ВАРІАНТ 1 Республіка Корея: політична і економічна модернізація

В результаті анексії Кореї японським імперіалізмом (1910) в країні встановився режим національного гноблення і військово-поліцейського терору, так званий «шабельний режим

На останньому етапі Другої світової війни в серпні 1945 р. Радянська Армія звільнила Корею від японського панування. Відповідно до постанов Ялтинської (лютий 1945 р.) і Потсдамської (липень-серпень 1945 р.) конференцій великих держав Корея була поділена по 38-й паралелі на зони відповідальності СРСР і США. І радянська, і американська військові адміністрації проводили у своїх частинах Кореї перетворення в дусі своєї ідеології і моделі розвитку, шукали союзників серед різних прошарків корейського суспільства. 10 травня 1948 р. під патронатом американської військової адміністрації в Південній Кореї відбулися вибори в Національні збори. 15 серпня 1948 р. в Сеулі була проголошена Республіка Корея. Залежний від США режим очолив Лі Син Ман. 9 вересня 1948 р. була створена Корейська Народно-Демократична Республіка із столицею в Пхеньяні. Главою її комуністичного уряду став Кім Ір Сен.Наприкінці 1948 р. СРСР вивів війська з Кореї. В 1949 р. американські збройні сили теж залишили Південну Корею, проте залишились військові бази США. кономічне диво» в Республіці Корея. Перехід до демократії Після розколу в Республіці Корея встановився військовий режим Лі Син Мана (1948-1960), який орієнтувався на США. 1 жовтня 1953 р. дві країни підписали Договір про спільну оборону, що надавав американській стороні право мати на південно-корейській території військові бази і розміщувати війська. Демократичний рух режимом придушувався, опозиційна діяльність заборонялась. Проводились репресії проти лівих сил. В 1960 р. Лі Син Ман був усунутий від влади в результаті народного повстання. Незабаром управління країною перейшло до рук чергового диктатора Пак Чжон Хі (1961-1979). Саме він при антидемократичній внутрішній політиці організував успішні економічні реформи, що вивели Південну Корею в групу «нових індустріальних держав».

На рубежі 50-60-х pp., Республіка Корея була надзвичайно бідною і відсталою країною, ВНП якої складав усього 87 дол. на душу населення. Економічне відродження здійснювалось під жорстким контролем держави і було спрямоване на формування і розширення ринкових відносин, завоювання зовнішніх ринків. Накопичення капіталів розпочалося зі створення текстильної промисловості з експортною орієнтацією. Зароблені на зовнішніх операціях кошти південнокорейські бізнесмени під наглядом держави вкладали в машинобудування, суднобудування, сталеливарну, електронну, хімічну промисловість. Режиму і приватним підприємцям вдалося добитися підтримки іноземних інвесторів, широко залучити у пріоритетні виробництва кредити і передові технології. Держава підтримувала і заохочувала національне підприємництво через систему субсидій і податків, контроль за цінами і шляхом прямого втручання в економічні процеси. В південнокорейській економіці виникло близько 100 фінансово-промислових груп, найбільш впливовими з яких були «Х'юнде», «Самсунг», «ЕлДжі», «Деу», «ЕсКей». На світовий ринок почала поставлятися дешева і якісна високотехнологічна продукція. Почалося вкладення капіталів у видобувну промисловість країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки, Австралії. Однією з причин економічних успіхів Республіки Корея була вкрай низька зарплата. Протягом майже 25-ти років вона штучно утримувалась на рівні в 9-10 разів нижчому, ніж у США, і в 4-5 разів нижчому, ніж в Японії. Робочий тиждень тривав 54,4 години при 11-годинному робочому дні і двох вихідних на місяць.В ході економічних перетворень зміцнювались позиції великої буржуазії і середнього класу, які прагнули брати участь в управлінні державою. Змін вимагала наймана робоча сила. Відсутністю демократичних свобод була незадоволена інтелігенція. Найбільшу політичну активність проявляло студентство, яке неодноразово проводило антиурядові мітинги і демонстрації, йшло на сутички з силами правопорядку. В кінці 70-х - на початку 80-х років нові суспільні сили почали створювати опозиційні партії, які спочатку заборонялися, а потім почали діяти напівлегально. Після вбивства Пак Чжон Хі (1979) владу захопило чергове військове угруповання, очолюване Чон Ду Хваном. В умовах наростання виступів опозиції його адміністрація пішла на поступки.У грудні 1987 р. відбулися прямі президентські вибори, на яких переміг відставний генерал Ро Де У. На парламентських виборах більшість депутатських мандатів здобула опозиція. У 1988 р. набрала чинності нова конституція Республіки Корея, яка розширила права парламенту, обмежила повноваження президента, зокрема, скоротила термін його перебування на цьому посту з семи до п'яти років, закріпила демократичні свободи. В конституцію включений пункт про небажаність участі армії в політиці. В 1992 р. пост президента вперше зайняв не колишній або нинішній військовий, а дисидент Кім Єн Сам. Південнокорейське суспільство вступило в період демократичних перетворень. Після парламентських виборів 2000 р. правлячою партією стала Демократична партія нового тисячоліття, а її лідер Кім Де Чжун є президентом Республіки Корея з 1997 р.

У результаті економічного ривка Південна Корея перетворилась у «нову індустріальну країну» з розвинутою промисловістю і могутнім експортним потенціалом. На середину 90-х років вона займала друге місце у світі в будівництві суден; третє- напівпровідників; п'яте - продукції електроніки, нафтохімії і текстилю; шосте - автомобілів і продукції металургії. Вартість експорту виросла у 10 разів. Головною проблемою південнокорейської економіки є її висока залежність від кон'юнктури зовнішніх ринків і курсів валют.Помітно зріс життєвий рівень південнокорейців. Нові моделі побутової техніки жителі країни прагнули швидко обміняти на новітні. Період користування холодильником в Республіці Корея становив 7 років, пральної машини - 6 років, кольорового телевізора - 7 років.В 1997-1998 pp. господарство країни зазнало негативного впливу кризи в Південно-Східній Азії. Внутрішній валовий продукт на душу населення знизився, в роки кризи збанкрутувало багато підприємств, а також відомі концерни «Хамбо», «Кіа», «Халла», один з лідерів «великої п'ятірки» концерн «Деу». Національна валюта була девальвована більш ніж на 50%. Понад 1 млн. чоловік втратили роботу. Для подолання кризи проводилась реформа діяльності фінансово-промислових груп і банків, розширялись права дрібних акціонерів, змінювався порядок найму робочої сили. МВФ виділив Південній Кореї стабілізаційний кредит у сумі 57 млрд. дол., а також переніс на більш пізні терміни виплату позик на суму 22 млрд. дол.

11 ВАРІАНТ 2 У Південній Кореї по завершенні війни тривалий час панувало зловживання владою, доки на зміну авторитарному й корумпованому режимові Лі Син Мана в травні 1961 р. внаслідок військового перевороту прийшла військова хунта на чолі з генералом Пак Чжон Хі (1917-1979). Обмеження демократичних свобод, мілітаризацію й бюрократизацію суспільного життя країни він обґрунтовував теорією „адміністративної демократії”, при якій держава має здійснювати політичний і бюрократичний контроль над особистістю й усіма сферами громадського буття. Власний варіант ідеології чучхе Пак Чжон Хі видавав за основу національної форми демократії й народної революції, на взірець тих, які були здійснені Сунь Ятсеном, Ататюрком і Гамаль Абдель Насером. Він передбачав примат єдиновладдя (характерного для конфуціанської доктрини), опору на національні культурні цінності й створення могутньої мілітаризованої держави, що спирається на самобутність і безкомпромісний суверенітет. Головний удар військового режиму був спрямований на прибічників переговорів та інших форм контактів із КНДР, найпомітніші з них були страчені чи просто вбиті, решта – засуджені до тривалих термінів тюремної ізоляції. До „чорного списку” потрапили майже всі провідні політики Республіки Корея, у в’язницях опинилося біля 20 тис. активних супротивників режиму. Перехід влади (після вбивства Пак Чжон Хі керівником розвідки країни під час „дружнього” обіду) до ще одного генерала - Чон Ду Хвана (1931) - ознаменувався в травні 1980 р. кривавим придушенням народного повстання у Кванджу, де загинуло бл. 2 тис. чол. Але, на відміну від КНДР, військово-авторитарні режими на Півдні виявилися здібними господарниками-адміністраторами. Здійснювана ними програма керованого капіталізму стала рушійною силою прискореного економічного росту країни, її лідери мали на меті не просто „наведення порядку”, але й налагодження ефективного господарського механізму, створення „самодостатньої економіки”, що могла б перевершити відповідні досягнення КНДР. Головний шлях до цього південнокорейський режим вбачав у посиленні регулюючої ролі держави та розробленні довгострокових програм планування, перша з яких була затверджена вже на 1962-1966 рр. Тоді уряд перейшов до успішної політики „індустріалізації через експорт”, запровадивши спеціальні заходи для розвитку експортних виробництв (легкові автомобілі, кораблі, радіоелектроніка, електротехніка, сталь, біотехнології та ін.), залучення іноземного капіталу у вигляді комерційних позик та інвестицій, контролю з боку держави за ефективним використанням отриманих коштів. Фактично, південнокорейська держава (як і японська - часів „революції Мейдзі”) сформувала клас капіталістів, стала власником підприємств важкої промисловості, створила економічну інфраструктуру, регламентувала фінансові операції й реформувала народну освіту, посиливши в ній технічний напрямок. З поч. 60-х рр. обсяг реального ВВП країни збільшувався в середньому на 8 % щороку, це дало змогу значно модернізувати економіку, а на поч. 80-х рр. впевнено увійти до десятки провідних світових експортерів. Майже все доросле населення Республіки Корея протягом 1971-1979 рр. було задіяне в русі „се маиль ундон” („за нове село”), в рамках якого не лише здійснювалася перебудова населених пунктів і впровадження у сільське господарство та побут досягнень НТР, а й велася ідейна обробка громадян на основі праць Пак Чжон Хі. До сьогодні уряд Республіки Корея розглядає розвиток аграрної економіки як запоруку підтримання сприятливого соціального оточення, що здатне забезпечити передачу новим поколінням національних традицій, яким загрожують процеси глобалізації. За даними ОЕСР, рівень державної підтримки сільського господарства в Південній Кореї в 5 разів перевищує аналогічні показники інших високорозвинених держав. Головний тягар прискореної індустріалізації ліг на плечі промислових робітників, чия зарплата напр. 70-х рр. становила лише 1/6 заробітку японських і 1/10 – американських робітників. Завдяки їхній звитяжній праці в першій пол. 80-х рр. Республіка Корея за багатьма економічними показниками посіла друге (після Японії) місце в Азії, вироблені в ній мікроелектроніка, засоби автоматизації й інформатики, кольорові телевізори й автомобілі успішно конкурували на світових ринках з американськими, західноєвропейськими і японськими товарами. Таким чином, Південна Корея впевнено перемогла в економічному змаганні КНДР: у 1989 р. її ВВП вже був у 10 разів більший при співвідношенні чисельності населення 2:1, а сьогодні головні економічні показники на душу населення на Півдні у 14 разів вищі, ніж на Півночі. Регулююча роль держави змушувала підприємців робити певні відрахування в соціальну сферу, що нейтралізувало спорадичні конфлікти. Південну Корею почали називати „маленькою Японією”, одним із „чотирьох драконів” чи „азійських тигрів” поряд із британським Гонконгом, Сінгапуром і Тайванем. В якості всесвітнього визнання досягнень країни у вересні 1981 р. Сеул був обраний місцем проведення літньої Олімпіади 1988.

Швидкий індустріальний розвиток країни висунув на порядок денний питання поліпшення її іміджу на Заході. За правління обраного відносно демократичним шляхом президента Ро Де У (1932) в 1988-1993 рр. була дозволена діяльність опозиції й проголошена політична амністія, в якості глави держави екс-генерал доклав чимало зусиль для стабілізації й демократизації її політичної системи. Встановлення дипломатичних відносин із країнами радянського табору та КНР в процесі реалізації програми „північної політики” відкрило Республіці Корея шлях до ООН, куди вона була прийнята одночасно з КНДР у вересні 1991 р. До того ж нормалізація стосунків із СРСР і КНР, які об’єктивно були головними військово-політичними союзниками КНДР, позбавило південних корейців від постійної напруги військового протистояння, втратили сенс численні внутрішні обмеження, що використовувалися антидемократичними силами для узурпації влади. Після обрання наприкінці 1992 р. президентом Республіки Корея лідера центристської опозиції Кім Єн Сама (1927) був влаштований показовий суд над тоталітарним минулим країни, в результаті якого екс-президента Чон Ду Хвана визнали винним у підготовці змови й корупції та засудили до смертної кари, а Ро Де У за аналогічні злочини отримав 22,5 роки ув’язнення. Символічним стало й те, що наступний президент - „вічний опозиціонер”, свого часу також засуджений до смертної кари, Кім Те Чжун (1925) відразу ж після перемоги на президентських виборах 1997 р. помилував обох колишніх диктаторів, а ті заявили про свою готовність співпрацювати з ним. Зазнавши суттєвих збитків від світової фінансової кризи (частка ВВП на душу населення впала з $11380 у 1996 р. до $6823 у 1998 р.), країна зіткнулася з необхідністю структурної перебудови економіки, оскільки жорстке планування, урядовий контроль над усіма сферами підприємницької діяльності, зовнішньоторговельний протекціонізм та підтримка державою крупних фінансово-промислових груп на шкоду малому й середньому бізнесу стали серйозним гальмом на шляху розвитку виробничих сил. Тому вибір було зроблено на користь економічної моделі, зорієнтовану, головним чином, на задоволення інтересів малого і середнього бізнесу, недопущення різкого зниження рівня життя населення. Протягом 1998-2002 рр. адміністрація Кім Те Чжуна провела низку реформ, спрямованих на згортання прямого втручання держави в народне господарство. Швидко вийшовши з кризи, Південна Корея не лише стабілізувала економічну ситуацію, а й поновила швидкі темпи розвитку та довіру до себе як надійного партнера у фінансовій та торговельно-економічній сферах. За підсумками 2007 р. її ВВП за ПКС склав $1,206 трлн., тобто $24600 на душу населення, і зріс на 4,8 % при 2,5 % інфляції й 2,9 % безробіття. Тепер країна посідає 1-е місце в світі в галузі суднобудування, 3-тє – за виробництвом напівпровідників, 5-те – електронної техніки, автомобілів (понад 3 млн. штук) і за резервами іноземної валюти ($ 271,1 млрд. напр. 2007 р.) і 6-те – за виробництвом сталі (понад 43 млн. т). Чинна Конституція Республіки Корея була прийнята на національному референдумі 27 жовтня 1987 р. й вступила в дію 25 лютого наступного року. Фактично вона запроваджувала президентсько-парламентську форму правління з однопалатними Національними зборами, що складаються з 299 депутатів, причому 243 з них обираються на 4 роки за мажоритарною системою, а 56 – за пропорційною. Їхні повноваження є досить обмеженими, зокрема, рекомендація парламенту президентові щодо усунення з посади глави уряду чи міністрів, прийнята навіть абсолютною більшістю голосів, не є обов’язковою. Щоправда, конституція передбачає процедуру імпічменту президента (кваліфікованою більшістю у 2/3 депутатів), прем’єр-міністра, членів уряду, суддів та інших посадових осіб (абсолютною більшістю голосів). Президент (з 25 лютого 2008 р. – кандидат консервативної Великої національної партії Лі Мен Бак, 1941 р. н.) обирається загальним прямим голосуванням на 5 років без права переобрання повторно і є главою держави, а також очолює т.зв. екзек’ютиву, якій належить виконавча влада (ст. 66). До складу екзек’ютиви входять Державна рада, міністерства і Служба державного аудиту та інспекцій. Загалом конституція визначає досить широкі владні повноваження президента, який може виносити на референдуми питання „доленосного значення”, проголошувати війну й укладати мир, підписувати й ратифікувати міжнародні договори, приймати декрети на основі делегованих парламентом повноважень, а за „надзвичайних умов” (і з наступним парламентським схваленням) видавати акти, що мають силу закону. Домінування на політичній арені країни центристських сил сприяє збереженню соціального миру й злагоди, підвищенню авторитету Республіки Корея у світі та просуванню міжкорейського діалогу (політика „сонячного тепла” щодо КНДР). Свідченням позитивних намірів обох корейських держав стало рішення їхніх офіційних представників про виступ єдиною спортивною командою на Азійських іграх 2006 р. в столиці Катару – Дохі й на Олімпійських іграх 2008 р. у Пекіні.

12. ВАРИАНТ 1 Географічне розташування, природні умови і населення Індокитаю. Пов’язані спільною історичною долею, три суміжні країни Індокитаю – В’єтнам („південна земля”, 329,56 тис. кв. км, 81,14 млн. чол.) Камбоджа (названа на честь містичного прабатька кхмерів Камбу, 181,04 тис. кв. км, 12,727 млн. чол.) і Лаос (236,8 тис. кв. км, 5,776 млн. чол.) – простягнулись більш, ніж на 1750 км уздовж східного узбережжя півострова, де у давнину й Середньовіччя пролягав головний морський шлях, який сполучав Близький Схід із Китаєм і Кореєю. Хто панував на цьому шляху, той прагнув закріпитися на в’єтнамському узбережжі, мешканці котрого полюбляють порівнювати свою країну з двома кошиками рису (дельта р. Червоної на півночі та дельта Меконгу, „голови усіх річок” кхмерською, на півдні), що висять на коромислі (Аннамські гори Центрального В’єтнаму). Три чверті території В’єтнаму займають гори (найвища вершина – Фан-Сі-Пан, 3143 м, на північному нагір’ї Юннань), що хребтами тягнуться з півночі на південь, тому холодне повітря з Китаю взимку нерідко призводить до зниження температури на гористій півночі країни до + 5-10 (це найпрохолодніший район у Південно-Східній Азії, де не ростуть чимало тропічних культур). Але холодні маси повітря ніколи не сягають центральних і південних областей В’єтнаму, де (як і в гористому Лаосі та рівнинній Камбоджі) завжди спекотно, а перепади температур незначні: + 22-29. Особливості місцевого клімату значною мірою формуються і під впливом літнього вологого (південного й південно-західного) та зимового сухого (північно-східного) мусонів, на узбережжі Південно-Китайського моря й Сіамської затоки навесні та восени трапляються тайфуни. Головним природним багатством Камбоджі й Лаосу є цінні породи деревини, але на континентальному шельфові В’єтнаму є великі запаси нафти, а на півночі й північному сході зосереджені поклади кам’яного вугілля, вольфраму, цинку, свинцю, залізних і марганцевих руд. Сучасна територія В’єтнаму була однією з найдавніших областей проживання людини, але перше державне утворення – Ванланг – виникло лише у VІІ ст. до н.е., з часом північ країни і південь сучасного Китаю увійшли до давньої федерації Намв’єт. У ІІ ст. до н.е. вона була завойована імперією Західна Хань, та, незважаючи на більш, ніж тисячолітнє панування китайських феодалів (до 939 р.), в’єтнамський народ зумів зберегти самобутність своєї культури й мови. Після здобуття незалежності в північній і центральній частинах країни під управлінням династії Лі (1009-1225 рр.) утворилася єдина держава Дайков’єт, перейменована у 1069 р. у Великий В’єтнам – Дайв’єт. Її політичний лад спирався на китайську традицію, а державною доктриною стало конфуціанство, країна була ніби “маленьким драконом” у тіні величезної імперії на півночі. Але на той час провідна військово-політична роль у регіоні перейшла до імперії Камбуджадеша, що виникла у ІХ ст. і невдовзі крім Камбоджі охоплювала Центральну М’янму (на санскриті – „сильні”), Сіам (на санскриті – „коричневий”), Лаос та Південний В’єтнам. З тих часів у Камбоджі офіційно править одна й та ж династія, але наприкінці ХІІІ ст. імперія розпалася, в її складі залишилися лише землі, населені кхмерами-буддистами. У 1620 р., коли кхмерський король Четта ІІ одружився з в’єтнамською принцесою, країна фактично була поділена між Дайв’єтом і Сіамом, що надовго внесло гостру напруженість у в’єтнамсько-камбоджійські відносини. Дайв’єт у ХІІІ ст. тричі зазнав вторгнення монгольських армій хана Хубілая, проте відстояв свою незалежність і в подальшому успішно відбивав періодичні напади китайських і китайсько-маньчжурських військ. Однак унаслідок феодальних міжусобиць у 1862-1893 рр. регіон потрапив у колоніальну залежність від Франції в якості Індокитайського Союзу.

12. ВАРИАНТ 2 Індокитай — півострів на південному-сході Азії загальною площею близько 2 млн. км², омивається з заходу Бенгальською затокою і Андаманським морем Індійського океану, Малакською затокою, на півдні і сході — яка належить до Тихого океану Південно-Китайським морем і його затоками Сіамською і Бакбо (Тонкінською). Північна межа півострова умовно проходить від дельти річок Ганг і Брахмапутра до дельти ріки Хонгха. Південний край Індокитаю південніше перешийку Індокитаю південніше перешийку Кра утворює витягнутий півострів Малакка. Клімат субекваторіальний мусонний, на півострові Малакка екваторіальний. В рівнинній частині півострова середня температура не знижується нижче 20°CВ горах температура знижується до 15°C і нижче.Берега східної частини Індокитаю не такі розрізнені на відміну від західних, де багато заток і приберегових островів. Ландшафти півострова в основному гористі, напрямок хребтів в основному меридіональний і субмеридіональний. В західній частині півострова Індокитай знаходяться Араканські гори з найвищою вершиною, гора Вікторія (3053 м). В центральній частині півострова знаходиться Шанське нагір'я. В якому починається хребет Танентаунджі, яке закінчується на півострові Малакка. В східній частині Індокитаю знаходяться гори Чионгшон (Аннамскі). Гори півострова Індокитай розділені широкими низинами. На західних підвітряних схилах гір випадає 2,5 − 5 тис. мм опадів/рік, найбільш дощова пора року — літо. На східному побережжі Індокитаю найбільш дощовою порою року є зима, тут за рік випадає до 2 тис. мм опадів. Найбільше озеро півострова — озеро Тонлесап. Найбільші річки Індокитаю — Меконг, Іраваді, Салуїн, Менам-Чао-Прая — інтенсивно використовуються для зрошення.Природна рослинність півострова Індокитай представлена в основному вологими тропічними лісами складного складу, які покривають навітряні схили гір. Вздовж заболочених берегів переважають мангрові ліси. Рівнини півострова оброблюються, головна сільськогосподарська культура — рис. На півострові Малакка вирощують каучуконоси.Багаті родовища олова і вольфраму зосереджені головним чином на півострові Малакка.Повністю або частково на півострові Індокитай розміщені такі держави, як Бангладеш, В'єтнам, Камбоджа, Лаос, Малайзія, М'янма, Таїланд. Банґладеш належить до числа найбільш густонаселених країн світу (середній показник густоти населення - 873 особи на 1 км²). Найбільша густоти в областях Дакка і Чіттаґонґ (1017 людей на 1 км²). р.коп.: прир газ, нафта, кам. вуг. У Банґладеші переважає культурний ландшафт. Природна рослинність збереглася лише в декількох районах. В'єтнам – одна з найбагатших за запасами і різноманітністю к.к. країн Індокитайського п-ова. Геологічні дослідження у В'єтнамі в останні роки дозволили ідентифікувати понад 5 тис. мінералів. Відкриті родов. понад 60 видів цінних к.к: нафти і газу, кам. вугілля, руд заліза, марганцю, хрому, олова, міді, свинцю, цинку, золота, рідкісноземельних елементів, бокситів, графіту, каоліну, апатитів, дорогоцінних каменів, різноманітних буд. матеріалів та ін. рис, ґума, вугілля, залізо, апатити, кава, нафта, взуття, одяг, морепродукти, тропічні фрукти та овочі; Згідно з главою 1 в 2005 році Національного звіту поточного стану екології «Біорізноманіття В'єтнаму», з точки зору видового різноманіття, В'єтнам є однією з двадцяти п'яти країн, що володіють високим рівнем біорізноманіття, і займає 16 місце за рівнем біологічного різноманіття (маючи 16 % відомих видів). Були визначені 15 986 видів флори, з яких 10 % є ендемічними. 25%-ліси.Чисельність населення — 89,6 млн (оцінка на липень 2010, 13-е місце у світі);Етнічний склад країни Етнічний склад —в'єтнамці 86,2 %, тайці 1,9 %, тхаї 1,7 %, мионг 1,5 % та інші (за переписом 1999 року). Камбоджа: За винятком невеликих річок на південному заході країни, велика частина річок Камбоджі належить до басейну озера Тонлесап і річки Меконг. Жива природа Камбоджі відрізняється своєю різноманітністю. Найбільшим біорізноманіттям характеризується район озера Тонлесап, де розташований унікальний біосферний заповідник Тонлесап. Інші ключові місця проживання видів включають сухі ліси на північному сході і сході країни, а також район гір КраваньКор.коп: боксити, залізо, мідь, марганець, золото.Рівень збезлісення Камбоджі є одним з найвищих у світі. За даними на 2010 рік населення країни становить 14805358 чоловік, близько 90% з них - кхмери. Частина, що залишилася представлена ​​головним чином в'єтнамцями, китайцями, тямамі і гірськими кхмерами. У Лаосі є значні запаси ряду корисних копалин. Розвідані поклади олов'яної руди (вміст металу до 60%). За оцінками, запаси залізняку (магнетит і гематит із вмістом металу до 60-65%) в країні становлять 2/3 всіх ресурсів Південно-Східної Азії. Розвідані також родовища мідної руди, кам'яного вугілля, свинцю, цинку, сурми, гіпсу, марганцю, вапняку, поташу, кухонної солі, платини, дорогоцінних каменів (сапфірів, рубінів і інш.). Є численні алювіальні розсипи золота і срібла.Населення 6,4 млн. ос., щільність 23,8 ос./км2 23%- міське.Лаос відрізняється національним, лінгвістичним і культурним розмаїттям. Країна налічує понад 130 етнічних груп і підгруп, що поділяються на три категорії з урахуванням типу розселення, культури та мови.Переважають (68%) групи, що говорять тайськими мовами - «низинні».«Верхні» лао, що говорять мовами австрало-азіатської сім'ї, становлять 22% населення, «Вершинні»лао 9% говорять мовами мяо-яо та тибето-бірманських груп і живуть переважно на півночі, в горах на висоті більше 1000 м. 1% населення становлять в'єтнамці, китайці та інші. У надрах Малайзії є запаси нафти і газу, руд олова, вольфраму, бокситів, заліза, тантало-ніобатов, міді, а також невеликі родовища бурого вугілля, руд марганця, титану, золота, ртуті, стибію, фосфоритів, каоліну. 70%-ліси.За даними перепису 2010 року, населення Малайзії складає 28334135 чоловік (44-е місце в світі) М’янма Ріки багатоводні, особливо влітку, під час мусонів. Ліси займають близько 60% території. Налічується понад 250 порід дерев. На узбережжі та на вологих схилах гір — вічнозелені тропічні ліси, у більш посушливих гірських зонах — ліси широколистяні (дуб, каштан та інші), у високогірній місцевості — хвойні. Тваринний світ М'янми багатий: слони, носороги, мавпи, олені, буйволи, антилопи, тигри, леопарди, ведмеді, змії (пітон, кобра), крокодили, черепахи..Кор.коп.:нафта свинець олово срібло золото. Населення 44 млн включаючи шан, карен, китайські й індійські меншості. Таїланд має в своєму розпорядженні багаті ресурси корисних копалин. Надра Т. містять природний газ, буре вугілля, олов'яні і стибієві руди, калійні солі, плавиковий шпат. Є також родов. нафти, горючих сланців, руд міді, заліза, цинку, свинцю, марганцю, вольфраму, ніобію, танталу, рідкісних земель, бариту, дорогоцінних каменів і невеликі родов. кам. вугілля, свинцю, золота, кухонної солі.Ліси-25%.За оцінкою на 2004 рік, в Таїланді проживає 64,87 млн. осіб. Чисельність населення країни за 1960–1990 подвоїлася.

13 Особливості цивілізаційного розвитку Вєтнаму, Лаосу і Камбоджі. В`єтнам Сучасна територія В’єтнаму була однією з найдавніших областей проживання людини, не випадково в цій країні культивується аж 1,5 тис. сортів рису – від сліпучо білого до майже чорного, що вважається особливо цілющим. Але перше державне утворення – Ванланг – виникло лише в VІІ ст. до н.е., з часом північ країни і південь сучасного Китаю увійшли до давньої федерації Намв’єт. У ІІ ст. до н.е. її завойовала імперія Західна Хань, але, незважаючи на більш, ніж тисячолітнє панування китайських феодалів (до 939 р.), в’єтнамський народ зумів зберегти самобутність своєї культури й мови. Після здобуття незалежності в північній і центральній частинах країни під управлінням династії Лі (1009-1225) утворилася єдина держава, найменована у 1069 р. „Великим В’єтнамом” – Дайв’єтом. Її політичний лад спирався на китайську традицію, а державною доктриною стало конфуціанство, країна була ніби „маленьким драконом” у тіні величезної імперії на півночі. Етнічні в'єтнамці. В'єтнамці виникли як окремаетнічна группа між 200 роками до нашої ери і II століттям нашої ери шляхом змішання людей індонезійської раси з в'єтнамськими й тайськими іммігрантами, а також китайцями, які прийшли на північ В'єтнаму і правили з II століття нашої ери. З часу прибуття китайців в'єтнамська цивілізація опинилась під сильним впливом Китаю і, через кхмерів і державу Чампа - Індії. Однак те, щов'єтнамцініколи не булипоглиненіКитаєм, вказує на те, що сильна місцева культура існувала тут ще за 700 років до китайськогоправління, яке закінчилося в 938 році нашої ери. Протягом двох тисячоліть етнічні в'єтнамці повільно просувалися на південь вздовж вузької прибережної смуги В'єтнаму, спочаткунанісши поразку тямам у XV столітті, а потім захопивши дельту Меконга (включаючи місце, де знаходиться сучасний Хошімін) у кхмерів у кінці XVII століття.В історичномуплані – це екзотична країна з на диво величезною кількістю пам’яток архітектури. Це по-справжньому вражає, якщоврахувати гігантський масштаб американських бомбардувань. За масштабом виконаної «роботи» американськими ВПС, які намагалися реалізувати на практиці тезу про вдовбування В’єтнаму в кам’яний вік, щільність бомбардувань тут значно перевищила «досягнутийрівень» Другої світової війни.Проте, дивом в’єтнамська цивілізація вистояла і навітьзбереглась в значнійкількості історичних об’єктів. Дуже показовим у цьому відношенні є комплекс споруд королівської резиденції в історичній столиці Хує, поблизу Данангу. Втрати від воєнних лихоліть, звичайно, відчутні, але те, що є, як і те, що не вдалося відновити місцевим реставраторам, справляє ґрунтовне враження. Камбоджа Кхмери, камбоджійці - нація, основне населення Камбоджі. Загальна чисельність - близько 14 мільйонів чоловік, з яких 12110065 живе в Камбоджі, близько мільйона людей - на півдні В'єтнаму і більше мільйона чоловік - в Таїланді.Кхмер або Цивілізація Ангкор з'явилися в період з 802 до 1431 рр.. нашої ери і тягнулися до сучасної Межі Таїланду - Бірми на Заході і УотФоу Лаосу на Півночі протягом свого піку.Поява цивілізації древніх Кхмерів ґрунтується на тому, що стародавні кхмерскі правителі прийняли правильну політичну доктрину свого часу, яка вказує на єдність серед людей.Крім того, вони розвинули інтелектуальну іригаційну систему, щоб керувати водою великої річки Меконг для розвитку сільськогосподарської діяльності, яка збільшувала процвітання цивілізації.Кхмерський Цивілізація довго гинула більш ніж 5 століть тому, але залишила видатні пам'ятники, такі як великі кхмерскі храми АнгкораУот і Байона, і численні унікальні скульптури як Апсара.Центр кхмерської Цивілізації - в області Ангкор, яка розташована на рівнині сучасної області Сиемреап на північ від Великого Озера Тонлесап. Усюди за течією кхмерської історії, королівський трон часто досягався сильними засобами з кровопролиттям.Були побудовані послідовні столиці різними королями в регіоні, недалеко один від одного; ці столиці - в області АнгкорУот і Ролуосе з різними назвами, такими як Харіхалара, Ясодхарапура, Джайенданадарі, Ангкор Том і кілька невідомих назв.Кхмерська народність склалася на початку нашої ери в процесі консолідації численних кхмерських племен, ймовірно споконвічних жителів Південного Індокитаю, з сусідніми індонезійськими племенами, при впливі вищої культури сусідніх країн, особливо Індії. У цей процес не були залучені племена кхмерів гірських, що жили у важкодоступних місцевостях. У антропологічному відношенні кхмери належать до південних монголоїдів, але володіють деякими веддоавстралоїднимі рисами, особливо сильно вираженими у гірських кхмерів.Основне заняття кхмерів - землеробство (рис, кукурудза); важливу роль відіграють розведення великої рогатої худоби та рибальство.Ні тіні сумнівів у тому, що кхмери прийшли до Камбоджі з Індії. Серед різьблених зображень на камені зустрічаються Рама і Хануман, люто борються з ракшасами (демонами), з індійського епосу Рамаяна.У 802 Джайяварман II заснував державу Камбуджадеша (в історичній літературі Ангкорський Камбоджа) в районі оз. Сап (суч. Камбоджа). Вибір місця визначався низкою умов, що пояснюють ту могутність, якої досягла нова імперія, що виникла на перехресті морських і сухопутних шляхів.Озеро буяло рибою, а аллювиальна рівнина дозволяла отримувати до чотирьох урожаїв на рік за допомогою розроблених кхмерами методів іригації. Багатство лісу поєднувалося з можливістю добувати в гірському масиві Дангрек, розташованому на північ, піщаник і глину, необхідні для будівництва гігантських архітектурних споруд.Джайяварман II розповсюдив серед кхмерів культ бога- царя, який ліг в основу розробленої його наступниками розгалуженої релігійної системи. На вершині гори була споруджена линга, і брахмани, що стали верховними жерцями культу, за допомогою медитації стали ототожнювати царя з Шивою, а линга стала вмістилищем його священної душі. Святилище, навколо якого виросла столиця, уособлювало міфічну індуїстську гору Меру, центр світобудови, тоді як монарх як "царя гори " оголошував себе володарем всесвіту.При найближчому розгляді виявляється, що під покровом індуїстської термінології та міфології ховалися ідеї і поняття, що зародилися в більш ранній період. Так, в Камбоджі, Тьямпа, на Яві і Балі існувало повір'я, що зведення храму -образу закріплює в камені сутність, або життєвий початок увічнює людини. Лаос Як свідчать археологічні дані, перші люди з'явилися на території сучасного Лаосу понад 10 тис. років тому. Імовірно, як в решті Індокитаю, тут спочатку мешкали представники негро-австралоїдної раси, а з 3–2 тисячоліть до н.е. на південь за течією Меконга спустилися аустро-азіати, що змінили їх, а розмовляли вони мон-кхмерскими мовами. У 7 ст. територія вздовж Меконга аж до нинішнього китайського кордону була підкорена кхмерскою державою Ченла, якій на зміну прийшла в 9 ст. Ангкорська держава.Землі середнього і верхнього Лаосу перетворилися в свого роду буферну зону між Ангкором і виниклою в 7 ст. тайською державою Наньчжао. Культурний вплив був на населення району і монського королівства Двараваті. Ймовірно, в цей період туди почали переселятися тайські племена, в тому числі майбутні лаолум. Перша лаоська держава, за переказами, виникла в 877. Протягом 11–13 ст. під натиском предків лаолуммон-кхмеркські народи лаотенг відступали в гори, а частково були перетворені в рабів (кха). У 13 ст. Південь Китаю та Індокитаю стали об'єктом експансії монгольської династії Юань, що підкорила Китай. Війська хана Хубілая знищили державу Наньчжао, викликавши новий прихід предків тайців на південь, а в 1284 поклали кінець державі Лао на Меконгу. Остання розпалася на різні дрібні князівства.

14. Здобуття новітньої державної незалежності країнами Індокитаю. Після капітуляції Франції перед гітлерівською Німеччиною на початковому етапі Другої світової війни маріонетковий уряд маршала Петена погодився на японську окупацію Індокитаю за умови збереження там французької колоніальної адміністрації. Японія перетворила регіон у сировинно-продовольчу базу для своєї армії й військової промисловості, у відповідь на репресії окупаційної влади на півночі В’єтнаму під керівництвом Комуністичної партії Індокитаю (КПІК) розпочався партизанський рух. Остання оформилася у жовтні 1930 р. на базі заснованої в лютому того ж року в Гонконгу Комуністичної партії В’єтнаму. У травні 1941 р. на VІІІ пленумі ЦК КПІК була прийнята резолюція про підготовку збройного повстання та рішення щодо створення спільно з націоналістичними організаціями Ліги боротьби за незалежність В’єтнаму – В’єтмінь. В умовах краху японського колоніального режиму номінальний глава в’єтнамської держави імператор Бао Дай змушений був зректися престолу, і 2 вересня 1945 р. лідер КПІК Хо Ші Мін (1890-1969 рр.) проголосив створення Демократичної Республіки В'єтнам. 12 жовтня була задекларована незалежність від Франції Лаосу, а наступного місяця на всенародному плебісциті в Камбоджі переважна більшість учасників теж висловилася за відокремлення від Парижа.Однак уже наприкінці вересня 1945 р. французькі війська за підтримки британських союзників зайняли Сайгон (від однойменної річки, в перекладі з в’єтнамської – „піщаний берег”) і невдовзі поширили свій контроль на південь В'єтнаму, Камбоджу й Лаос. Тому в березні наступного року Хо Ші Мін змушений був підписати у Ханої (в’єтнамською – „оточений річкою”) із французьким представником компромісну угоду, за якою незалежна В'єтнамська республіка входила до Французького союзу й поряд із Камбоджею та Лаосом ставала членом Індокитайської федерації. Але подальші переговори щодо державного статусу окупованих французами Центрального (Аннам) і Південного (Кохінхіна) В'єтнаму ні до чого результативного не привели. До початку 1950 р. в'єтнамська Народна армія звільнила значну частину території з населенням у 20 млн. чол., і 14 січня президент ДРВ Хо Ші Мін звернувся до всіх держав світу із пропозицією встановлення дипломатичних відносин. 30 січня це зробили Москва й Пекін, за їхньою допомогоюВ'єтмінь зміг модернізувати свої збройні сили й завдати французьким військам кілька серйозних поразок. Тоді на допомогу Парижу прийшли США, на початку 1954 р. Д.Ейзенхауер виступив із так званою "теорією доміно", за якою поразка західних держав в Індокитаї неминуче мала привести до втрати усієї Південно-Східної, а потім і Південної Азії. Разом із тим, пам'ятаючи про Корейську війну, американський президент не відважувався на безпосереднє втручання в конфлікт, натомість висувалася ідея його інтернаціоналізації та посилення фінансування французьких і маріонеткових військ.Але основні сили французького експедиційного корпусу тоді вже були блоковані Народною армією В'єтнаму у фортеці Дьєнб'єнфу на північному заході країни. Зневірившись у перемозі, Париж пристав до радянської пропозиції щодо скликання міжнародної конференції для розгляду, за участю КНР, заходів відносно послаблення напруженості на Далекому Сході.Вона відкрилася в Женеві 26 квітня 1954 р. за участю міністрів закордонних справ США, СРСР, Великої Британії, Франції та інших зацікавлених держав. Оскільки делегація КНДР вимагала міждержавних переговорів із Півднем на рівноправній основі, а Сеул наполягав на проведенні вільних виборів під контролем ООН, з 8 травня учасники наради приступили до офіційного розгляду індокитайської проблеми. Саме напередодні капітулював французький гарнізон Дьєнб'єнфу, що зробило представників ДРВ помітно непоступливішими. 21 липня 1954 р. Женевська нарада увінчалася укладенням угод з Індокитаю, втілених у 12 документах. Сторони заявили про повагу суверенітету, незалежності, єдності, територіальної цілісності В'єтнаму, Камбоджі й Лаоса, зобов'язалися утримуватися від будь-якого втручання в їхні внутрішні справи, а також консультуватися з кожного питання, переданого їм створюваною міжнародною комісією зі спостереження та контролю за перемир'ям, Франція мала вивести всі свої війська з регіону. Політичне урегулювання передбачалося здійснити шляхом проведення загальнонаціональних вільних виборів: у Камбоджі та Лаосі - в 1955 р., а у В’єтнамі - не пізніше липня 1956 р., для розмежування сил воюючих сторін там встановлювалася тимчасова військова демаркаційна лінія трохи південніше 17-ї паралелі, частини Народної армії ДРВ відводилися на північ, французи й баодаєвські сили - на південь протягом 300 днів. Окремо зазначалося, що "військова, демаркаційна лінія є тимчасовою і не може бути витлумаченого в якості будь-якого політичного чи територіального кордону". Північнов'єтнамські "добровольці" мали залишити Камбоджу (місцеві комуністичні формування підлягали демобілізації та включенню в королівську армію) і Лаос (національні комуністичні сили до політичного врегулювання передислоковувалися у північно-східні провінції). Заборонялося будь-яке переслідування осіб, що співпрацювали під час війни із супротивною стороною, усі три країни Індокитаю мали зберігати нейтральний статус.

15. Парламентська монархія в Камбоджі й Таїланді. В 40-е годы в Камбодже шел процесс зарождения национального самосознания.Формирование первых политических партий, появление местной прессы сопровождалось ростом политической активности городских слоев населения.Подъем националистических настроений среди кхмерской интеллигенции, как светской, так и религиозной, опровождался призывами к освобождению от колониальной зависимости. В этот период шла диверсификация политической элиты: появились новые энергичные деятели, как представители королевского дома, так и средних городских слоев.В их концепциях модернизации страны монархии отводилось важное, но не определяющее положение в будущей политической системе Камбоджи. 2. В середине 40-х годов в Камбодже возникли вооруженные формы борьбы за независимость – движение «Кхмер Иссарак», представлявшее собой разрозненные группы вооруженных повстанцев во главе с лидерами различной политической ориентации. Несмотря на разность подходов к вопросу о путях и методах восстановления национального суверенитета, все националистические течения, действовавшие в Камбодже в этот период, были едины в том, что король является препятствием на пути получения независимости. Сам король и значительная часть членов королевской семьи считали, что Камбоджа пока «не готова» к самостоятельной государственности. Негативное отношение к личности монарха со стороны части нтеллигенции переносилось и на сам институт монархии. 4. Традиционно монархия играла огромную роль в жизни камбоджийского общества. Вся многовековая история кхмерского общества неразрывно связана с институтом монархии. В глазах камбоджийцев монархия не была дискредитирована за столетие французского колониального господства. Французы, осознав всю важность института монархии, чтобы обеспечить лояльность населения, сохранили его. Лишив монарха реальной власти, французская колониальная администрация усилила его символическую роль. В результате, король и в колониальные времена оставался символическим центром политической системы, главной фигурой в идеологической сфере. Однако реальная власть в стране стала прерогативой французской администрации. В 1941 г. на престоле короновался 18-летний Нородом Сианук. Это стало знаковым событием. Молодость короля вселяла в политически активную часть городского населения надежду на перемены, а французам давала уверенность, что они продолжат оказывать влияние на свою колонию посредством управляемого и лояльного монарха. Однако Нородом Сианук со временем оказался не только самостоятельным политиком, но и в некотором роде – нарушителем традиций. В середине 40-х годов политическая система Камбоджи претерпела определенные изменения, появились новые политические институты – партии, парламент, конституция, которые стали играть важную роль в жизни городского общества. Чтобы поднять престиж монархической власти и изменить соотношение политических сил в обществе, Н. Сианук предпринял ряд действий, во многом выходивших «за рамки» традиции. В 1953 г. король начал т.н. «Королевских крестовый поход за независимость», фактически перейдя в лагерь повстанцев в глазах колониальной администрации и прервав вековое тесное сотрудничество кхмерской монархии и французов. Король предпринял серию энергичных зарубежных визитов, в ходе которых активно апеллировал к мировой общественности. В 1953 г. он объявил всеобщую мобилизацию, объединив под свои знамена различные группы националистов. В результате, 9 ноября 1953 г. камбоджийцы получили формальную независимость из рук самого монарха. Монарх же получил пожизненное звание «отца независимости». В конце 1953 г. король организовал военную операцию «Самакки» по умиротворению леворадикального движения «Кхмер Иссарак» в северо-западных районах страны, которое не пользовалось поддержкой основной массы населения. В ходе операции Нородом Сианук ел и спал в палатках вместе с рядовыми солдатами –создавался новый образ демократичного монарха, живущего одной жизнью со своим народом, подобного чему никогда не было раньше. Активное вмешательство короля в политику в 1949-53 гг., вплоть до возложения на себя функций премьер-министра, также не имело аналогов в истории кхмерской монархии. Согласно традиции, кхмерский монарх, как правило, не принимал конкретных решений сам, делегируя эти полномочия своим сановникам. Нородом Сианук повысил авторитет института монархии в непростой для страны период времени, когда чисто символические функции стали недостаточны и встала необходимость вернуть монархии реальную роль в политическомпроцессе, созвучную времени. Р ежим червоних кхмерів (1975-1979) Новий режим не влаштував народні маси, вони чинили опір. Пол Пот пообіцяв народу побудувати новий світ, без корупції і нерівності, світ, у якому всі знайдуть справжню свободу. Про те, що таке «свобода по-полпотівськи», жителі країни дізналися практично одразу після захоплення влади «червоними кхмерами» у квітні 1975 року.Для початку країну перейменували у Народну республіку Кампучію. Другим кроком стала ліквідація міст. Після започаткування «чистого, безкласового суспільства» пішли нові «експерименти»: скасування грошового і товарного обігу, заборона релігій, ліквідація системи освіти й інституту сім'ї. По суті, країна була перетворена на один величезний концтабір. Насунула хвиля масових страт, людей забивали палицями, мотиками, розстрілювали. Майже 5 років правили країною полпотівці, які знищили за цей час за різними оцінками від 1 до 3 млн людей. Політику геноциду було припинено у січні 1979 року завдяки повстанню патріотичних сил (Єдиний фронт національного спасіння Кампучії) за підтримки частин В'єтнамської народної армії.Колись столицю Камбоджі Пномпень називали «східним Парижем». У січні 1979 року він нагадував місто після вибуху нейтронної бомби. У колись тримільйонній столиці не було жодного (!) жителя. І хоча нелюдський режим було повалено, мир і спокій не прийшли на камбоджійську землю.Майже 20 років країну хвилює політична конфронтація. До міжнародного лексикону увійшло таке поняття, як «камбоджійська проблема». Після виведення в'єтнамських військ у 1989 році і підписання мирної угоди Камбоджа на деякий час вільно зітхнула від політичних проблем. У 1993-му році навіть були проведені загальні вибори, незважаючи на спроби «червоних кхмерів» зірвати їх. У результаті був створений коаліційний уряд з двома прем'єр-міністрами. Насамперед уряд розгорнув активний наступ на «червоних кхмерів», вигнавши їх з території Камбоджі до сусіднього Таїланду. Проте після цього прем'єрам Хун Сену і Ранаріту (сину короля Сіанука) в одному кабінеті стало тісно. Обидва прем'єр-міністри прагнули залучити на свою сторону вихідців із середовища «червоних кхмерів», і влітку 1997 р. Хун Сен знайшов привід, щоб відправити у відставку принца Нородома Ранаріда і його політичних союзників. На місце Ранаріда був призначений Унг Хуота. Колишнього першого прем'єр-міністра було звинувачено в тому, що у вигнанні він готував змову і займався контрабандою зброї. У липні 1997 р. сталися збройні сутички між прибічниками двох ворогуючих партій, що спричинило урядову кризу.Щоб надати своїй владі легітимності, Хун Сен 26 липня 1998 р. провів вибори до Національних зборів. Однак результати виборів були заперечені опозицією, яка вважала несправедливим розподіл мандатів. Демонстрації та інші акції протесту, що супроводжувалися сутичками з людськими жертвами, тривали протягом чотирьох місяців, доки Хун Сен і Ранарід не погодилися на формування коаліції. Єдина посада прем'єр-міністра відводилася Хун Сену, а Ранарід 25 листопада 1998 р. був обраний головою Національних зборів. Через 5 днів був затверджений коаліційний уряд. Домовленості вдалося досягнути також і з питання створення верхньої палати — сенату. Єдиною опозиційною силою залишається партія Сама Ренси. Королівство Таїланд. Королі безконтрольно правили Таїландом до 1932 року, коли в результаті безкровної революції, що очолювалася чиновниками і військовими, абсолютну монархію змінила монархія конституційна.У сучасному Таїланді король зберігає важливі позиції в суспільному житті, його персона вважається священною, втілюючи собою силу, що об'єднує суспільство. Король є головою держави і верховним головнокомандувачем, за рекомендацією голови Національної асамблеї призначає прем'єр‑міністра та затверджує список членів кабінету. Монарх має право розпускати палату представників і оголошувати в країні військовий стан.Нинішній монарх — Пхуміпон Адульядет (Рама IX) — вступив на престол 9 червня 1946 року (коронований 5 травня 1950 року). Пхуміпон Адульядет є монархом, що має найтривалішій час царювання у світі.Найвищим законодавчим органом Таїланду є двопалатна Національна асамблея (парламент), що складається з Сенату і Палати представників. За конституцією 1997 року, обидві палати парламенту є виборними і включають 500 депутатів в Палаті представників і 200 депутатів в Сенаті. Членів обох палат обирає народ Таїланду, за винятком 50% членів Сенату, які призначаються монархом. Нижня палата (Палата представників) обирається на 4 роки, Сенат — на 6 років.Сенатори не повинні належати до політичних партій, більшість з них складають армійські і поліцейські чини. Кандидати в Палату представників на виборах можуть бути як партійні, так і незалежні, ті, хто бореться за право потрапити до парламенту як по одномандатних, так і по багатомандатних округах.Головою Національної асамблеї є голова верхньої палати — Сенату, а спікер палати представників виконує функції його заступника.Право голосу надане всім громадянам країни старшим 20 років, що мають достатній рівень письменності.Виконавча влада покладена на уряд на чолі з прем'єр‑міністром, який з 1992 року призначається тільки з числа депутатів Національної асамблеї загальним голосуванням нижньої палати строком на чотири роки. Кандидатуру прем'єр-міністра також має затвердити король Таїланду. До уряду Таїланду входять до 44 міністрів, що призначаються прем'єром. Як правило, кабінет міністрів формується на основі багатопартійної коаліції, що має більшість в парламенті.Вища судова інстанція — Верховний суд — розглядає особливо складні справи і заслуховує апеляції, а також вирішує спори, пов'язані з проведенням виборів. Трактування положень Конституції королівства доручене спеціальному Конституційному трибуналу.