ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КОНТРОЛЬ — контроль парламенту за діяльністю державних органів, установ і посадових осіб. Функція контролю та обумовлені нею повноваження притаманні практично всім парламентам, а обсяг повноважень залежить від форми державного правління. Функція П.к. знаходить своє відображення в конституціях, законах і парламентських регламентах або безпосередньо, або у вигляді процедурного регулювання. Об’єктами П.к. найчастіше виступають органи виконавчої влади, в окремих випадках П.к. поширюється на главу держави, судову владу, місцеве самоврядування. П.к. за виконавчою владою звичайно носить політичний характер — він звернений на політичну діяльність уряду та його членів. При парламентарних і змішаних республіканських формах державного правління наслідком П.к. за виконавчою владою може бути відставка уряду в цілому або окремих його членів. По відношенню до інших органів П.к. має суто юридичний характер — якщо не встановлено порушення будь-яких правових норм, то для підконтрольного органу, установи чи посадової особи не може виникнути ніяких негативних юридичних наслідків. У разі встановлення порушення правових норм його наслідком може бути відставка окремих посадових осіб, стосовно яких парламентське розслідування може призвести до порушення кримінальної справи.
1. Функція контролю передусім здійснюється за допомогою запитань депутатів до глави уряду або окремих міністрів. Уперше ця процедура з’явилась у Великобританії ще в 1849 р., коли на кожному засіданні стали відводити спеціальний час (“година запитань”) для відповіді на запитання, що задавалися.
Як юридичний засіб запитання – це право звернення члена парламенту до прем’єр-міністра (міністра) з вимогою дати роз’яснення з будь-якої певної справи. Отже, запитання урядовцям є методом отримання інформації, як правило, що упереджує прийняття ухвал. На практиці урядові відповіді на запитання парламентаріїв надають опозиції можливість виявити слабкі місця урядової політики, і саме в цьому розумінні є формою контролю. Запитання можуть бути як усні, так і письмові. У багатьох парламентах виділяється спеціальний день і час, коли міністрам можна задавати усні запитання: в Австрії та ФРН кожне засідання нижніх палат починається з години, коли члени уряду відповідають на усні запитання депутатів, у Канаді та Італії щодня під час сесії парламенту в нижніх палатах передбачають відповідно 45 і 40 хвилин для подібних запитань.
2. Депут. запит або інтерпеляція заявлена на пленарному засіданні Парл. вимога депутатів чи група депутатів дати офіційну відповідь з питань віднесених до їх компетенції.
Депут. запит подається у письмовій формі і оголошується на пленарних засіданнях, не допускається винятково особисті інтереси.
Відповіді на депут. запит дається як автору запиту (ініціатору) і парламенту вцілому.
Проте депут. запит не передбачає наслідків і настає вже дія інтерпеляці ї (з лат. “перебивання промови”) – особливий вид депутат.запиту, відповідь на який може мати обговорення в парл. та тягне за собою наслідки. Має 2 характерні риси: 1) вона тягне за собою загальні дебати; 2) містить у собі політичну санкцію, оскільки дебати закінчуються голосуванням резолюції, яка висловлює задоволення або незадоволення парламенту роз’ясненням, що дав уряд. Наслідком інтерпеляції може бути застосування санкцій до уряду в формі постановки питання про недовіру уряду.
Засобами парламентського контролю є наглядові дії, перевірки, ревізії, визначення ефективності і оцінка діяльності, дебати, інтерпеляції, парламентські слухання, парламентські розслідування, акти контрольного реагування на одержані результати контролю.
Президентська форма правління. Парламент і президент здійснюють контроль за діяльністю уряду. Однак, повноваження президента дають йому змогу контролювати діяльність парламенту (право його розпуску, право вето та ін.), що не виключає можливості перемінної зміни його домінування домінуванням парламенту.
• Функція та правила проведення парламентських слухань.
