Стародавні методи пропорціонування тіла людини (“єгипетський канон”, канон Лісіппа-Вітрувія, “золотий перетин” канони Цейзінга та Кука, модулор “Ле Корбюз’є” тощо)

ПЛАСТИЧНА АНАТОМІЯ ЯК НАУКА

Вклад в науку пластичної анатомії в різні часи: А. Везалія, Леонардо да Вінчі, Л.Б. Альберті, Дюрера, Ж. Кузена, Г. Шадова, Н. Жерді, П. Ріше та інших.

Предметом пластичної анатомії є вивчення зовнішніх форм тіла в стані спокою та в русі. Такі знання необхідні для правильного зображення людського тіла на площині – в мистецтві живопису, в графіці та в об’ємі – в мистецтві скульптури.

Орієнтовними напрямками вивчення зовнішніх форм на початку мають бути:

· вивчення пропорцій тіла, голови і обличчя;

· різниця та зміни зовнішніх форм залежно від статі та віку;

· антропологічні типи.

Для розуміння зміни форм тіла в стані спокою та в русі необхідно вивчати скелетну основу тіла, систему м’язів та їх взаємодію.

В мистецтві античності пластична анатомія мала скоріше постережувально-практичний характер; набирає аналітичного характеру і починає розвиватися як наука тільки з часів Відродження, і основоположником її є Леонардо да Вінчі.

Живописець-історіограф Вазарі згадує, що і Мікельанджело, і Леонардо вивчали будову тіла при розтинах, а багато художників – Верокьо, Рафаель, Тиціан та його учень Жан Калькер ілюстрували роботи анатомів, проявляючи свій інтерес до цієї науки.

На початку свого розвитку пластична анатомія надто тісно пов’язана з медичною.

У 1543 р з’являється трактат знаменитого анатома Андреа Везалія, що послужить основою для перших художніх анатомій у наступному столітті.

У 1691 р у своїй праці Бернардіно Дженга вводить у цю науку цікавий метод «екоршування» античних статуй, що є надзвичайно цікавим для художників.

Велике значення, незважаючи на медичний підхід, мав анатомічний трактат Альбінуса – 18 ст.

1821 – трактат Франсуа Шосена, 1830-34 робота скульптора Готфріда Шадова про класичні пропорції «Polyklet».

У18 ст – трактат Жана Кузена з вимірами найкрасивіших античних статуй, а Голландець П’єр Кампер вводить антропологічний метод, хоча багато що в цьому напрямку зробив іще А. Дюрер у 16 ст.

Кінець 19 ст – 1885 – Юліус Кольман у своїй роботі дає загальні поняття про морфологію різних рас, і цього ж року Поль Ріше, що у своїх роботах багато уваги приділяє вивченню механізмів руху, пропонує канон пропорцій середньо-європейського типу, виведений вимірами антрополога Топінара.

На початку 19 ст Нікола Жерді розробляє методи вивчення зовнішньої морфології тіла. Він не зміг продовжити свою роботу розділом «про різницю у формах в залежності від віку, статі, темпераменту, стану спокою чи руху», але багато зробив у напрямку критичного аналізу зображення форм людського тіла у творах мистецтва

Стародавні методи пропорціонування тіла людини (“єгипетський канон”, канон Лісіппа-Вітрувія, “золотий перетин” канони Цейзінга та Кука, модулор “Ле Корбюз’є” тощо).

Скульптори Стародавнього Єгипту використовували у якості модуля довжину середнього пальця лівої кисті, яка 19 разів укладалася в довжині “ідеального” тіла.

Найбільшою повагою у Стародавньої Греції користувався канон скульптора Поліклета (Poliklet) з Аргосу (V ст. до н.е.). Збереглося два фрагменти творів Поліклета, де виведено цифровий закон ідеальних пропорційних співвідношень тіла. Ілюстрацією теоретичних положень Поліклета є скульптура Дорифора (Носій спису), в якій скульптор установлює рівновагу чоловічої постаті у стані спокою.

