Художня культура українського Розстріляного Відродження

А. Література.

Два центри розвитку української літератури - Київ та Харків. До 1932 р. існували умови до розвитку в Україні (як і загалом в СРСР) різних літературних напрямків. Літературні течії:

Символізм. Теоретичні засади - світ непізнаванний і відображати його можна лише приблизно, символічно. О.Олесь, М.Вороний, Г.Чупринка, М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, Я.Савченко, М.Терещенко, П.Тичина, В.Ярошенко, які організували групу «Музагет» (1919).

Футуризм. Формалістичний напрямок зображення дійсності (від лат. Futurum-майбутнє), протилежний реалізму, пошуки нової форми, спроби синтезувати поезію, музику, скульптуру, культ техніки зображення і боротьба з провінціалізмом. Склався напередодні і в роки 1 світової війни. М.Семенко, Г.Шкурупій, М.Ірчан, М.Терещенеко, М.Бажан, Ю.Яновський. Вони створили групу «Аспандут» - Асоціація панфутуристів.

Неокласики. Теоретичні засади - стилізація форм античного мистецтва, італійського відродження, класицизму, культ «чистого мистецтва». Представники: М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Бурггардт (Юрій Клен).

Пролетарські письменники. Організація - Гарт (1923-25, лідер - Блакитний-Еллан), згодом - ВАПЛІТЕ (Вільна Академія пролетарської літератури, 1925-28, лідер Микола Хвильовий, Фітільов, 1893-1933). Завдання: створення нової української літератури небагатьма кваліфікованими письменниками, проти масових пролетарських організацій, засвоєння досвіду західноєвропейської культури (Геть від Москви! Орієнтація на психологічну Європу). Члени ВАПЛІТЕ - М.Яловий, А.Любченко, М.Куліш, М.Бажан, І.Дніпровський, О.Досвітній, Г.Епік, М.Йогансен, І.Сенченко, О.Копиленко, П.Панч, Ю.Смолич, П.Тичина, Ю.Яновський. Літературна дискусія 1926-28 рр. В 1926 діяльність ВАПЛІТЕ піддана партійній критиці. Хвильовий, Яловий, Досвітній виключені з ВАПЛІТЕ. Критика роману Хвильового «Вальдшнепи», частина журналу «Вапліте» з продовженням роману конфіскована в типографії. В 1928 організація самоліквідована.

Плуг (1922-1932). Союз селянських письменників: С.Пилипенко, А.Головко, П.Панч.

До початку 30-х рр. багато письменницьких організацій існувало і в Росії: ВАПП (Всеросійська асоціація пролетарських письменників), Спілка селянських письменників, ЛЕФ, Молода гвардія. В 1932 р. постанова ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій - об’єднання усіх письменників в єдину Спілку радянських письменників. В травні 1932 вперше на сторінках «Літ. газ.» прозвучав термін «соцреалізм». У жовтні 1932 р. в будинку М.Горького відбулася зустріч Сталіна з письменниками, де він назвав їх «інженерами людських душ». Термін соцреалізм став основним і мав означати: народність, партійність, соціалістичний гуманізм.

Література діаспори. Багато українських письменників після поразки національної революції опинилися за кордоном. У Франції працював Володимир Винниченко. В Чехословаччині - Олександр Олесь (Кандиба). Тут склалася ціла «празька школа» молодих українських літераторів, до якої входили Олег Ольжич (Кандиба), Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Улас Самчук, Юрій Клен (Освальд Бурггардт), Леонід Мосендз, Юрій Липа.

Б. Мистецтво (живопис, скульптура, архітектура; музика; театр, кіно).

Живопис.

Склалося 2 напрямки у живопису: стара генерація, яка відстоювала збереження українського національного стилю в мистецтві та нове покоління митців, які ставили перед собою завдання створення нової, «пролетарської культури». Як і в літературі, існувало декілька творчих об’єднань.

Т-во художників ім. Костанді (Одеса, 1922-29), об’єднання художників-реалістів та аматорів мистецтва на творчих принципах передвижників. Завдання: пропаганда знань про мистецтво. Члени: Волокидін, Шовкуненко, Буковецький, Заузе. Не відповідало принципам компартії і було «самоліквідовано».

Асоціація художників Червоної України (Київ, Харків, 1926-32), на принципах революційного реалізму. В 1930 перетворено у Всеукр. асоціацію пластичних мистецтв, а згодом у Всеукр. Асоціацію пролетарських художників.

