Культура польського народу

Особливості етнонаціонального розвитку

Поляки (самоназва - поляці) - основне населення Польщі. Чи­сельність 38,6 млн. в Польщі (на 1992 рік). У країнах СНД - 1 млн. 151 тис, США - 9,4 млн.(1990р.), Франції - 300 тис, Канаді- 255 тис, Великобританії- 130 тис. Польська мова належить до західної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Письменність - на основі латинського алфавіту. За релігією католики, є протестанти.

Польська народність складалась в процесі формування й розвитку давньопольської держави (10-11 ст.). її основу склали об'єднання західнослов'янських племен полян, слензан, віслян, мазовшан, поморян.

Процес консолідації населення Помор'я з іншими польськими землями був загальмований нестійкістю політичних зв'язків його із давньопольською державою і своєрідністю соціально-економічно­го й культурного розвитку (зокрема тривалим поширенням язичництва). В період феодальної роздрібленості (11-13 ст.) деякі польські землі політично відокремились, але культурні й економічні зв'язки між ними не припинялися. За часів опору німецькій феодальній агресії (13-15 ст.) зміцнилась тенденція до об'єднання польських земель, посилилися зв'язки між ними. В цей же час відбувавася процес гер­манізації захоплених німцями західних і північних земель (Нижньої Силезії, Помо­р'я, Мазовії), особливо посилившийся у 18-19 ст. Утворення в 14-15ст. єдиної польської держави сприяло процесу націо­нальної консолідації поляків, яка активізувалася у 17 ст. У рамках багатонаціональної держави - Речі Посполитої, створеної 1569 р. внаслідок об'єднання з Великим князівством Литовським, відбувався процес консолідації польської нації, який ускладнився з кінця 18 ст. у зв'язку з трьома поділами Речі Посполитої (1772,1793 й 1795) між Росією, Австрією та Прусією й ліквідацію польської державності. На­прикінці 18-19 ст. у піднесенні національ­ної самосвідомості поляків провідну роль відіграли національно-визвольні рухи, зок­рема повстання 1794, 1830-31, 1846,1848 і 1863-64 років; польський народ зберігав свою мову, звичаї, любов до батьківщини. Але політична роздрібленість поляків помітно вплинула на їхню етнічну історію. Ще в 19 ст. зберігалися декілька груп поляків, які відрізнялися діалектами й деякими етнографічними особливостями: на заході - великополяни, ленчицани й серадзяни; на півдні — малополяни; в Силезії — слензани; на північному сході - мазури й вармяки; на узбережжі Балтійського моря - поморяни, а також - кашуби, які зберегли специфіку мови й культури (іноді їх вважали ок­ремою народністю). З розвитком капіталізму відмінності між цими групами почали зникати. Після Першої світової війни виникла Польська держава, до складу якої не увійшли західнопольські землі. Державне возз'єднання польських земель відбулось лише після Другої світової війни.

Одночасно мали місце значні переміщення населення. В західних районах Великопольщі, в частині Силезії, Помор'я й Мазовії, звідки виїхали німці, серед місцевих поляків оселились поляки з інших регіонів Польщі, СРСР, Югославії, Румунії та західноєвропейських країн. Польща стала моноетнічною країною: з 38,6 млн. чол. - 97,6 % становлять поляки, 1,3% - німці, 0,6% - українці, 0,5% - біло­руси.

 

Культура традиційна і сучасна

Оновною традиційною галуззю господарства Польщі було сільське господарство, передусім культивування зернових.

У ранньофеодальну епоху на польських землях існувала перелогова система землекористування. Поле засівали кілька років поспіль, а коли воно втрачало врожайність, обробляли інше, підготовлене. Згодом перейшли - до двопілля і трипілля (ХІІІ ст.).

Культивували просо, пшеницю, овес, ячмінь, жито, пізніше гречку. З XIX ст. почали вирощувати кукурудзу. З бобових поширені горох, боби, сочевиця, квасоля. У феодальний період основною культурою була ріпа, а з XIX ст. - картопля, а також овочеві - капуста, буряк, цибуля, часник, морква, кріп, помідори, огірки тощо.

Садівництво - яблуні, груші, сливи, черешні, вишні. В XIX ст. - розведення абрикосів, персиків, грецьких горіхів, порічки, аґрусу, з XX ст. - полуниці, малини.

Найдавнішим орним знаряддям було рало - від часів раннього середньовіччя. Плуги - дерев'яні, колісні і безколісні плужиці. Тяглові тварини - воли. Пізніше з'явилися плуги з залізною полицею. В північних та східних районах Польщі основним орним знаряддям була соха з двома полицями. Найпримітивніша борона - у вигляді зрізаної верхівки дерева зустрічалася до кінця XIX ст. Потім з'явилися - ляскова борона (дерев'яні зуби), а в Малій Польщі та Силезії - білечкова борона з залізними зу­бами.

Збір врожаю здійснювався серпами та косами. Жниварки з'явились в кінці XIX ст. Молотили ціпами. З кінця XIX використовуються молотарки.

Основні види тваринництва - розведення великої рогатої худоби, овець, кіз, свиней, коней і домашніх птахів.

У давнину в селах вибирався постійний громадський чабан, який отримував платню й харч від кожного господарства. Пастівництво у гірських районах мало свої правила, встановлені кілька століть тому. Отара овець, що паслася на високогірських луках у літні місяці налічувала від 100 до 400 голів. За ними доглядав старший пастух - баца, якого вибирали господарі овець. Йому допомагали юхасі - доглядачі тварин, а також - хонельник - молодий хлопець, який заганяв худобу.

У старовину з'явилось бортництво; яке проіснувало до кінця ХІХст., згодом бджіл почали розводити на пасіках у вуликах.

Давні традиції мало рибальство. Зокрема під час археологічних розкопок ранньофеодального періоду були знайдени поплавці із соснової кори, весла, дерев'яні кульки для сіток, залізні гачки, волосінь для вудок, глиняні й кам'яні грузила для сіток тощо. Ще XIII ст. у Польщі були відомі професійні групи рибалок, які обслуговували князів, можновладців, церкви, монастирі. Використовувалися різні засоби лову: руками, глушіння та бій палками й камінням, пізніше - вудочками, одно-або двозубцевими остенями, списами, різновидом залізного якоря, знаряддям у вигляді залізного гребеня, плетеними вершами, чотирикутними сітями тощо.

Ще в XII ст. селяни полювали на диких птахів, білок, куниць, зайців, вовків, косуль. Існувала особлива категорія людей, які займалися полюванням у феодальних вотчинах.

Використовувалися різні мисливські знаряддя і засоби, наприклад: ями для вовків, турів, зубрів, лосів, оленів. Для вовків робили загорожі у вигляді кіл та спіралей. У лісові водоймища, де купалися олені, вбивали гострі дубові стовпи. На куниць і білок ставили пастки з підпоркою - "вартовим". В XIX ст. вовків, лисиць, ведмедів, куниць почали ловити у залізні капкани (пастки). На птахів ставили сіті. Згодом почала використовуватися вогнепальна зброя.

З сільських ремесел здавна поширені: ткацтво, обробка дерева: будівництво житла, бондарство, виготовлення меблів, землеробських знарядь і господарського начиння, плетіння з коріння й гілок дерев. Провідні центри бондарства були в Білостоцькому, Любельському, Келецькому, Краківському воєводствах; гончарство поширено по всій країні, але найбільше у південно-східній Польщі - Любельське, Келецьке воєводства, як і обробка металів і каменю.

