Цивільне право України: поняття і система

Цивільне право - одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), що поділяються на дві групи:

- особисті права, пов'язані з майновими (скажімо, права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);

- особисті права, не пов'язані з майновими (приміром, права особи на честь, гідність, ім'я, листування тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридичне рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи та держава як у цілому, так і окремі соціальні утворення (адміністративно-територіальні одиниці, в тому числі автономні утворення). З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості й ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками:

- юридичною рівністю сторін;

- диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати свої взаємовідносини на свій розсуд повністю або частково у межах, передбачених чинним законодавством;

- особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний суд, арбітражний чи третейський суд);

- наявністю майнової відповідальності сторін.

Отже, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв'язком елементів - юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єктів та об'єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов'язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Як частина юридичної науки цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розвитку, а також розробляє способи його подальшого удосконалення.

Поняття, зміст і види цивільних правовідносин.

Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між майнові відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями цивільних прав і обов‘язків, які виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Елементами цивільних правовідносин є: 1) суб‘єкти відносин; 2) об‘єкти відносин; 3) зміст відносин, що складається зі конкретних прав і обов‘язків.

Суб‘єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи і держава. Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права. Вона виникає з народженням особи і припиняється із смертю особи. Цивільна правоздатність юридичних осіб – з моменту створення до моменту ліквідації юридичної особи. Цивільна дієздатність – здатність особи власними діями набувати цивільних прав та обов‘язків і нести правову відповідальність за правопорушення. Цивільна дієздатність фізичних осіб наступає з 18 років, у шлюбі – з 17 років. Підставами обмеження дієздатності є: вік особи і стан здоров‘я (психічні хвороби0 особи, залежність від алкогольних і наркотичних засобів. Особи віком до 14 років не мають дієздатності, з 14 до 15 років – обмежену дієздатність, з 15 до 18 років – неповну дієздатність. З обмеженою дієздатністю можуть укладати дрібні угоди (покупки у крамницях тощо). Особи з неповною дієздатністю можуть укладати угоди самостійно, вільно розпоряджатися заробленими коштами і в межах цього доходу укладати угоди. Для неповнолітніх діє поняття двостороння реституція, якщо неповнолітній укладає в силу обмеженості знань і досвіту явно невигідну для нього угоду, така угода може бути розірвана в судовому порядку і наслідком цього є двостороння реституція – повернення сторін у попереднє правове і фізичне становище.

Дієздатність може бути обмежена лише за рішенням суду (крім вікового цензу). Обмеження правоздатності не допускається. Обмеження правоздатності має місце лише у становому суспільстві.

Право і дієздатність юридичних осіб мають свої особливості. Дієздатність юридичних осіб є спеціальною, оскільки визначається правовим статусом юридичної особи, визначеним в її установчих документах. Дієздатність фізичних осіб є універсальною (може вчиняти всі дії не заборонені законом). В юридичних осіб діє і правоздатність виникають одночасно.

В ЦК записано, що ненароджена дитина має право на спадщину в разі смерті свого батька за умови, що ця дитина народжена живою. Така дитина до моменту народження не є суб‘єктом права, вона лише потенційний претендент на це право в разі народження.

Об‘єктами цивільних правовідносин є речі і дії, а також результати інтелектуальної творчості та особисті немайнові блага. Дії поділяються на роботи і послуги.

Суб‘єктивне цивільне право – це вид і міра дозволеної поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов‘язків іншими суб‘єктами і можливістю застосування до них державного примусу, тобто права одних – це виконання обов‘язків іншими. Суб‘єктивний цивільний обов‘язок – це міра необхідної поведінки зобов‘язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Особа, яка має права, уповноважена особа – має повноваження в силу посадового стану, доручення, довіреності та у будь якої іншої формі. Залежно від критеріїв розмежування цивільно-правових відносин поділяються на наступні види: 1) регулятивні і охоронні; 2) абсолютні і відносні; 3) речові і зобов‘язальні; 4) майнові та особисті немайнові.

Стаття 7. Загальні засади регулювання сімейних відносин

1. Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

2. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.

3. Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства.

4. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.

5. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

6. Жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї.

7. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

8. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.

9. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

10. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Сім"я є первинною й основною ланкою побудови будь-якого суспільства. Вона є відправним пунктом у формуванні дитини як особистості та активного члена суспільства, громадянина держави. Ст. З Сімейного кодексу України дає визначення сім'ї, як первинного та основного осередку суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім7я створюється на підставі:

- укладеного шлюбу;

- кровного споріднення;

- усиновлення;

- на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Подружжя вважається сім'єю й тоді, коли дружина, та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має одинока особа.

Право на створення сім'ї має:

1) особа, яка досягла шлюбного віку (жінки з досягнення 17-ти річного віку, чоловіки -18 річного віку);

2) особа, яка не досягла шлюбного віку, але досягла 14-ти річного віку - за рішенням суду, якщо це відповідає її інтересам;

3) особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя.

Сімейні відносини регулюються нормами сімейного, цивільного права, та можуть бути врегульованими за домовленістю (договором) між їх учасниками в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору їх інтересів та інтересів суспільства.

Таке регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання в сімейне життя. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки в сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення ЇЇ прав, які встановлені Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними правовими актами, визнаними в Україні.

Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам сімейного законодавства та моральним засадам суспільства. Такий договір має бути укладений у письмовій формі, і є обов'язковим до виконання.

Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї, для материнства і батьківства, матеріально і морально заохочує і підтримує його, забезпечує охорону прав матері та батька, пріоритет сімейного виховання дитини. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених законодавством України

1. Укладення і припинення шлюбу

Сім'я та шлюб — складні соціальні явища. В них переплітаються інтереси окремих громадян, держави і суспільства в цілому. Сім'я відіграє важливу роль в укріпленні здоров'я і виховання підростаючого покоління, забезпеченні економічного і соціального прогресу суспільства, в покращенні демографічних процесів. В ній формуються основні риси характеру людини, її відношення до праці, моральних і культурних цінностей. Міцна сім'я — одна з важливих підвалин суспільства, тому суспільство зацікавлене в міцній, духовно і морально здоровій сім'ї.

Сімейне право — це сукупність правових норм, що регулюють сімейні та похідні від них майнові відносини, які виникають між людьми зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення (удочеріння), опіки та піклування.

Норми сімейного права регулюють відносини, які найбільшою мірою мають моральний зміст, оскільки пов'язані зі створенням і функціонуванням сім'ї, стосунками між подружжям, батьками і дітьми, такими почуттями, як любов, повага, взаємодопомога.

Особливістю сучасного регулювання сімейних (шлюбних, родинних) відносин в Україні є те, що вони можуть бути врегульовані двома способами:

1) законами та іншими нормативно-правовими актами;

2) за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Сімейні правовідносини регулюються законом лише у тій частині, в якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. При цьому враховується право на таємницю особистого життя учасників цих відносин, на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання у сімейне життя.

Регулювання сімейних відносин здійснюється з максимально можливим урахуванням інтересів дитини та непрацездатних членів сім'ї. Держава бере під свою охорону кожну дитину, яка позбавлена належного батьківського піклування.

Що стосується регулювання сімейних відносин за договором сторін, який укладається у письмовій формі, то закон встановлює певні вимоги до такого регулювання, головною з яких є те, що цей договір не повинен суперечити закону та моральним засадам суспільства. Тому не мають юридичної сили угоди, направлені на обмеження передбачених законом прав і обов'язків учасників сімейних відносин (напр., і після вступу до шлюбу громадяни зберігають право вільно обирати місце свого проживання).

Сімейні правовідносини мають ряд специфічних особливостей: 1) їх суб'єктами можуть бути тільки фізичні особи, коло яких визначене в законі. В конкретних правовідносинах суб'єкти суворо індивідуалізовані, внаслідок чого їх заміна іншими особами неможлива;

2) за змістом ці правовідносини є перш за все, особистими;

3) майнові правовідносини в сім'ї похідні від особистих. Національне законодавство в галузі сім'ї та шлюбу виходить з основних принципів, зафіксованих в статтях 51,52 Конституції України. Найважливіший нормативний акт сімейного законодавства — Сімейний кодекс України (СК), який в систематизованому вигляді пропонує вирішення принципових питань правового регулювання сімейних відносин і є основою сімейного законодавства в цілому. СК складається з семи розділів. Був прийнятий Верховною Радою України 10.01.2002 р., а набрав чинності з 01.01.2004 року. Положення СК відповідають нормам діючої Конституції України. До джерел сімейного права належать закони "Про органи реєстрації актів громадянського стану", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про охорону дитинства", "Про попередження насильства в сім'ї" та ін., Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та інші документи.

Сімчю складають спільно проживаючі особи, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Відсутність хоча б однієї з перелічених ознак свідчить про відсутність сім'ї у правовому її розумінні. Враховуючи можливість різних життєвих ситуацій, СК спеціально зазначає, що подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має і одинока особа.

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Право на створення сім'ї виникає у особи, яка досягла шлюбного віку. За певних обставин сім'ю може створити особа, яка не досягла шлюбного віку. Це, зокрема, стосується особи, яка народила дитину. Кожна особа має право на проживання в сім'ї і на повагу до свого сімейного життя. Жінка і чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї.

Шлюбом визнається сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Шлюб повинен бути зареєстрований — тоді матиме правові наслідки. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу, за законом, не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

В Україні шлюбний вік для жінки встановлюється у 17, а для чоловіка — у 18 років. Проте право на шлюб може виникнути і в особи, яка не досягла вказаного віку. Але для цього потрібне спеціальне рішення суду, яке постановляється за заявою такої особи, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (як свідчить практика, найчастіше таке рішення суд постановляє у разі вагітності особи чи народженні дитини). Але за будь-яких обставин мінімальний вік особи, за якого можливе укладення шлюбу, становить 14 років. Встановлення шлюбного віку зумовлене тим, що для вступу до шлюбу необхідна певна ступінь психічної та фізичної зрілості. Разом з тим, законодавство не встановлює максимального віку для вступу до шлюбу.

Шлюб грунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Жінка і чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Право на повторний шлюб виникає лише після припинення попереднього шлюбу.

Певні особи не можуть перебувати у шлюбі між собою. Це:

1) особи, які є родичами прямої лінії споріднення;

2) рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра (повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків; неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька);

3) двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник племінниця;

4) усиновлювач та усиновлена ним дитина (шлюб між ними може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення). Законодавство встановлює низку правил щодо порядку та умов

укладення шлюбу. Зокрема, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я. На державу покладається обов'язок забезпечити умови для медичного обстеження таких осіб. Порядок здійснення медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, встановлено Постановою Кабінету Міністрів України від 16.11.2002 р. № 1740. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Сімейним законодавством передбачено інститут заручин. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Але заручини не створюють обов'язку вступу до шлюбу. Разом з тим, особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Однак такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченого (нареченої*), прихованням ним (нею) обставин, що мають істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою і чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їх вибором. За загальним правилом, шлюб реєструється після спливу одного місяця з дня подання заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин така реєстрація може відбутися до спливу вказаного строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої (нареченого), шлюб реєструється в день подання відповідної заяви.

Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим, внаслідок його розірвання. Внаслідок розірвання шлюб припиняється:

• за спільною заявою подружжя на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану — у разі, коли воно не має дітей, незалежно від наявності між подружжям майнового спору;

• за заявою одного з подружжя на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану — у разі, коли другий із подружжя: визнаний безвісно відсутнім; визнаний недієздатним; засуджений за вчинення злочину на строк не менш як три роки;

• за спільною заявою подружжя на підставі рішення суду-у разі, коли подружжя має дітей. За таких обставин подружжя подає до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей;

• за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду — у разі, коли буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам одного або інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Закон встановлює певні обмеження щодо подання такого позову. Позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини. Але це обмеження не поширюється, зокрема, на випадок, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини.

Закон зобов'язує суд вжити заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

За певних підстав шлюб визнається недійсним:

1) за самим фактом порушення певних вимог закону, а саме, коли шлюб зареєстрований:

• з особою, яка перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

• між родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою;

• з недієздатною особою.

2) за рішенням суду — якщо шлюб зареєстрований:

• без вільної згоди жінки або чоловіка, а також у разі його фіктивності. При цьому шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю;

• між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням визначених законом вимог;

• між двоюрідним братом та сестрою або між тіткою (дядьком) та племінником (племінницею);

• з особою, яка приховала сою тяжку або небезпечну хворобу;

• з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб. Проте за певних обставин (вагітності, народження дитини тощо) такий шлюб не може бути визнаний недійсним

Усиновлення (удочеріння). Патронат. Опіка. Піклування

У ст. 20 Конвенції про права дитини зазначено, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка у найвищих її інтересах не може бути залишена у такому оточенні, має право на особистий захист і допомогу з боку держави.

Усиновлення - здійснюване на підставі рішення суду прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина (ч. 1 ст. 207 СК). Усиновлення проводиться виключно в інтересах дитини. Це юридичний факт, в результаті вчинення якого між усиновлювачем і його родичами, з одного боку, та усиновленою особою - з другого, виникають такі самі права й обов'язки, як і між батьками та дітьми, іншими родичами за походженням.

Норми, які регулюють відносини, пов'язані з усиновленням, містяться у гл. 18 СК, у гл. 35-А ЦПК, в Законі України "Про охорону дитинства", у Конвенції про права дитини та інших нормативно-правових актах.

Усиновлення на підставі рішення суду охоплює такі випадки:

1) усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином України;

2) усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка також є громадянином України;

3) усиновлення в Україні іноземцями та особами без громадянства дитини, яка є громадянином України;

4) усиновлення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживає на території нашої держави, громадянами України або іноземцями та особами без громадянства.

Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей.

Усиновлення, яке не відповідає інтересам дитини, може бути визнане недійсним або скасоване за рішенням суду (ст. 236-239 СК).

Умови усиновлення

Під умовами усиновлення розуміють встановлені сімейним законодавством України вимоги, додержання яких обов'язкове під час здійснення цього юридичного факту.

1. Щоб усиновлення відповідало своєму призначенню, воно повинно провадитися виключно в інтересах дитини.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 208 СК усиновленою може бути дитина. Дитина, яка не досягла 14 років, вважається малолітньою. Неповнолітньою є дитина віком від 14 до 18 років. Особи, які досягли повноліття, мають повну цивільну дієздатність і, як правило, не можуть бути усиновлені. Повнолітня особа може бути усиновлена лише за наявності двох умов: 1) якщо вона є сиротою; 2) якщо вона позбавлена батьківського піклування. Усиновленою не може бути особа, батьки якої померли після досягнення нею повноліття, але за свого життя належним чином виконували батьківські обов'язки.

Дитина, покинута у пологовому будинку, в іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати звідти батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку (ст. 209).

3. Закон пред'являє певні вимоги до осіб, які можуть бути усиновлювачами (ст. 211 СК). Насамперед усиновлювачами можуть бути повнолітні дієздатні громадяни України та іноземці, здатні забезпечити виховання усиновлених дітей.

Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років. Кількість дітей, яких може усиновити один усиновлю-вач, не обмежується. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж 18 років (ч. 2 ст. 211 СК).

4. Усиновлення дитини відбувається за вільною згодою її батьків (ч. 1 ст. 217 СК), яка може бути дана лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Письмова згода батьків на усиновлення по-свідчується нотаріусом. Для усиновлення дитини потрібна також її згода, яка дається у формі, що відповідає вікові дитини. Усиновлення проводиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або за станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення.

Усиновлення дитини проводиться без згоди батьків, якщо вони: 1) невідомі; 2) визнані безвісно відсутніми; 3) визнані недієздатними; 4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

5. Необхідна згода дитини на її усиновлення, яка дається у формі, що відповідає її вікові (ч. 1 ст. 218 СК).

Якщо на обліку дітей для можливого усиновлення перебувають рідні брати і сестри, вони не можуть бути, як правило, роз'єднані при усиновленні.

Посередницька комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства забороняється.

Відповідно до ст. 226 СК право на таємницю усиновлення мають як усиновлювач, так і усиновлена дитина. Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, у тому числі й від неї самої, факту її усиновлення (ч. 2 ст. 226 СК) з метою створення найсприятливіших умов для проживання дитини у сім'ї усинов-лювача. Відповідно до ч. 3 ст. 226 СК усиновлена дитина після досягнення нею 14 років має право на одержання інформації щодо свого усиновлення.

Закон не тільки забороняє розголошувати таємницю усиновлення, а й встановлює кримінальну відповідальність за це. Так, згідно з ч. 1 ст. 168 КК розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача карається штрафом до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини1.

Патронат

Нове сімейне законодавство передбачає запровадження патронату над дітьми. За договором про патронат орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причини позбавлена батьківського догляду, на виховання в сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття.

СК визначає, що за виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки і піклування. На передачу дитини в сім'ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, коли може свідомо це висловити.

Договір про патронат може бути розірваний за згодою сторін або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

Опіка і піклування

Опіка і піклування встановлюються для виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті, хвороби батьків, позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, та для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей, а також для захисту таких прав повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Встановлення опіки чи піклування пояснюється різним обсягом їх цивільної дієздатності. Так, відповідно до ст. 31 ЦК фізична особа, як не досягла 14 років, має часткову цивільну дієздатність. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за заподіяну нею шкоду. Ця шкода відшкодовується її батьками (усиновлювачами), опікуном або іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за нею.

Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, зобов'язаного здійснювати нагляд за нею, а також під час перебування у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, ці заклади мають відшкодовувати шкоду, якщо не доведуть, що її було заподіяно не з їхньої вини (ч. 1-3 ст. 1178 ЦК).

Особа у віці від 14 до 18 років відповідно до ст. 32 ЦК має неповну цивільну дієздатність, обсяг якої набагато ширший за обсяг цивільної дієздатності малолітньої дитини. Так, неповнолітня особа може самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; бути учасником (засновником) юридичних осіб; самостійно укладати договір банківського вкладу і розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я, та ін.

Опіка і піклування над дитиною встановлюються органом опіки та піклування, а також судом. Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. У разі призначення дитині опікуна або піклувальника враховуються їх особисті якості, здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини.