Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів придбання знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).
Початкову структуру пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкту (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму і агностицизму.
Існує декілька типів пізнання:
'міфологічне
тип пізнання характерний для первісної культури (тип цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво — наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які для носія міфологічного пізнання предстають реальними учасниками його повсякденного життя). Міфологічне пізнання характеризується персонофікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом.
релігійне
об'єктом релігійного пізнання в монотеїстських релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.
Ціль релігійного пізнання в монотеїзмі — не створення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в його свідомості вимогу етичного оновлення.
У Новому Заповіті метод релігійного пізнання сформульований самим Ісусом Христом в «заповідях блаженства»:
«Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.» (Мф.,5,8)
філософське
філософське пізнання є особливий тип цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. У його склад входять: гносеологія, онтологія.
В процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце людини в нім, але і показати, якими вони повинні бути, тобто прагне створити ідеал.
чуттєве
для характеристики цього типу пізнання допустимо привести слова з книги Буття «Пізнав Адам Єву, і народила Єва сина».
Наукове
21.3Визначте мислителів, з іменами яких пов’язана розробка вчення про ноосферу:
б) Леруа Е. в) В. Вернадський е) Т. де Шарден
Понятие «Ноосфера» было предложено профессором математики Сорбонны Эдуардом Леруа (1870—1954), который трактовал ее как «мыслящую» оболочку, формирующуюся человеческим сознанием. Э. Леруа подчёркивал, что пришёл к этой идее совместно со своим другом — крупнейшим геологом и палеонтологом-эволюционистом и католическим философом Пьером Тейяром де Шарденом. При этом Леруа и Шарден основывались на лекциях по геохимии, которые в 1922/1923 годах читал в Сорбонне Владимир Иванович Вернадский (1863—1945).
Білет 22:
22.1.
Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:
1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва;
2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста;
3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук);
4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);
5) осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає “Знання – сила”
6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;
7) поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;
8) людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;
9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як “подобу божу”, як “вінець творіння”, то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.
Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.
1. Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).
2. Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.
3. Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. “Людина – машина” – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.
4. Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.
5. В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.
Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).
Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.
Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.
22.2. Форми та рівні пізнання
Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з "живого споглядання".
Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення. Всі ці форми, як і пізнання в цілому, опосередковані та обумовлені практикою, і тому не можуть бути зведені, як це робилось метафізичним споглядальним матеріалізмом, до пасивної чуттєвості ізольованого індивіда. В філософії відзначається, що і чуттєве відображення основою своєю має практичне предметно-чуттєве перетворення суб'єктом світу, освоєння ним матеріальної та духовної культури, результатів попередніх етапів розвитку пізнання.
Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття — це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.
Більш складною формою відображення є сприймання.
Сприймання — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній ди їх на органи чуття людини. Сприймання — це цілісний, багатоас-пектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна — спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.
Відчуття та сприймання хоч і виступають у процесі пізнання основою, на якій виростає знання про внутрішні та зовнішні властивості дійсності, є багатосередніми, конкретно-ситуативними формами чуттєвого відображення, що обмежує їхні можливості та активність у відображенні дійсності і вимагає переходу до більш високої форми — уявлення.
Уявлення — це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення — це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.
Чуттєве відображення, як уже зазначалося, є джерелом будь-якого знання про дійсність. Проте виділення чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише в тому випадку, коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність. Взагалі ж чуттєве відображення лише в тому випадку приймає статус знання, коли воно функціонує в органічній єдності з діяльністю мислення, підпорядковане його категоріальному апарату, спрямовується ним і, опосередковуючись практикою, містить в кожній із своїх форм людський смисл і значення.
Чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною стороною пізнання, все ж обмежені в своїх можливостях давати істинне знання, оскільки чуттєво даний предмет завжди переживається в безпосередній єдності з суб'єктом. Тому знання про дійсність, якою вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення.
Мислення — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.
