Уголовное право Тема 24 Занятие 5

1. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження

1. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкоджен­ня, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбаче­них у статті 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здо­ров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину,-

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені з метою залякування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій або з мотивів расової, національної або релігійної не­терпимості,-

караються позбавленням волі від трьох до п’яти років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Об’єктивну його сторону характеризують: 1) діяння (дія або бездіяльність);

2) наслідки у виді середньої тяжкості тілесного ушкодження; 3) причиновий зв’язок між зазначеними діянням та наслідками.

Як випливає з ч. 1 ст. 122 умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням визнається умисне тілесне ушкодження, яке: 1) не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121, але при цьому 2) є таким, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Тривалим слід вважати розлад здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину розуміється втрата загальної працездатності від 10% до 33% включно. Стійка втрата працездатності на одну третину працездатності або більше є ознакою тяжкого тілесного ушкодження і її спричинення в результаті умисного тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121. Втрата загальної працездатності до 10% визнається незначною стійкою втратою працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження, відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125. Відсоток втрати працездатності визначається судово- медичною експертизою з урахуванням нормативно визначених МОЗ критеріїв встанов­лення ступеня стійкої втрати професійної працездатності.

Злочин вважається закінченим з моменту настання вказаних у ч. 1 ст. 122 наслідків.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. При цьому психічне ставлення винного до умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчиненого з метою залякування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій, виражається лише у прямому умислі.

Найчастіше при вчиненні цього злочину умисел має неконкретизований характер. Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а результатом його дій стало заподіяння середньої тяжкості тілесних ушкоджень, вчине­не слід визнавати замахом на заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження і кваліфікувати за відповідними частинами статей 15 і 121.

Мотив цього діяння не має значення для його кваліфікації. Мета умисного запо­діяння середньої тяжкості тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію діяння у двох випадках - коли нею є: 1) залякування потерпілого або його родичів; 2) їх примус до певних дій (ч. 2 ст. 121). Водночас установлення мотиву і мети при вчиненні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є обов’язковим, оскільки у ряді випадків на­явність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК (наприклад, за наявності відповідного мотиву такі тілесні ушкодження підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398). Кваліфіку­вати дії винних у таких випадках ще й за ч. 1 ст. 122 непотрібно.

5. Кваліфікованими видами умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження (ч. 2 ст. 121) є вчинення його з метою: 1) залякування потерпілого або його родичів; 2) їх при­мусу до певних дій або 3) з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості.

Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного тяжкого тілесного ушкодження, передбаченого ч. 2 ст. 121 (про його поняття див. коментар до ст. 121).

Особливістю цієї ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є те, що залякування спрямовується, крім потерпілого, лише на його роди­чів, тоді як при вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших осіб. Крім того, особливістю залякування при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 122, є те, що воно не охоплює собою дій, які утворюють примус потерпілого чи його родичів до певних дій. Ця ознака як кваліфікуюча умисне серед­ньої тяжкості тілесних ушкоджень виділена окремо у ч. 2 ст. 122, тоді як у ч. 2 ст. 121 вона не передбачена.

У складі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 122, примус означає домагання від потер­пілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення певних дій шляхом за­подіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Якщо в ре­зультаті примусу потерпілим або його родичем було вчинено діяння, яке містить озна­ки злочину, його слід оцінювати з урахуванням положень ст. 40.

Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його родичів - передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії майнового характеру; припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю; виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зо­бов’язання - слід кваліфікувати, відповідно, за ч. З ст. 189, ч. З ст. 206, ч. З ст. 355.

Під родичами у цій статті слід розуміти не лише близьких родичів (поняття яких розкрито в коментарі до ст. 115), ай інших родичів потерпілого (двоюрідних братів та сестер, тітку, дядька, племінників, прабабу та прадіда, внуків, правнуків та інших роди­чів за походженням)

 

2. Умисне легке тілесне ушкодження

Умисне легке тілесне ушкодження -

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року.

Умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності,-

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до одного року, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

Об’єктом злочину є здоров’я особи.

З об’єктивної сторони злочин характеризується вчиненням тілесних ушкоджень двох видів:

легкого тілесного ушкодження (ч. 1 ст. 125);

легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125).

