Первісна та Антична культура

Культурне освоєння навколишнього середовища починається з появою людини та її трудової діяльності. Перехід від природного стану людини до надприродного стався внаслідок предметної діяльності, використання вогню, становлення мовлення, дотримання табу, коли через застосування до себе насильства відбулось формування людської істоти; виникнення мистецтва; створення угруповань, що поклали початок суспільній організації; появи міфів, які підпорядкували собі все життя первісної доби.

Головним результатом цього переходу стало створення духовної сфери людства та суспільної предметності – знарядь праці та матеріальної культури. Саме через створення предметів матеріальної культури людина набувала суспільного досвіду, передаючи його наступним поколінням.

Періодизація первісної культури:

Палеоліт 3 – 2,6 млн. років – 10 тис років до н.е. (поява перших знарядь праці, видобування вогню, побудова житла. Проте господарство було привласнюючим, основними галузями – збиральництво і мисливство)

Мезоліт 10 тис р – 8300 р до н.е. (відступ льодовика, розвиток рибальства, одомашення диких тварин, створення водного транспорту)

Неоліт (здійснюється перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства (неолітична революція), тобто людина починає виготовляти продукти використовуючи вирощені нею рослини і приручені тварини. Виникає осілий спосіб життя людини.

За часів пізнього неоліту починається використовуватись новий матеріал – мідь.

Бронзова доба характеризувалася тим, що бронза стала не лише основним металом, з якого почали виготовляти знаряддя праці та зброю а й тим, що вона спричинила організацію торгівля оловом., що зумовило розповсюдження ідей та технологій.

Одним з ранніх виявів духовного світу людини стали релігійні культи і мистецтва. Мистецтво первісної людини поділяють на мистецтво малих форм (невеличкі статуетки чи фарбування на кістках, каменях) і печерне мистецтво. Основні сюжети – тварини (що зумовлювалося залежністю від людини від тваринного світу в полювання і рибальстві)

Основні релігійні вірування:

анімізм наділити людину і все навколишнє середовище особливими душами

тотемізм віра в родоначальника роду тварини чи рослини

магія – елемент культового обряду

фетишизм – культ речей, які первісна людина наділяла надприродними

властивостями

Первісне мислення – це міфологічне мислення. Тут людина ще не виділяє себе з оточуючого середовища, не протиставляє себе природі, а лише намагається пристосуватися до неї. Звідси і виникають культи тварин та природних стихій – людина відчуває себе органічно поєднаною з природою і вважає природу, від якої вона є залежною, своєю покровителькою. Тому і всі духовні практики та релігійні культи первісних людей пов’язані з природою, яку людина сприймає як живу істоту, з якою вона спілкується. Це і спричинює появу перших міфів – фантастичних розповідей про богів та героїв (людей, що наділені надлюдськими якостями). Міфологічне мислення являє собою некритичні уявлення про оточуючу дійсність як органічну єдність і цілісність, тут не ставиться питання що є людина і яким є її призначення. Міфи як фантастичні оповіді пояснюють створення світу вищими силами і життя людини в цьому світі.

Розвиток землеробства, скотарства, торгівлі, ремесла спричинює собою появу найдавніших цивілізацій. Найдавніші цивілізації – Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай.

В Європі першою цивілізацією була Стародавня Греція. Попередником давньогрецької цивілізації є кріто-мікенська культура.

На о. Кріт прибл 2400 р до н.е. існували міста (Кносс, Тілісс, Фест). Основні риси: землеробство, мореплавство, будування палаців, культ морських божеств.

Наприкінці 15 ст. крітська культура була зруйнована племенами ахейців, які заснували власну державу з центром м. Мікени. Основні риси: Будування палаців (але не лабіринтні, а монументальні, чіткі); войовничість

Наприкінці 12 ст. до н..е. ахейці впали під натиском дорійців, які були озброєні залізом, тобто бронзова кріто-мікенська культура завершилася.

Падіння кріто-мікенської цивілізації потягло за собою глибоку депресію, т.зв. «темні віки»,лише наприкінці 9 ст. з’являються перші культурні пам’ятки, до яких відносять «Іліаду» та «Одіссею» Гомера.

В 8-6 століттях Греція починає засновувати колонії, що спричинює інтенсивний розвиток рабовласництва.

Розклад родових відносин причинив виникнення міста-полісу – специфічної форми державності з політичним устроєм – демократією(повна відкритість, громадське обговорення нагальних проблем). На зміну родовому праву і традиційної моралі, де типовим є обожнення царської влади приходить уявлення божественної справедливості, яке поширювалося на всіх людей. Звідси – демократія як спільне керування державою..

Демократія носила неоднорідний характер, Якщо афінська демократія мала на увазі повну владу народу і народні збори (еклесії) як вищий орган влади, то воєнізована Спарта на перший план виводить традиції та державні закони, які регламентують життя громадянина-воїна до найменших дрібниць. Найбільший розвиток Афінської демократії за часів Перікла (5 ст до н.е.), коли Греція перемогла в греко-перській війні.