ПАРЛАМЕНТСЬКІ СЛУХАННЯ -розгорнуте обговорення на пленарному засіданні парламенту або на засіданні парламентського комітету (комісії) конкретного законопроекту чи іншого важливого питання, що входить до компетенції парламенту. П. с. є однією із форм діяльності парламенту, яка активно використовується у президентських і змішаних республіках і рідко — в країнах із парламентарними формами правління. П. с. організовуються одним із постійних комітетів (комісій) парламенту для привернення уваги громадськості і державних органів до важливих питань. На П. с. запрошуються представники виконавчої влади, відомі громадські діячі, вчені, експерти та інші особи. Особливо ефективними П. с. є у США, де комітет або підкомітет конгресу направляє копії законопроекту заінтересованим організаціям і дає їх представникам можливість виступити на своєму засіданні, організовуючи публічні слухання. П. с., як правило, є відкритими, іноді проводяться закриті П. с. Комітетам (комісіям) парламенту нерідко надається право самостійно проводити П. с. зі звітами посадових осіб органів виконавчої влади, в тому числі міністрів, а також з інших питань. За результатами П. с. приймаються не зобов’язальне рішення, а висновки чи рекомендації з обговорюваного питання, тому їх ефективність зазвичай є невисокою. Головна мета П. с. — привернути увагу до суспільно важливого питання. Часте проведення П. с. з різних питань взагалі може позбавити сенсу цю форму діяльності парламенту.
Ось тут більше інформації
http://parlament.org.ua/index.php?action=publication HYPERLINK "http://parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id=1081&iar_id=657&as=2"& HYPERLINK "http://parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id=1081&iar_id=657&as=2"id=8 HYPERLINK "http://parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id=1081&iar_id=657&as=2"& HYPERLINK "http://parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id=1081&iar_id=657&as=2"ar_id=1081 HYPERLINK "http://parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id=1081&iar_id=657&as=2"& HYPERLINK "http://parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id=1081&iar_id=657&as=2"iar_id=657 HYPERLINK "http://parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id=1081&iar_id=657&as=2"& HYPERLINK "http://parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id=1081&iar_id=657&as=2"as=2
• Інститут Омбудсмана як форма парламентського контролю.
ОМБУДСМАН (швед, ombudsman, від ombudo — представник) — спеціально обрана чи призначена посадова особа для здійснення контролю за додержанням прав людини і громадянина органами влади, передусім органами виконавчої влади. Такі посадові особи і відповідний інститут мають різні назви: власне 0. — У скандинавських країнах; Парламентський комісар у справах адміністрації — у Великій Британії; Захисник народу — в Іспанії і Колумбії; Народний правозахист — в Австрії; Уповноважений з громадянських прав — у Польщі; Уповноважений з прав громадян — в Угорщині; Адвокат народу — в Румунії; Посередник — у Франції; Комісія з прав людини — на Філіппінах тощо. Загальна назва посадової особи з такими функціями — «уповноважений з прав людини». Як правило, така посадова особа обирається парламентом, іноді призначається президентом (Намібія) чи урядом (Велика Британія, Франція).
Уперше інститут О. виник у Швеції 1809 р., коли Законом про правління парламенту було надано право обирати О. для здійснення нагляду за дотриманням законодавства. Згодом цей інститут набув поширення в багатьох інших країнах. Обсяг повноважень О. в різних країнах неоднаковий. В одних країнах він здійснює контроль за дотриманням прав і свобод громадян (Велика Британія, Нова Зеландія, Польща), в інших — контролює дотримання законності в діяльності органів виконавчої влади (Данія, Норвегія), у третіх поряд із цим контролює дотримання законності також в органах місцевого самоврядування і судах, у тому числі дотримання прав і свобод громадян. 0. здійснює контроль за дотриманням прав людини і громадянина й веде розслідування порушень у цій сфері з огляду не тільки на законність, а й на мораль. У більшості країн будь-який громадянин може звернутися до О. безпосередньо зі скаргою на порушення його прав. Нерідко О. розглядає такі скарги вже після того, як вичерпані всі інші законні способи захисту прав. Однак сам О. вирішити справу не може. Він не є органом влади і не може приймати владних рішень. Виявивши порушення прав громадянина через недогляд чи зловживання, О. вказує на це відповідному органу чи посадовій особі і пропонує їх усунути. У разі відмови О. може звернутися до:суду або парламенту.