Асоціація революційного мистецтва України (1925-32), протистояла АХЧУ, відстоювала принципи: створення монументального мистецтва в національних традиціях (бойчукізм), підтримка модерністських пошуків. Члени: старше покоління - Бурачек, Прохоров, молодь - Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Касьян, Василь Седляр, Софія Налепінська-Бойчук, Олександр Довгаль, Оксана Павленко та ін. Частина з них мала чудову європейську освіту, пройшла професіональний вишкіл в академічних мистецьких закладах Парижа, Кракова, Мюнхена. М.Бойчук був творцем тогочасного іконописного стилю у живопису - поєднання впливів візантійського мистецтва та інших монументальних стилів раннього ренесансу з елементами українського національного орнаменту, мозаїки та фрески, іконопису та портретного живопису ХУІІ-ХУІІІ ст. Майже всі «бойчукісти» були репресовані, а їх численні монументально-декоративні роботи та фрески знищені (розписи Луцьких казарм у Києві 1919 р., оформлення українського павільйону на І Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві у 1923 р., фрескові розписи Київського Художнього Ін-ту, монументальні фрески інтер’єрів Першого Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі, Одеського Дому преси та ін.).

Скульптура.

Ідеологізація творчого життя. Партійні замовлення. В конкурсі на проект пам’ятника Шевченко на могилі в Каневі в 1926 з 22 проектів жоден не прийнятий. На міжнародному конкурсі на пам’ятник Шевченко в Харкові 1930 р. жоден проект не прийнято, звинувачення скульпторів в етнографізмі, хуторянському просвітництві, академізмі, натуралізмі. Повторний конкурс 1933 р. - 33 проекти. Відхилені проекти Кавалерідзе, Ф.Кричевського, Петрицького, Касьяна, Б.Кратко. Прийнято проект Манізера і Лангбарда (побудовано 1935 в саду ім. Шевченко). Манізеру було доручено спроектувати пам’ятник Шевченко в Києві (Шевченківський парк, 1939).

Бернард Кратко (1884-1960), професор Академії Мистецтв (1919), Київського Худ. Ін-ту (з 1925). Портрети-бюсти Шевченка, Заньковецької, Бойчука. В 1937 засланий до Середньої Азії. Після ВВВ скульптура «Шахтарі», пам’ятник Свердлову в Єнакієво.

Іван Кавалерідзе (1887,Полтавщина-1978), скульптор та кінорежисер. Пам’ятники княгині Ользі в Києві (1911), Шевченко та героям революції в Ромнах (1918), Шевченко в Сумах (1920), Сковороді в Лохвиці Хрк. обл. (1922), Шевченко в Полтаві (1926), Сковороді в Сковородинівці Хрк.обл. (надмогильний). В 50-ті рр. скульптурні групи з уклоном до стилізації («Толстой та Горький», «Горький та Шаляпін», «Шаляпін в ролі Дон-Кіхота», «Бучма в ролі Миколи Задорожного», «Б.Хмельницький посилає кобзарів на села».). Працює також, як кінорежисер: конструктивістська стилізація на історичну тематику в фільмах «Злива» по мотивам «Гайдамаків» Шевченка (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1936), які він поставив на Одеській кіностудії. Всі вони були засуджені, як націоналістичні і формалістичні, внаслідок чого режисер змушений був наступні фільми знімати в етнографічно-спрощеному стилі («Наталка Полтавка», 1936). Через те, що залишався в окупації, зазнав критики Хрущова. В 1958 зняв фільм «Григорій Сковорода» за власним сценарієм, в 1961 р. фільм «Повія» за П.Мирним з Людмилою Гурченко в головній ролі.

Сергій Литвиненко (нар. 1899, Полтавщина), навчався у Краківській Академії Мистецтв та Парижі, працював у Львові. Воював у лавах Української армії Директорії. З 1944 в Німеччині, з 1949 - США. Автор багатьох надмогильних пам’ятників (І.Франко, Личаківське кладовище у Львові, 1933), скульптурні портрети митрополита А.Шептицького, Мазепи, українських письменників, художників, політиків. Вплив школи Родена, Бурделя. В портретах - імпресіоністичний підхід, в пам’ятниках - монументальність, класицизм.

Архітектура.

Два напрямки в архітектурі: а)пошуки сучасної національної архітектури на основі традицій бароко, б)конструктивізм. Останній спочатку підтримувався компартією, тому що виступав проти академізму, еклектики. В 1932-33 конструктивізм було об’явлено ворожим стилем, запроваджено офіційний напрям в архітектурі - поєднання конструктивізму з псевдомонументалізмом.

Найвидатнішими архітекторами цього періоду в Україні були:

Дмитро Дяченко (1887-1942), виступав проти конструктивізму, пропагував українські барокові форми. Перший директор Архітектурного Ін-ту в Києві (1918). Автор комплексу будівель Української Сільськогосподарської Академії в Голосієво (Київ), який вважається класичним прикладом нового напрямку в архітектурі. Праці Дяченка викликали в 30-х рр. дискусію і офіціальний осуд. В 1937 вимушений був переїхати в РРФСР, де репресований.

