Плюралізм філософій. Еклектики методологій

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

ГЕОГРАФІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ГЕОГРАФІЇ

 

Самостійна робота з ландшафтознавства на тему: «Філософії та ландшафтознавство»

 

 

Виконав:

Студент 22 групи

географічного факультету

спеціальності «Географія»

Пась Ю.С.

 

Перевірила:

к.г.н. Міщенко О.В.

 

Луцьк, 2013

Зміст

Вступ……………………………………………………………………….…….…...3

1. Плюралізм філософій. Еклектики методологій……………….….…..…...4

2. Позитивізм…………………………………………………………..…..…...6

3. Діалектичний матеріалізм…………………………………………..………..7

4. Структуралізм………………………………………………………….…....8

5. Феноменологія……………………………………………………………….9

6. Екзистенціалізм………………………………………………………….…..11

Висновки

Список використаних джерел

 

Вступ

"Яку філософію ти обираєш, залежить

від того, що ти за людина"

(Йоганн Фіхте)

"Більше філософій — хороших і різних!"

(Володимир Маяковський)

Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу

Ландшафтознавство - це не тільки географічна наука про ландшафт, оскільки це поняття не лише географічне, а належить значно ширшому полю культури. Ландшафтознавство - це навіть і не наука, точніше - не лише наука. Існують інші, ніж наука способи пізнання світу (феноменологічне, самобутніми культурами, різними формами народного досвіду, релігійні, міфологічні, езотеричні тощо), і чималий обсяг знань про ландшафт добутий і добувається саме через них. Ці знання й способи їх отримання не можна проігнорувати. Отож, хоч наукові знання є основою і більшою частиною ландшафтознавства, але не вичерпують його. Ландшафтознавство - це саме "знавство" про ландшафт, а не тільки наука про нього, як вважалося донедавна. Таке бачення поняття "ландшафт" і суті його пізнання вимагає врахування множини різних його тлумачень, усього того поля "розмивання" цього поняття, яке склалося нині й активно розширюється.

Ландшафт - це генетично однорідний ПТК, який має єдиний геологічний фундамент, один тип рельєфу, одаковий клімат і складений із властивого тільки даному ландшафту набору динамічно сполучених основних і другорядних урочищ, що закономірно повторюються в просторі (М. Солнцев).

Ландшафт - не єдиний термін, яким у науковій, гуманітарній і художній сферах позначається просторове поєднання та єдність компонентів природи і людського існування. Для позначення цього загального поняття вживається чимало інших термінів: природний територіальний комплекс, геокомплекс, геосистема, ландшафтна система, ландшафтний комплекс (у ландшафтознавстві), геоекосистема (у ландшафтній екології), екосистема (в екології), пейзаж (у ландшафтній архітектурі, естетиці та мистецтві) та деякі інші.

Інтерпретаційний стиль пізнання ландшафту визначає множинність не лише ракурсів, у яких він виступає перед нами, але й філософій, які по різному інтерпретують світ - у тому числі й ландшафт. Не існує якоїсь "єдино правильної", або "найбільш адекватної" стосовно ландшафту філософської системи. Усі вони можуть бути задіяні при його пізнанні. Справа лише в тому, що для певних інтерпретацій ландшафту більш відповідними виявляються одні філософії, а для інших інтерпретацій більшу евристичність матимуть інші філософії. От і все.

Мета, методологія, об’єкт та предмет дослідження

Головна мета роботи – детально дослідити основні ландшафтознавчі філософії, їхнє функціонування, важливість та значення для даної науки; виокремити в системі цих філософій основні напрямки і методи, а також вчених, які займалися вивченням і розвитком даного питання; розглянути основні їхні можливості та ровиток, історію формування.

Об’єкти й предмет дослідження. Об’єктами дослідження є основні філософії, а саме: позитивізм, діалектичний матеріалізм, структуралізм, феноменологія та екзистенціалізм.

Предметом дослідження є властивості, особливості та застосування кожної із філософій

Методологічною основою нашого дослідження є перш за все підручник М. Д. Гродзинського «Пізнання ландшафту: місце і простір. 1 том», саме в даному підручнику детально і чітко описана дана нам тема, проте ми можемо побачити, що ця тема цікавила і багатьох інших різноманітних філософів та науковців.

 

 

Плюралізм філософій. Еклектики методологій.