За одиницю виміру (модуль) Поліклет брав ширину долоні, ступні та висоту голови. Голова складала 1/7, обличчя – 1/10, а голова з шиєю – 1/6 висоти усією постаті. За Поліклетом, довжина тулубу дорівнює довжині гомілки, стегно скорочено, а уся нижня кінцівка складає 40% зросту, тобто мова йде про приземкувату статуру з широким торсом, міцними плечима, маленькими кистями та стопами. [2]

На IV століття до н.е. грецьке мистецтво досягає високого ступеню розвитку. На той час своя система побудови пропорцій була створена Лісіппом (Lisipp) - придворним художником Олександра Македонського. В основі канону Лісіппа - явна ідеалізація тіла людини: висота голови вісім разів вміщується у довжину тіла, нижні кінцівки складають 50% зросту, тому Апоксіомен Лісіппа – високий та стрункий – має більш гнучкі та менш геометричні форми, а порівняно невеличка голова підкреслює враження висоти, хоча знахідки палеонтологів свідчать, що сучасники Лісіппа були низькими на зріст, а довжина ніг складала не більш 40% довжини тіла.

У І віці до н.е. римський архітектор і інженер Вітрувій (Vitruvius), супроводжуючи Юлія Цезаря в його походах в Галію, Іспанію, Грецію, був підкорений красою грецької культури, архітектури, живопису. Вітрувій розшукав скульптури Лісіппа й надав графічне зображення канону Лісіппа, за яким зріст людини дорівнює відстані між кінчиками простягнутих рук. Співвідношення ширини рук, що вписані у квадрат, до зросту – символ єдності людини і Всесвіту – було названо “квадратом давніх”. Графічне вираження канону Лісіппа стало основою більшості європейських законів будови пропорцій у майбутньому.

В наступні віки ідеологія середньовіччя визначила новий стиль в образотворчому мистецтві. Вона відкинула правдоподібне зображення, яке звеличувало земне у людині, що вселяло оптимізм й радість в душі глядачів. Одним з намагань теоретично обґрунтувати закономірності побудови рисунка в епоху середньовічного містицизму належить Віллару де Оннекуру. Віллар де Оннекур намагався підкорити постать людини суворо геометричним форматом, вписуючи голову у трикутник, п’ятикутник й зіркову пентаграму.

Новий внесок в історію розвитку всіх наук, у тому числі й образотворчого мистецтва, відкрила епоха Відродження (Renessanse).

Геніальний італійський художник і вчений Леонардо да Вінчі, поєднуючи розробку нових засобів художньої мови з теоретичними узагальненнями, створив образ людини, який відповідав гуманістичним ідеалам Високого Відродження. Леонардо да Вінчі розвив систему пропорцій Лісіппа, що описав Вітрувій, уточнив її та визначив низку нових співвідношень, котрі, по суті, вже були включені у схему Вітрувія або витікали з основного малюнка. За одиницю виміру Леонардо обрав довжину голови, яка вісім разів укладається в довжину тіла. Тіло людини, зображене у відповідності з каноном Леонардо да Вінчі, відрізняється більшою довжиною ніг, низьким розташуванням пупка й дещо подовженим обличчям, особливо носом.

Масштаби пропорцій знаходяться квадратом, довжина якого дорівнює висоті тіла і включає систему підрозділів, що дозволяють встановлювати розміри за допомогою циркуля та лінійки у співвідношенні 1/2 постаті.

Висота від землі до нижчого краю колінної чашечки дорівнює 1/4 статури. Відстань від землі до точки під лобковим зчленуванням – 1/2: від землі до рівня сосків – 3/4; від землі до рукоятки грудини – 5/6, від серединної лінії до початку руки – 1/8, від серединної лінії до ліктя – 1/4; від серединної лінії до кисті – 4/10 постаті. У постаті, що вписана в коло, руки розведені й торкаються кутів квадрату; пупок знаходиться у центрі статури, а висота зменшена на 1/5 за рахунок розведених ніг.

Інші представники епохи Відродження, у тому числі італієць Мікеланджело, німець Альбрехт Дюрер також розробляли власні системи побудови пропорцій, але всі вони по суті стали розвитком канону Лісіппа, що схематично зображено зодчим Вітрувієм.

Головне, що хотілося б підкреслити, - це дуже зручна й зрозуміла система будови пропорцій, розроблена ще на “зорі людства” і яка по сю пору ефективно використовується у навчальному процесі, у справі підготовки художників і дизайнерів на практичних заняттях з академічного рисунка.

"Золотий перетин" є універсальним законом, який треба знати й використовувати майбутнім художникам і дизайнерам.

Вважається, що поняття про золотий поділ ввів у науковий ужиток Піфагор, давньогрецький філософ і математик VI ст. до н.е., який, у свою чергу, запозичив свої знання у єгиптян та вавілонян. Платон (427-347 рр. до н.е.) присвятив свій діалог "Тимей" математичним та естетичним поглядам школи Піфагора – питанням золотого поділу, зокрема. У другій книзі "Начал" Евкліда надається геометрична побудова золотого поділу. Але секрети золотого поділу зберігалися у таємниці і були відомі лише посвяченим.

Перш, ніж визначитися з поняттям золотого поділу, золотого перетину, необхідно знати поняття пропорції. В математиці пропорція (лат. Proportio) – це рівність між двома співвідношеннями чотирьох величин:a:b=c:d. Якщо відрізок АВ розподілити на 2 рівні частини, то це буде співвідношення рівних величин

Але ж якщо довільно розподілити цей же відрізок на дві нерівні частини, то вони пропорції не створюють: відношення малого відрізка до великого або великого до малого є, а пропорції немає. І, нарешті, пряму AB можна розподілити таким чином, що створюється пропорція

Таким чином, висновок можна сформулювати так: золотий перетин – це такий пропорційний гармонійний розподіл відрізка на нерівні долі, при якому цілий відрізок так співвідноситься до більшої частини, як більша частина співвідноситься до меншої, або: менший відрізок так співвідноситься до більшого, як більший до цілого. Визначення більш зрозуміле, якщо його виразити геометрично

На цьому місці доречно повернутися до першої пропорції, коли відрізок було поділено на 2 рівних частини (1) - AB:AC=AB:CB, – це теж пропорція, але вона характеризує симетрію. Принципово важливо, щоб студенти не сприймали золотий перетин окремо, без зв'язку з симетрією. Золотий поділ не є проявом асиметрії, чогось протилежного симетрії. Великий кристалограф Г.В.Вульф (1863-1925 р.) вважав золотий перетин одним із проявів симетрії. Згідно з сучасними уявленнями золотий поділ – це асиметрична симетрія. Зараз у науці і мистецтві широко використовуються такі поняття, як статична та динамічна симетрія. У природі статична симетрія представлена побудовою кристалів, а в мистецтві характеризує спокій, рівновагу і навіть застиглість. Динамічна симетрія у природі має прояви у вигляді спіралей, гвинтів. Динамічна симетрія виражає активність, характеризує рух, розвиток, ритм, вона свідчить про життя й зріст. Статичній симетрії властиві рівні відрізки, рівні величини. Динамічній симетрії властиві збільшення або зменшення відрізків та величин у вимірах золотого перетину.

При вивченні закономірностей побудови тіла людини, його пропорцій дуже важливо уявляти взаємозв'язок обох видів симетрії. Статична симетрія спостерігається у людини між правим та лівим боками тулуба, грудної клітки, тазу, правими та лівими кінцівками, між осями черепа, носа, губ, очей, вух тощо. Динамічна – між частинами тіла і, як правило, вертикальними розмірами.