Саме в Стародавній Греції зароджується філософія і наука як особливі форми світогляду. Вперше ставиться питання «Що є людина» і «яке її місце в світі?». Людина починає займатися наукою заради самої науки, здобувати знання заради самих знань. З настійливих намагань пізнати таємниці Всесвіту, розв’язати загадку його світобудови народжується новий тип мислення, для якого навколишній світ стає розумово осягнутим, а не містично сприйнятим. Перші філософські школи - «натурфілософські» (Фалес, Анаксімандр, Емпедокл) шукають першопричину світу, згодом філософія починає шукати відповіді не лише на питання «яким чином влаштований світ?» а і на питання «в чому полягає унікальність людини в цьому світі?»(Софісти, Сократ)

Основні світоглядні тенденції давньогрецької культури:

1. Ідея космосу як світового порядку

2. Ідея гармонії людини і світу з космосом як досконалістю

Ці уявлення присутні в давньогрецькій культурі в будь-якій її сфері –як і в суспільному житті (демократія), так і в житті духовному (філософія та наука), так і в мистецтві.

В науці досить значного розвитку набуває математика як вчення про числа і сталі форми (Евклід), астрономія, історія (Геродот, Фукідід), медицина (Гіппократ)

Греція дала класичні зразки в будь-якому сфері мистецтва. Основними принципами давньогрецької культури є принцип гармонії і принцип краси В архітектурі можна спостерігати чітку побудову будівель та храмових споруд згідно ордерам (порядкам). Дорійський (найбільш розповсюджений), іонійський, корінфський ордери.

В скульптурі зображається досконалість та краса людського тіла, людина не зображається такою, як вона є, а виступає ідеалізованою моделлю для зображення краси. Фідій (Афіна-діва в Парфеноні), Поліктет, Мірон

В літературі замість міфологічних творів Гесіода(«Роботи і дні», «Родовід богів»), де викладається структура давньогрецької ієрархії богів, з’являються нові жанри – трагедія і комедія, які і дають початок давньогрецькому театру.

Трагедія («пісня козла) – твір, який відображає приреченість людини у боротьбі з фатумом (долею). Есхіл «Прикутий Прометей», Софокл «Едіп», «Антігона», Еврипід «Медея».

Комедія народжується дещо пізніше, коли людина навчається сміятися з самої себе та існуючого порядку. Аристофан «Оси», «Хмари», «Плутос».

4 століття – криза Еллади, руйнуються класичні зразки та ідеали, життя розвивається більш бурхливо, усобиці, зростання економічної і соціальної нерівності, ширилася аполітичність народу, розривався зв'язок людини і поліса.

338 р. до н.е. в битві під Херонеєю Грецію завойовує Македонія. Олександр Македонський робить новий поворот в історії стародавнього світу – розпочинає військову і культурну експансію на схід, намагаючись створити єдину культуру заходу і сходу. Цей період – період еллінізму. Класична полісна культура стародавньої Греції починає доповнюватись містичними культами східних релігій, елементами царської само державності, надмірної пишноти в архітектурі.

Культура давньогрецького полісу остаточно втрачає себе, розчиняючись в імперській культурі, на перший план виходить індивідуалізм людини, яка відчуває себе відірваною від своєї політичної спільноти. Тому основними проблемами в філософії і літературі є проблеми морального характеру, а не суспільно-політичного.

Наукові центри в Єгипті та середній Азії дали можливість розвитку географії (Ератосфен), історії (Полібій), фізики (Архімед), астрономії (Аристарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму, підтверджену через десяток століть Коперніком).

В 1 столітті елліністична культура була асимільована новою державою – Римською імперією, проте вона не зникла, а справила значний вплив на розвиток Римської культури.

Історію Римської держави поділяють на Царський Рим (8 ст. до н.е. – 6 ст. до н.е.), Римську республіку (кінець 6 ст. – 31 р до н.е.), Римська імперія (31 р до н.е. – 476 р. н.е.)

В період царського Риму відбувається поступовий розклад родових відносин і зародженням класів та держави. Класи патриціїв і плебеїв формувалися з родового ладу. Римський народ на початку складався з трьох триб(племен) відповідно трьом етнічним елементам латинам, сабинам і етрускам. Триба охоплювала 10 курій, а курія 10 родів. Тобто 300 родів вважалися повноправними громадянина ми Риму, а ті, хто не мав ніякого відношення до тих родів і не вів від них своє походження, не вважалися громадянами. Громадяни – патриції, негромадяни – плебеї.

Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Римі починає формування республіки. Проте народні збори фактично були у владі патриціїв, проти чого були плебеї. Щоб уникнути подальшої боротьби між патриціями і плебеями створюється документ «закони 12 таблиць», який регулює основні сфери суспільного життя людей (торгівля. злочини і покарання, право власності, відносини всередині сім’ї)

Поступово Римська республіка спираючись на закони римського громадянства набуває свого розквіту, створюючи власну систему управління – сенат на чолі із консулом.

Римська держава і суспільство біли дуже мілітаризовані, в першому столітті н.е. Риму належала майже все узбережжя Середземного моря, що спричинило великий приток дешевої рабської сили та занепад селянського класу.