З VII ст. в Польщі поряд з сільськими поселеннями з'являлися укріплені - зародки майбутніх міст. З XIII ст. у містах Польщі почалося перепланування. Торговий майдан переносився в центр міста. Забудова здійснювалась прямокутними ділянками. В XIV ст. навкруги міст будують кам'яні мури, укріплення. Архітектурні ансамблі міст являють собою зразок художньої майстерності зодчих, наприклад, Краків.

Основні типи старовинних сільських поселень Польщі визначені Б.Заборським. За його класифікацією це: окольниці; вуличні й рядові села; овальниці; однодвірні й малодвірні поселення.

- невелике село з будинками, розташованими по колу навкруги незабу-дованого майдану або ставка. Це старовинний тип слов'янських поселень. В кінці XIX - початку XX ст. зустрічалися лише в Помор'ї.

- тобто вуличне село складалось з двох рядів будівель (0,5-2 км), розташованих компактно з обох боків шляху або ріки. Уліцувка - найбільш поширений тип.

- дворядне село, ланцюжком розтягнуте на кілька кілометрів. Цей тип поселень, пов'язаний з німецькою колонізацією.

- овальниця. Теж вуличне село, в середній частині якого два його боки розходилися й між ними знаходилася вільна площа, ставок, костел, цвинтар (Помор'я, Познанське воєводство).

Купчасті й багатовуличні села - в цих поселеннях будівлі розташовані безсистемно вздовж кількох вулиць неправильної форми - (частина Карпат, басейн Вісли).

- пшиселки - невеликі сільські поселення в Помор'ї, Мазовії і ча­стково Підляшші. Є вуличні, з майданом в центрі й безсистемною забудовою.

У селянських садибах, крім житлового будинку, були приміщення для хліба, для худоби, повітка, сарай для возів, приміщення для обмолоту зерна та інші.

Житлові та господарські будівлі складали садибу.

Житло найчастіше зводили з дерева. Переважала стовпова або зрубна техніка. Найдавнішими були - землянки, напівземлянки або плетені будинки, обмазані глиною.

Каркасні конструкції - з вертикальних і горизонтальних стовпів та балок, які заповнювались жмутами соломи, змоченими в глині. Кам'яні будови, як і цегляні з'явилися пізніше.

Були два основні типи селянського будинку: 1) з вузьким фасадом; 2) з широким фасадом.

1. Має вхід у сіни з вузького боку. За сінями анфіладою розташовані хата й комора. Перед сінями іноді будувались підсіни (західна і північно-західна Польща - Велика Польща, Куявія, частина Помор'я, Північна Силезія).

2. Має вхід в сіни з довгого боку - посередині, з обох боків сіней - хати. Одна хата називається біла, світлиця або кліть, вона не опалюється і використовується для зберігання хатнього начиння. Друга хата чорна. В ній вогнище - піч. Пізніше обидві хати почали поділятися: на комори, менші хати, будинок ставав багатокамер­ним. Цей тип поширений по всій Польщі.

Традиційний народний одяг має регі­ональні відмінності.

I-група одяг гуралів - жителів Карпат, лясовиків - населення долин Вісли та Сяну, також околиць Білгорая. Шився з доморобного лляного полотна білого кольору.

II-група - одяг ченстоховський, келецький, радомський, мазовецький,

підляшський, ловицький тощо. Робили з смугастої вовняної тканини.

III група - одяг з фабричних тканин -Любельське та Варшавське воєводства, Краків та ін.

До комплексу жіночого одягу І групи входили:

-Лляна сорочка, з плечевими нашивками "прирамками" (поликами), вишитими червоним або чорним геометричним орнаментом; спідниця з білого полотна, довга, зі зборами на талії; фартух лляний з вишивкою; на голові - картоний.або луб'яний обруч, на якому закріплювалося волосся. Зверху чепець та біла лляна хустка із вишивкою; шарф із білого полотна; літом ходили босі, зимою вдягали шкіряне взуття.

Чоловічий костюм, включав:

-Коротку лляну сорочку з поликами і відкладним коміром; вузькі штани з білого домотканого сукна, прикрашені вишивкою; взуття (керпце) із шкіри; верхній одяг - коротка свита із білої вовняної домотканої тканини; широкі шкіряні пояси з латунними застібками; чорний по встяний капелюх; топірець, люлька.

Характерний для II групи одяг жінок складався з: тюлевого чепця, вовняної ху­стки; блузи з темного оксамиту на кокетці з вишитими рукавами; спідниці - зі смуга­стої домотканої тканини, пришитої до ліфу; фартуха - теж із вовняної смугастої тканини, коротшого за спідницю з широким поясом.

Чоловічий комплекс цієї групи включав:

Сорочки із поликами і відкладним або стоячим коміром, вишиті; штани із кольорової домотканної тканини, смугасті, широкі, закладені в чоботи; жилет; чорний сукман, нижче колін; вовняний пояс, чорні повстяні капелюхи із кольоровою стрічкою.

Одяг III групи ("краківський костюм") у жінок включав такі компоненти: сорочка на кокетці; спідниця широка, вовняна, у квітах на зеленому, червоному, блакитному, білому фоні; запаска широка, у зборах з білого тюля або полотна; керсет довгий до пояса з чорного, синього сукна або оксамиту, прикрашений металевим шиттям; черевички високі із шнурівкою; очіпки у жінок, хустки у дівчат.

Чоловічий комплекс:

Довга з поликами сорочка до колін з відкладним коміром і вишивкою; широкі штани смугастого різнокольорового фабричного матеріалу; каптан до колін з темно-синього сукна з рукавами або без них; двох видів сукмани: з коричневого або білого сукна; шкіряні пояси; взуття - шкіряні чоботи; чорні повстяні капелюхи, м'які круглі шапки з білої овечої вовни, а також широко відомі з квадратним донцем, зшиті з чотирьох рівнобічних трикутників червоного сукна з овечим околишем - конфедератки.

У повсякденному раціоні найбільш поширеним були борошняні юшки, овочеві страви, молоко, картопля. Доповненням до раціону були гриби, ягоди, щавель, горіхи. М'ясо - тільки на церковні та сімейні свята. Вживали свинину (варена, копчена, ков­баси), в гірських районах - баранину. Домашні птиця та яйця теж вважалися святковою їжею. Морське узбережжя (ріки, озера) свіжа, копчена риба. Хліб поляки роблять із житнього борошна, змішаного з ячмінним, пшеничним та вівсяним. Печуть калачі з дріжджового тіста, пироги, прісні коржі тощо. В селянських сім'ях готують кислі юшки - з хлібного борошна, залитого гарячою водою й заквашеного протягом 2-х днів; колись з дикорослої рослини тої ж назви, а пізніше із квашених буряків; квашницю - з соку квашеної капусти. Супи готують з картоплі, овочів, грибів. Варять пісними або із м'ясом з цибулею, часником, припра­вами. Готують і фруктові супи.

На Різдво на стіл подають якомога більше страв, щоб й весь рік їх багато було. На Великдень - крашанки, м'ясні страви.

Однією з улюблених шляхетських страв вважається бігос, який роб­лять з кислої й свіжої капусти з цибулею, лавровим листом, грибами, м'ясом. Традиційні страви широко побутують і в сучасному харчуванні поляків.

З життям селянської сім'ї були тісно пов'язані різні види обрядовості.