Визнання принципу плюралізму філософій прийшло до географії і до ландшафтознавства шляхом гострих методологічних дискусій. Особливо запеклими вони були у 1960-х - першій половині 1980-х років у західній географії (на тодішньому комуністичному терені був повний методологічний штиль через придушення діалектико матеріалістичним світоглядом будь-яких інших). З історією цього питання можна ознайомитися за вказаними вище монографіями Джонстона (1987) та Грегорі (1988). Ця історія - фактично боротьба за обґрунтування тієї філософії, яка єдино правильно здатна пояснити ландшафт і на базі якої можливе найбільш адекватне його пізнання. Як такі філософії пропонувалися позитивістські, марксистські, феноменологічні, структуралістські, екзистенціоналістські та інші. Жодна з філософій не перемогла у цій боротьбі. Завершилася вона (точніше - знаходиться на останній стадії завершення) перемогою зовсім іншого, а саме - визнанням принципу плюралістичності філософій, тобто однакової придатності всіх їх для пізнання ландшафту. В оригіналі: "Больше поэтов - хороших и разных".

Так, один із засновників поведінкового напряму у вивченні ландшафту Гарольд Брукфілд вказує, що його дослідження соціальних і поведінкових чинників деградації земель виявило ефективність поєднання структуралістського та біхейвіористського підходів, тобто майже полярно різних (Brookfield, 1989). Також Йі-Фу Туан - один з лідерів "феноменологічного" ландшафтознавства - вважає, що структуралізм та екзистенціалізм можна використовувати при дослідженні ландшафту (Тиап,1972). Представник природничонаукового крила ландшафтознавства Бас Педролі вказує, що позитивізм і феноменологія можуть і мають мирно уживатися у ландшафтознавстві, у тому числі й на ниві впровадження його ідей у практику ландшафтного планування і менеджменту.

Реджінальд Голледж і Хелен Коуслеліс, одні із провідних географів, що дотримуються неопозитивістської методології, дуже точно висловлюються (щоправда, стосовно поведінкової географії'): "Ані позитивізм, ані феноменологія, ані якась інша доктрина не можуть бути єдиною філософією, на якій ґрунтуються поведінкові дослідження в географії. Відносити усі поведінкові дослідження до однієї чи іншої філософської основи й властивих їм комплексів підходів є, можливо, концентрацією невігластва з точки зору досліджень і думки у цій галузі... Так, для тих, хто цікавиться описом ландшафтів, ідентифікації особливостей місць, різні гуманістичні філософії - такі як феноменологія, ідеалізм і екзистенціоналізм – виявляються найбільш придатними. В інших областях, де зусилля були спрямовані на розкриття внутрішніх процесів мислення людини, переважаючим виявився спектр науковихпідходів, таких як логічний позитивізм, редукціонізм, матеріалізм, інструменталізм та інші".

Нарешті, Девід Харвей, прихильник марксизму в географії, вважає, що "класичні" позитивістські теорії Леша, Кристалера та інші є не конкурентами когнітивноповедінковим теоріям, а доповнюють їх (Harvey, 1981).

На пострадянському просторі подібні ідеї були висловлені пізніше, але одразу ж, як став можливим вільний вияв думок щодо філософії географії. В. Преображенський у декількох своїх публікаціях середини 1990-х років настійливо проводив думку щодо плюралізму філософій у ландшафтознавстві. На Україні послідовно її реалізує В. Пащенко (1993, 1999).

Отже, у пізнанні ландшафту можуть використовуватися різні філософії, їх вибір визначається тим, наскільки певна філософія відповідає тій інтерпретації ландшафту, яка задіяна при вирішенні конкретної проблеми. Арсенал філософських світобачень, на які спирається сучасне ландшафтознавство, складають якщо не всі, то принаймні більшість з існуючих філософій - матеріалістичних, ідеалістичних, "дуалістичних"... Ось тут і напрошується слово "еклектика".