Основними цінностями Давнього Риму була простота звичаїв, сувора дисципліна, законність, згуртованість. Проте підчас розвитку давньоримської республіки і після завоювання Греції в Рим проникає давньогрецька витонченість, культ особистості, ораторське мистецтво, оригінальність давньогрецьких трагедій. Протягом дуже невеликого часу встановлюється італійсько-грецька двомовність. Проте разом з тим стверджувалося самолюбство, зманіженість, надмірна самозакоханість, відкидання спільності інтересів.

Республіканський лад не міг існувати в умовах великої території держави, яка включала в себе велику кількість регіонів з власними особливостями. Постійні громадянські війни всередині самого Риму та жорстка романізуючи політика за межами Риму приводили до нестабільності в межах республіки.

Тому Гай Юлій Цезар в 1 столітті заявив про створення Римської імперії на чолі з імператорами. Але через те, що він знехтував інтересами родової аристократії, був убитий в результаті заколоту. його наступник Октавіан Август здійснив перетворення римської республіки в єдину систему – імперію, поділену на територіальні округи з бюрократичною системою і постійною імператорською владою.

Культура давнього риму є більш функціональною тому, що потребувала забезпечення потреб великої кількості населення. В архітектурі поряд із храмами та палацами можна спостерігати Колізей, тріумфальні арки, громадські лазні «терми»,акведуки, міст через Дунай, бруковані дороги.

В літературі Вергілій (Енеїда), Овідій (Метаморфози), Горацій мотиви прославлення імператорської влади, кохання, поетичний портрет.

За часів республіки популярними є публіцистичні трактати Гай Гракх «До Марка помпонія», Марк Катон «Про сільське господарство» (захист староримських традицій), переклад та осмислення давньогрецьких творів (Цицерон «Академіки», «Гортензій»)

Загальна риса інтелектуального життя перших століть імперії – значний інтерес до філософії, зокрема до моральних проблем та проблем людської духовності. Сенека, Епітет, Марк Аврелій, Епікур, Секст Емпірик.

Згодом Римська імперія втрачає свою єдність, культура імперії стає культурою еліти і свідомо орієнтується на вузьке коло освічених людей. Поступово зникає основний принцип римського права - рівності всіх людей перед законом, замість цього виникає поділ на «Привелейованих» та «непривелейованих» (за соціальним статусом), політика централізації верховної влади в Римі вже не може стримати бурхливих культурних процесів на території римських провінцій, Рим поступово втрачає культурні зв’язки з ними.

Соціально-економічна нестабільність, зовнішній натиск варварів, втрата ідеалів давньогрецької культури і єдності імперії зумовили падіння давнього Риму як культурного регіону. Крім того, виникнення та розповсюдження нової релігії – християнства обґрунтовує зовсім іншу, чужу давньоримській імперії ідеологію – рівність всіх людей незалежно від їхнього становища та соціального статусу.

В 330 році імператор Костянтин переносить столицю імперії на Схід, засновуючи місто Константинополь з імперією Візантією, яка розвивається зовсім за іншими законами, взявши від Римської імперії культ імператорської влади та бюрократизм, західна ж Римська імперія зникає разом із захопленням риму готами в 476 р.

СЕРЕДНЬОВІЧНА КУЛЬТУРА

Культура Римської імперії занепадає. Величезна територія, яка зумовлює неоднорідність мови, релігійних вподобань, звичаїв, сприла тому, що римська культура, не могла зберігатися в чистому вигляді, а зазнала величезного впливу. Воєнізована дисципліна переросла у жорстоке зловживання становищем, законність у бюрократію. Вираз „римський громадянин” став порожнім звуком. Долю всього народу визначала невелика кількість „багатих громадян”. Не було вже мови про публічні диспути, вся влада була в руках імператора, який дуже часто нехтував своїми обов’язками. Філософсько-етичні вчення стали такими, що проповідують відсторонення від зовнішнього світу і підкорення загальному світовому закону.

На цьому фоні виросла нова релігія – християнство, яке проповідувало рівність всіх перед богом та заборону будь-якого насилля, що було досить нетиповим для римських законів (гладіаторські бої). За часів фанатичного імператора Нерона християни переслідувалися і жорстоко вбивалися, проте світогляд давно вже нестабільної римської імперії почав хитатися і християнство набуло загального розповсюдження і статусу офіційної релігії Риму

Після падіння Римської імперії хронологічно починається період Середньовіччя, який має часові рамки 5 ст. Н.е. – 14 ст. Н.е. Середньовіччя пройшло під знаком християнської релігії, всі закономірності духовного життя людей задавало християнство, починаючи від особистого життя людей, закінчуючи офіційною політикою держав.

Період Середньовіччя починається з того моменту, коли варвари захоплюють римську імперію і утворюють нові дрібні королівства. Остготи (Італія) Вестготи (Іспанія), Франки(Франція) і т.д.

Устрій цих королівств являв собою мішанину римських законів та варварських родових звичаїв (що часто виражалося в тому що різних членів королівства судили за різними законами), з яких поступово почали виводити загальні для всіх закони.