О. діє не тільки за скаргами громадян, а й з власної ініціативи. Він аналізує стан справ у сфері прав людини і громадянина в країні і ло-повідає про це парламенту, пропонуючи вжити відповідних законодавчих заходів. Для здійснення своїх функцій О. наділяються певними правами. Вони можуть перевіряти документи органів влади, бути присутніми на їх засіданнях, отримувати необхідні довідки тощо. Через відсутність в О. владних повноважень ефективність його роботи залежить передусім від ставлення і ступеня поваги органів влади до закону і громадянина. У демократичних державах для вирішення того чи того питання у сфері прав людини О. буває достатньо тільки привернути до нього увагу органів влади і громадськості. В Україні посадова особа з функціями О. має назву «Уповноважений Верховної Ради України з прав людини». Див. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
• Верховна Рада України в контексті сучасного парламентаризму.
Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують урегулювання законами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України. Визначаючи місце Верховної Ради України в системі органів державної влади, слід відмітити, що вона забезпечує законодавче регулювання всіх суспільних відносин в державі. В той же час згідно із здійсненням державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, Верховна Рада є частиною механізму стримувань і противаг, який усуває можливість узурпації влади органами держави або посадовими особами.
Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його виключність як єдиного органу законодавчої влади у державі, універсальність у системі органів державної влади, що зумовлена, насамперед, унітарним характером державного устрою нашої країни, внутрішньою структурою Верховної ради та низкою інших важливих обставин. Тож нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади, окрім Верховної Ради України. Не передбачена й можливість делегування нею своїх законодавчих повноважень іншим державним органам чи посадовим особам.
Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів України. Ці вибори є вільними і проводяться на основі загального, рівного і прямого народного волевиявлення шляхом таємного голосування.
Постійний характер діяльності українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної ради строком на п’ять років і здійснюють свої повноваження в ній на постійні основі. Верховна рада працює сесійно.
Колегіальний характер Верховної ради як парламенту України полягає насамперед у її складі і порядку роботи. Верховна рада, як уже відзначалося, складається з 450 народних депутатів і є повноважною, тобто правомочною приймати закони і реалізовувати інші конституційно визначені повноваження за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу і складення новообраними народними депутатами присяги. Ця конституційна вимога є умовою правомочності Верховної ради протягом всього періоду скликання і не може розглядатися лише як підстава для відкриття її першого засідання першої сесії.
• Структура, функції та повноваження Верховної Ради України.
Кількісний склад і структура Верховної Ради України визначаються Конституцією України, Законом України "Про Регламент Верховної Ради України" та законами про окремі її інститути. Згідно зі ст. 76 Конституції України, конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів України, що обираються громадянами України на основі загального, рівного та прямого виборчого права через таємне голосування строком на п´ять років і здійснюють свої повноваження на постійній основі.
Народним депутатом України може бути громадянин України, котрий на день виборів досяг 21 року, має право голосу та проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який мав судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку.
Ефективність діяльності Верховної Ради України значно залежить як від її складу, так і від структури. Конституція України та Закон України "Про Регламент Верховної Ради України" визначають, що парламент України складається з кількох підрозділів.
1. Керівні особи: Голова Верховної Ради України, Перший заступник і заступник голови Верховної Ради України, що обираються та відкликаються Верховною Радою України зі свого складу (ст. 88 Конституції України).
2. Депутатські фракції. Формуються на партійній основі під час першої сесії Верховної Ради України нового скликання до розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради України та його заступників, мають право на пропорційне представництво в усіх органах Верховної Ради України й офіційних парламентських делегаціях. 3. Комітети Верховної Ради України. Вони здійснюють розгляд питань, належних до повноважень Верховної
4. Конституція України визначає, що Верховна Рада України затверджує перелік комітетів і обирає їхніх голів.
5. За рішенням Верховної Ради України для розгляду питань, які мають тимчасовий характер або не належать до профілю вже наявних комітетів, можуть створюватися тимчасові спеціальні комісії.
6. За необхідності проведення розслідувань, пов´язаних з питаннями, що торкаються інтересів усього суспільства, Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії.
7. Апарат Верховної Ради України. На нього покладається здійснення правового, наукового, організаційного, документального, інформаційного, фінансово-господарського, матеріально-технічного, соціально-побутового й іншого забезпечення діяльності парламенту та народних депутатів України.
Головними функціями Верховної Ради України є представницька, законодавча, установча, функція парламентського контролю — традиційні для сучасної практики парламентаризму. До функцій парламенту зараховують також фінансово-бюджетну, квазісудову та зовнішньополітичну, однак для Верховної Ради України вони є похідними від чотирьох головних.
Компетенцію Верховної Ради України складають закріплені Конституцією України предмети відання та повноваження, необхідні для реалізації функцій Верховної Ради України. Верховна Рада України може бути віднесена належить до парламентів з абсолютно обмеженою компетенцією.
Конституційні повноваження Верховної Ради України можна систематизувати відповідно до її функцій за групами.
1. Законодавчу компетенцію складають такі повноваження Верховної Ради України:
а) внесення змін до Конституції України, крім розділів 1, 3, 13.
б) призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення до нього змін;
в) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
г) надання в установлений законом термін згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України3.
2. Установчу компетенцію Верховної Ради України складають її повноваження з формування органів державної влади і державних установ, призначення, затвердження чи обрання посадових осіб тощо.
3. Контрольну компетенцію складають повноваження Верховної Ради України, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту.
4. Повноваження у сфері зовнішньої політики, оборони та безпеки передбачають права Верховної Ради України: оголошувати за поданням Президента України стан війни і укладати мир; схвалювати рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затверджувати загальну структуру, чисельність, визначати функції Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України.
Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, що їх згідно з Конституцією України віднесено до її відання, зокрема: утворення і ліквідацію районів, встановлення і зміну меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів; затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності; заснування державних нагород, установлення військових звань, дипломатичних рангів та інших спеціальних звань тощо.
• Підрозділи та контрольні органи Верховної Ради України.
Ефективність діяльності Верховної Ради України значно залежить як від її складу, так і від структури. Конституція України та Закон України "Про Регламент Верховної Ради України" визначають, що парламент України складається з кількох підрозділів.
1.Керівні особи: Голова Верховної Ради України, Перший заступник і заступник голови Верховної Ради України, що обираються та відкликаються Верховною Радою України зі свого складу (ст. 88 Конституції України).
Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України; організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України й органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України.
2. Депутатські фракції. Формуються на партійній основі під час першої сесії Верховної Ради України нового скликання до розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради України та його заступників, мають право на пропорційне представництво в усіх органах Верховної Ради України й офіційних парламентських делегаціях. Депутатські фракції утворюються з метою реалізації партіями своїх передвиборчих програм, політичних та інших цілей. Від їхньої позиції значною мірою залежить зміст порядку денного роботи парламенту, хід законодавчого процесу тощо. Кожна депутатська фракція повиннабути зареєстрована в Апараті Верховної Ради, про що голова пленарного засідання інформує депутатів, повідомляючи про її кількісний склад і уповноважених представників.
3. Комітети Верховної Ради України. Вони здійснюють розгляд питань, належних до повноважень Верховної
Ради України, здійснюють законопроектну роботу, сприяють втіленню в життя законів України й інших рішень парламенту, відповідають за підготовку та проведення днів Уряду України та парламентських слухань. З пропозицій комітетів розпочинається формування порядку денного кожної чергової сесії. Ще великий уплив комітети мають на виконання затвердженого порядку денного та черговість підготовки до розгляду запропонованих питань.
4. Конституція України визначає, що Верховна Рада України затверджує перелік комітетів і обирає їхніх голів. Одночасно в чинному Законі України "Про комітети Верховної Ради України" не визначений їхній перелік і предметне відання. Тож кожне наступне скликання Верховної Ради України розпочинається з формування не лише нового складу комітетів, а й прийняття рішення щодо їх кількості (зазвичай, понад 20), назв і функцій. До складу кожного з комітетів Верховної Ради України може належати від 10 до 30 народних депутатів України. Голови комітетів і їхні перші заступники обираються Верховною Радою України. Основною формою роботи парламентських комітетів є засідання.
