З розвитком техніки принципи та методологія створення ТС безперервно змінюються та удосконалюються внаслідок впровадження нових способів виготовлення машин, ускладнення їх конструкцій та умов збуту, більш повного вивчення ряду технічних та економічних питань.
У процесі створення ТС виконують такі роботи:
– обґрунтування необхідності створення нової ТС;
– науково-технічні дослідження; розробку конструкторського проекту;
– виготовлення, випробування та доведення дослідних зразків.
Необхідність створення сучасної машини як ТС виникає із загальних умов розвитку нової техніки стосовно до конкретного випадку. Нова техніка – це результат науково-технічного досягнення, яке впливає при його реалізації на розвиток продуктивних сил i задовольняє потреби суспільства у продукції на більш високому рівні, ніж відомі раніш прототипи або аналоги.
Враховуючи різноманіття об’єктів за ступенем новизни, можна відокремити два основних напрямки:
– кількісний, при якому враховується термін, що пройшов з того чи іншого моменту появи або реалізації нових виробів (наприклад, термін з моменту появи нової техніки, реалізованої ідеї або термін з початку промислового виробництва нової продукції);
– якісний, при якому технічна новинка (пристрій) в залежності від його рівня поділяється на декілька ступенів, починаючи від створення принципово нової конструкції i закінчуючи зміною її зовнішнього вигляду, а нова технологія (спосіб) призначена для виготовлення принципово нової продукції або підвищення ефективності виробництва.
Кожна впроваджена в експлуатацію нова ТС повинна перевищувати за своїми показниками i техніко-економічними характеристиками кращі світові стандарти i зразки, які раніше використовувались.
Процес створення нової ТС або її окремого функціонального вузла складається з чотирьох етапів:
– науковий (інженерне прогнозування);
– конструкторський (проектування);
– технологічний (підготовка виробництва);
– організаційний (освоєння виробництва).
Науковий етап пов’язаний з інженерним прогнозуванням, яке обгрунтовує необхідність створення нової ТС. Основу інженерного прогнозування складають три напрямки, які визначають:
а) значимість нових відкриттів i винаходів;
б) мету i технічну стратегію;
в) перспективний рівень розвитку конструкцій ТС (а, б – на 20-30 років, в –на 5 – 10 років).
При інженерному прогнозуванні використовують теоретичні i експериментальні засоби аналізу i синтезу. Прогнозування – це не передбачення, а наукове теоретичне обґрунтування того, що повинно здійснитись.
Існує два принципових шляхи побудови прогнозу, котрі використовуються паралельно:
1) той, що йде від існуючого базису у майбутнє (дослідницьке або наукове прогнозування);
2) той, що рухається від мети, яка повинна бути досягнута у майбутньому, до теперішнього (нормативне прогнозування).
Процес прогнозування, виходячи з вимог за точністю, може бути розподілений на такі три частини:
1) детерміновану, яка піддається точному розрахунку;
2) вірогідну, яка дозволяє встановити допустиму закономірність протікання процесу;
3) "чисто" раптову, котра не піддається розрахунку.
Співвідношення між частинами залежить від рівня наукового пізнання розглядуваного процесу і може змінюватись з часом. Науково-технічний прогрес сприяє підвищенню впливу детермінованої частини і зниженню впливу інших частин. Тому підвищення значимості детермінованої частини і точності вірогідної частини сприяє підвищенню загальної точності прогнозування.
Необхідність створення техніки за короткий термін на рівні кращих світових зразків висуває особливі вимоги до другого (конструкторського) етапу, котрий поділяється на творчий і технічний етапи.
Процес творчого проектування ТС носить багатоваріантний характер, є складним з послідовним рішенням багаторівневих, багатоциклічних, багатокритеріальних і багатоекстремальних задач синтезу, аналізу і вимірювання, починаючи з вибору технічних ідей (технологічний принцип, спосіб формоутворення, принцип затиску і т.д.) і закінчуючи створенням конструкції з оптимальними параметрами.
Технічне проектування ТС – це процес створення необхідної для виготовлення і експлуатації ТС технічної документації (наглядне відображення конструкції машини в цілому і її деталей – ескізи, моделі, макети, креслення із зазначенням необхідних розмірів, посадок, ступенів точності та інших технічних умов; інструкції, які стосуються випробовувань і доводки машини; механічні паспорти виробів, які містять основні відомості про їх техніко-економічні параметри і вказівки щодо експлуатації).
Процес розробки конструкторської документації є поступовим уточненням проекту і наближенням до розробки робочої документації, за якою виготовляють вироби в одиничному, серійному або масовому виробництві.
Рівень конструкторської діяльності можна оцінити ступенем новизни розробки.
Найвищим І рівнем є творче конструювання (оригінальне), коли розробляються конструкції на підставі нових принципів роботи машин.
Наступним II рівнем є конструктивне удосконалення, коли створюються машини, принцип роботи яких відомий, але конструктор добивається нових якісних характеристик.
До ІІІ рівня можна віднести розробку відомих за принципом роботи пристосованих до певних умов експлуатації.
До IV рівня відносять створення ряду (гами) машин певного призначення, які відрізняються лише деякими параметрами.
Найменш творчий вклад вноситься на V рівні конструювання деталей або складальних одиниць з метою погодження їх з умовами конкретного виробництва і стандартами. Починаючи свою роботу з останнього V рівня конструкторської діяльності, набуваючи досвід і навики, можна досягнути значного успіху, – творчого рішення серйозних конструкторських задач, тобто навчитися бути конструктором.
У процесі проектування треба дотримуватись деяких принципів, таких як: конструктивне наступництво, оптимум, уніфікація, стандартизація, тощо.
За масштабами проведення розрізняють уніфікацію: заводську, міжзаводську, галузеву і міжгалузеву.
Існують також 4 форми проведення уніфікації: модифікаційна (відносно базової моделі), розмірна, міжтипова, загальна.