На еклектичність методології гуманістичної географії вказують такі її лідери як Ніколас Ентрікін, (1976) та Едвард Рельф (Relph, 1981). Можна про неї вести мову і щодо сучасного природничого крила ландшафтознавства. В. Пащенко вважає, що для уникнення еклектичності "треба вирішити філософську проблему взаємодоповнення наукових світоглядів" (Пащенко, 1999, с. 34). А от, яким бокомпідійти до цього вирішення поки що не зовсім зрозуміло. На мою думку, еклектичності слід побоюватися на рівні конкретного дослідження ландшафту. На рівні ж ландшафтознавства в цілому, де практикуються різні інтерпретації ландшафту, щодо еклектичності філософій (рівно, як і наукових підходів, методів) мову вести, очевидно, й зовсім не варто. Багатоаспектність ландшафту допускає, навіть вимагає застосування взаємно суперечливих філософських теорій. Аби підкреслити цю необхідність, я й дозволив собі перефразувати поета в епіграфі до цього параграфа.

Розглянемо у конспективній формі особливості тих філософій, що найбільш широко використовуються при пізнанні ландшафту.

 

 

Позитивізм

Позитивістські філософії визнаються методологічною основою "справжньої науки", для якої характерне насамперед неупереджене ставлення науковця до об'єкта дослідження й проблем, що із ним пов'язані. Головна вимога - незалежність суб'єкта (дослідника) від того, що він вивчає. Людські цінності, які пов'язані із певними об'єктами, ставлення та відчуття людей до цих об'єктів виводяться за рамки позитивістського пошуку. Світ інтерпретується через факти, які можна спостерігати й виявляти через дослідницькі процедури, не залежні від людини (такі як логічні, математичні, моделювання, експериментальні та інші наукові).

Р. Голледж та X. Коуслеліс перелічують такі визначальні риси позитивізму в географії (Golledge, Couclelis, 1984):

• фізикалістське розуміння буття;

• характеристика реальності як збору фактів;

• зосередження на тому, що піддається спостереженню;

• важливе значення гіпотез, які підтверджуються "науковим методом";

• необхідність емпіричної бази;

• велика вага генералізації;

• спрямованість на створення теорії;

• необхідність підтвердити наукові результати практикою;

• логічність мислення;

• розмежування цінності і факту;

• роль науковця як пасивного спостерігача об'єктивної реальності;

• принцип, що ціннісні судження мають бути виведені з науки.

Перелічені риси позитивістських філософій (а на думку цитованих авторів доних належать сцієнтизм, фізикалізм, об'єктивізм, редукціонізм, матеріалізм, наївний емпірицизм, наївний матеріалізм, інструменталізм, феноменалізм, біхевіоризм, верифікаціонізм та інші (Couclelis, Golledge, 1983) дають багаті можливості для інтерпретацій ландшафту як матеріального тіла із застосуванням дослідницьких процедур, властивих точним і природничим наукам. Абстрагування, аналіз, синтез, генералізація, моделювання, дедуктивний, індуктивний та інші логічні умовиводи, дослід, верифікація результатів та багато інших могутніх класичних методів наукового пізнання й правил, яким воно має відповідати, - це все обґрунтовується й заохочується позитивістськими філософіями.

Тому не дивно, що позитивізм поділявся й поділяється багатьма науковцями (причому, більшістю з них - підсвідомо, ніби сам собою очевидний і безальтернативний). Його застосування в ландшафтознавстві дозволило і ще дозволить з'ясувати ряд принципових особливостей ландшафту. Досить сказати, що речовинно-енергетичні та теоретико-системні інтерпретації ландшафту, як і його картографування, як і вчення про його територіальні структури, як і застосування математичних, геофізичних, геохімічних методів до ландшафту ґрунтуються на позитивізмі.

Сприйняття ландшафтознавством положень і підходів ряду наук можливе саме на поділі ними позитивістської методології. Про фізику, хімію та математику я вже згадував. Екологія - ще одна наука, від контактів з якою ландшафтознавство багато виграло. Ці контакти вибудовувалися саме на прийнятті позитивізму і екологією і ландшафтознавством.

Інтерпретація ландшафту як природного тіла, яке виникає і живе за законами природи, а людина є зовнішнім до ландшафту чинником - позитивізм чистісінької води, хоча ця інтерпретація розвивалася переважно радянськими ландшафтознавцями, які мали б сповідувати марксизм. Тут виникає цікаве питання щодо співвідношення діалектичного матеріалізму і позитивізму, коли вони потрапляють у проблемне поле ландшафту. Про це, однак, трохи далі.