5. За рішенням Верховної Ради України для розгляду питань, які мають тимчасовий характер або не належать до профілю вже наявних комітетів, можуть створюватися тимчасові спеціальні комісії. Вони є незалежними в своїй діяльності. Оцінку їхній роботі дає лише Верховна Рада України. Повноваження тимчасової спеціальної комісії припиняються автоматично з прийняттям Верховною Радою України остаточного рішення щодо результатів її роботи (наприклад, "Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України по сприянню у вивченні питань, пов´язаних з перевіркою діяльності ОУН-УПА" (13 вересня 1996 р.,) "Тимчасова спеціальна комісія по підготовці і попередньому розгляду проекту нової редакції Цивільного кодексу України" (20 жовтня 1998 р.) та ін.).
6. За необхідності проведення розслідувань, пов´язаних з питаннями, що торкаються інтересів усього суспільства, Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії (за це повинні проголосувати не менш як 150 народних депутатів). Наслідки роботи слідчих комісій доповідаються на відкритих або закритих засіданнях Верховної Ради України у формі їхніх попередніх інформацій і звітів про виконану роботу. Оскільки такі комісії не належать до органів правосуддя України, їхні висновки та пропозиції не є вирішальними для суду та слідства, мають лише рекомендаційний характер, моральне значення ("Тимчасова слідча комісія для з´ясування причин, що призвели до кризового фінансового стану Акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна" 5 липня 2001 p.; "Тимчасова слідча комісія для розслідування обставин порушень конституційних прав людини та громадянина стосовно таємниці телефонних розмов" 7 березня 2002 p.).
Загалом Верховною Радою України за період (1990-2010 pp.) було створено більше 100 тимчасових і слідчих комісій. Більшість з них відзвітували про проведену роботу з прийняттям відповідного рішення Верховною Радою України чи виконали своє призначення в інший спосіб.
7. Апарат Верховної Ради України. На нього покладається здійснення правового, наукового, організаційного, документального, інформаційного, фінансово-господарського, матеріально-технічного, соціально-побутового й іншого забезпечення діяльності парламенту та народних депутатів України. Питання затвердження структури Апарату Верховної Ради України, призначення на посаду та звільнення з посади його керівника вирішуються виключно Верховною Радою України. Організовує роботу Апарату Голова Верховної Ради України. У складі Апарату функціонують такі підрозділи: Керівництво Апарату Верховної Ради України, Секретаріат Голови Верховної Ради України; Секретаріат Першого заступника Голови Верховної Ради України; Секретаріат заступника Голови Верховної Ради України; Секретаріати комітетів, депутатських фракцій; Головне науково-експертне управління; Головне юридичне управління; Головне управління документального забезпечення; Головне організаційне управління; Інформаційне управління; Управління комп´ютеризованих систем; Управління по зв´язкам з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування; Управління забезпечення міжпарламентських зв´язків; Управління кадрів; Відділ зв´язків з органами правосудця; Відділ контролю; Відділ з питань звернень громадян; Перший відділ; Сектор мобілізаційної роботи; Управління справами. Гранична кількість структури апарату становить 900 одиниць.
17. Зарубіжна політологія в ХХ ст.: загальна характеристика.
Критерії для періодизації та зміна пріоритетних напрямів дослідження.
1) Кін. ХІХ – поч.. ХХ ст. – етап початкової інституалізації політичної науки. Формується політологічне розуміння політики та влади. Основні праці:
- Політологічна концепція панування Макса Вебера. «Політика як покликання та професія» дає політологічне визначення політики через категорії влади, впливу та держави.
- Теорія еліти Г. Моски (правлячий клас=еліта), В. Парето (першим ввів термін еліта) та Р. Міхельса.
- Концепція зацікавлених груп Артура Фішера Бентлі. Політика – арена боротьби різних груп, що ведуть боротьбу за реалізацію своїх інтересів.
- Концепція політичного Карла Шмідта. «Поняття політичного» - стаття в журналі.
2) 30-40рр. ХХ ст. – емпірико-прикладний етап розвитку політології. Значне посилення емпіричної спрямованості політології.
- Чарльз Меріям, Гарольд Ласвел, Гарольд Госнел, Джордж Кетлін
3) 40-60рр. ХХ ст.. – дослідження демократії та соціальної політики держав.
- Розробка основних концепцій демократії: А) елітарної демократії (демократичний елітизм) – М.Паретті, Т.Даль, Г.Зіглер, Й.Шумпетер; Б) плюралістичної демократії – І.Шаіров, Е.Латхем, Р.Даль В) партисипаторної демократії (демократії участі) – К.Бейтман, Н.Боббіо, К.Макферсон, Б.Барбер.
- Розробка концепцій держави загального добробуту – Дж.Катон, Д.Растоу, Р.Дарендорф.
- Розробка теорії політичної системи:
А) Системний аналіз Істона Д. – «Політична система: розвідка стану політичної науки» (1953) – перша теоретична побудова моделі політичної системи
Б) Комунікативна модель політичної системи К. Дойча («Нерви управління: моделі політичної комунікації та контролю»). Запропонував свою модель політичної системи, побудовану за аналогією з моделлю ЕОМ. Розробив внутрішню будову політичної системи.
В) Рольова модель політичної системи Г.Алмонда та Дж.Пауела.
4) 70-90рр. ХХ ст.. – дослідження політичних інститутів та процесів в контексті модернізації та демократизації.
- Теорія демократичного транзиту – А.Пшеворський, Д.Растоу, Ф.Шмідтер, Л.Даймонд. Фази/етапи демократизації, загрози під час становлення нових демократій, формування гібридних режимів.
- Консолідологія (консолідація демократії – остаточне затвердження демократичних інститутів, коли неможливі зворотні процеси повернення до авторитаризму). Андреас Шедлер «Що таке демократична консолідація?», Гільєрмо о’Донел, Ф.Шмідтер, Френсіс Фукуяма «Панування культури».
- Теорія політичної модернізації. В.Ростоу, Д.Лернер, С.Гантінгтон, Л.Пай.
- Теорія постіндустріального суспільства. Д.Бен, Дж.Гелбрайт, Р.Арон.
- Теорія інформаційного суспільства. Е.Тофлер «Третя хвиля», Дж.Нейсбіт.
- Концепція електронного уряду та електронної демократії. Ю.Масуда, Р.Гросман, Б.Барбер.
- Кін. 90рр - … - етап дослідження політичних інститутів та процесів в контексті глобалізації
18. Етапи розвитку зарубіжної політології в ХХ столітті.
1. Кінець 19ст – перша світова війна – первинна інституціалізація політології
Дуайт Вулсі «Політична наука» 1878
Вудро Вільсон «Держава»
Джон Берджис «політична наука і порівняльне конституційне право» 1890
1880 – вища школа політичної науки при Колумбійському університеті. Видає фаховий журнал «Щоквартальник політичної науки». 1903 рік – заснування Американської асоціації політичних наук (перша така в світі). «Американський журнал політичної науки».
Риси етапу:
- Виокремлення політології в якості самостійної науки та академічної дисципліни.
- Початок професійної підготовки політологів.
- Переважання історико-порівняльних, нормативно-інституціональних та описових методів.