Поняття — це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку, тому самі вони мають бути рухливими, гнучкими, діалектичними. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях. Якщо нові знання не вкладаються в рамки старих понять, то відбувається зміна понять, уточнення їхнього змісту або створення нових. Поняття своїм логічним змістом відтворює таку діалектичну закономірність пізнання, як зв'язок одиничного, особливого і загального, хоч у понятті вони і не розчленовані. Їхнє розчленування і виявлення співвідношення розкривається в судженні.
Судження — це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення. По суті справи, зв'язок між поняттями виражається в судженнях, а самі поняття є наслідком діяльності мислення у формі суджень, системи їх. Будучи формою вираження змісту понять, окреме судження не може певною мірою розкрити цей зміст. Формою всебічного розкриття змісту понять може бути лише система суджень, що виражає їхній необхідний і закономірний зв'язок, тобто умовивід.
Умовивід — це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні — рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні — рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією — в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.
Єдність чуттєвого та раціонального моментів у пізнанні, зрештою, обумовлена суспільно-історичною практикою, але безпосередньо вона втілюється і виявляється в діяльності такої пізнавальної здібності людини, як творча уява, яка в своїх образах відображає зміст уявлень раціонально оформлених пізнавальних ситуацій. Уява, основуючись на оперуванні конкретно-чуттєвими образами, має при цьому риси опосередкованого узагальненого знання; вона бере участь у формуванні нових понять, і в той же час є наочно-чуттєвим результатом мислення. Уява — це вид пізнання, що формує і нові конкретно-чуттєві образи та поняття і здійснює перехід від чуттєвого до раціонального, узагальнюючи і вербалізуючи чуттєві образи, а також надаючи конкретно-наочного характеру формам мислення, синтезуючи чуттєве відображення та мислення в єдину систему. Уява — це специфічний сплав чуттєвого та раціонального в пізнанні, де чуттєвість є основою, матеріалом для творення образів уяви, а мислення відіграє програмуючу роль, дає змогу логічно "добудувати" цілісний і загальний образ дійсності. Уява — це пов'язаний з перетворенням наочної ситуації за допомогою мислення спосіб вирішення пізнавальних проблем і формування нового знання, нових образів дійсності: ідей, цілей діяльності, ідеальних образів майбутнього.
Пізнання, даючи адекватне відображення дійсності і озброюючи людину знаннями законів її функціонування та розвитку, які необхідні для цілеспрямованого перетворення дійсності, теж має бути творчим процесом. Специфіка творчості у пізнанні проявляється у тому, що це процес діалектичної єдності найбільш сильно вираженої активності суб'єкта і максимальної об'єктивності змісту результатів його пізнавальної діяльності. Шляхи реалізації пізнавальної творчості багатогранні: вони проявляються і в розкритті природи об'єкта; і в пошуку методів та форм реалізації процесу пізнання; і в розумінні, інтерпретації та осмисленні досліджуваних явищ; і в перевірці істинності та достовірності отриманих знань; і в їх практичному застосуванні.
Отже, пізнавальна творчість реалізується як у процесі формування знання, так і в процесі його теоретичної інтерпретації, у виявленні та осмисленні його сутності, сфери застосування і значимості, а також у практичному використанні. В процесі пізнання об'єктивні зв'язки та процеси відображаються в специфічно людських пізнавальних формах: поняттях, судженнях, ідеях, концепціях, теоріях і т.д. Іншими словами, справи природи людина перекладає на свою власну мову.
Творчість у пізнанні проявляється і в тому, що пізнання творить і самі форми відображення, розробляючи відповідну логіку, засоби та методи, а також через реалізацію усіх пізнавальних здатностей людини: форм чуттєвого відображення, раціонального пізнання, творчої уяви, але найбільш яскраво — інтуїції.
Інтуїція — це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція — це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність — як результат.
Слід розглядати інтуїцію в єдності з логічними засобами та формами пізнання. В найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння.
Розуміння — це процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Розуміння — це форма освоєння дійсності (практичного і пізнавального), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта. При цьому оточуюча людину реальність виступає перед нею як носій смислу та значення, які необхідно освоїти, осягнути, інтерпретувати. Все це неможливо здійснити виключно засобами раціонального пізнання. Тут необхідна діяльність усіх людських здібностей у їхній органічній єдності, як усвідомлюваних, так і тих, що функціонують, не усвідомлюючись суб'єктом, в тому числі й інтуїції.