Зараз - про обмеження позитивістських філософій. Надання людині ролі фіксатора і неупередженого інтерпретатора об'єктивних даних вивело за межі позитивізму таку категорію як людська цінність і "багатовимірна людина" взагалі. За висловом М. Бердяева, позитивізм "утверджує якийсь нелюдський акт пізнання, очищений від усього гуманістичного" (Бердяев, 1990, с. 126). За "нелюдськість" позитивізму він і наражався на критику в географії.

Безумовно, підстави для цієї критики є. Але слід сказати також і те, що як основа інтерпретацій реальності, в яких людині навмисно відводиться роль фіксатора, аналізатора й інтегратора в цілісну картину (яка часто називається системою) "того, що існує незалежно від нас", позитивізм спрацьовує ефективно. Також слід вказати і на еволюцію позитивістських філософій в останні роки. Зазнавши критики з боку неомарксистів і представників гуманістичних філософій за відірваність від людських цінностей, позитивістська наука намагається адекватними їй методами ввести ці цінності у поле свого аналізу. Наприклад, в "аналітичній поведінковій географії" Р. Голледжа (в якій, до речі, питанням ландшафту відводиться належне місце) цінності та емоції людей розглядаються й далі аналізуються як факти, "оскільки вони каузально визначають факти поведінки людини у довкіллі" (Golledge, Couclelis, 1984, с.180).

 

 

Діалектичний матеріалізм.

Як методологія природничих наук, діалектичний матеріалізм має дуже багато спільного з позитивізмом. Він так само акцентує на необхідності теорії, її перевірку практикою, надає першочергового значення фактам, їх первинності й незалежності від дослідника. Відповідно, провідниками діалектичного матеріалізму до конкретних наук є ті самі загальнонаукові підходи та методи, які заохочуються й позитивізмом (аналіз, синтез тощо). Саме завдяки цьому радянські вчені-природничники ("діалектичні матеріалісти" за примусом) легко знаходили спільну мову із своїми західними колегами ("позитивістами" за власним вибором) і досягали загальновизнаних наукових успіхів. Цього не можна сказати про гуманітаріїв радянських часів, оскільки в науках соціальних панував матеріалізм іншого ґатунку ("історичний" замість діалектичного) й усе розглядалося крізь призму класових інтересів. Таки матеріалізм має мало відношення до вимог позитивізму та діалектики.

Справжня ж діалектика намагається поєднати матеріалістичне й ідеалістичнепояснення світу і знайти тонкі переходи між матеріальним та ідеальним. Вона також допускає гуманістичне тлумачення світу із центрованістю на людину та її проблеми. Однак "матеріалізація" діалектики марксизмом призвела до звуженої, приземленої її інтерпретації (матеріалістичної, або марксистської). Ідеальне підпорядковується матеріальному, і діалектика, коли йдеться про природні об'єкти (зокрема, ландшафт у його природничонауковому вимірі), розкривається через принципи розвитку, еволюції, стрибкоподібних (революційних) змін ландшафту, взаємозв'язку між його елементами й процесами (каузальності). Самі ж ці принципи пояснюються виключно матеріалістично.

Таке саме пояснення дається й проблемі взаємодії людини та ландшафту. Лише за дуже рідким винятком людина у ландшафтознавстві, позначеному діалектичним матеріалізмом, розглядалася як така, що має індивідуальні ставлення до ландшафту, глибокі суб'єктивні переживання і власні цінності. Інтерпретація ландшафту як внутрішнього, інтимного середовища людини не може бути породженою діалектичним матеріалізмом і позитивізмом. Для них ландшафт - завжди реальне зовнішнє середовище людини. Там вона діє, впливає на ландшафт, або, в інших інтерпретаціях, може розглядатися як його складова, але обов'язково - матеріальна.

Діалектичний матеріалізм не можна огульно охаювати, що властиво частині науковців, які щойно вивільнились із лещат марксизму. Не деформований ідеологією, він логічний і глибокий, й інтерпретації ландшафту на його основі позначені такою самою логікою й глибиною. Про це, зокрема, свідчать наукові здобутки радянських і східноєвропейських ландшафтознавців, філософською платформою яким був заданий "діамат". Ці здобутки безумовні, вони мали величезне значення у становленні ландшафтознавства і глибокій розробці багатьох його проблем. Те, що чимало ландшафтознавчих проблем не висвітлюються діалектичним матеріалізмом - норма, бо філософії, здатної на всеохоплююче пояснення світу, не існує (щоправда, саме діалектичний матеріалізм і претендував на це).