- Створення центрів прикладних досліджень
2. Перша світова війна – кінець другої світової війни – етап професіоналізації політичної науки
Пітер Одегарт «Американська антисалунна ліга» 1928
Пендлтон Херрінг «ГРУПИ ТИСКУ В КОНГРЕССІ» 1929
Елмер Шатшнайдер «Політика. Тиск і тарифи»
Риси:
- Посилення емпіричної спрямованості
- Застосування міждисциплінарного підходу(автор міждисциплінарного підходу – Чарльз Мерріам)
- Активізація процесу вивчення неформальної політичної діяльності
3. Кінець 2 світової війни – 60ті рр – етап домінування біхевіоралізму
Риси:
- Активізація дискусії навколо методів збору інформації
- Розділення загальної теорії політики на низку політологічних субдисциплін
- Зростання професіоналізації політології, що знайшло відображення у масовому створенні професійних асоціацій та виданні наукових журналів
4. 70ті рр. - … - постбіхевіоралістичний етап
Риси етапу:
- Критика поведінкового підходу
- Відродження марксизму
- Широке використання комп’ютерної техніки та інформаційних технологій
Періодизація Д. Істона в роботі „Політична наука в Сполучених Штатах: минуле та сьогодення”:
1. Формальний (правовий) (переважає описовий метод, описувались закони, за якими функціонує влада в політичній системі. Вважалось, що політичні дії є тотожними конституційним. В. Вільсон першим дійшов висновку, що окрім формальних політичних інститутів існує багатоманіття форм неформальної поведінки і організації, які здатні впливати на процес прийняття рішень);
2. Традиційний (неформальний або добіхевіористичний) (В період з кінця ХІХ ст.. до 1920 р. проблема вивчення неформальної політичної діяльності стає однією з найбільш домінуючих. Групи тиску (А. Бентлі), П. Херрінг, Д. Трумен. Головна увага приділялась збору інформації та описанню політичного процесу, а не створення всеохоплюючих наукових теорій, політичний процес розумівся як гігантський механізм прийняття політичних рішень. Політика – це точка рівноваги між різнорідними різнополюсними силами, що впливають на осіб, які приймають політичні рішення);
3. Біхевіористичний (дослідження політичної поведінки. Головна увага приділялась поясненню та передбаченню політичної поведінки людей, разом з тим були спроби розробляти більш широкі концептуальні підходи – структурно-функціональний, системний аналіз. Значна увага приділяється методам збору інформації, вони сприймаються як проблема науки, а не як даність (інструментарій). Як наслідок в 50-60-х роках в політології почали застосовуватись все більш складні і різноманітні методи: опитування, інтерв’ю, вибірки, регресивний та факторний аналіз, моделювання. Біхевіористи вважали, що при дослідженнях можна абстрагуватись від цінностей як самого вченого, так і суспільства в цілому. Саме біхевіористи запропонували розуміння чистої теорії (науки), яка є відмінною від прикладних досліджень);
4. Постбіхевіористичний (Почався в 60-х роках і триває по-сьогодні. Політична наука не змогла відреагувати на появу нових суспільних проблем – бідність, дискримінація на національній, расовій, статевій основі. Були поставлені під сумнів 1) науковість біхевіоризму (на людську поведінку впливають різноманітні чинники, їх всі виявити неможливо); 2) соціальне знання не може бути ціннісно-нейтральним, більш того – вона наскрізь пронизане ідеологією).
2) Періодизація Г. Алмонда: «Политическая наука: история дисциплині»
1. Міжвоєнний період (1920-1940 рр.) – чиказька школа (Меріам) – психологічні та соціологічні інтерпретації політики, міждисциплінарні дослідження, Гостел – експеримент під час виборів, Лассуел – дослідження психології політики, міжнародні відносини, соціальне управління;
2. Після 2 св війни = Період домінування поведінкового підходу в політології, електоральні дослідження, Мічиганський університет - Міллер;
3. введення логіко-математичних методів дослідження, застосування економічних моделей, використання теорій раціонального вибору та „методологічного індивідуалізму”
19. Теоретико-методологічні засади біхевіоралізму та постбіхевіоралізму.
Після 2 Св. В. Чиказька школа
1919 – Джон Уотсон «Психологія з точки зору біхевіоралізму» (стимул-реакція) – зявився спочатку у психології
Потім – у соціології – Берес Фрідеріх Скіннер, розвивав ідею Уотсона
(змінюючи стимули, можна змінити реакції, таким чином можна управляти людьми
Термін «політична поведінка» - Франт Кент 1928 р. праця «Політична поведінка»
Представники:
Герберт Тінгштейн «Політична поведінка. Вивчення електоральної статистики» - 1937 р.