Спадщина давньогрецьких і давньоримських авторів справляє великий вплив на християнських діячів, які украплюють християнську релігію у постійній полеміці з античними філософами з питань створення світу, проблем людської душі та моральної поведінки. Досить скоро християнство повністю оформлюється як єдина релігія і утворюється християнська католицька церква на чолі з головою Папою Римським, який вважався спадкоємцем апостола Петра, намісником бога на землі.

Раннє Середньовіччя - період темних віків, де існують дві вершини культурного піднесення – „остготське та вестготське відродження” (початок 4 – перша третина 7 ст) і „каролінгське та оттонове відродження „ (9 і 10 століття).

Перше пов’язане з дворами остготських та вестготських королів. При дворах королів заохочувалися музичні мистецтва, світська поезія, історичні та природничі науки.

Завдяки Боецію та Кассіодору („Варії”) та Ісідору Севільському („Етимології” формується новий тип освіти (кількаступенева освіта, яка складається з тривіуму – граматика, риторика, логіка, квадривіуму – арифметика, музика геометрія та астрономія, - медицини, права, теології) і створюються перші енциклопедії, які містять відомості з усіх тогочасних наук (математика, хімія, військова справа, архітекура, мінералогія, мореплавство і т.д.). Тривіум і квадривіум мали назву „сімь вільних мистецтв” і визначили принципи університетської освіти, що зберіглася до наших часів. Дана освіта стала дещо суперечити класичній церковній освіті, яка давалася при монастирях.

Каролінгське відродження часів правління Карла І французького характеризується створенням „Академії”, в якій вивчались 7 вільних мистецтв, велися диспути на теологічні теми, читались вірші, обговорювались наукові питання. Латина почала вважатись офіційною мовою богослов’я. Найвизначні праці Алкуїн „Про розум душі”, „Діалектика”

„Оттонове відродження” характеризується спробою германського імператора Оттона ІІІ реалізувати відновлення Римської Імперії, який вважав, що велика християнська держава на чолі з імператором (а не Папою римським, який тільки підкорювався імператору) продовжить місію Стародавнього Риму.

Наприкінці 11 ст. Починається піднесення культури. Європа стає зрілою феодальною державою, де основним принципом управління держав було сеньйоріальне право (вассал залежив від сеньйора). Король визнавася лише „першим серед рівним” багатих дворян – феодалів. Весь порядок феодальної залежності регламетувався церквою. І селянин, і міщанин, і дворянин були на своїх містах, належали окремому соціальному стану. Королівську владу і феодальний лад обгрунтовувала церква, визначаючи короля „помазанником божим”

Міста, в яких концентрується торгівля і ремесла набувають ознак не тільки військового а й культурно-політичного центру. Відбувається розвиток світської освіти, засновуються університети в Болоньї, Равенні, Парижі, виникають приватні школи, які не належали до церкви, а об’єднувалися в окремі корпорації.

Хрестові походи «за гроб господень» (1095 р. Уран ІІ) сприяли поліпшенню матеріального становища, культурному обміну між європейцями і культурою сходу. Вперше середньовічна Європа відчула себе єдиним цілим і вперше здобула одну високу мету. Історія стала осмислюватись як війна за ідеал.

Середньовіччя знає два основні стилі:

романський (10 – 12 століття)

готичний (13 – 14 століття) Північна Європа

В літературі романський стиль проявився у поезії вагантів, основними темами якої були ліричні мотиви) та героїчному епосі («пісня про Роланда», «пісня про мого Сіда»). В архітектурі характерні особливості – напівкругла склепінчаста арка, романський храм був у формі базиліки – масивна кам’яна будова, що має 3-5 нефів, що перетинаються одним, основні ознаки – масивність та геометричність.

В скульптурі та орнаментальних мистецтвах – сюжети, які переказували Святе Письмо. Романський стиль був поширений в храмах, монастирях, замках (тяжкі стіни захист від нападів)

В готичному стилі спостерігається прагнення показати не міць і силу католицької церкви, а її велич, глибоку духовність і красу. Під час панування готичного стилю католицизм вже не боровся за своє становлення, а виступав основним носієм культури. Готичний стиль виражає глибину морального і духовного світу людини, а не лише турбується про зовнішні ознаки святості. Основні риси готичної архітектури – панування лінії, вертикалізм композиції, деталізація та підпорядкованість елементів логіці цілого. Готичні храми побудовані за принципами каркасної системи, прикрашений вітражами і статуями. (Собор Паризької Богоматері, Шартрський собор, Кельнський, Вестмінстерське абатство, ратуша у Брюсселі.

Лицарська культура формується в період зрілого феодалізму. Образ благородного дворянина, який служить богу і своєму сеньйору доповнюється ідеалом служіння прекрасній дамі, що сприяє виділенню індивідуальності (завдяки інтимним переживанням) і формуванню особистісного духовного світу.