 

 

Структуралізм

Структуралізм, який в географії найчастіше пов'язують з ім'ям Клода Леві Стросса, намагається відшукати у певному складному феномені (у Леві Стросса - мові, культурі, етносі) деяку приховану структуру, через яку й можна пояснити цей феномен, провести аналогії і знайти спільне між явищами одного ряду (наприклад, між міфами, мовами чи культурами різних народів). У пошуку глибинних структур, які "підстеляють" різні явища, і полягає пізнання світу. Як показав М. Попович (1997), сповідування такої філософії дозволило отримати фундаментальні результати не лише в гуманітарних науках (лінгвістиці, етнології, соціології'), а й у природничих, особливо - у біології. Марксизм інколи також відносять до структуралізму на тій підставі, що у ньому світ пояснюється через деякі визначальні структури, особливо - класову та вартості товару.

У географії структуралізм виявляється в намаганнях відшукати глибинну структуру, що пояснює взаємодію людини та її середовища. Стосовно ландшафту структуралістською за методологією є, наприклад, концепція Кевіна Лінча (1982) про структуру міського ландшафту, яка визначає його сприйняття та орієнтацію у ньому людини. Також структуралістською слід вважати й теорію Джея Епплтона, згідно з якою в основі естетичного сприйняття ландшафту лежить деяка його прихована структура - така конфігурація просторових елементів, що визначає формування в людини почуття краси чи відрази. Пошук такої структури Епплтон веде у напрямі з'ясування закономірностей біологічної еволюції людини, її адаптації до природного ландшафту (Appleton, 1975). Інша теорія сприйняття ландшафту, розвинена Стівеном та Речел Капланами, також за своєю суттю структуралістська. Проте пошук структури ландшафту, що визначає його сприйняття, ведеться ними в напрямі аналізу не біолого-еволюційних, а психофізичних особливостей людини (Kaplan, Kaplan, 1989). В природничих інтерпретаціях ландшафту структуралістський підхід можна простежити у пошуках Олександра Ковальова (1996).

Структуралізм не можна віднести ані до матеріалістичної, ані до ідеалістичної філософії, оскільки "глибинна структура" може уявлятися і як матеріальна і як деяка ідеальна конструкція, що й визначає поведінку людини та її сприйняття ландшафту. Загалом структуралістські інтерпретації ландшафту ще мають сказати своє вагоме слово, незважаючи на те, що у нинішню епоху постмодерну більш модним у культурі є не структуралізм, а постструктуралізм, який повністю заперечує свого попередника.

 

 

Феноменологія

Існує чимало інтерпретацій феноменології (феноменологія Гуссерля, наприклад, доволі істотно відрізняється від феноменології Мерло-Понті, як і остання від феноменології Шутца). Однак їх принципові риси (принаймні стосовно пізнання ландшафту) спільні. Зводяться вони до такого. За феноменологами, слабкість позитивістського, марксистського, біхевіористського підходів полягає в тому, що всі вони базуються на певній наперед заданій теорії. Дослідник підходить до аналізу речі з уже заготовленими методами, ідеями, гіпотезами, концепціями й теоріями. Досліджуючи річ, він намагається пояснити її через ці концепції та теорії або ж прагне сформулювати нову концепцію. Отже, згідно з згаданими філософіями, суть речі розкривається тоді, коли є теорія, що її пояснює. Вона, за переконаннями феноменологів, є зовнішньою по відношенню до об'єкта. Завдання ж феноменології зводиться до з'ясування суті речі, речі такою, якою вона насправді є, а не до зведення речі до заздалегідь заданих, або й нових теорій та концепцій. Феноменологія не орієнтується на жодну теорію й попередні уявлення про річ, вона сприймає її такою, якою вона є в усій своїй складності, індивідуальності та неповторності. "Повернутися до самих речей!" – цей заклик Едмунда Гуссерля йде від невдоволення тим віддаленням від самих речей, яке породжує їх наукове відображення (пояснення).

Відповідно, феноменологія відкидає методи наукового (позитивістського) пізнання ландшафту - аналіз, абстрактні моделі, синтез, генералізація та подібні, некажучи вже про висування наукових ідей та розробку теорій. Завдання феноменології - опис ландшафту, а не його пояснення через абстрактні, віддалені від нього самого конструкції (концепції, закони та інші атрибути науки). Опис, що проникає вглиб самої речі, - підхід феноменології. Звідси серед географів поширене розуміння феноменології не як філософії, а як методу. Так, наприклад, її трактує Дж.Н. Ентрікін: "феноменологія - метод, а не філософська система. Філософські системи розробляють філософські пояснення... Замість пропонувати філософське пояснення, феноменологи шукають знання через опис того, що має пізнаватися" (Entrikin, 1976, с.618). Виходячи з тези, що пояснення, розуміння та опис – різні речі, Ентрікін усіляко підкреслює описову суть "феноменологічної географії", основа якої - вивчення значень і цінностей, які мають для людини місце та ландшафт.

Близьку точку зору на феноменологічне пізнання ландшафту висловлює У. Нортон. Він вважає, що головне для феноменології - індивідуальний світ людини (частина світу, з якою пов'язане життя людини) і розуміння тих цінностей і значень, які цей світ для неї має. Однак Нортон не погоджується із надмірно звуженою інтерпретацією феноменології Ентрікіним і вважає, що спосіб, у який географи ввели феноменологію в географію, зводяться до індивідуалістичних описів і не відповідає суті та змісту феноменології (Norton, 1989).

Більше цим "суті та змісту" відповідають погляди та праці (їх прибічники феноменології називають "ессе") Йі-Фу Туана, Девіда Сімона, Девіда Лея, Едварда Рельфа та Анне Баттімер - лідерів феноменологічного напряму в гуманістичній географії. По-перше, Д. Лей вважає, що феноменологія, як її розуміють щодо пізнання ландшафту, походить не від трансцендентально-ідеалістичних ідей Едмунда Гуссерля, а від праць соціологів, таких як Альфред Шутц і Моріс Мерло-Понті, далеких від ідеалізму (Ley, 1989). Д. Сімон вказує, що "для географа-феноменолога найважливішим є географічні аспекти життєвого простору (англ. - lifeworld). Це є сума "даних як таких" ("taken-for-graned") значень, поведінки та подій, які стосуються довкілля, простору, місця і ландшафту" (Seamon, 1984, с. 169). Вивчаються "дві головні теми: 1 - феноменологія поведінки людини у ландшафті та пізнання нею довкілля; 2 - феноменологія відносин людина-довкілля" (там само, с. 170).

Більш конкретизоване розшифрування цих "тем" Д. Сімон дав у своїй іншій праці (Seamon, 1980). Він перелічує питання, які задає собі феноменологічна географія: яка природа місць, де живе людина? які значення несуть ландшафти для людини? як різні люди пізнають довкілля? у який спосіб люди помічають, чи не можуть помітити їх природне оточення?

Таке розуміння гуманістичної географії бере початок від робіт Йі-Фу Туана початку й середини 1970-х років. У його статті 1971 року під назвою "Географія, феноменологія та вивчення природи людини" було вперше чітко сформульовано кредо феноменологічних інтерпретацій ландшафту: побачити й описати ландшафт через цінності та значення, яких йому надають люди і тим самим зрозуміти й людину (Juan, 1971).

Категорії місця, ландшафту, регіону та простору є кардинально важливими для Туана, Рельфа та інших представників феноменологічної географії. Е. Рельф вважає важливішим її завданням переосмислити ці поняття "академічної" (читай - позитивістської) географії у феноменологічних термінах. У цій інтерпретації вони уявляються як частини нашого "буття-у-світі", як наповнені значеннями, символами, цінностями, а не як точки, лінії та ареали (Relph/1985).

 

 

Екзистенціалізм

Ніколас Ентрікін вважає, що у географії різницю між екзистенціалізмом і феноменологією провести важко зокрема тому, що екзистенціоналісти користуються феноменологічним методом (Entrikin, 1976). І дійсно, наприклад, Туан, найяскравіша зірка гуманістичної географії, хоч і вважає себе послідовником феноменологічної філософії, та часто користується термінологією екзистенціалізму (екзистенція, відчуження, "буття-у-світі" тощо). А сам Ентрікін називає себе представником "феноменолого-екзистенціальної" філософії у географії.

