Біхевіоралізм, теорія раціонального вибору та неоінституціалізм у компаративному політичному аналізі

До сьогодні точиться дискусія щодо ролі порівняльної політології в загальному комплексі політичних знань. Частина дослідників визначає порівняльну політологію як дисципліну, специфіка якої в її методі. Інші вважають, що порівняльна політологія — це внутрішній науковий рух, покликаний до життя передусім соціальним контекстом функціонування політичного життя.

Порівняння в політичних дослідженнях — не тільки один із рядових методів дослідження, а й дослідницька стратегія, орієнтація на яку дала змогу політичній науці загалом здобути визнання.

Порівняльна політологія сформувалась як окрема частина політичної науки, або політології. Порівняння як метод політичного дослідження є так само стародавнім, як і вивчення політики

Виокремлення політології як академічної дисципліни відбулося на межі XIX—XX століть, насамперед у Сполучених Штатах Америки, пізніше в західноєвропейських країнах і лише в середині 60-х років — у Радянському Союзі.

У перші два десятиріччя свого існування політологія вивчала політичні інститути — структури виконавчої влади, парламенти, судову систему, політичні партії. Цей період позначений застосуванням інституційного підходу. Пізніше з'являється біхевіористський підхід, заснований на аналізі політичних явищ шляхом спостереження за поведінкою індивідів та їхніх груп. Ідеться про метод, що давав би змогу бачити політичні відносини крізь призму переживань людей, які в них беруть участь.

У 70-х роках на перший план виходять дві взаємопов'язані теорії в галузі методології порівняльних політичних досліджень: теорія раціонального вибору й неоінституціоналізм.

Теорія раціонального вибору прийшла в політологію ззовні — з економічної теорії й соціології. У цій теорії не дотримано принципу складного й розгорнутого бачення соціальної системи (як це відбувається за структурного аналізу), всю увагу зосереджено на окремій ділянці соціальної діяльності (актор, діяч, суб'єкт). Засаднича теза теорії раціонального вибору: суб'єкт (ним може бути й індивід, і група) використовує найповнішу інформацію, доступну на той момент ціною прийнятних витрат, щоб якнайдешевше досягти власної мети. Найпершим досягненням теорії раціонального вибору вважається те, що вона зводить всю багатоманітність людської діяльності до певних спрощених моделей — ігор — і в кожній із них визначає оптимальні для конкретних суб'єктів стратегії. Отримані результати, як правило, не тривіальні й широко використовуються для пояснення та прогнозування соціальних і політичних явищ.

Звідси виникає необхідність встановити правила гри, які в. умовах демократії визначаються Конституцією й неформальними нормами політичного життя та втілюються в інститутах. Застосований теорією раціонального вибору підхід до проблематики порівняльної політології називається неоінституціоналізмом. Досі увагу вчених привертали переважно правові аспекти державного ладу. Неоінституціоналізм розглядає парламенти, уряди, партійні системи, як ті «зв'язувальні обмеження», в рамках яких відбувається активна взаємодія політичних суб'єктів.

Новий теоретичний інструментарій розгортає широкі перспективи для порівняльних досліджень, значення яких надзвичайно зросло в 80-х роках, коли чимало країн опинилося перед проблемою вибору оптимального демократичного ладу. Не випадково наука про переходи до демократії (транзитологія) широко застосовує засоби теорії раціонального вибору.

На нинішньому етапі теорія раціонального вибору й неоінституціоналізм багато в чому визначають обличчя політичної науки. Та лише дослідницька практика покаже, наскільки спроможними є претензії теорії раціонального вибору на методологічне лідерство в політології.

Порівняльна політологія пройшла доволі складний шлях розвитку. Відбувся поступовий перехід від вивчення формальних інститутів правління до аналізу реальних політичних І процесів.