Була розповсюджена творчість труверів (співаків героїчних подвигів минулого і сучасності - роман про Енея, роман «Олександр», роман про Цезаря), трубадурів (співаків куртуазної любові у Франції), менезінгерів(співаків кохання у Німеччині). «Трістан і Ізольда»

В театральному мистецтві основний жанр був містерія – театральне дійство, поставлене на міській площі. Сюжети бралися із Старого заповіту або з життя Христа.

Розвинутись духовним можливостям людства заважала обмежена феодальна система, обґрунтована католицькою церквою. Проте головним надбанням середньовічної культури було те, що відкрило духовні сили людини, започаткувала гуманістичний світогляд, який отримав свій вияв в епосі Відродження.

Відродження (Ренесанс) – перехідна епоха в розвитку європейської культури від Середньовіччя до нового часу, яка охоплює 13 – 16 століття. Стародавні ідеали краси, гармонії і повноти життя, навіяні стародавніми статуями і спорудами протирічили християнським канонам, основними принципами якого були сувора велич та духовне піднесення.

В цей період формується ідеал сильної яскравої творчої особистості. Якщо раніше вважалось, що в центрі картини світу є бог, а людина вважається гріховною істотою, яка повинна придушити в собі свою тілесну природу (теоцентризм), то зараз на перший план виступає людина як така, що створена за образом і подобою бога і є вінцем його творіння, отже є найвищою цінністю (антропоцентризм). Філософія доби Відродження (гуманізм) цікавиться не спасінням людської душі, а земним призначенням людини, яка повинна реалізувати свої творчі здібності. Людина починає вірити в свої власні сили, прагнути до оволодіння знаннями та відкрити закони природи як божественного задуму.

Цей факт пов’язаний з розпадом феодальної системи і розширенням кругозору пересічної середньовічної людини. Три винаходи визначили обличчя нової епохи: друкарський верстат, компас і артилерія. Результатами їх застосування були поширення й примноження знань, великі географічні відкриття Америки Колумбом в 1492 р), шляху з Європи в Індії Васко да Гамою в 1497 – 1499, підтвердження гіпотези про кулясту форму землі Фернандом Магеланом в 1519 – 1522), ріст національних монархій, що за півтора століття сформували європейський світ. Народна мова починає ставати офіційною поряд із латиною, зявляється поняття „нація” (трактат Макіавеллі „Государ” 1513 р обгрунтовує створення національної монархії, розкриває брудний бік політичних реалій). Розвиваються нові економічні відносини, виникають мануфактури із застосуванням найманої праці, виникає великий клас ремісників та торговців, деякі міста отримують самоврядування, починається нагромадження капіталу.

Свою назву ця епоха отримала від того, що починається переосмислення духовної спадщини античної культури. Власне назва „Античність”, „антична культура” (antiquus – стародавність) з’являється в період Відродження і означає період Стародавньої Греції та Риму.

Середньовічнва культура починає набирати все більше і більше індивідуалізуючих рис, неможливо все підкорюватиодній ідеї – теоцентризму, церковні твори та богослів’я на латині заступають твори національною мовою, які носять світський характер і пропагують ідеї насолоди життям.

Вся епоха відродження пронизана мистецтвом. Завдяки новим технологіям малювання стало можливим здійснювати об’ємні зображення в живописі т натуралістично передавати настрій твору. Митець тут виступає не як відтворювач божественної ідеї, а як яскрава індивідуальність, яка демонструє ВЛАСНЕ бачення того чи іншого моменту. Багатий світ людських емоцій та мрій, гармонія людини як вінця божого творіння з природою проявляється в творах мистецтва Відродження.

Найбільш повно Ренесанс відбувся в Італії (Флоренція, Мілан, Венеція, Генуя і т.д.)

Леонардо Да вінчі „Таємна Вечеря” „Джоконда” „”Автопортрет”

Рафаель Санті „Сікстинська мадонна”, розпис ватіканського палацу (відтворив образи видатних людей античності – Гомера, Сократа, Платона)

Мікеланджело Буонаротті Велетенська Статуя біблейного Давида, Розпис сікстинської капелли

Скульптор Донателло бронзові статуї Давид, Ієремія, святий Георгій

Художник Сандро Ботічеллі „Весна” Народження Венери”

В Північному Ренесансі 9Німеччина, нідерланди, франція) можна відмітити Альбрехта Дюрера (німеччина) - художника гравера теоретика мистецтва „Вершники Апокаліпсису”, „Чотири апостоли”, „Заєць”

Відродження породило ідеологію гуманізму (humanus людський) згідно якому земна роль людини стала реальністю в громадянському суспільстві під керівництвом світського управителя і за приписами філософії та морального обов’язку, церква ж разом з римським папою опікувалась проблемами вічного життя. Почалася боротьба з існуючими теологічними вченнями, які спиралися лише на святе письмо і церковні авторитети за відновлення і адекватне розуміння багатої духовної спадщини античності.

Письменники-гуманісти „Данте Аліг’єрі „Божественна комедія”, „Нове житя”

Франческо Петрарка „Книга пісень”

Леонардо Бруні «Вступ в науку про мораль”

Лоренцо Валла „Трактат про насолоду”

Засновують навчальний заклад, який носить назву платонівська Академія (як і Платонівська академія в Стародавній Греції), що протиставляється існуючим університетам в плані різної кількості дисциплін (давньогрецька мова, давньогрецька та давньоримська філософія, археологія, філологія) та гуманістичними ідеями про самодостатність людини.

В ПЕРІОД ВІДРОДЖЕННЯ ЛЮДИНА ВВАЖАЛАСЯ ТИТАНОМ, ТОБТО ТАКОЮ, ЩО МАЄ НАДЗВЧЙНІ МОЖЛИВОСТІ І МОЖЕ ВІДКРИТИ БОЖЕСТВЕННІ ЗАКОНИ ПРИРОДИ

Згодом ідеологія гуманізму перестає бути лише захопленням людською особистістю як творчою всебічно розвиненою істотою і починає носити більш політичний та соціальний характер. Еразм Роттердамський в своєму творі „Похвала глупоті” різко висміює існуючий соціалний лад та церкву.

Томас Моор”Утопія” та Томазо Кампанелла „Місто Сонця” висувають проект ідеального суспільства на засадах рівності, солідарності та праці згідно своїм здібностям.

Гуманізм:

· Визнав людську індивідуальність як одну із найцінніших людських якостей

· Реабілітував природу, Спричинив звернення до тілесного, до природного, що згодом зумовило розгляд природи як об’єкт наукового дослідження

· Сприяв формуванню нового типу людської особистості – багатосторонньої, вільної, незалежної від догм і традицій із розвинутим почуттям власної гідності.

НОВИЙ ЧАС (17 – 18 ст)

Згодом ідеологія гуманізму переростає в Епоху Реформації, коли не тільки підноситься творча роль людини, а і засуджується тогочасний суспільно-політичний лад, обґрунтований католицизмом. Мартином Лютером різко засуджується виключна роль церкви і духовенства (Папи Римського, кардиналів, єпископів, священників) як посередника між богом і людьми, Біблія починає писатися на національних мовах.

Католицька церква прагне зберегти свій Європейський вплив і реагує «контрреформацією», що виражається в святій інквізиції (духовні суди над антихристиянськими єресями – інакомисленнями), посиленню культури. Виникає нова релігія ПРОТЕСТАНТИЗМ, яка виробляє особливий тип поведінки людей- які сподіваються виключно на свою працездатність, в усьому є покірні божій волі, відмовляють собі у задоволеннях, зосереджені виключно на праці та примноженню капіталу

Доба Відродження дала поштовх до розвитку людських здібностей, доба Нового Часу укріпила віру в людський розум. Науковість – дух Нового Часу. Вперше людина починає ставити експерименти над дійсністю, втручатися в розмірений хід природних законів (раніше вона тільки спостерігала). Відкриті Коперніком, Галлілеєм, Ньютоном закони фізики започаткували експериментальне природознавство. Френсіс Бекон вперше класифікує науки і започатковує метод індуктивного дослідження (узагальнення фактів як результатів експерименту в теорії)

Р.Декарт в філософії є засновником раціоналізму – філософського напряму, згідно якому жодне судження не може бути прийняте на віру і все, що є потребує розумного доведення. Людина вперше виступає як СУБ’ЄКТ ПІЗНАННЯ, тобто як така, що САМА може створювати умови для своєї пізнавальної діяльності (ставити експерименти на д природою, узагальнювати їхні результати в теорії, висувати припущення, які згодом доводилися і т.д.) а не сподіватися, що знання відкриється саме по собі. Основний принцип Декарта «Я мислю, отже я існую» свідчить про головну роль розуму.

Джон Локк заснував філософську течію емпіризм, згідно якої все знання дається лише за допомогою досвіду – людина отримує досвід за допомогою відчуттів (слух, нюх, дотик, зір, смак) і потім конструює з них шляхом узагальнення більш складний досвід.

Основною ідеологією 18 століття стало Просвітництво – політичний, ідейно-філософський та культурний рух, який людську розумну діяльність основним началом життя. Основною своєю метою просвітники вважали розвиток і систематизацію наукового знання, звільнення від передсудів і догм, відкидання церковного панування, розвиток наукового та технічного прогресу (чому сприяли перші технічні вироби – паровий двигун 1769 р Уатт)

Просвітники були або атеїстами (вважали, що бога немає) - Вольтер, Гольбах, Дідро, Ла-Метрі) або деїстами (бог створив світ, але він не втручається в нього після його творіння, люди лише відкривають закони природи завдяки своєму розуму і науці)

Роль людини зводиться до маленького гвинтика в божественному механізмі природи, деякі філософи (Ла-Метрі) порівнюють людський організм з машинним механізмом. Велику увагу починають приділяти природним фактором (Монтеск’є), які, на думку Просвітників, впливали на політичний лад в державі (Південь - теплий клімат - землеробство - побудова перших міст і розвитку цивілізації тоді як на півночі люди досить довго залишалися на стадії первісного суспільства)

У Франції створюється «Енциклопедія» - збірник наукових праць діячів просвітництва, яка мала за мету розповсюдити наукове знання. Взагалі вона містила близько 10 томів, її головний редактор Дені Дідро написав для неї 1259 статей. Вперше вона була випущена в 1751 році але була заборонена церквою бо всі її статті містили в собі протест проти застарілого обмеженого феодалізму епохи середньовіччя і повністю підривали авторитет католицької церкви. В 1759 р. Енциклопедія була засуджена до публічного спалення. Проте вона видавалася до 1772 року.

В політиці діячі нового часу відкидають теорію про божественне походження монарха і виступають за владу, яка буде управлятися конституцією як збірників законів. Набувають популярності теорії суспільного договору (Гобс, Локк, Монтеск’є), тобто поняття влади та держави утворилися шляхом добровільного обмеження людьми своїх прав на користь суспільного порядку (свавільним людям для мирного співіснування необхідне керівництво але за розумними законами)

Велике значення набуває педагогічне виховання людей саме тому, що людина постає такою,що вірить у власні сили, вірить що абсолютно все в світі розумне і треба лише відкрити його призначення, вірить, що в будь-якій ситуації можна знайти вихід якщо докласти великі зусилля, наполегливо працювати та бути життєво стійким (ідея «робінзонади» від твору Д.Дефо Робінзон Крузо)

В мистецтві нового часу існує різноманіття стилів. Контрреформація, яка починає боротися з протестантизмом шляхом возвеличення власної культури і створює стиль барокко (barocco – вигадливий, химерний, дивний), який згодом став не лише церковним, але і світським. Воно поєднало в собі елементи ірраціональності, пристрасті, чуттєвості, емоційності, загадковості, змішування фантазії і реальності з метою породити сум’яття душі. Твори церковного барокко в літературі і живописі зображують божественні чудеса та мучеництва, Надмірно прикрашені храми та будівлі виглядають непропорційними, контрастними, неначе оживають в своїй динаміці немов би приховують скриті смисли та фантазії. Представники: архітектор та скульптор Джованно Берніні (Собор св. Петра і Павла в Римі, живописець Дієго Веласкес («Мадонна з немовлям», «Непорочне зачаття», «Святе сімейство»), живописець Пітер-Пауль Рубенс «Битва греків з амазонками», «Останнє причастя Св. Франциска»), живописець Рембрандт («Флора», «Повернення блудного сина»), Растреллі «Маріїнський палац», «Андріївська церква»

Стиль рококо виник у Франції, характеризувався надмірною розкішшю і елементами декору, на відміну від урочистого барокко мав сентиментальний і легковажний характер Художник Франсуа Буше («Тріумф Венери», «Купання Діани»)

На хвилі формування національної монархії у Франції у 18 ст. виникає класицизм, який який відображає наслідування класичних давньогрецьких зразків та об’єктивне розумне зображення природи без зайвих прикрас та метафор. В літературі стверджується високий стиль (трагедії, оди, епопеї) та низький (комедія, сатира, байка). Трагіки П. Корнель, Ж. Расін, байкар Ж. Лафонтен, сатирик Н. Буало, комедіограф Мольєр В мистецтві Н. Пуссен заснував власну школу класичного живопису з жорсткими правилами написання за зразками. Версальський палац побудований в стилі класицизму – пропорційність, сувора краса, геометричні правильні форми, відтворення античних статуй

В Просвітництві як епосі панування розуму класицизм відроджується в неокласицизм, чому сприяли розкопки давньоримського міста Помпея. Вінкельман засновує історію мистецтв як науку і розробляє теорію мистецьких зразків, мистецтво отримує цільове призначення, для виховання людей.

Культура XIX століття.

В 19 століття відбувається бурхливий розвиток науки і техніки. Відкриття А.Енштейна спричинили виникнення некласичної механіки, відбулося відкриття електромагнітних хвиль, набуває розвитку органічна та неорганічна хімія.

В другій половині 19 ст. відбувається технічний переворот – перехід до машинного виробництва, що спричинило появу великої кількості заводів. Постійно вдосконалювалися телефонні лінії, апаратура, комунікації – розширення і прискорення потоку інформації З’являються трамваї, метро (Лондон 1861), приміський транспорт, автомобілі, що спричинює мобільність населення.

В першій половині століття наука впливає на культуру. О.Конт заснував філософську течію позитивізм, яка стверджувала, що всі суспільні науки повинні базуватися на природничих. Головним критерієм життя стає доцільність і практична користь діяльності людини, а не її інтелектуальний розвиток.

Спостерігається велике розшарування суспільства на бідних і багатих, що породжує філософію марксизму (засновники К.Маркс і Ф.Енгельс), згідно якої суспільство складається з двох протилежних класів, де один панівний клас експлуатує інший (в 19 ст. буржуазія як власники заводів і фабрик та пролетаріат як робітники) і основною метою пригнобленого класу є ліквідування майнової нерівності і встановлення соціалізму та комунізму – соціального ладу, де не існує економічної нерівності та приватної власності, а є лише суспільна власність.

Згодо стає зрозумілим, що технічний прогрес несе за собою не лише позитивні наслідки. Людина починає розглядатися не як «вінець природи та божого творіння» а як комбінація фізико-хімічних сполучень, яка виробляє знаряддя праці. Економічний фактор виступає на перший план, що призводить до бездуховності пересічної людини, втрати нею моральних цінностей. Крім того на фоні економічної нерівності і постійних політичних криз (революції першої половини 19 століття та утворення реакційних монархій в 2 половині 19 ст) стає зрозумілим, що принцип раціоналістичної філософії «Все дійсне є розумне і все розумне є дійсне» не є вірним і неможливо побудувати суспільство ґрунтуючись лише на законах розуму.

Дані процеси зумовлюють появу ірраціоналістичних моментів в філософії та мистецтві. Істину починають шукати в несвідомому, говорячи, що людина керується не лише розумом, а суть її діяльності лежить у несвідомих інстинктах та поривах, підкреслюється роль творчої інтуїції, а не лише мислення.(А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, З.Фрейд, А.Бергсон)

Потреба у формуванні нових цінностях яскраво виражається в мистецтві. В першій половині 19 століття панівного значення набуває романтизм, який характеризується відмовою від шаблонного мислення, особливим наголосом на індивідуальності митця, цікавістю до всього неповторного, природи. Він є протестом проти раціональності, корисного підходу до життя, відкидання особистості. Недосконалість світу. відсутність чіткої перспективи розвитку породили почуття безвиході, «світової скорботи». Темою романтичних творів були думки про гармонійне і недосяжне минуле, що не повернеться і про невідоме майбутнє. Особливого значення набувають теми природи та образ героя як людини, що наділена високими духовними якостями (самотність, ліризм, здатність до жертовності та бунту) Тут оспівуються людські чесноти та відкидається спотворене реальне життя

Разом з тим спостерігається інтерес до історії як науки, до народної культури, а разом із тим стародавньої міфології, фольклору як проявів цієї народної культури, що також зумовлено інтересом до минулого.

Англійський романтизм Д.Байрон «Пригоди Чарльз-Гарольда» В.Скотт «Айвенго»

Французький В.Гюго «Собор Паризької Богоматері», «Людина яка сміється»

Німецький Е. Гофман «Крихітка Цахес», Й. Гете «Фауст», Ф.Шіллер «Розбійники», «Марія Стюарт», Якоб і Вільгельм Грім «Народні казки»

Російський Пушкін, Лермонтов

Український Т.Шевченко М.Драгоманов, П.Куліш, М.Костомаров, Леся Українка

В живописі і в музиці домінують динамізм та різноманіття з героїчним або драматичним змістом «живописець Гойа, Корнеліус, Делакруа) композитори

Р. Вагнер, Ф.Ліст, Ф. Шопен, Л.Бетховен і т.д.

Разом із тим виникає символізм. Митці – символісти намагалися зобразити світ за допомогою символів, образів та алегорій (А.Рембо, П.Верлен, Ш.Бодлер і т.д.) Акцент робиться не на реальності, а на засобах її відтворення. Присутні звернення до міфологічних мотивів. Творчість символістів дала поштовх виникненню мистецтва модернізму.

В другій половині починає своє становлення реалізм – мистецтво «втрачених ілюзій», жорстокої дійсності і суду над нею, сповідував необхідність правдивого зображення дійсності. Починається робитись акцент на психологічних особливостях людини, зображується побут та обставини дії, спостерігається типізація героїв (на противагу індивідуалізації) – в типових обставинах діють типові герої.

Ч. Діккенс «Пригоди Олівера Твіста», «Крамниця старожитностей» О. Бальзак цикл «Людська комедія» Стендаль «Червоне і чорне», Л. Толстой «Війна і світ», «Анна Кареніна», Достоєвський «Бідні люди», «Принижені та ображені», Г.Флобер «Пані Боварі», Марко Вовчок «Інститутка», «Игрушечка»

Наприкінці 19 століття спостерігається період декадансу –занепаду культурних цінностей, втрата віри в ідеали, розмисли на тему кризи та загибелі епохи, відкриття другої сторони наукового прогресу. Кризові явища кінця 19 століття призвели до нових засобів вираження.

Реалізм поступово модифікується в імпресіонізм («impression» - враження») зображення реальності як сукупності людських емоцій, на перший план виходить унікальність окремого моменту. Клод Моне «Враження. Схід Сонця, Е.Дега «Відпочинок танцівниці», Ван-Гог «Автопортрет», П.Гоген «Забава злого духа» і т.д.

Скульптор О. Роден «Ворота Пекла»

М. Коцюбинський «Інтермецо»

В архітектурі спостерігається еклектизм – штучне і безсистемне поєднання різнорідних елементів. Оформлення кімнат палаців Австрії, Німеччини,, будинок з Химерами в Києві

19 століття породило оригінальні мистецькі течії, які відбивали нестабільність тогочасного суспільства, невпевненість людини, сум’яття почуттів. Відбувається загострення індивідуалізації людини, починається пошук істини в новому засобі вираження, що призвело до абсолютизації форми і відкидання будь-якого змісту в модерністських мистецьких течіях першої половини 20 століття.