На мій погляд, подібність філософій феноменології та екзистенціалізму при їх зануренні у поле пізнання ландшафту полягає не стільки в тотожності методу, скільки визначається специфікою ландшафтознавчої проблематики, якою ці філософії переймаються. У центрі екзистенціальної думки знаходиться проблема відчуження людини від її зовнішнього світу та як це відчуження перебороти (Ж.П. Сартр, М.Гайдеггер та ін.). В термінах проблеми "людина - ландшафт" ця проблема формулюється як "просто існування" людини у ландшафті, її віддаленість від нього. Щоб зробити ландшафт своїм, вона має надати йому певних значень, цінностей, виробити до нього почуття. Саме на цьому ґрунті (вивченням ставлень, почуттів та цінностей) і зливаються феноменологія та екзистенціалізм. Це злиття ще міцнішає завдяки подібності методу вивчення вказаної проблеми.

Феноменологія та екзистенціалізм дуже відрізняються від позитивістських, марксистських, структуралістських філософій тим, що не орієнтуються на продукування концепцій і теорій, а відтак - і не користуються методами, прийнятими в науці Їх інтерпретації ландшафту - це передусім його опис, причому профільтрований крізь людські цінності та значення. Ентрікін навіть вважає, що "феноменолого-екзистенційний" підхід до ландшафту має бути не більше як формою критики наукового підходу сучасної географії. Така критика необхідна, саме у ній і полягає сила феноменології та екзистенціалізму (Entrikin, 1976). Погодитися з цим важко, оскільки феноменолого-екзистенціальні інтерпретації ландшафту містять не лише критичну компоненту, а й конструктивну. Вони висвітлюють ті виміри ландшафту, які неспроможна осягнути традиційна наука. Глибокі розвідки Туана, Рельфа, Баттімер та інших феноменологів ландшафту дали змогу відкрити ландшафт "з іншого боку" і зрозуміти ті тонкі струни, що пов'язують його з людиною, її історією і навіть майбутнім.

Хоча ці відкриття мали вигляд "ессе" і не містили наукових узагальнень, проте саме на їх основі згодом із застосуванням типово наукових прийомів були термінологічно, концептуально і навіть методично закріплені такі нові поняття як "топофілія" і "топофобія", "відчуття місця" (англ. - "sense of place"), "placelessness" та інші.А такі "старі" поняття як "ландшафт", "місце", "регіон" отримали нові тлумачення й оформилися у нові, додаткові до існуючих у традиційному ландшафтознавстві наукові гуманістичні концепції.

Неологізм, введений Е. Рельфом (Relph, 1976) і означає як відсутність відчуття до місця, так і відсутність у самому місці таких його рис, що надають йому значень для людини, надають місцю хоч найменшої індивідуальності. Зав'язка інтриги у сюжеті фільму Ельдара Рязанова "З легким паром" зумовлена саме "placelessness" - однаковістю, відсутністю хоч якихось індивідуальних рис у ландшафтах нової забудови міст Москви та колишнього Ленінграда.

Щойно розглянутими філософіями не вичерпується усі ті, що знаходять застосування при пізнанні ландшафту. Прагматизм, ідеалізм, герменевтика та інші філософські напрями та вчення також використовуються, щоправда лише поодинокими географами. І, згідно із принципом плюралізму філософій, усі вони можуть прислужитися ландшафтознавству.

Поряд із принципом плюралізму філософій існує точка зору щодо можливості (або й навіть тенденції) їх конвергенції. Наприклад, С. Айткен, аналізуючи філософські теорії у перцепційній і поведінковій географії, вважає, що гострі дебати між позитивістськими та гуманістичними напрямами тут вщухли і зараз спостерігається конвергенція різних філософських поглядів (Aitken, 1992). Близьку точку зору можна знайти і в інших географів. Причому, досить часто вона декларується на пострадянському просторі. Знову тут народжуються ідеї щодо можливості появи якогось єдиновірного світогляду (вже не марксистського, але, все одно - єдиного, всеохоплюючого і вічного). Московський географ К. Петров, наприклад, вважає, що у вивченні ландшафту відбудеться те, що ще у 1880 р. "передбачав" В. Соловйов у своїй "Критике отвлеченнх начал": "великий синтез", до якого прямує людство - злиття ідеалізму з позитивізмом, науки з містичним почуттям тощо (Петров, 1997).

Насправді ж конвергенція, злиття, синтез декількох філософських систем в одну- не що інше, як створення нової (чергової) філософії. Будь-яка з існуючих на сьогодні філософій - це синтез її попередниць (наприклад, марксизм - діалектики Гегеля, матеріалізму Фейєрбаха та деяких інших). Сам по собі синтез філософій є нормою її розвитку. Філософія, що виникає при цьому, не замінює всіх інших, а просто з нових, досі невідкритих позицій інтерпретує світ. Вона доповнює, а не підміняє існуючі філософії і змушує частину з них дещо переглянути свої підходи.

