Кирило-Мефодіївського товариства

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу", а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша — "Головні ідеї" — містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга — "Головні правила товариства" — присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Першим пунктом "Головних ідей" зазначалося: "Приймаємо, що духовне і політичне поєднання слов’ян є їх призначенням до якого вони повинні прагнути". Цей пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об’єднання слов’янських народів проходить "червоною ниткою" через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і є тим вихідним пунктом на якому грунтуються всі подальші теоретичні розробки.

Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту товариства відзначав: ". ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен тільки при об’єднанні слов’ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного".

Слов’янофільство учасників Кирило-Мефодіївського товариства корінним чином відрізнялось від російського слов’янофільства і було більш співзвучним до чеського, словацького чи польського. Як підкреслює П. Кузик, ". на противагу російському варіантові об’єднання — "слов’янські струмки зіллються в російське море" (О. Пушкін), кирило-мефодіївці висунули зовсім іншу форму слов’янського союзу. Ідеться, фактично, про ідею створення добровільної федерації рівних слов’янських націй (яку згодом удосконалив М. Драгоманов, а Ще пізніше спробувала втілити в життя Центральна Рада)".

Цю ж особливість українського слов’янофільства відзначав і начальник жандармського управляння граф О. Орлов, який в доповідній записці імператору Миколі І наголошував на загрозі для майбутнього імперії розвитку подібних настроїв: "У Києві та Малоросії слов’янофільство перетворюється на українофільство. Там молоді люди з ідеєю об’єднання слов’ян поєднують думки про відновлення мови, літератури і звичаїв в Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів минулої вольниці і гетьманщини. думки. про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними і інших підвладних Росії народів до бажання існувати самобутньо".

Таке розуміння панславістської ідеї учасниками Кирило-Мефодіївського товариства розшифровувалося в другому пункті "Головних ідей" статуту, який чітко наголошував на тому, що при утворенні майбутнього слов’янського союзу кожен слов’янський народ повинне мати свою державно-політичну самостійність. Вона розглядалась "братчиками" як головна передумова майбутнього об’єднання.

Іншою, не менш важливою умовою створення майбутнього слов’янського союзу, було встановлення у всіх слов’янських народів республіканської форми правління та політико-правової рівності громадян: "Приймаємо, що кожне слов’янське плем’я повинно мати правління народне і дотримуватись повної рівності співгромадян по їх народженню, християнським віросповіданням і стану".

Відомий дослідник діяльності Кирило-Мефодіївського товариства Г.Сергієнко, визначаючи особливості поглядів товариства на проблему самостійного державно-політичного існування України, писав: "Питання про самостійне існування України в статуті розглядалось як частина загальнослов’янського і ставилося в залежність від утворення республіканської федерації слов’янських народів".

Основою для встановлення справедливого суспільного та державного ладу у слов’янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського товариства, повинні були стати непорушні і керівні принципи християнської моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті "Головних ідей" статуту зазначалося про те, що ". правління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов’ян повинні основуватись на св[ятій] релігії господа нашого Ісуса Христа". Саме вірність цим моральним засадам християнства в його чистій, неспотвореній пізнішими нашаруваннями формі, повинна була стати основною передумовою для залучення неофітів до товариства та, поряд з освіченістю, для зайняття відповідальних державних посад у майбутньому справедливо організованому суспільстві.

Для вирішення нагальних, життєво важливих справ передбачалось утворення спільного вищого законодавчого органу влади — загальнослов’янського собору з представників всіх народів. Однак його функції та повноваження не визначено більш детально. Враховуючи, що попередніми пунктами статуту особливо наголошувалось на державно-політичній самостійності кожного з народів, то можна припустити, що цей "собор" повинен був би стати деяким наддержавним органом, члени якого обирались би не пропорційно від кількості населення, а від державно-територіальних утворень.

Хоча М. Костомаров, описуючи дискусії щодо майбутнього устрою слов’янської федерації, у "Автобіографії" дещо інакше трактував це питання. Він писав: "Ми почали уявляти собі всі славянські народи зєднаними між собою у федерації подібно до давніх грецьких республік або Зєднаних Держав у північній Америці з тим, щоб усі находилися у тіснім звязку з собою, але щоб кожна зберігала свято свою окрему автономію. Федерація тільки по одним народностям не видавалася нам зовсім придатною з багатьох причин, а зокрема з огляду на чисельну нерівність мас, що належали до народностей. Яке союзництво могло існувати в дійсности на підставі взаїмної рівности між незначними щодо кількости Лужичанами й великою масою російського народу з незмірними просторами його батьківщини? Ми прийшли до думки, що з збереженням права народностей потрібний конче инший поділ частин будучої славянської держави для її федеративного ладу. Таким робом поставала думка про адміністративний поділ земель заселених славянським племенем, незалежно від того, до якої з народностей належить це племя в тій чи иншій полосі заселення простору. Ми не могли вияснити собі подрібно картини в якій мала зявитися наша уявна федеративна держава; утворити цю картину ми полишили будучій історії. В усіх частинах федерації пропонувалися однакові основні закони та права, рівність ваги, мір і монети, скасування мита і свобода торговлі, загальне скасування кріпосного права й невольництва, в якій ні було б формі, єдина центральна влада, що завідувала б зовнішніми справами союзу, військом і флотою, зате повна автономія кожної частини у відношенні до внутрішніх уладжень, внутрішньої управи, судівництва і народної освіти".

У другій частині Статуту — "Головних правилах товариства" — розкриваються його головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов’янських народів. Так у сьомому пункті зазначалось, що оскільки "в теперішній час слов’янські племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах". Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов’ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відн 3. Місце Т.Г.Шевченка