Досвід свідчить, що на першому етапі вивчення золотого перетину, крім вже наведених вище пропорцій a:b=b:c або c:b=b:a, студенту необхідно знати про відкриття італійського математика монаха Леонардо з Пізи, який більш відомий світу як Фібоначчі – (Fibonacci - син Боначчі – 1180-1240). 1202 року він оприлюднив свою наукову працю "Книга про абаку", у якій вивів ряд цифр 0,1,1,2,3,5,8,13,21,34,55,89 і т.ін., що став відомим в науці як ряд Фібоначчі. Його особливість полягає в тому, що кожний його член, розпочинаючи з третього, дорівнює сумі двох попередніх: 1+1=2, 1+2=3, 2+3=5, 3+5=8, 5+8=13, 8+13=21 і таке інше, а відношення чисел ряду все більш і більш наближається до відношення золотого поділу 2:3=0,666; 3:5=0,6; 5:8=0,625; 8:13=0,615; 13:21=0,619; 21:34=0,617; 34:55=0,618; 55:89=0,617; 89:144=0,618; 144:233=0,618; 233:377=0,618; 377:610=0,618 і т.ін.

Тільки це відношення – 0,618:0,382 – дає безперервний розподіл відрізку прямої в золотій пропорції, збільшення його або зменшення до нескінченності, коли менший відрізок так відноситься до більшого, як більший до цілого. Ряд Фібоначчі залишився б тільки математичним казусом (випадком), якби не та обставина, що всі дослідники золотого поділу в рослинному світі, а також і у тваринному, не кажучи вже про мистецтво, непохитно доходили до цього ряду, як до арифметичного вираження закону золотого перетину. Це відношення - 0,618 – визначається символом Æ.

Арифметично відрізки золотої пропорції висловлюються безкінечним ірраціональним дробом. AB=0,618, а якщо AB взяти за одиницю, то DC=0,382 (див. рис.3). У практиці використовуються заокруглення: 0,62 та 0,38. Якщо відрізок AB прийняти за 100 частин, то більша частина відрізка дорівнює 62, а менша – 38 долям.

1496 року за запрошенням герцога Моро видатний італійський математик Лука Пачолі (Pacioli 1445(?)-1514(?)) прибув до Мілану, де в той час працював Леонардо да Вінчі. А 1509 року у Венеції була видана книга Луки Пачолі "Божественна пропорція" з блискучо виконаними ілюстраціями, при чому вважається, що їх зробив сам Леонардо да Вінчі. Книга була справжнім гімном золотій пропорції. Серед багатьох позитивних якостей золотої пропорції монах Пачолі не забув визначити її "божественну суть", як вираз християнської триєдності (маючи на увазі, що малий відрізок є втіленням Бога сина, великий відрізок – Бога отця, а увесь відрізок – Бога Духа святого).

Згадайте стародавніх греків: вони теж досліджували богів, що подібні людям, та людей, що подібні богам, тобто за усім гармонійним і язичники, і християни бачили божественні засади.

Леонардо да Вінчі (Leonardo da Vinci (1452-1519) також багато уваги приділяв вивченню золотого поділу. Він виробляв перетин стереометричного тіла, створеного правильними п'ятикутниками, і кожен раз отримував прямокутники з відношенням сторін у золотому поділі. Тому він дав цьому поділу назву "золотий перетин", ця назва в науці по цю пору залишається як найпопулярніша.

Золотим перетином Леонардо да Вінчі назвав пропорцію, яка отримана арифметичним розподілом прямої лінії таким чином, щоб відношення між малим і великим її сегментами дорівнювало відношенню між великим сегментом і усією прямою. Приблизно, за Леонардо да Вінчі, воно дорівнює 8/5, 13/8 і т.д.

На лінійному виді пропорцій "золотого перетину" ґрунтуються канони Цейзінга й Кука.

Цейзінг намагався використовувати відношення золотого перетину для пошуків гармонії в пропорціях тіла людини. Він зазначив, що пупок розподіляє тіло на долі, які мають відношення золотого перетину. При перевірці на живій людині це положення у чоловіків виявилося рівним 13/8 (1,625), а у жінок – 8/5 (1,6). У такому ж співвідношенні знаходиться відстань від тім’я до кінця кисті і від кінця кисті до підлоги.

У 1855 р. Професор Цейзінг оприлюднив свою працю "Естетичні дослідження", для створення якої він провів колосальну роботу: він вимірив біля двох тисяч тіл людей і дійшов висновку, що золотий перетин виражає середньостатистичний закон. У немовляти пропорція складає відношення (від пупка) 1:1, в 13 років вона дорівнює 1,6, а в 21 рік дорівнює чоловічої – 1,625. Пропорції золотого перетину виявляються і у відношеннях інших частин тіла – довжина плеча, передпліччя й кисті; кисті й пальців і таке інше.

На правилі золотого перетину оснований і канон Т. Кука. Він складений за допомогою того самого ряду Фібоначчі, про який йшлось вище.

Французький архітектор Ле Корбюзьє (1867 - 1965) розробив єдину систему величин. За основу був покладений середній зріст людини, який дорівнював 175 см. Була побудована шкала золотого перетину, яка і надала необхідні розміри. Цю шкалу Ле Корбюзьє назвав модулором. Використовуючи свій "модулор", Ле Корбюзьє будував окремі будинки і цілі комплекси споруд.

Усі дослідники золотого перетину від Леонардо да Вінчі та Альбрехта Дюрера до наших днів підкреслюють, що форма, яка організована за допомогою пропорцій золотого перетину, завжди викликає враження краси, привабливості, узгодженості, співрозмірності, гармонійності.

Бажання знайти ключ для виявлення пропорцій тіла було постійним прагненням художників-теоретиків усіх часів. Воно знайшло своє втілення у сучасній динамічній симетрії. Пропорції скелета, які розроблені на підставі золотого перетину, вважаються найбільш красивими. Вони подібні пропорціям, котрі були прийняті Вітрувієм та Леонардо да Вінчі.

Золотий перетин, який є методом побудови канонів або пропорційних фігур, залишається справжньою "перлиною" не тільки в геометрії, але й в області пластичних та образотворчих мистецтв.

Сучасні дані про пропорції тіла людини базуються на знаннях анатомії, ембріології, палеонтології, порівняльної анатомії, антропології та інших наук. В основі сучасного пропорціонування – відомості з анатомії людини, які враховують вікові, індивідуальні й конституційні варіації побудови тіла.

Найчастіше в сучасній практиці використовують модулі, якими є довжина голови, висота обличчя, довжина кисті, нижніх кінцівок, ключиці. Середня довжина нижніх кінцівок у сучасної людини складає 50% довжини тіла, тобто відповідає стародавньому канону.

У той же час ряд факторів, що діяли у ХХ столітті, призвели до зміни темпів зросту й пропорцій тіла людини. Це пов'язано зі змінами у харчуванні (зокрема – використання у харчуванні дітей штучних сумішей та білкових додатків), широким розповсюдженням фізкультури і спорту, змінами темпів життя, психологічним навантаженням, екологічними змінами, електромагнітними хвилями надвисоких частот від ряду приладів і т.п. Внаслідок цих впливів активізувалася функція епіфізарних хрящів й посилення поздовжнього зросту кісток.

Внаслідок подовження гомілки статура стає більш стрункою, легкою. Довжина стегна у сучасної людини, середньої на зріст, складає 50% довжини ноги та 25% довжини тіла. Довжина гомілки досягає 42%, а висота стопи – 8% довжини ноги. Отже, довжина гомілки й висота стопи разом складають половину довжини ноги.

Співвідношення елементів верхньої кінцівки людини в нормі мають такі характеристики: довжина плеча дорівнює довжині двох ключиць або довжині двох кистей без нігтьової фаланги середнього пальця. Довжина передпліччя складає 3/4 довжини плеча, подовження передпліччя розцінюється як ознака регресу: у гамадрилів довжина передпліччя дорівнює довжині плеча, у більш нижчих мавп (орангутангів) передпліччя у 1,5-2,5 разів довше за плече.

Підсумовуючи вище згадане, можна констатувати, що всі методи визначення пропорцій тіла людини доповнюють одне одного, а в сукупності вони дозволяють оцінювати пропорції тіла і зрозуміти біологічний та пластичний сенси їх індивідуальних змін.