Джон Геллак «Пульс демократії: опитування громадської думки і як це працює»
Вихідні гіпотези біхевіоралізму:
- Людська поведінка має спільні характеристики, які можна розпізнати
- Ці характеристики можуть бути виявлені емпіричм шляхом
- На основі вивчення закономірностей поведінки політологія може передбачати поведінку людей і функціонування політичних інститутів
Основні принципи біхевіоралізму:
- Закономірність
- Обов’язковість верифікації – перевірка узагальнень
- Техніка – дотримання правил проведення експериментів, завдяки цьому поняттю була введена методика (правила проведення експерименту)
- Квантифікація (представлення результатів у вигляді чисел чи значень)
- Ціннісний нейтралітет
- Систематизація кількісних результатів, отриманих протягом тривалих спостережень
- «чиста наука»
- Інтеграція соціальних наук та кількісних методів аналізу
З кінця 20-х – початку 30-х років під впливом економічної кризи Сполучені Штати пішли шляхом оновлення ліберально-демократичних принципів і розширення соціальної ролі держави. У цей період політологія зосереджується на дослідженні неформальних аспектів державного управління. Такий напрямок отримав назву політичного біхевіоралізму (від англійського слова “поведінка”), а його родоначальником вважається Е. Торндайк. Програма біхевіоризму і сам термін були запропоновані Дж. Уотсоном. Відомими біхевіоралістами були У. Ліпман, Г. Лассуел, Ч. Мерріам. Найбільшого поширення біхевіоризм набув у повоєнні роки аж до 60-х років.
Предметом аналізу біхевіоралістів стала політична поведінка на індивідуальному та соціальному рівнях (у групах, соціальних інститутах) та різні аспекти політичного процесу, пов’язані з нею: 1) голосування на виборах; 2) участь в інших формах політичної активності, у тому числі неконвенційних (демонстрації, страйки), лідерство; 3) діяльність груп інтересів, політичних партій, суб’єктів міжнародних відносин.
Вивчаючи ці різноманітні аспекти, вони намагались відповісти на питання: чому люди у політиці поводяться певним чином.
Основні методи дослідження:
• статистичний аналіз даних по виборам;
• анкетні дослідження та опитування;
• лабораторні експерименти;
• застосування теорії ігор для дослідження процесу прийняття політичних рішень.
Основні принципи біхевіоризму:
• Об’єктом дослідження політолога повинні бути не законодавчі норми і формальні моменти політичної організації суспільства, а дії людей, спрямовані на досягнення своїх політичних цілей;
• Виключна роль відводиться належним чином обробленим емпіричним даним, які тільки і мають наукову цінність;
• Застосування методів інших наук, у тому числі природознавчих і точних, до аналізу політичних явищ;
• Несумісність наукового характеру дослідження і ціннісної орієнтації дослідника. Наголошується на необхідності відсікти ціннісний підхід. При такому підході досягається повна об’єктивність дослідження;
• Біхевіоризм виступає під прапором “чистої науки”. Його прихильники говорять про свою непричетність до конкретної політичної практики, про своє усунення від прийняття рішень (або від рекомендацій для прийняття рішень) стосовно насущних соціально-політичних питань.
Недоліки біхевіоралізму:
- Проблематичність верифікації отриманих результатів
- Неможливість врахування реальної мотивації до конкретного типу політичної поведінки
- Обмеження свободи дослідника використанням виключно кількісних методів аналізу
- Відмова від аналізу суспільства як єдиного цілого
- Утопічність вимоги ціннісного нейтралітету
19679 рік, Нью-Йорк (В’єтнам, расизм) – доповідь Д.Істона на міжнародній конференції, де він поставив питання, чому політологія не змогла передбачити багатьох конфліктних ситуацій в світі. На зміну приходить теорія раціонального вибору
Помилки сцієнтистів:
1) Одна з головних помилок сцієнтиського подходу, на думку Еліота, прагнення відкрити об’єктивні закони, що породжує нездорову тенденцію вихвачування політичних явищ з загального культурного контексту.
2) Відсутність у багатьох політологів достатньо глибокого розуміння того, що роблять психологи, соціологи, економісти і статисти. Саме через те вони нав’язують псевдонаукові результати.
3) Ціннісно-нейтральний підхід до політики. Політична наука не повинна переривати свій традиційний зв’язок з практичною політикою та ідеальними цілями управління. Для представника політичної науки відмовитись від обговорення питання про політичні цінності означає теж саме, що для “філософа займатись абстрагування в пустоті”. Відмова ж сцієнтистів від цінностей була, на думку Еліота, ілюзорною. Насправді вони спирались в своїх дослідженнях на цінності, але видавали їх за наукові факти.