Обряди, пов'язані із народженням дитини, здійснювалися ще під час вагітності. Жінка не повинна була виконувати деякі види робіт (наприклад збирати овочі), оскільки це могло зашкодити господарству. Перед пологами жінку обводили навколо столу, розплітали волосся, відчиняли двері, вважаючи, що це може допомогти. Для прискорення пологів вагітну гойдали на простирадлі або на широкій дошці. Новонародженого охороняли від "злої сили" металевими речами. Бабка клала його на лаву біля печі, щоб був домовитим. Під час купання, кидали "срібні" монети на "щас­тя". Воду не кип'ятили (щоб дитина не була гарячкуватою), але купали в гарячій воді - брали дерев'яні ночви, де замішували тісто, щоб малюк ріс так швидко, як піднімається тісто. Виймаючи дитину з води, бабка тричі піднімала його догори, примовляючи: "Синок (донька) вгору, свята вода в землю.". Батьки цілували дитину, пригощали повитуху медовим напоєм.

Про пологи говорили: "піч розвалилася", "малюк приплив". Йшли на родини сусідки, приносили їжу (інакше дитя буде "голим"). Породілля їх пригощала напоєм "пемпиків" (пупчиків).

Перші шість тижнів для породіллі вважались небезпечними - заборонялось збирати плоди, підходити до фруктових дерев.

Через три дні або через шість тижнів відбувалися хрестини. Бідні мали двох кумів, заможні - декілька. Коли одягали хлопчика, клали на подушку папір і олівець, щоб гарно вчився, дівчинці - весільний вінок матері, пришпилювали голку, щоб гарно шила. Виносила з хати дитину бабка. На хрестини приходили лише заміжні, із їжею. Приносили дві великих булки - "кукелкі", пригощали дітей цукер­ками. Наприкінці обіду гості кидали срібні монети в тарілку, яку приносила бабка. Наступного тижня відбувалися "поправини" - кум і кума приносили їжу.

Весільна обрядовість розпочиналася з вибору наречених - на посиденьках, на які приходили "кавалери".

Потім відбувалася так звана "бачарка" - вночі кілька хлопців ходили повз хати й стукали у вікно дівчини. Якщо дозволяли батьки, вона запрошувала їх на розмову.

Весільний цикл включав кілька етапів: передвесільний; власне весілля; післявесільний. Передвесільний етап включав такі обряди:

· "Довяди", "звяди", "вивяди" - мета яких дізнатися, чи є шанси у нареченого (хтось з родичів, кум, сусід).

· Сватання. Сват ("дзевослемб", "райко", "маршалек", "сват") увечері йшов до хати й питав: "Чи нема телички для прода­жу?", "Чи не можна купити гуску?" тощо. Як не погоджувалися, не давали чарку й не пили самі.

· "Умувини", "змувини" - між родичами домовлялися про придане, посаг - худоба, білизна, начиння, одяг.

-"Опатри" - оглядини госпо­дарства нареченого.

Заручини ("заренчини", "зренковини"). В хаті дівчини збиралися родичі. На­речені сиділи за столом, їхні руки поєднувалися на хлібі, який потім роздавали присутнім. Відбувався обмін подарунками: черевички дівчині, сорочку - хлопцю.

Після заручин в костьолі тричі оголошували про весілля. Вибір весільних чинів "дружини" - "друхни", "свахи", "старостини", "сванки" - у дівчини, у хлопця - "мар­шалек", "дружби", "сваца", "грайек" (скри­паль) або "веселко".

· Запросини на весілля, а також прохання про допомогу та благословення (на­речена з бабкою - в гори "за вовком", в низини "за кужіллю" - тобто за матеріаль­ною допомогою для весілля).

· Дівич-вечір. Вінки, пісні. Іноді тут і розплетини. Хлопець не завжди приїжджав, у себе теж влаштовував вечір. Робилася "рузга весельна" - гільце. Плівся вінок - символ чистоти. Подруги на "дівич-вечір" співали дівчині пісню "на добраніч".

Наступного ранку в день весілля до молодого приходила вранці його "дружи­на" - пригощав сніданком. Вирушали до молодої - перед її хатою закривали ворота - викуп; двері в хату закриті - викуп.

Садовили за стіл, по кутках столу ставили весільний хліб. Молоду ховали в коморі. Звідси "райко" виводив по одній дівчині. Одна з них, наприклад, шкутильгала, була прикрита кожухом. Старший дружба говорив: "Ця худоба нам не подобається". "Вона шкутильгає, вона горбата". Нарешті виводили молоду - в кожусі. Дружба казав: "Ця нам подобається, ми її придбаємо".

Могли бути розплетини перед вінчанням або після нього - перед "очіпинами". Косу розплітав її брат або близький родич, іноді - старший дружба. Старший дружба "купляв" косу - кидав декілька злотих. Далі розплітали косу по черзі дружби, за що також "платили", останнім – наречений.

У молодої вранці, також збирались на сніданок родичі і сусіди. Співали пісні, танцювали. Одягали молоду в коморі або у старшої свахи, у сусідів або родичів,одягали горсет, білий фартух, коралі, вінець обов'язково, якщо "чесна", до церкви вели тіьки у вінку, навіть якщо холодно, не повивалася, щоб бачили люди.

Молоді, старший дружба і старший дружка ходили навкруги столу "за сонм" - молода плакала, голосила і цілувала кожну хлібину. Вона прощалась: зі столом, лавками, піччю, хлібною діжею, вогнем. До церкви мати давала з собою — їжу - пригощали зустрічних, а також несли хліб, який після вінчання мо­ді повинні були віддати жебракам.

До костьолу наречена їхала у візку, наречений - на коні. В дорозі наречений, жартуючи, міг втекти, його повертали.

Застілля після вінчання. По дорозі заїжджали до шинків. Потім їхали додому до дівчини, або ж наречений їхав гуляти до бе, а дівчина - до себе.

Другого дня - наречений приїжджав і очіпини - обряд одягання чіпця. Ритуальні танці. Молоду садили на хлібну діжу, і кожух.

Очіпини відбувалися перед приїздом з хати молодого. Перед тим виконувався ритуальний танок; в коморі молоду одягані заміжні жінки, тут же відтинали волосся. Декілька разів молода скидала толовий убір (або вибігала, її повертали). Або вбігав молодий, відмовлявся повертатися до нареченої: "Не хочу бабу, хочу тільки дівку!". Після очіпин - старший дружка ділив коровай.

Перша шлюбна ніч молодих: старша сваха кликала до себе; інколи зустріч молодих відбувалася на горищі, або у стодолі; пізніше - у батьків молодої. Обов'язково трусили сіном. Спочатку молодий "відкупав" місце. Вранці обливали водою, грали музики "на добри день".

На третій день весілля - молоду відвозили в дім чоловіка - "пшеносини". Гості переносили речі молодої з хати батьків через вікно.

Мале весілля ("поправини", "огон") відбувалося за кілька днів в хаті батьків дівчини.

Вивід у костьол здійснювався наступної після вінчання неділі, а тоді до корчми на "пшебабе". Післявесільник відбувався після виводу. Молоді з пирогами йшли до батьків нареченої.

Поховальна обрядовість поляків у багатьох рисах аналогічна українцям та іншим слов'янським народам. Для прискорення агонії клали на солому, в руки давали ключ, відьмам робили отвір в стелі.