У першому випадку йдеться про легке тілесне ушкодження, що не спричинило та-

ких наслідків, як короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності. /я

Таким тілесним ушкодженням є ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки,

тривалістю не більш як шість днів (синець, подряпина тощо). за

Легке тілесне ушкодження другого виду характеризується тим, що при його запо-

діянні потерпілому спричиняються короткочасний розлад здоров’я або незначна стійка За|

втрата працездатності. Короткочасним слід вважати розлад здоров’я тривалістю понад,

шість днів, але не більш як три тижні (21 день). Під незначною стійкою втратою  

працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10%. Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою з урахуванням нормативно визначених МОЗ критеріїв встановлення ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках.

Якщо умисне легке тілесне ушкодження КК передбачено як ознаку іншого злочину, його заподіяння слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398).

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння фізичної шкоди у виді наслідків, зазначених у частинах 1 або 2 ст. 125.

Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а в результаті його дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене слід кваліфікувати за спрямованістю умислу - за відповідними частинами статей 15 і 121 або 122.

 

3. Побої і мордування

1. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправ­ними роботами на строк до одного року.

2. Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких, або з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості,-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

 

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є здоров’я особи. Додатковим факуль­тативним його об’єктом можуть виступати воля, честь і гідність особи, її психічна недоторканність.

2. Об’єктивна сторона злочину полягає у:

1) завданні удару, побоїв або

2) вчиненні інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий різкий вплив на тіло людини за допомогою певного предмета або частини тіла (руки, ноги, голови), що завдає фізичного болю.

Побої - це багаторазове (два і більше) завдання ударів по тілу потерпілого, яке не спричинило тілесних ушкоджень.

Інші насильницькі дії - це інші, крім удару та побоїв, насильницькі дії, які можуть полягати, зокрема, у: щипанні, викручуванні кінцівок, защемленні тієї чи іншої частини тіла за допомогою будь-яких пристроїв, здушуванні шиї, вириванні волосся, дії на тіло термічними факторами тощо.

Завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій утворюють склад зло­чину, передбаченого ст. 126, за двох умов, а саме тоді, коли вони: а) завдали потерпі­лому фізичного болю; б) не спричинили тілесних ушкоджень.

Під фізичним болем розуміється такий психічний стан особи, який характеризуєть­ся стражданнями, спричиненими фізичним впливом на його тіло.

Удари, побої та інші насильницькі дії не становлять особливого виду ушкоджень, тому неспричинення тілесних ушкоджень є другою умовою їх кваліфікації за ст. 126. Якщо ж після них на тілі потерпілого залишились ушкодження, зафіксовані в установ­леному законом порядку, їх слід оцінювати за ступенем тяжкості, виходячи із звичай­них ознак, і залежно від ступеня тяжкості кваліфікувати, відповідно, за статтями 121, 122, 125. Додатково кваліфікувати завдання удару, побоїв чи вчинення інших насиль­ницьких дій за ст. 126 непотрібно.

Якщо удар, побої або інші насильницькі дії не завдали потерпілому фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, вони не визнаються злочином.

У разі, коли побої або інші насильницькі дії є ознакою об’єктивної сторони іншого злочину, їх вчинення слід кваліфікувати за статтею (частиною статті), яка передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, частиною другою статей 345, 346, 350, 377, 405, ч. 1 ст. 406).

Закінченим злочин вважається з моменту завдання удару, побоїв, вчинення інших насильницьких дій.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона характеризується умислом. При завданні удару, побоїв або вчиненні інших насильницьких дій, що мають характер мордування або вчиняються з метою залякування потерпілого чи його близьких, умисел може бути лише прямим.

Мотив і мета не мають значення для кваліфікації вчиненого за ч. 1 ст. 126. Однак завдання удару, побоїв тощо, які завдали фізичного болю, з метою примусити потерпіло­го чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, або з метою залякування чи дискримінації його чи інших осіб, за наявно­сті інших необхідних ознак утворює склад катування і потребує кваліфікації за ст. 127. Нанесення побоїв працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам з помсти за його службову діяльність слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 345.

5. Кваліфікованими видами злочину (ч. 2 ст. 126) є вчинення описаних у ч. 1 цієї статті діянь: 1) що мають характер мордування; 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого чи його близьких; 4) з мотивів расової, національної або релігійної нетер­пимості.

Характеру мордування удари, побої або інші насильницькі дії набувають тоді, ко­ли вони полягають у багаторазовому або тривалому спричиненні болю (щипання, шма­гання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії). Вирішення питання про те, чи мали зазначені дії характер мордування, входить до компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, оскільки це стосується з’ясування змісту певної ознаки об’єктивної сторони злочину - встановлення відповідного способу вчинення злочину. Судово-медичний експерт повинен у таких випадках встановити наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різночасність їх утворення, особли­вості ушкоджуючих предметів, механізм їхньої дії. Висновки судово-медичних експер­тиз містять лише медичну оцінку наслідків злочинного діяння і саме в такому розумінні вони повинні оцінюватися зазначеними вище компетентними органами.