У свою чергу, в кожному акті інтуїції в прихованому вигляді присутня логіка, не усвідомлена, але така, що обумовлює можливість пояснення змісту інтуїтивно отриманого знання. Діалектика логіки й інтуїції наочно проявляється в діалектиці пояснення та розуміння як необхідних моментів пізнавального процесу.
Пояснення — це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояснення є наукове пояснення, яке грунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів. Основою наукового пояснення є загальні категоріальні схеми, які відображають різноманітні взаємозв'язки та взаємозалежності дійсності. Пояснення — це важливий стимул розвитку пізнання, його категоріального та концептуального апарату, а також основа розробки критеріїв та оцінок адекватності знання. Будь-яке пояснення будується на основі того чи іншого розуміння дійсності, яке характеризує цілісність знання, його осмисленість і певну оцінку. Розуміння — це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначимі цінності людської життєдіяльності та культури. Теоретичне освоєння дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а й розуміння цього світу.
3нання, пояснення та розуміння — це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона накопичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику. Але таке накопичення та розвиток знань передбачає також їхнє періодичне упорядкування та переосмислення, що веде до поглиблення розуміння світу та способів діяльності в ньому. Це процес одержання нових знань, їх генерування, осмислення та оцінка, пояснення та розуміння, що завжди реалізується лише на основі єдності та взаємодії логічних та інтуїтивних компонентів свідомості.
Мислення, окрім логічних законів, що виражають абсолютно точні і строго визначені зв'язки між висловлюваннями та їхніми елементами, спирається й на певні принципи ймовірного регулювання, які хоч і не гарантують безпомилкового вирішення проблем, все ж забезпечують рух наукового пошуку в належному напрямку. В процесі наукового дослідження суб'єкт змушений, хоче він того чи ні, переривати поступове логічне міркування інтуїтивними стрибками. Логіка та інтуїція — це два взаємообумовлених механізми наукової творчості, що доповнюють один одного і не існують ізольовано один від одного.
Отже, пізнання в цілому і всі його форми, етапи залежать від рівня розвитку практики, хоч ця залежність не є раз і назавжди встановленою, незмінною. Вона теж історично змінюється, що і лежить в основі виділення рівнів пізнання, які відрізняються передусім характером зв'язку з практикою, якістю завдань та результатів, а також формами, засобами, методами.
22.3. б) закон народонаселення,
Білет 23:
23. 1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії
Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії
Без сумніву, досить велика кількість їх назвала б німецьку класичну філософію. Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кілька тисячолітнього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.
Причини виделення:
німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом
крім того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної
вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, надала їм нового трактування)
Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири про-• відні принципи, які широко використовуються сучасною наукою.
► активності або діяльності
• системності знання
► розвитку
■ рефлексії
в основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність, ми знаємо дише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності
будь-яке знання набуває свого обгрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань
у світі все пов язане з усім; цей загальний зв язок резюмусться єдиним результатом -розвитком
розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен кроку процесах буття входить у єдине цйіе Тому розвиток постає поглибгенням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток пізнання відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомченого, від усвідомленого частково - до усвідомленого повніше та ін.
* Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; ввійшли вони також: і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різних планів.
23.2.
Правда, хиба, істина-їхня єдність та відмінність між ними. Прихильність як прояв духовності | Надрукувати |
Існування людини як свідомо діючої істоти неможливе без двох різних світів, що визначають її життєдіяльність. За безпосередню умову людського буття слугує не тільки матеріальний світ, а й світ духу, наявного знання, культури в цілому. Для людини важливе значення має усвідомлення взаємозв'язку і взаємозумовленості цих світів, оскільки часом виникають різні світоглядні проблеми, в яких загострюється питання існування людини. Яскравим образом цього "загострення" є те, що окреслюється поняттями "істина", "правда", "хиба".
Поняття "правда", "хиба", "істина" виявляють і визначають особливі взаємозв'язки та відношення між людськими уявленнями й дійсністю. Ці особливості окреслені духовним сприйняттям знання.
Знання як відображення дійсності, зміст яких (добутий людиною) не залежить від людини, називають об'єктивними. Для визначення таких знань користуються поняттям "істина". Істиною називають відповідність уявлень, висловлювань об'єктивній дійсності. Істина — це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності.
Саме наука, орієнтуючись на відкриття об'єктивних (незалежних від уявлень) властивостей дійсності, ставить за мету осягнення істини.
Однак здатність людини свідомо спрямовувати свою діяльність спочатку реалізується через створення в уяві двох образів світу: об'єктивно існуючого (недосконалого) і бажаного (омріяного). Перший не збігається з уявленнями про ідеали добра, краси, істини. Другий відповідає цим ідеалам. Визначення відмінностей між першим і другим, тотожності між ними здійснюється через поняття "правда". Отже, правда — поняття, яким визначається відношення об'єктивної дійсності до людських ідеалів буття.
Правда — це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини.
Щодо уявлень про об'єктивну дійсність згідно з людськими ідеалами, то саме людина є ніби критерієм оцінок притаманного об'єктивній дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об'єктивною істиною, вони суб'єктивні. Слід пам'ятати, що саме віра, надія, любов є засадами творчої діяльності людини, яка цілеспрямовано змінює світ, відповідно до існуючих ідеалів, уявлень про можливе поліпшення дійсності. Чим більша відмінність між світом і людськими ідеалами, тим гостріше відчувається потреба у наближенні до них життя, усвідомлюється сенс існування задля правди як життя згідно з ідеалом.
Незважаючи на суб'єктивне джерело формування, правда — це знання про стан речей, до якого небайдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу.
Зазначимо, що поряд із процесом перетворення істини на правду (виникнення небайдужого ставлення до відомих властивостей дійсності) відбувається процес протилежний — рух від правди до істини.
Рух від правди до втілення бажаного у дійсності може супроводжуватися втратою гостроти протистояння бажаного і дійсного. Бажане стає фактом буття: сконструйована машина, збудований будинок тощо. Трансформування бажаного у факт істинного буття веде до втрати людиною сенсу буття в цьому бажаному. Отже, перетворення правди на істину приводить до набуття бажаним позалюдського існування. Тепер сенс існування людини переміщується з уже здоланого у щось інше. Тому правда — ніби "жива" істина, а істина — "застигла" (здобута) правда. За правду людина стоїть, до істини рухається. Згідно з правдою людина живе, істину — захищає.
Усвідомлення людиною своєї правди свідчить, що настав момент, коли своє життя людина перетворила на об'єкт самопізнання та волі, що вона відрізняє себе дійсну від бажаної. Таке усвідомлення стає основою для самозміни, саморозвитку особистості. Тому правду ми можемо назвати і принципом формування світу реального відповідно до образу світу належного. Розглядаючи правду як принцип, її іноді називають "крилами" можливого, перетворюючою світ силою, яка виявляє істинний сенс людського життя.
Якщо людина не відрізняє об'єктивно існуючу дійсність від ідеалу, вона помиляється. Іноді цю відмінність приховують свідомо — це неправда. Якщо окремі люди свідомо створюють перешкоди на шляху до досягнення омріяного, яке відповідає суспільним ідеалам, — це кривда.
23. 3. в) суспільне матеріальне виробництво
Білет24:
24.1
Іммануїл Кант - творець німецької класичної філософії. Основні ідеї І. Канта
Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724-1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград).
Філософська діяльність /. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я. Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу висловився так: "На шляху людської освіченості існує місток, обминути який неможливо; ім 'я цьому місткові - Іммануїл Кант".
У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності /. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища.
Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період - дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії
Кант "перевернув " це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,.. з іншого - з експериментами,.. щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує все.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання ".
Аналогія з наслідками відкриття М.Коперникатут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю, а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?
По-перше, ► Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом
По-друге, ► людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.
По-третє, > у концепції 1.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть Ті зв'язки з дійсністю і, відповідно, - ширшими знання. "Коперниканський переворот" І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.
Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.
І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які нам надається реальність та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.
Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і не-впорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.
Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми - категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні "- переддосвідні, позадосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.
Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття; останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття. Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.
Отже, досвід - це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина - це не просто людина, яка багато що бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки.
Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Як учить Кант, на це запитання не існує ствердної відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто те, що вже є результатом інтелектуального синтезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об'єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).
Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз і ні, бо, за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід - це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду - предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту -розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом - у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також, що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза /. Канта: "Мені довелося обмежити (окреслити межі) розум, щоб звільнити місце для віри".
Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори ", а не "знизу ", що без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що
сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії /. Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантом, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.
До надбань філософії /. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.
Глибокими і повчальними були ідеї/. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.
Методи наукового пізнання
Спостереження — це впорядкована система фіксування та сприйняття властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту.
Спостереження не є пасивним.
Досвід — це різновид, частина практики. Часто термін "досвід" вживають у вужчому сенсі, ніж експеримент, як набуті знання в процесі практики, життя.
Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності. Це свідоме, активне втручання у досліджуваний процес (планомірний підбір приладів, пристроїв та регулювання умов тощо), багатократне повторення процесу відповідно до певних схем (матриць) заради досягнення (підтвердження чи спростування) певного результату. Проведення експерименту передбачає визначення цілей на основі наявних теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики та розвитку науки; теоретичне обґрунтування умов експерименту; розробку основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; спостереження, вимірювання та фіксування виявлених під час експерименту властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта; статистичну обробку результатів експерименту й попередню класифікацію та порівняння статистичних даних. Експеримент — основна форма пізнання в природознавстві й технічних науках.
Аналіз і синтез — теоретичні методи наукового пізнання, альтернативні, діалектичне суперечливі й водночас взаємо-зумовлені. Аналіз — метод, сутність якого полягає у виконанні (матеріального чи ідеального) розчленування предмета, явища на частини й дослідження кожної з них. Синтез — це зворотний метод, сутність якого — в об'єднанні раніше виокремлених частин, ознак, відношень предмета в єдине ціле.
Індукція — метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб мисленого сходження від одиничних суджень (знань) до загальних, міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, вона органічно пов'язана з нею.
Дедукція — метод пізнання, за допомогою якого на основі загального логічним шляхом із необхідністю виводиться нове знання про окреме. На противагу індукції, тут відбувається сходження від загального до одиничного. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується стосовно всього класу предметів, стверджується або заперечується й стосовно кожного предмета цього класу".
Аксіоматичний метод. Це метод теоретичного пізнання та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще в античності, зокрема Платоном та Арістотелем. Остаточне його утвердження пов'язують з появою "Начал" Евкліда. Прикладом аксіоматичного підходу до побудови теоретичного знання може бути й теорія відносності А. Ейнштейна.
Гіпотетико-дедуктивний метод — метод наукового пізнання, що ґрунтується на висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції.
Відсторонення від конкретних характеристик — не самоціль абстрагування, а засіб виявлення нових сторін, властивостей предмета, які приховані за безпосередництвом реального, чуттєво-існуючого. Дійсність в абстракції спрощується, схематизується, огрублюється. Тому діалектична теорія пізнання не зупиняється на абстрагуванні, а, застосовуючи принципи, закони та категорії діалектики, переходить до конкретного в мисленні, в теорії.
Моделювання — це вивчення об'єкта на основі його копії (моделі), що замінює оригінал і є предметом наукового інтересу. Це опосередкований метод наукового пізнання. Застосовуючи абстрагування, узагальнення, ідеалізацію, можна виокремити, а потім відтворити й досліджувати саме ті параметри, характеристики чи властивості змодельованих об'єктів, які не піддаються безпосередньому пізнанню.
Аналіз методів наукового пізнання, їхнього змісту, специфіки, значення дає змогу зрозуміти науковий метод як внутрішню закономірність руху людського мислення або як "пересаджену" та "переведену" в людську свідомість об'єктивну закономірність, що використовується як знаряддя, пояснення та перетворення світу. Методи обумовлюються особливостями предмета пізнання, законами розвитку, зафіксованими в свідомості суб'єкта. Метод формується й розвивається в процесі активного впливу суб'єкта на об'єкт, твориться суб'єктом, але визначається об'єктом пізнання. Завдяки методам наукова думка спрямовується відповідно до природи досліджуваного об'єкта і є адекватною йому.
24.3. б) галузь знань про перспективи суспільного розвитку
25.1
Й Фіхте (1762, Рамменау, – 1814рр., Берлін), нін. філософ і суспільний діяч, представник нім. класичного ідеалізму. Спираючись на суб”єктивно-ідеалістичний принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процесс його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що знаходяться в єдності суб”єкта (Я) і об”єкта (не-Я). Взаємодія цих протилежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу.
Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Логічним резкльтатом його вчення є соліпсизм. Але серед суб”єкт.-ідеаліст. міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію протилежностей.
Але суб”єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об”єктивно-ідеалістична ф-фія тотожності, основоположником якої був Ф.Шеллінг (1775-1854 рр.). Виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя “Я і середовище”, показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживой природи. Намагаючись узагальнити досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала, яке, на його думку, повинно бути вищим від суб”єкта, природи і духу, з якого виводилось би як перше, так і друге. За таке першоначало Шеллінг приймає субстанцію, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму, існує одночасно як суб”єкт-об”єкт, як абсолютна єдність духовного і природного. Але він не заходить відповіді на питання про те, який саме механізм виникнення із абсолюту конкретних кінцевих речей. Шелінг висунув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх теоретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за розв”язання яких узявся Гегель.
25.2
методи нанкового пізнання.
метод наукового пізнання — це спосіб побудови та обгрунтування системи наукових зТїань~або*су1супність, послідовність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання. На емпіричному рівні застосовують такі специфічні методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.
Спостереження —це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах. Здійснення спостереження передбачає постановку та усвідомлення пізнавальної мети, а також фіксування вихідних відомостей про об'єкт. Структурними компонентами спостереження є: сам спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження — прилади, установки, знаряддя. Отримані в результаті спостереження дані у подальшому аналізуються, класифікуються, у разі необхідності на їх основі можуть будуватися схеми, таблиці, графіки, діаграми.
Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання — це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.
Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізнання, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Експеримент широко застосовують не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами. Проведення експриментальних досліджень передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій: 1) визначення мети експерименту на основі наявних знань; 2) обгрунтування умов експерименту; 3) розробка основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; 4) спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту властивостей досліджуваного об'єкта; 5) статистична обробка результатів експерименту; 6) класифікація та порівняння статистичних даних.
Аналіз — це процес поділу у думці або фактично предмета на складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою всебічного вивчення цих частин і предмета як цілого.
Синтез — це процес поєднання в єдине ціле частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета, роз'єднаних у процесі аналізу
Абстрагування — це відволікання від певних властивостей та відношень об'єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.
Узагальнення — це метод наукового пізнання, за допомогою якого здійснюється сходження до загальних ознак та властивостей певного класу об'єктів, перехід від одиничного до особливого і загального, від менш загального до більш загального.
Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення чи гіпотези.
Дедукція — це метод пізнання, за допомогою якого на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме
Моделювання — це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, що є предметом наукового інтересу. Моделювання — це опосередкований метод наукового дослідження об'єктів, коли безпосереднє вивчення їх з певних причин неможливе, ускладнене, чи недоцільне.
Ідеалізація — це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти.
Аксіоматичний метод — це метод дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами.
Гіпотетжо-дедуктивнж метод — це метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції.
Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її особливостями; це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності.
Логічний метод — це метод, за допомогою якого мислення відтворює реальний процес розвитку об'єкта пізнання.
25.3
г) I пол. XX
26.1
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.
Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.
За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.
Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені:
1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”.
2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”.
3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”.
Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія).
Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість.
Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.
Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.
Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.
26.2
Термін «філософія історії» виник досить пізно,його сформулював і запровадив у науковий обіг французький філософ-просвітник,відомий в історії світової філософської думки і культури людства взагалі під іменем Вольтер. (Зокрема,одна з його історичних праць,датована 1765р.,називається «Філософія історії»)
Під філософією історії Вольтер розумів лише наукову теорію історії, критичне переосмислення різноманітних,часто-густо не лише не перевірених, а й загалом напівлегендарних чи й відверто міфічних відромостей і переказів
Коротко,не зовсім точно,але досить містко характер цих змін описав свого часу англійський філософ історії Робін Дж. Колінгвуд.”Термін філософія історія “,- зазначав він,- придумав у 17 сторіччі Вольтер,який мав тоді на увазі не що інше, як критичну чи наукову історію,такий собі різновид історичного мислення, де історик сам робить свої висновки замість переповідати вишукані у стариних книгах всілякі оповідки.
Цю саму назву вживав Гегель та й інші мислителі кінця 18 сторіччя,але вони вкладали в неї інше значення,тлумачучи її просто як універсальну чи світову історію.
А третє значення ц2ього вислову знаходимо у кількох позитивістів 19ст., для яких філософією історії було відкривання загальних законів, що керують ходом подій, переповідання яких є справою історії
Н.Гартман вирізняв три групии проблем щодо історії як філософської проблеми,а саме:
1. З джерел ми знаємо історичний процес тільки частково.Як він відбувається загалом? Яка його тенденція, якщо простежити її від сучасності до майбутнього?Чи є в ньому мета, яка його спрямовує? Або принаймні закони,що в ньому діють?
2. Наше знання про історичне минуле не тільки має білі плями – воно також неадекватне, містить в собі передсуди й просто помилки. Якогю мусить бути робота історичного пізнання,якщо воно претендує на наукову значущість?
3. Наше власне життя з його пізнанням вбудоване в історію.Ми знаємо її наївним чином лише в її безпосередності,маємо її форми за абсолютні, і лише себе – за об’єхктивних суддів. Але яким чином ми самі, включно з нашим історичним розумінням,зумовлені історично?Як оптично побудована наша власна історичність?І як ми як ті, хто пізнає й розуміє,виходимо за межі власної історичної зумовленості.
Смислотеоритичне ставлення до історії завжди обмежуються двома крайніми позиціями.
Перша позиція полягає в покладанні об’єктивного всеосяжного історичного смислу.Теоретизування з приводу такого смислу повинне мати реконструктивний характер.Смисл історії вбачається в реалізації визначених принципів, ідей,сутностей чи цінностей. На їх підставі історичне життя людства постає як організоване, впорядковане ціле,прозоре для філософської рефлексії. Сама ця рефле5ксія, прозираючи й утверджуючи смисл історичного життя, служить або меті адекватнішого й повнішого розуміння божественного задуму щодо людини й її історії,або заснованій на знанні меті звільнення людства, повній реалізації «сутності людини», втілення невичерпних творчих і конструктивних можливостей людства.
Друга позиція постає як протилежність до першої.Вона пов’язанва з твердженням, що історичний смисл інноваційно породжується, постійно твориться суб’єктами історичного життя; історична діяльність суб’єктів різних формацій не має заданого чи тим більше визначеного характеру й у своєму смислопродуктивному аспекті є багато в чому недетерміновою та відкритою;тобто, історичний смисл збігається з історичним існуванням.
26 3) Карл Юнг
27.1
Фейербах поклав в основу своєї фі-лософії людину і природу. "Нова філософія", на його думку, перетво-рює людину, включно з природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет філософії. Керуючись антрополо-гічним принципом, Фейербах не враховував того, що людина, будучи частиною природи, є в той же час продуктом суспільного життя. Людська природа тлумачиться Фейербахом переважно як біологічна. Окремий індивід для нього є не історично-духовним утворенням, як у Гегеля, а ланкою у розвитку людського роду. Історичний процес здійснюється, на думку Фейербаха, не під управлінням світового духу, а лише під впливом змін у релігії та моральній свідомості людини.
