творах.

Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не

1 Толочко Петро. Київська Русь. - К.: "Абрис", 1996. - с. 12.

призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам'ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.

Вочевидь, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.

 





Дата добавления: 2016-09-06; просмотров: 358 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.008 с.