Олександр Вербицький (1875-1958), проф. Київського Художнього Ін-ту, ак.Академії Архітектури УРСР. Побудував в стилі українського бароко з елементами конструктивізму будинок Київського вокзалу (1928-33), елеватор в Одесі.

Павло Альошин (1881-1961), використовував українські архітектурні традиції. Побудував будинок Педагогічного музею в Києві (1909-13, буд. Центральної Ради), буд. Ольгінської гімназії (1914-27, тепер головний корпус АН України).

Володимир Заболотний (1898-1962), президент Академії архітектури УРСР, побудував буд. Верховної Ради УРСР (1936-39).

Музика.

З 1923 р. в Києві існувало Товариство ім. Леонтовича В його складі: Ревуцький, Лятошинський, Косенко, Вериківський та ін. В 1928 перетворено у Всеукраїнське Т-во революційних музикантів (ВУТОРМ), яке об’єднало майже всіх видатних композиторів. Ліквідовано у 1932 і замінено Спілкою композиторів УРСР.

Лев Ревуцький (1889-1977), фортеп’янні твори, кантати, симфонії, концерти, хорові та сольні обробки укр.нар.пісень. Редакція опери Лисенко «Тарас Бульба». З 1934 викладач Київської консерваторії.

Борис Лятошинський (1895-1968), опери, симфонії, симфонічні балади, симфонічні поеми, хори, обробки пісень, музика для п’єс та кінофільмів.

Віктор Косенко (1896-1938), симфонічні поеми, сонати, фортепьянні п’єси, увертюри, концерти, обробки пісень.

Михайло Вериківський (1896-1962), опери, перший український балет, симфонічні композиції, вокально-симфонічні твори, хори, пісні.

Театр.

До 1917 в Україні один театр Садовського в Києві. В 1918 - 3 театри: 1)Держ. драм. театр - вихованці МХАТ, реалістично-психологічна школа; 2)Держ. народний театр Саксаганського; 3)»Молодий театр» Леся Курбаса та Гната Юри - розрив з традиціями старого побутового театру, орієнтація на західний театр модерна.

Курбас Лесь (1885-1942), син галицького актора, вивчав філософію у Віденському ун-ті, театр. мистецтво, в «Молодому театрі» пошуки форми, вирішальна роль режисерського задуму, грав провідні ролі, широко ставив свої інсценізації. Ці традиції продовжив заснований ним у 1922 р. театр «Березіль» (Київ, потім Харків): експресіонізм, конструктивізм, національна лірика, патетика, сатира. В 1933 репресований і засланий на Соловки. Звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від сучасної дійсності, російського театру. «Березіль» перетворено у театр ім. Т.Шевченка (реж. Мар’ян Крушельницький).

Київський театр ім.І.Франко, створений Г.Юрой у Вінниці в 1920, з 1926 у Києві.

Одеська Держдрама (1925), перший в Одесі стаціонарний український театр, реж. Терещенко, Василько, актори Ужвій, Нятко, Шумський.

Театри робітничої молоді (ТРОМ’и), дитячі театри.

Драматурги: Іван Дніпровський, Яків Мамонтов, Мирослав Ірчан, Іван Микитенко, Микола Куліш, Олександр Корнійчук, Іван Кочерга.

Оперні театри: Одеса, Харків, Київ, Вінниця, Дніпропетровськ.

Оперні співаки: Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко, Зоя Гайдай.

Кіно.

У 20-і роки Одеса на певний час стає столицею українського кінематографу. Після створення у Харкові в 1922 році Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) в Одесі на базі декількох колишніх приватних кінопідприємств створена Одеська кінофабрика ВУФКУ, з 1929 р. Одеська кінофабрика «Українфільм», з 1938 отримала сучасну назву. Аж до створення в 1928 р. кінофабрики в Києві це було єдине велике кінооб’єднання в Україні. Тут працювали видатні кінорежисери Петро Чардинін /Красавчиков/ (1873-1934), Володимир Гардін (1877-1965), Георгій Тасін /Розов/ (1895-1956), дебютували як кінорежисери Олександр Довженко (1894-1956), Іван Кавалерідзе (1887-1978), Лесь Курбас (1887-1942), знімалися актори Амвросій Бучма, Наталя Ужвій, Юрій Шумський, Іван Замичковський.

П.Чардинін за 25 років роботи на Одеській кінофабриці створив понад 200 кінострічок. Ним були поставлені картини «Розповідь про семеро повішених» (1920), «Магнітна аномалія», «Тарас Шевченко» (1926), «Тарас Трясило» (1927), «Червінці», «Хазяїн чорних скель», «Черевички» (1928). П.Чардинін відкрив талант молодого А.Бучми, доручивши йому заголовну роль Тараса Шевченко в однойменному фільмі. Фільм Чардиніна «Укразія» про антантівську інтервенцію в Одесі демонструвався в 1925 р. на Міжнародній виставці в Парижі і став першим українським фільмом, що вийшов на закордонний екран.