Літніх людей ховали в темному одязі, жінці одягали білий фартух як рудимент язичницьких часів, коли білий колір був жалобним. Молодих ховали у весільному вбранні. В труну клали речі (наприклад, тютюнницю), а також зілля, освячене в день Матки Боски Зельної (15 серпня). На хаті вивішувались скорботні хоругви. З цієї миті починали прощатися. Колись пригощали всіх хлібом, горілкою, тепер тільки тих, хто залишається біля померлого. Діти голосно оплакували батьків; жінка - чоловіка (не навпаки, бо можна втратити авто­ритет і повагу серед односельців).

Труну виносили вперед ногами, тричі коливали (стукали) об поріг як символ виключення померлого з середовища домашніх і родичів. Перед хатою труну ставили на ослонах, на час прощання. Свяще­ник виголошував слово прощання. Солому з-під труни спалювали на роздоріжжі або на межі села, розкидали в лісі, "бо смерть повернеться, і люди вмиратимуть".

Поховання здійснювалось на третій день після смерті.

На кладовищі священик першим кидав землю на домовину, за ним інші. Після поховання старший родич запрошував на поминки ("почесне", "почестунок"). Члени родини на поминках просили присутніх, "пробачити померлому, якщо чимось завинив".

Залишками традиційного громадського побуту в селі були: 1) зберігання ділянок землі, які належали громаді - пасовиська, луки і місце, де був колодязь; місце, де сушили льон або коноплі. Такими ж вважалися й ділянки села, де були костьол, цвинтар, шинок. 2) у Помор'ї - загальна ловля риби; 3) нічна варта будівель від злочинців всіма господарями по черзі, потім наймали одного вартового; 4) будівництво шляхів, церкви; 5) випас худоби, по черзі, а потім одним чабаном; 6) сусідська допомога - жнива, сінокіс. 7) допомога нареченим начинням, грішми; допомога старим, калікам, погорільцям; 8) різні домашні роботи - взимку попрядухи, скубання пір'я тощо.

Християнство в Польщі з'явилося у X ст. В 966 р. польський король Мешко І вступив до шлюбу з чеською княжною Дубравкою й разом зі своїм двором прийняв християнство у формі католицизму. Християнська церква запозичила багато язичницьких вірувань, обрядів, увівши їх до складу християнської обрядності. Найбільш святково й зараз відзначаються саме ті свята католицької церкви, які випадають на переломні моменти сільсько­господарського календаря: Новий рік, Різдво, свято св. Яна (24 червня), Великдень, Успіння Богородиці. Поряд з аграр­ним культом існував культ померлих. День 2 листопада - поминання померлих, у всій Польщі - цвинтарі у квітах, вогнях.

У польському фольклорі переважають пісні, народна проза, народна драма, малі жанри. Пісні більше ліричні, героїчних майже немає. Багато обрядових, історичних, любовних, професійних, розбійницьких, солдатських, жебрацьких пісень.

Обрядові пісні - весільні, календарні: колядки, масничні, веснянки, собуткові (день святого Яна), дожинкові та інші.

Історичні пісні- (ХІП-ХІV ст.): "Пісня про бій під Завихвостом", "Піснь про Людгарда". XVII ст. - пісні про шведську навалу, про короля Яна ІІІ Собеського тощо.

Професійні - пісні мисливців, реміс­ників, пастухів; розбійницькі - про Яносика - татрського розбійника; солдатські - про війни, рекрутів; жебрацькі - про смерть, сиріт, святих, про Христа.

Народна проза. Казки, байки, легенди. У казках - фантастичні персонажі - дра­кони, велетні. Байки з'являються в XVI ст., коли Бернат з Любліна опублікував байки Езопа. Легенди: "Про трьох братів - Лєха, Чеха й Руса", "Про Пяста", "Про Попіла" та інші.

Народна драма. Народний театр - релігійні містерії, лялькові вистави - в ко­стьолах, сцени з життя Христа, святих.

Малі жанри - замовляння від хвороб, загадки, примовки.

Народна музика - пісенні, танцювальні мелодії. Одноголосні, унісонні. Ба­гатоголосся майже відсутнє.

Народні танці. Найбільш давні пов'язані із весіллям, родинами, господарською діяльністю. Обрядові танці, пов'язані із днем святого Яна - собуткові кола, хороводи. Танці на сімейних святах, сільських гуляннях, весіллях - полька, оберек, мазурки, краков'яки, полонези та інші створені на основі народних танців.

Художні ремесла: ткацтво, вишивка, плетіння мережива, гончарство, народний живопис, гравюра на дереві, писанкарство, виготовлення кольорових паперових витинанок, які наклеювалися на стіни; різьблення, ковальство, обробка бурштину, виготовлення іграшок тощо.

З давніх-давен поляки селилися на українських землях. За часів Ярослава Муд­рого в XI ст. вони займали місцевості вздовж р. Рось. їхнє організоване пересе­лення в Україну почалося XIV ст і особливо після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній, коли українські землі опинились у складі Речі Посполитої. Тоді посилилося соціальне, національне та релігійне гноблення українського населення, частина якого була полонізована.

Після приєднання України до Росії там зберігалися маєтки польської шляхти і залишилися польські поселення. Три поділи Польщі у XVIII ст. (1772,1793 та 1795) за участю Росії сприяли міграції поляків в Україну.

Переписи населення (Росії 1897 р. та Австро-Угорщини 1900 р.) дають можливість уявити масштаби цього переселення. За їхніми даними, в Україні тоді проживало понад 2 млн. поляків, що становило 4,5% всього населення. Більшість їх мешкала на Правобережжі та Галичині. Зокрема 50,3 % - у Львові і 43,4 % - на Львівщині. їхня дискримінація у царський Росії особливо посилилося після польського повстання 1830-1831 рр.

В Україні проживали різні етног­рафічні і соціальні групи поляків:

· Мазури - етнографічна група з Мазовії, значно зукраїнізована.

· Магнати.

· Ходачкова шляхта - орендарі, заставники (віддавали гроші пану за користу­вання землею), дворжани (службовці при дворі феодала). Дрібна польська шляхта. Всі переважно католики.

· Офіціалісти - державні службовці, додержувалися польських звичаїв, носили лише польський одяг. Католики.

· Околична шляхта, яка прийняла пр­вослав'я. Сюди належали як поляки, що попали в Україну ще до Люблінської Унії, так і українці - нащадки знатних фамілій, полонізовані в XVII - XVIII ст.

За даними перепису 1926 р. - в Україні налічувалося 467,4 тис поляків (третє місце за чисельністю після росіян та євреїв). В Україні мешкало 48 % польського населення СРСР. Як і в минулому, вони в основно­му були розселені у західних регіонах. Так, у Волинській окрузі було 86,6 тис. (18,2 % всього польського населення); Ше-петівській - 60,2 тис. (12,6 %); Проскурівській - 58,5 тис (12,3 %); Бер­дичівській - 48,4 тис (10,2%). Незначна кількість поляків проживала у східних та південних округах України - 7 тис. у Харківській (1,5%), 5,2 тис. у Мелітопольській (1,1%). Більшість поляків мешка­ла у сільській місцевості (80,3%) і лише 19,7% у містах.