Хоч би як того комусь хотілося, але ніякої конвергенції та "великого синтезу" філософських течій, а тим більше - на полі ландшафтознавчих знань, не відбувається і навряд чи таке досяжне людському розуму взагалі. Такий синтез - це Бог, а ландшафт, все ж таки, річ земна (das Land!), хоча й має духовний і сакральний виміри.

 

Висновки

Філосо́фія — це особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Одним із понять яким займається філософія являється саме ландшафтознавство,протеландшафтознавство - це не тільки географічна наука про ландшафт, оскільки це поняття не лише географічне, а належить значно ширшому полю культури. Ландшафтознавство - це саме "знавство" про ландшафт, а не тільки наука про нього, як вважалося донедавна. Таке бачення поняття "ландшафт" і суті його пізнання вимагає врахування множини різних його тлумачень, усього того поля "розмивання" цього поняття, яке склалося нині й активно розширюється.

Отже, у пізнанні ландшафту можуть використовуватися різні філософії, їх вибір визначається тим, наскільки певна філософія відповідає тій інтерпретації ландшафту, яка задіяна при вирішенні конкретної проблеми. Арсенал філософських світобачень, на які спирається сучасне ландшафтознавство, складають якщо не всі, то принаймні більшість з існуючих філософій, тут і виникає таке поняття,як плюралізм філософій.

Ø Плюралізм філософій – це однакова придатність кожної із відомих філософій для пізнання ландшафту. Розвиток цього поняття і його ідеологій знаходиться на завершальному рівні.

Основними з яких є: позитивізм, діалектичний матеріалізм, структуралізм, феноменологія та екзистенціалізм. Всі ці філософії мають свої властивості, особливості та застосування:

Ø Позитивізм - характерне насамперед неупереджене ставлення науковця до об'єкта дослідження й проблем, що із ним пов'язані. Світ інтерпретується через факти, які можна спостерігати й виявляти через дослідницькі процедури, не залежні від людини. Вчені,які приділяли особливу увагу цьому напрямку: Р. Голледж та X. Коуслеліс.

Ø Діалектичний матеріалізм - має дуже багато спільного з позитивізмом. Він так само акцентує на необхідності теорії, її перевірку практикою, надає першочергового значення фактам, їх первинності й незалежності від дослідника, проте ця філософія намагається поєднати матеріалістичне й ідеалістичнепояснення світу і знайти тонкі переходи між матеріальним та ідеальним.

Ø Структуралізм - намагається відшукати у певному складному феномені (у Леві Стросса - мові, культурі, етносі) деяку приховану структуру, через яку й можна пояснити цей феномен, провести аналогії і знайти спільне між явищами одного ряду (наприклад, між міфами, мовами чи культурами різних народів). У географії структуралізм виявляється в намаганнях відшукати глибинну структуру, що пояснює взаємодію людини та її середовища. Цим питанням займалися: Клод Леві Стросс, Кевін Лінч, Олександр Ковальов та інші.

Ø Феноменологія - з'ясування суті речі, такою, якою вона насправді є, а не до зведення її до заздалегідь заданих, або й нових теорій та концепцій. Феноменологія не орієнтується на жодну теорію й попередні уявлення про річ, вона сприймає її такою, якою вона є в усій своїй складності, індивідуальності та неповторності. Цю філософію описували: Гуссерль, Мерло-Понті, Дж.Н. Ентрікін та інші.

Ø Екзистенціалізм. У центрі екзистенціальної думки знаходиться проблема відчуження людини від її зовнішнього світу та як це відчуження перебороти (Ж.П. Сартр, М.Гайдеггер та ін.). В термінах проблеми "людина - ландшафт" ця проблема формулюється як "просто існування" людини у ландшафті, її віддаленість від нього.

 

Проте є ще і інші напрями, що знаходять своє застосування при пізнанні ландшафту. Прагматизм, ідеалізм, герменевтика та інші філософські напрями та вчення також використовуються, щоправда лише поодинокими географами. І, згідно із принципом плюралізму філософій, усі вони можуть прислужитися ландшафтознавству.