В.Гардін поставив в Одесі фільми «Остап Бандура», «Поміщик», «Слюсар і канцлер», «Отаман Хміль» (1924) за сценарієм Льва Нікуліна. С.Тасін - автор фільмів «Ордер на арешт», «Джиммі Хіггінс», «Кармалюк», «Нічний візник» (1929, з А.Бучмою і І.Замичковським), «Назар Стодоля», «Велика гра». Як кінорежисер пробував себе в Одесі видатний український театральний режисер і актор Лесь Курбас. Він поставив фільми «Шведський сірник», «Макдональд», «Вендетта», «Арсенальці» з А.Бучмою у головній ролі.

На Одеській кіностудії в 1926 р. зняв свій перший фільм «Вася-реформатор» О.Довженко. Потім з’явилися фільми «Ягідка кохання» (1926), «Сумка дипкур’єра» (1927), «Звенигора» (1928, сценарій Й.Йогансена, художнє оформлення В.Кричевського), «Арсенал» (1929). Наступні фільми, О.Довженко знімав уже в Києві.

З 1926 році на студії працював кінорежисером Володимир Вільнер, постановник фільму «Беня Крик» за сценарієм І.Бабеля з Ю.Шумським у головній ролі. Тут починав творчу кар’єру Микола Охлопков (1900-1967), згодом відомий режисер московських театрів. Ним були поставлені фільми «Митя» і «Проданий апетит».

Разом з О.Довженко створював фільми «Вася-реформатор», «Ягідка кохання», «Арсенал» кінооператор Даніїл Демуцький (1893-1954), син українського фольклориста, хорового диригента і композитора Порфирія Демуцького (1860-1927). У Довженка в фільмі «Арсенал» працював асистентом згодом відомий радянський кіносценарист Олексій (Люся) Каплер (1904-1979). У 1940 році Олександр Файнциммер поставив в Одесі фільм «Танкер Дербент» за однойменною повістю Юрія Кримова, який довгий час вважався радянською кінокласикою.

У багатьох фільмах в Одесі знявся А.Бучма («Укразія», «Вендетта», «Тарас Шевченко», «Арсенальці», «Макдональд», «Микола Джеря», «Нічний візник», «Назар Стодоля», «Арсенал», «Джиммі Хіггінс», «Тарас Трясило», «Проданий апетит», «Напередодні»). Як режисер він поставив тут фільм «За стіною». Плодотворно працював в Одесі і іншій видатний український актор Юрій Шумський (кінофільми «Вася реформатор», «Тарас Шевченко», «Беня Крик», «Борислав сміється», «Буря», «Напередодні», «Нічний візник»). У фільмах «Тарас Трясило», «Назар Стодоля» знімалася Наталя Ужвій, у той час акторка Одеської Держдрами.

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм С.Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Київська кінофабрика ВУФКУ створена в 1928 р. Тут поставлені фільми «Земля» О.Довженко (1930, на Всесвітній виставці в Брюсселі 1858 р. визнаний одним з 12 кращих фільмів світу), перший український кольоровий фільм «Сорочинський ярмарок» Екка (1939), «Щорс» О.Довженко (1939), «Велике життя» Лукова (1939), «Богдан Хмельницький» Савченка (1941).

В.Релігія.

У травні 1920 Всеукраїнська православна церковна рада у Києві проголосила автокефалію і скликала у 1921 р. Всеукраїнський Церковний Собор. Він висвятив Василя Липківського (1864-1938) на архієпископа та призначив митрополитом Київським. Цим було покладено початок Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). В 1926 вона мала 32 єпископи, 3000 священиків, 20 єпархій, 2800 приходів, 6 млн. прихожан.

Радянська влада провела конфіскацію церковних коштовностей(золоті та срібні лампади, свічники, чаші, митри з дорогоцінними каміннями, панагії, дзвони), церковних будівель. В 1922 запроваджено контроль над усіма церковними справами.

1926 р. Липківський арештований, влада настояла, щоб ІІ Всеукраїнський Собор УАПЦ у 1927 його зняв. Призначено Миколу Борецького, арештований 1930 після процесу СВУ. 1930 Надзвичайний Церковний Собор з декількох єпископів та 40 священиків ухвалив про самоліквідацію УАПЦ, 1935 вона остаточно ліквідована. Знищення храмів: Михайлівський золотоверхий Собор, Десятинна церква, Братський монастир на Подолі, Микольський Собор. Тисячі сільських церков перетворені на клуби та склади. В 1937 з 2000 приходів в Україні не лишилося жодного.