Що ж до соціально-політичного, релі­гійного та культурного стану польського населення, то він викликав у представників радянської влади серйозне занепокоєння. У звіті центральної комісії у справах на­ціональних меншин при ВУЦВК (за 1924-1925 р.) зазначалося: "В політичному відно­шенні до недавнього часу польське насе­лення характеризувалось таким чином. Перше: Зовсім не похитнувся вплив като­лицького духовенства, що використовувало свій вплив проти радянської влади... Друге: Заляканість та недовір'я до радянської влади, як наслідок національного та релігійного гніту в період царизму, що посилюється умовами війни з білополяками, а також неправильним підчас підходом до населення з боку місцевої влади. Третє; Національна солідарність бідноти з заможними колами (що орієнтуються на білу Польщу), що проявляється у відмові від розкуркулення та невходження до КНС". Заляканість! - відверто! Особливе роздратування викликали традиційна релігійність поляків, а також низький рівень "колективних" форм господарювання саме серед них".

Вважалося, що найкращим методом їх "радянізації" є забезпечення національно-культурних запитів, зокрема, створення шкіл та інших навчальних закладів з викладанням польською мовою, виділення польських національних адміністративно-територіальних одиниць. З 1925р. у районах, де переважало польське населення, почали виділятися польські сільські Ради. В тому році в Україні (включаючи й територію Молдавської АСРР) таких було 64; у 1926 р. їх стало 129; 1927 р. - 139; 1931 р. - 159. Зок­рема, у складі українських районів було 123 польські сільради. У1925 р. з'явився нарешті в Україні польський національний район -Мархлевський у Волинській окрузі. На його території проживали 14 тис чоловік - 73% становили поляки (8% - німці, 2% - євреї). У районі діяло 30 польських сільрад. В апараті сільрад працювали поляки (69,8 % від за­гальної кількості), серед голів сільрад - 25 поляків У 1929/30 рр. працювало 14 шкіл і польська агрошкола.

Загалом 1926 р. було 337 польських шкіл, 1930 р. - 381 (порівняйте: німецьких- 628, єврейських - 786). Значна кількість польських освітніх та культурних закладів знаходилась у Києві: Польський інститут соціального виховання, польські педагогічні технікуми (Київ, Проскурів), кафедра польської культури при ВУАН (згодом перетворена на Інститут польської культури); Будинок польської пролетарської культури, Польський державний театр, польський відділ при Київському музично-драматичному інституті імені Лисенка, Центральна польська бібліотека. Була кафедра польської мови та літератури при Кам'янецькому сільськогосподарському інституті.

Аналіз архівних документів свідчить про значні розбіжності між кількісними показниками розвитку польської національної меншини та дійсним станом - йдеться про формальний підхід з боку радянської влади до задоволення культурно-освітніх потреб поляків (брак приміщень і коштів - учні займались в 2-3 зміни, гостра проблема з підручниками польської мови, 70% підручників - переклади з російської, української мови, до того ж жорстокі ідеологічні вимоги до книг, незначний наклад польських видань тощо). "Польсько-радянський експеримент" являв собою штучне створення зовнішньо символічної сторони польської культури при одночасному зневажанні його внутрішньо-психічних проявів.

Фактично мало місце деформування польської етнічної культури, яке логічно завершилось репресіями серед польської інтелігенції, зокрема перетворенням польських навчальних закладів в українські.

З початку 30-х рр. (1932-1934) - мало місце знищення польських і інших національних округів, культурних та освітніх закладів.

У листопаді (1933 р.) на об'єднаному пленумі ЦК КП(б)У йшлося вже про "націоналістичний" ухил М. Скрипника. На цьому ж пленумі говорилося про польські та німецькі "фашистські" елементи (стан відносин СРСР з Німеччиною та Польщею: польське і німецьке населення як потенційна база для фашистської діяльності).

Про "чистку" установ, в т.ч. тих, що здійснювали роботу серед національних меншин, свідчить заява В. Затонського в листопаді 1933 р. на пленумі: "Ми маємо факти, коли в деяких інститутах, як наприклад, в Інституті польської культури залишився незаарештований лише один комуніст - всі інші були членами контрреволюційної організації".

Про це ж свідчать і інші документи тієї епохи. Грудень 1933 р. - Постанова ЦК КПУ "Про кадри шкіл нацменшостей". Цитата: "...в німецьких, польських школах - ставка на виховання молодого покоління в антирадянському дусі". Все це супроводжувалося звільненням з роботи, арештами, закриттям навчальних та наукових закладів, депортацією.

Листопад 1934 р. - Постанова "Про реорганізацію польських сільрад в українські". 1935 р. - ліквідація польського Мархлевського району. 1939 р. - Мархлевськ перейменовано на Щорськ (Жито­мирська обл.). 1935 - під час "перевірки партійних документів" всі громадяни польської та німецької національності були звільнені з великих оборонних підприємств (всі - від управлінців до прибиральниць). Мало місце фабрикування справ. Йдеться про "шпигунські організації", а також "вик­риття" 1934 р. Польської організації військової (ПОВ), яка з 1922 р. взагалі не існувала на території СРСР, тоді як агенти ПОВ підписували "зізнання".

На XIII з'їзді КП(б)У- (травень 1937 р.) Шліхтер заявив, що в Україні має місце "шкідництво різних націй". Відбувався перехід до депортацій. 23 січня 1935 р. - рішення Політбюро ЦК КП(б)У про додаткове переселення з Мархлевського райо­ну в інші райони України. Викрито 300 господарств ворожих та ненадійних елементів і виселено до Біломоро-Балтійського концтабору 50 господарств найбільш небезпечних антинародних елементів.

Жовтень 1935 р. - постанова "Про переселення 150 польських родин з прикор­донних районів Вінницької області" - в Харківську, Донецьку, Дніпропетровську області і в Казахстан

28 квітня 1936 р. - спеціальна постанова Раднаркому СРСР про переселення поляків "як політично неблагодійних" до Казахстану: 35820 поляків депортувало­ся в Алмаатинську, Кокчетавську, Карагандинську, Північно-Казахстанську і Талди - Курганську області Казахстану.

За даними останніх переписів насе­лення в Україні налічувалося поляків: у 1970 р. - 295107;1979 р. - 258309;1989 р. -219179. Зокрема (1989) у Житомирській області 69413 (31,7% від усієї кількості),-Хмельницькій (16,7%), Львівській (12,3%), Вінницькій (3,8%), Донецькій (3,1%), Тернопільській (3,1%), Одеській (2,5%), Дніпропетровській (2,5%), Чернівецькій (2,1%), Луганській (1,7%), Києві - 10445 (4,8%), в Криму - 6157 (2,8%).

У травні 1990 р. відбувся І Конгрес поляків, які мешкають в Україні, у жовтні 1991 р. була заснована громадська організація - Спілка поляків в Україні (СПУ). Пізніше створено Федерацію поляків в Україні, до складу якої увійшло культурно-освітнє товариство поляків в Україні (КОТП).

Здійснюється відродження релігійного життя, відкриття костьолів. У Києві -три храми, зокрема костьол Святого Миколая.

У Польщі запроваджено безкоштовне обов'язкове 8-річне навчання з семирічного віку. До початкової школи діти відвідують ясла та дитячі садки. 1998/99 рр. майже 50% дітей відвідувало дитячі садки. 8-річна школа - це почат­ковий етап, яким охоплено 99,9% дітей. В середню школу, куди входить професійно-технічне і загально-освітнє навчання. Після закінчення 8-річної школи можна продовжувати навчання у загально-освітніх школах протягом чотирьох років для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади. Курс навчання стандартизований по всій Польщі. 1993\94 років налічувалося 985 приватних шкіл, які знаходилися під егідою держави. З 1989 р. римо-католицька церква заснувала власні школи. У вересні 1999 р. відбулася реформа освітньої системи: з державного бюджету виділяли на освіту 5% витрат, з них 3,1% - на вищу освіту.

Як і в інших колишніх країнах соціалістичного табору, у Польщі останніми роками помітно збагатилася науково-технічна база освіти (комп'ютеризація учбового процесу, впровадження аудіо- та відеотехніки та ін.), особливо після 1989р., коли відкрилося багато приватних навчальних закладів різного рівня.

Величезну роль у суспільному і культурному житті Польщі відіграє католицька цер­ква. У країні діє 6 архідіоцезій, дві з яких охоплюють територію України і Литви. Цер­ква має 48 вищих духовних семінарій, в тому числі 22 заклади чернечих орденів, мільйон­ними тиражами виходять понад 12 католицьких газет і журналів.

Греко-католиків у Польщі близько 400 тис, понад 1% (в основному українці). Од­нак греко-католицька церква фактично не має власної організаційної структури.

Православні, серед яких також більшість українців, становлять 2,63% населення. Священики об'єднані в чотири єпископії на чолі з митрополитом Варшавським; протестанти, переважно німці, належать до лютеранської євангелічної церкви. Інші протестанти нечисленні. Мусульмани (близько 3 тис.) живуть найбільше у Білостоцькому воєводстві, представники іудаїзму (2 тис.) - у містах.

Загальнонародні свята в Польщі.

1 січня - Новий рік; квітень - Пасха; 1 травня - День трудящих; 3 травня - Польський національний день - проголошення Конституції 1791р.; 9 травня - День Перемоги; 14 червня - Корпус Христа; 15 серпня - Успіння Пресвятої Богородиці; 1 листопада - День всіх святих; 11 листопада - День Незалежності; 25-26 грудня - Різдво.

Законодавче скасування цензури і забезпечення гарантій свободи слова в квітні 1990 р. сприяли бурхливому розвитку польської преси. Зокрема, 1997р. налічувалося 55 що­денних газет загальним тиражем понад 4 млн. примірників. Серед - відомі загаль­нодержавні газети.

У 1990-х роках набагато збільшилася кількість періодичних видань. Поряд з відомими з'явилася низка інших ча­сописів, які охопили різні сфери сучасного життя.

Керівництво видавничою справою здійснюється Польською агенцією пресовою (РАР) і Польською агенцією інформаційною (РАІ). Значну роботу провадить також польська асоціація журналістів (50Р).

У Польщі існує розвинута система видавничих центрів. Вона охоплює 55 видавництв і очолюється асоціацією видавництв.

Польське радіомовлення і телебачення об'єднано радою телебачення (КК.К і ТУ), створеною у 1993р. Серед них шість великих компаній радіомовлення, які функціонують на теренах Польщі і за кордоном, зокрема в Україні.

Телебачення працює на двох загальнонаціональних каналах, з режимом праці до 22 годин на добу. Крім того існує багато місцевих і регіональних програм телебачення у різних містах, які працюють по кілька годин. З 1990 року з'явилися також приватні комерційні телевізійні станції у Вроцлаві та інших містах.

Польське туристично-краєзнавче товариство розробило понад 420 різноманітних маршрутів, щодо визначних історико-культурних місць країни: Гданська, Вроцлава, Кракова, Познані, Варшави і близько 30 оздоровчих природнокліматичних регіонів. їй належить 250 готелів і кемпінгів для туристів. Лише 1998р. Польщу відвідало близько 88,6 млн. зарубіжних туристів.

Серед величезної кількості пам'ятників історії та культури Польщі назвемо Старе Місто, Барбикан, Лазенки - літня резиденція польських королів, готичний храм Св. Яна у Варшаві, Вавельський замок XIII ст., костел Св. Марії та собор Св. Станіслава у Кра­кові, Старе Місто в готичному стилі в Торуні, всесвітньовідому святиню католиків Ясна Гура з чудотворною іконою Матері Божої Ченстоховської, костел Св. Іоанна у Вроцлаві таін.

Післявоєнного часу в Польщі, як і в інших країнах, були споруджені пам'ятники на честь радянських воїнів - визволителів. Однак, з початку 90-х років багато з них було демонтовано. Це ж стосується і деяких пам'ятників, які становили безперечну мистецьку цінність, таких як пам'ятник В. І. Леніну в Новій Гуті.

Імена видатних польських письменників і поетів відомі всьому світу - Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Болеслав Прус, Генріх Сенкевич, Стефан Жеромський, серед сучасних - Станіслав Лем, це ж стосується видатних польських художників - Ян Матейка, композиторів - Фредерік Шопен, Станіслав Монюшко, Міхал Огинський та ін.

З відкриттям нових університетів (Лодзь, Торунь, Гданськ, Катовіце, Щецин та ін.) і реорганізацією Польської Академії наук розширилася сфера наукових досліджень, які провадяться у багатьох академічних і університетських інститутах. Слід однак зазначити, що державний патронат над культурою післявоєнного часу, мав свої позитивні і негативні наслідки. З одного боку, набагато зросла кількість наукових центрів, шкіл, бібліотек, музеїв, видавництв, театрів та інших закладів, з іншого - сфера культури пе­ребувала під могутнім ідеологічним пресом, внаслідок чого лише з 1960-х років почав втрачати свої позиції соціалістичний реалізм, пануючий до того напрямок у літературі та мистецтві. В цьому розумінні сучасна Польща є зразком побутування різних течій в літературі, і особливо, образотворчому мистецтві - від реалізму до найсучасніших надбань авангардизму.

Серед визначних представників сучасного мистецтва можна назвати таких митців як Магдалена Абакович, Ян Цибиш, Йозеф Гієльняк, Владіслав Хасіор, Владіслав Стрзєминський та ін.

Світового визнання досягла польська школа кіно і польська поезія. 1989р. Нобелівська премія в галузі літератури була присуджена польському поету Ч. Милошу, а 1996 р. краківській поетесі В. Шимборській.

Далеко за межами Польщі відомі музичні конкурси імені Шопена та імені Венявського, фестивалі естрадної пісні (Сопот, Зелена Гура, Закопане), драматичні театри, зокрема експериментальні (Е. Гротовського, Ю. Шайни та ін.).

У Польщі провадиться багато музичних свят. Серед них фестивалі класичної музи­ки у Ланцуті (травень), Торуні (вересень) і Вроцлаві (грудень), фестиваль органної му­зики у Кракові (квітень) і Гданську (червень), пісенні фестивалі у Кракові, Ополе, Гданську, Сопоті; фестивалі фольклорні (Торунь, Живица, Закопане; фестивалі сучасної музики у Вроцлаві (лютий), Познані (березень), Закопане (липень), Варшаві (вересень), Кракові (листопад); джазові фестивалі (Вроцлав, Варшава, Краков); кінофестивалі (Краков-травень, Гданськ-вересень).

Історико-культурними і природними пам'ятниками Польщі, занесеними у Книгу ЮНЕСКО є історичний центр Кракова; соляні копальні Величка; Аушвітський концентраційний табір; історичний центр Варшави; старе місто Замосць; середньовічний Торунь; замок Тевтонського ордену у Мальборку; агрокультурний і ландшафтний комплекс і парк пілігримів у Кальварія Зебрідовська; церква Миру у Яворі і Свидниці.

 

КУЛЬТУРА ЛУЖИЧАН

 

Особливості етнонаціонального розвитку

Лужичани (сорби, венди, лужицькі серби) - єдиний слов'янський народ, який живе не в слов'янській країні. Самоназва - серб'я, сербскі люд. Живуть в округах - Дрезден, Котбус (Німеччина, колишня територія НДР). Чисельність -100 тис. Належать до європеоїдної раси. Існує дві групи говірок - верхньолужицька і нижньолужицька, які складають лужицьку мову західно-слов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Мають дві літературні мови: верхньолужицька і нижньолужицька. Писемність - на основі латинського алфавіту. Більшість віруючих - лютерани, є католики. Живуть етнічно-змішано з німцями.

Територіально розселені в історичних областях - Верхній Лужиці з центром у м. Бауцен (по-лужицькі - Будишин) та Нижній Лужиці з центром у м. Котбус (по-лужицьки - Хошебуз). VІ ст, н.е. лужицька земля, як і сусідні області басейну Ельби були населені слов'янами, які входили до групи по­лабських або сербських племен. Найбільші серед них були: власне серби, мільчани, нішани, гломачі, лужичани. Основним заняттям було землеробство й тваринництво. Починаючи з VIII ст., і особливо з X ст., сербо-полабські племена підлягали загарбанню сусідів - франків та інших германців, а також - польських і чеських королів. Тиск германців зростав, знесилені сербо-лужицькі племена не могли чинити гідний опір германським й іншим завойовникам.

У XIII ст. племінний поділ полабських слов'ян зник, і сформувалися дві області -Верхня Лужиця (де переважали мільчани) і Нижня Лужиця - регіон розселення лу­жичан. 1317 р. обидві Лужиці були підкорені бранденбургським маркграфом Вольдемаром, після смерті якого цими землями заволодів чеський король Ян Люксембурзький. У ХV-ХVІ ст. сюди переселилося багато німецьких робітників, у зв'язку із віднайденням тут корисних копалин. Німецька колонізація послабила зв'язок лужичан із іншими слов'янами. Частина лужичан опинилась в Саксонії, інша підпала під владу пруських королів. Лужицька мова заборонялась, германізація поширювалася.

Після 1815 р. лужицькі землі були підкорені Прусією.

Самосвідомість лужицького народу зросла після Французької революції і наполеонівських війн. На початку XIX ст. мав місце рух за культурне відродження, в якому брали участь такі лужицькі діячі як Андрій Любенський, Карл Антон, Ян Смоляр, Петро Іордан та ін. У 1847 р. було створено товариство Матиця Сербська, з'явилися газети лужицькою мовою.

Германізація лужичан посилилась на­прикінці XIX ст., а національно-визвольний рух лужичан досяг апогею в 1905 р., з'являються культурні товариства, але під час Першої світової війни культурне життя лужичан знову завмерло під тиском німецької агресії. Після германської революції 1918 р. спостерігалося відродження лужицького національного руху. 12 років фашизму - чорні роки в історії лужичан. Знищувалися їхня мова і школа, назви замінювались німецькими, конфісковувалися лужицькі бібліотеки. Лужичан офіційно оголосили німцями. Після Другої світової війни їхня національна культура почала поступово відроджуватись. їм офіційно надана культурна автономія.

 

Культура і традиційна і сучасна

Найважливішим заняттям лужичан завжди було землеробство..Основні сільськогосподарські культури: жито, картопля, цукрові буряки, менше - пшениця та ячмінь. Домашні тварини - велика рогата худоба, вівці, свині (Верхня Лужиця).

У Нижній Лужиці поширене городництво та садівництво. Здавна застосовувались традиційні знаряддя праці - легкі плуги, за­ступи, серпи, коси, ціпи. Промисловість -текстильна, гірничодобувна, керамічна. Ремісниче виробництво: домашнє виготовлення полотна, плетіння мережива, гончарне виробництво, плетіння кошиків, виготовлення дерев'яних і солом'яних виробів. Традиційні поселення: - кругові – найдавніші;

· купчасті - безсистемні;

· вуличні села - подекуди, вони більше характерні для німецьких областей;

· веретеноподібні села;

· хуторські поселення, вулиці - канали (особливо в районі Шпреєвальд, де р. Щпреє часто розливається). Основний транспорт тут - човни,взимку - ковзани.

Садиби складаються у Верхній Лужиці з: 1) житлового будинку 2)господарських будівель

3. подвір'я

4. саду, городу.

У Нижній Лужиці нема чітко окресле­них кордонів садиби, через канали, іноді до городу треба добиратися на човні.

Житлові будинки й господарські будівлі становлять прямокутні або квад­ратні двори. Найбільш поширені такі тра­диційні житлові будинки:

· одноповерховий зрубний,під дахом якого знаходяться житлові приміщення і господарчі - сарай, амбар та інші будівлі;

· будинок двоповерховий - 1-й поверх зрубний, 2-й - каркасний (більш пізній тип - німецька традиція).

Внутрішнє планування - триподільне, як і східнослов'янське селянське житло (хата + сіни + комора).

Комплекси жіночого одягу.

I. Бауценсько-каменцький:

· біла полотняна сорочка з круглою горловиною й короткими рукавами;

· нижня вовняна спідниця темного кольору;

· верхня спідниця - чорна з вовняної тканини довга й широка, зібрана в поясі у збори. Вона пришивається до чорного оксамитового ліфу, що у дівчат шнурується, а у заміжніх - застібується.

· широкий фартух;

· маленький червоний очіпок, з якого звисають дві широкі стрічки.

II. Гойерсвердський:

· біла сорочка;

· чорна безрукавка;

· вовняна хустка;

· спідниця з фалдами нижче колін, темна, широка;

· фартух з яскравої тканини з рослин­ним орнаментом;

- головне вбрання — китлик — чепець чорного кольору з накрохмаленого полотна.

III. Шлейф енський:

· верхня спідниця - плісірована, не довга, до ліфу;

· неширокий фартух;

· кофточки з вузькими рукавами;

· хустка вовняна

· два чепці: верхній з мережива, нижній - з кольорової тканини.

IV. Шпреєвальдський:

Характерне своєрідне головне вбрання з широкими крилами. Багато ажурної вишивки.

· сорочка;

· біла кофточка з короткими рукавами;

· хустки, які закривали спину;

· спідниця;

· вишитий фартух;

· у холодну погоду - жакети.

Традиційний народний костюм лужицьких чоловіків не зберігся. Очевидно, він здавна мав багато спільних рис з одягом німців:

· полотняна біла сорочка;

· полотняні вузькі штани;

· чоботи, дерев'яні черевики;

· двобортна куртка з сукна блакитного кольору з посрібленими ґудзиками.

· Багато обрядів пов'язано з народженням дитини. Під час вагітності мати повинна була додержуватись вимог, щоб дитина народилася здоровою й щасливою. Особливе значення надавалося дню народження. Вважалось, що народжений у неділю буде щасливим, а в четвер або п'ятницю - нещасним. Хрещення відбувалося в перший тиждень після народження.

Лужичани вірять у передвісників смерті. Так, поведінка тварин могла ніби передвіщати смерть. У хаті, де лежав небіжчик, вікна й двері відкривалися, щоб душа могла вільно вийти. Зупиняли годинник, щоб не турбувати душу померлого. Дзеркало закривали білим полотном, оскільки вважалося, що відображення померлого в дзеркалі веде до смерті когось з членів його родини. Покійника одягали у білу сорочку. В труну клали квіти, хрестик, молитовник, у католиків - іконки. Щоб на "тім світі" у небіжчика все було, ще в кінці XIX ст. в труну клали білизну, лезо, окуляри, трубку, дітям - яблука, яйця. Готу­вати покійного до погребіння й запрошувати на поховання приходила жінка, яку називають "челова дружина" (покійник по-лужицькі "чело"). Вранці в день поховання труну виносили у двір. У лютеран в присутності всіх рідних, які сиділи коло труни, священик читав відхідну, в якій розповідалося про життєвий шлях небіжчика. Після цього труну перев'язували білою стрічкою, й кілька чоловік виносили її з подвір'я для поховання на цвинтарі. У Шпреєвальдських селах, де дуже високий рівень ґрунтової води, цвинтарів немає. Тут після співу жалібних пісень труну ставили у човен і везли для поховання каналами до м. Любенау. З кожного будинку, на шляху човна, приєднувалися мешканці на своїх човнах. Жалоба - по батькам й дітям - один рік, по брату й сестрі - три місяці.

Календарні свята - Різдво, Великдень, Трійця зберігають риси давніх слов'янсь­ких вірувань. У серпні-вересні - свято врожаю. В Шпреєвальді до нього відноситься звичай "бити півня" чи "різати півня". Півень уособлює врожай. Існувало повір'я, що з закінченням збору врожаю, коли копиці вже у дворі, місія півня охороняти врожай була здійснена. Тепер, якщо його не вбити, він буде приносити зло.

 

Незважаючи на денаціоналізацію і величезні втрати, - до 1989 р. було знищено повністю 46 і частково 27 лужицьких поселень, - останніми роками, особливо. після приєднання НДР до Федеративної Республіки Німеччини, поступово відроджується життєдіяльність цього народу.

Повоєнний розвиток лужицької літератури пройшов кілька етапів. Перші спроби об'єктивно, без ідеологічних упереджень осмислити повоєнний літературний рух зроб­лено у колективній монографії "Причинки до історії сербської літератури, 1945-1990 р.р. (Будишин, 1994).

Один з найвідоміших сербсько-лужицьких письменників Юрій Брезан опублікував 13 книг і одержав три національні премії. Серед інших сучасних лужицько-сербських письменників можна назвати Яна Ворнара, Юрія Кравжа, Цирила Кола, Лору Ковареву, Інгрід Наглову, Бена Будара, Юрія Коха, драматургів Петра Малинку, Гельмута Ріхтара, Ангела Стахова, поета Йозефа Новака та ін. Розквіт сербсько-лужицької літератури супроводжується виходом на широку німецьку читацьку аудиторію і зміцненням їхніх позицій у загально-європейському масштабі (див. История литературы Восточной Европы после Второй мировой войны.- т.2.- Москва, 2001,- с. 609,626).

Крім серболужицьких шкіл, які виникли після 1945 року у етнічно - мішаному німецко-лужицькому регіоні існують школи, де навчання рідною мовою провадиться факультативно. З початку 90-х років середні лужицькі школи в Будишині та Хошебузі отримали статус гімназій. Гімназіальна освіта надається з 5 по 12 або з 7 по 13 класи. Справами шкільної освіти займається Лужицьке шкільне товариство, засноване в 1993 р. Також значна увага приділяється викладанню лужицької мови серед дорослих.

У повоєнні роки відновилася діяльність "Матиці Сербської", був відкритий у сис­темі Академії Наук Інститут Серболужицького народознавства, з'явилися нові наукові часописи. Було опубліковано низку монографій: колективна праця "Історія лужицьких сербів", "Історія серболужицької літератури" Р. Єнича, праця П. Новотного про нижньолужицьку літературу, етнографічні дослідження М. Каспера, фольклорні Г. Фаски та ін.

Після об'єднання Німеччини на базі Інституту Серболужицького народознавства був створений Серболужицький інститут у м. Будишин, де плідно працюють мовознавці, істо­рики, фольклористи, культурологи, етнографи та інші дослідники проблем сорабістики.

Найпопулярніше сербсько-лужицьке видавництво "Домовіна" було створене в 1958 році.

Серед щоденних газет найвідоміші "Сербська газета", часописи - Сербська школа, "Огляд", "Нова газета" і дитячий журнал "Полум'я", який видається верхньолужицькою і нижньолужицькою мовами.

Після Другої світової війни перші радіопередачі лужицькою мовою транслювало чехословацьке радіо в Празі, а на німецькій землі такі передачі розпочалися тільки з грудня 1948 року. У березні 1953 року при Держрадіокомітеті НДР була утворена лу­жицька студія. У наступні роки виникли студії у Хошебузі і Будишині, а з початку 1992 року радіопередачі провадяться Середньонімецьким радіо верхньолужицькою і Східнонімецьким ("Радіо-Бранденбург") - нижньолужицькою мовами.

З жовтня 1996 року Середньонімецьке радіо і телестудія транслюють двічі на місяць дитячі програми верхньолужицькою мовою, а також деякі програми двома мовами.

У 1991 році була заснована кіностудія "Сорабіа Фільм". З квітня 1992 року при ній функціонує телепрограма "Лужиця" у Бранденбурзі. Фільми цієї програми присвячені історичній і культурологічній тематиці, зокрема еміграції лужичан до Америки та Австралії в XIX ст. Знято вже 12 серій, які використовуються у навчальному процесі шкіл.

З 1986 року у м. Будишині кожні два роки відбуваються Дні лужицького кіно під гаслом "фільми малих народів".

У жовтні 1945 року був створений лужицький народний театр. Крім цього єдиного професійного театру працює близько ЗО театральних аматорських колективів.

За 50 післявоєнних років Лужицький народний театр здійснив 200 лужицькомовних постановок. У репертуарі театру вистави за творами серболужицьких авторів (Ю. Брезана, Ю. Коха), твори німецьких драматургів і зарубіжної класики. Сучасна дра­матургія збагачена історичною п'єсою Кіто Лоренцо "Лужицька подорож кораблем" (1994 рік) - суто лужицька за змістом, в якій, щоправда німецькою мовою, розповідаєть­ся про спільне проживання і взаємини лужичан і німців.

У 1994 році утворена студія підготовки молодих лужицьких акторів, а в 1996 році -нова лужицька філармонія.

Заслуга у пожвавленні лужицького музичного життя післявоєнного часу належить Ю. Вінару, який в 1952 році заснував Державний ансамбль лужицької народної культури в м. Будишині. Згодом він був перетворений на Лужицький фольклорно-етнографічний ансамбль. Його виконавці вдало поєднують традиції і сучасні зразки музичної творчості лужицьких сербів. Сучасні лужицько - сербські композитори Ян Равп, Ян Буланк, Ян Нагель орієнтуються на загальні тенденції розвитку європейської музичної творчості.

У професійному образотворчому мистецтві минулого виразно спостерігаються два напрями. Перший, що виник у 90-х роках XIX ст., основну увагу приділяв своєрідності народного ("фольклорного") побуту лужицьких сербів (Л.Куба, П.Краузе, А. Трстеняк), другий - представлений молодшою генерацією митців (М. Новак-Нехоронський, Г. Кравец, Ф. Латк) - був пов'язаний з пробудженням національної свідомості лужицьких сербів.

Післявоєнного часу з'явилася низка майстрів, творчість яких була приділена передусім духовному зв'язку з сучасним світом, інтелектуальному символізму, змінам давніх традиційних рис в сучасних умовах, філософському осмисленню дійсності. Поряд з майстрами, які віддавали належне фольклорному жанру, їхні твори помітно відрізня­лись за змістом і формою. Йдеться про творчість Я. Бука, Я. Гонського, С. Ланге, Б. Нака - Куниш, М. Нагелової та ін.