Реальний світ, за Фейербахом, є дійсністю, що чуттєво сприй-мається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання. Антропологічний принцип Фейербаха в теорії пізнання ви-ражається утому, що він по-новому інтерпретує поняття "об'єкт". На його думку, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування. Першим об'єктом для будь-якої людини є завжди інша людина. Фейербах заперечує існування об'єктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агности-цизму. Вихідним у процесі пізнання Фейербах вважав відчуття, які дають людині безпосередньо і опосередковано всі відомості про об'єк-тивний світ. Проте все це здійснюється не без участі мислення.
Фі-лософська система Фейербаха стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.
27.2
Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктів історичного процесу.
1) Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними.
2) Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують сторичних осіб, які мають вирішальний вплив /як позитивний, так і негативний/ на хід історії. Існує два хибні підходи до природи історичного процесу - фаталізм та волюнтаризм.
Фаталізм - це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, необхідним, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток.
Волюнтаризм - це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи.
3) Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів - партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об'єктивні та суб'єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції - мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання /зміну влади/ економічних відносин політичними та економічними методами за допомогою реформ.
4) Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загальною соціального закону - закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними.
5) Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави.
Політична система - це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за яким держава - це орган управління і досягнення блага. Другий погляд посідає нині провідне місце.
Тип держави завжди відповідає суспільно-економічній формації - рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична.
Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи, розвідку, бюрократичний апарат тощо виконує дві функції - внутрішню і зовнішню.
Основними Формами правління є монархія, конституційна монархія, республіка, парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська, влада. В країнах СНД та Україні йде боротьба за створення незалежних демократичних правових держав з існуванням парламенту /законодавчої/, президента /виконавчої/ та судової влади /за наявності багатопартійної системи /.
27.3
1-б) натурфілософія – природа сама по собі
2-а) неопозитивізм – логічний аналіз мови науки
3-г) марксизм – загальні закономірності розвитку природи, суспільства, пізнання.
4-в) феноменологія – життєвий шлях людини
28.1 Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у ХХ ст.
За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, ХХ ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Суспільне життя у ХХ ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим. Все це не могло не позначитись на становищі філософії.
По-перше, філософія у ХХ ст. вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала досить сильно інтегрованою у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти, отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, через створення та діяльність різного роду філософських товариств. Це значить, що у своїх основних проявах філософія ХХ ст. є некласичною.
По-друге, відчутно змінилася мова такої філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи навіть буденною мовою.
По-третє, змінилися також (і неминуче) і її змістові та предметні орієнтації: можна сміливо стверджувати, що для філософії ХХ ст. не існує заборонених тем або зон; вона всюди проникає і все намагається втягнути в орбіту свої інтелектуальних осмислень. Звідси випливає така особливість філософії ХХ ст., як її колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами.
По-четверте, цікавою особливістю філософії ХХ ст. постає і те, що вона не замикається лише на тому змісті, який виник у даному столітті, а, навпаки, ніби актуалізує усю попередню історію філософії.
І все це, по-п’яте, привело до того, що у філософії ХХ ст. відбулася певна, інколи – досить радикальна, переоцінка попередніх ідей, уявлень та цінностей. У ХХ ст. продовжували нарощуватися тенденції мінімалізму у філософії, тобто відмови від абсолютів, зосередження уваги на доступному для сприйняття та пізнання; філософія виводила на перший план суб’єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об’єкта та суб’єкта; філософські положення та висновки більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення найперших ділянок того, що можна назвати людською реальністю.
Врешті наприкінці ХХ ст. стає можливим і таке, наприклад, її розуміння: “Філософія може бути технікою встановлення співмірності між душею та світом, способом засвоєння світу, створення його прийнятним для людського у ньому розташування у формах, досяжних розумінню, переживанню, інтуїції та містичному осяянню”
28.2 Соціальна філософія, її предмет, завдання та роль у суспільстві
Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній — держава, арм