Про поняття групи осіб див. ст. 28 та коментар до неї. Залякування у складі цього злочину за своїм змістом є близьким до залякування у складі умисного тяжкого та се­редньої тяжкості тілесного ушкодження, передбаченого частиною другою статей 121 і 122 (про його поняття див. коментар до цих статей). Єдиною його особливістю у ч. 2 ст. 126 є те, що, крім потерпілого, воно спрямовується проти його близьких, тоді як у складі зазначених злочинів залякування, крім потерпілого, спрямовується проти інших осіб (ч. 2 ст. 121) та його близьких родичів (ч. 2 ст. 122).

Стаття 127. Катування

1. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб -

карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості,-

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

1. Основним безпосереднім об’єктом катування є здоров’я, а додатковим обов’яз­ковим - воля, честь і гідність особи.

2.3 об’єктивної сторони цей злочин характеризується: 1) діями- нанесенням побоїв, мученням або іншими насильницькими діями; 2) наслідками у виді заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання; 3) причиновим зв’язком між вказаними діями і наслідками.

Мучення (або заподіяння мук) - це дії, пов’язані з тривалим позбавленням людини їжі, пиття чи тепла, утриманням її в шкідливих для здоров’я умовах тощо

Загалом поняття «інші насильницькі дії» повинно тлумачитися якомога більш ши­роко з тим, щоб охопити собою усі можливі причини заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання. Такий підхід випливає із обов’язкових для України актів міжнародного законодавства, які визнають катування одним з видів жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Визначення наявності ознак катування є компетенцією суду.

3. Суб’єкт катування загальний. Як правило, це особа, яка здійснює контроль над потерпілим, а останній перебуває від неї у певній залежності. Так, тією чи іншою мірою можуть залежати: неповнолітні від батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників та вихователів, хворі - від медичного персоналу та від інших осіб, які турбуються про них, підлеглі - від начальників, підозрювані та обвинувачені - від працівників органів дізнання і слідчих тощо. У частині визначення суб’єкта цього злочину ст. 127 не зовсім узгоджена з положеннями Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, згідно з ч. 1 ст. 1 якої суб’єктом катування можуть бути тільки державні посадові особи чи інші особи, які виступають як офіційні.

За злочин, передбачений ст. 127, не можуть нести відповідальність особи, яким до вчинення злочину не виповнилось 16 років. Вчинення особою віком від 14 до 16 років насильницьких дій з метою, визначеною у ч. 1 ст. 127, за наявності підстав може тягну­ти відповідальність за статтями 121, 122 чи іншою статтею Особливої частини КК, з урахуванням положень ч. 2 ст. 22.

4. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 127, характеризується прямим умислом і хоча б однією спеціальною метою з чотирьох, зазначених у диспозиції ч. 1 ст. 127: 1) примусити потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у т. ч. отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання; 2) покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним чи іншою особою або у скоєнні яких він чи інша особа підозрюється; 3) залякати його чи інших осіб; 4) дискримінувати його чи інших осіб.

 

4. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко­дження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження - карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обме­женням волі на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями або бездіяльністю;

1) наслідками у виді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) причино­вим зв’язком між зазначеними діянням і наслідками.

Про поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень див., відповід­но, статті 121 і 122 та коментар до них.

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало наслід­ком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних обов’язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки тощо) і воно є ознакою відповід­ного складу злочину, вчинене слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідаль­ність за цей злочин (наприклад, ст. 264, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, частина­ми 1 і 2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені наслідки ще й за ст. 128 непотрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого ста­лася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство через необережність. Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження чи середньої тяжкості тілесного ушкоджен­ня через необережність охоплюється частинами 2 та 3 ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 128 не потребує.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128 наслідків - тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину є основним елементом, за яким він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за яке настає за статтями 121 і 122: вона характеризується необережністю у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення цього діяння з непрямим умислом (коли винна особа пе­редбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якісь конкретні обставини, які могли б його відвернути), а заподіяння тілес­них ушкоджень внаслідок злочинної недбалості - від невинного заподіяння шкоди (ко­ли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати).