Геоморфологічне районування. Геоморфологічна будова

Геоморфологічна будова

Геоморфологічна будова визначається морфоструктурами, морфоскульптурними комплексами та антропогенними формами рельєфу. Всі три компоненти відіграють свою роль і перебувають у тісному взаємозв'язку.

Загальний план рельєфу України — чергування височин і низовин, наявність гір, їх висоти і напрям простягання зумовлений морфоструктурами. Більшість з них — Подільська, Придніпровська та Донецька височини. Придніпровська низовина й Українські Карпати простягаються з північного заходу на південний схід відповідно до напряму головних тектонічних регіонів. Величезну роль при цьому відіграла найдавніша структура — Український докембрійський щит. З ним безпосередньо пов'язані цокольно-денудаційні Придніпровська і Приазовська височини. Тектонічним западинам, як правило, відповідають пластово-акумулятивні низовини: Дніпровсько-Донецькій западині — Придніпровська низовина. Полтавська рівнина. Причорноморській западині — Причорноморська низовина. На дислокованій платформній основі знаходиться цокольно-пластова денудаційна Донецька височина. Зв'язки рельєфу з геоструктурою в цілому досить складні. В окремих областях маємо обернений (інверсійний) зв'язок. Прикладом є пластово-денудаційна Подільська височина, яка в основному займає Подільську монокліналь і частину Галицько-волинської западини.

Морфоструктури мають значний вплив на напрям і будову річкових долин. Великі водні артерії України: Дніпро в середній течії, Дністер, Південний Буг — протікають з північного заходу на південний схід відповідно до морфоструктурної будови території.

Ще складнішу морфоструктуру мають гірські області України. У Кримських горах панують складчасто-скидові та моноклінальні морфоструктури, які утворюють Головне, Внутрішнє і Зовнішнє пасма, на Південному березі трапляються лаколіти і вулканічні форми.

В Українських Карпатах головну роль відіграють складчасто-скидові (антиклінальні) склепінчато-брилові та вулканічні морфоструктури.

За допомогою методів дистанційного зондування земної поверхні отримано нову інформацію про геоморфологічну будову території України. За матеріалами дешифрування аеро- та космознімків виявлено новий клас геолого-геоморфологічних об'єктів — кільцеві структури, або морфоструктури центрального типу (МЦТ). До цього класу об'єктів відносять радіально-концентричні геолого-геоморфологічні комплекси, діаметр яких іноді сягає сотні й тисячі кілометрів. У розрізі МЦТ являють собою об'ємні конічні або східчасто-конічні тіла, у вершині яких на глибині — джерело активного геодинамічного імпульсу (розрядки геодинамічних напруг). Серед МЦТ виділяють вулканічні та вулкано-плутонічні, астроблеми (імпактні структури, метеоритні кратери), гнейсові та гранітні куполи й великі морфотектонічні утворення з ядерно-концентричною будовою.

До найбільш відомих і ґрунтовно досліджених слід віднести Маневицьку кільцеву структуру на межиріччі Стоходу і Стиру, Коростенську мегаструктуру (плутон), походження якої пов'язують з підняттям мантійного діапіру, Приазовську МЦТ. Найяскравіший прояв МЦТ регіонального рівня мають у гірських районах Карпат і Криму, де вони раніше картографувалися традиційними методами.

Концентричний (кільцевий) характер планового розташування елементів МЦТ найкраще відображається малюнком гідрографічної мережі. Морфоструктури ускладнені скульптурними формами рельєфу, яким належить істотна роль у геоморфологічній будові регіонів.

На території України поширені такі головні скульптурні генетичні типи рельєфу: водноерозійний і водноакумулятивний; лесові рівнини; льодовиковий і водно-льодовиковий; денудаційний; карстовий; еоловий, морської акумуляції й абразії.

Велика роль у рельєфі України належить річковим долинам, які характеризуються значною різноманітністю будови. Сучасна гідрографічна мережа почала формуватися з неогену після звільнення значних просторів від моря. Тривалість формування річкових долин і характер неотектонічних рухів зумовили наявність серії терас, їхню різну будову. Наприклад, долина Дніпра на широті Києва досягає ширини 120 км і складається із заплави, борової, лесової і моренної терас з максимальною висотою над рівнем Дніпра до 35-40 м.

Для більшості річкових долин України характерні акумулятивні тераси. Проте в горах, на Волинській і Подільській височинах, у Донбасі поширені вузькі долини з цокольними терасами. Так, у Подільській частині долини Дністра відома серія вузьких терас. Найвищі з них піднімаються до 200-220 м над рівнем річки. Вивчення річкових долин має важливе практичне значення (розміщення населених пунктів, гідротехнічне будівництво, сільськогосподарське використання, розшуки корисних копалин, будівництво шляхів сполучення).

У межах поширення лесових порід широко розвинуті балки та яри. Формуванню ярів сприяли не тільки природні фактори, а й діяльність людини (вирубування лісів, неправильне розорювання схилів та ін.). Найбільше яри розвинуті в придолинних ділянках у Придніпров'ї, на Подільській та Волинській височинах. Донецькому кряжі, південно-західних схилах Середньоруської височини. Всебічне врахування факторів, які сприяють розвиткові сучасних ерозійних форм рельєфу, є основою для вироблення заходів щодо боротьби з ерозією (агролісомеліорація, терасування схилів, обвалування верхів'їв ярів та ін.).

Лесові рівнини займають великі площі в лісостепу і степу. Геоморфологічні особливості лесових рівнин визначаються їхнім геоструктурним положенням, потужністю лесоподібних відкладів, характером підстеляючих порід, абсолютною висотою. Для придолинних частин лесових рівнин характерні яри, а для міжрічкових просторів — степові блюдця і поди, що утворюються внаслідок просідання. На Причорноморській низовині є поди, які досягають у діаметрі кількох кілометрів (Агайманський, Зелений, Великі Чаплі та ін.).

Льодовикові й водно-льодовикові форми рельєфу властиві переважно Поліссю. Вони представлені моренними рівнинами, моренними горбами і пасмами, моренно-зандровими і зандровими рівнинами, камами та озами.

Рельєф денудаційних рівнин визначається поверхнею корінних порід, яка утворилася внаслідок тривалої денудації. Відповідно розрізняють денудаційні рівнини на кристалічній основі (Приазовська височина), на осадочних відкладах, що залягають горизонтально (пластові рівнини Поділля), на дислокованих осадочних відкладах (Донецька височина).

Карстовий рельєф великою мірою визначається літологією осадочних відкладів і характером їх залягання. У Кримських горах та в Товтрах карстові форми рельєфу розвиваються на вапняках, у Придністров'ї — на гіпсах, у Карпатах та Донбасі — на вапнякових відкладах, у Волинському і Новгород-Сіверському Поліссі — на крейдових.

Еолові форми рельєфу найбільше поширені на Поліссі та Нижньодніпровському піщаному масиві, на борових терасах річок. Типи берегів Чорного й Азовського морів визначаються напрямом та інтенсивністю неотектонічних рухів, літологічним складом гірських порід, характером їх залягання та сучасними екзогенними геоморфологічними процесами. Тут зустрічаються абразійні й акумулятивні береги. На узбережжі поширені тераси, коси, пересипи, зсуви.

Сучасні геоморфологічні процеси мають зональні закономірності. Кожна природна зона вирізняється переліком сучасних процесів та Їх інтенсивністю. У зоні мішаних лісів найбільше поширені водна акумуляція, заболочення, дефляція, частково карст і ерозія. Для лісостепової зони характерні водна ерозія, зсуви, частково карст, а для степової зони — водна і вітрова ерозія, суфозія, частково карст. В Українських Карпатах інтенсивно відбуваються ерозія, селі, зсуви, фізичне вивітрювання, а в Гірському Криму — карст, селі, зсуви, абразія.

Антропогенні форми рельєфу значно поширені в Україні. Це зумовлено тривалою діяльністю людини протягом історичного часу. Істотні зміни рельєфу відбуваються під впливом землеробства. На великих площах щорічно внаслідок розорювання посилюється площинна ерозія, розвиваються яри, відбуваються знос і акумуляція відкладів. Проведення меліоративних робіт на Поліссі та в степах України привело до будівництва мережі осушувальних і зрошувальних каналів. Розвиток гірничодобувної промисловості призвівдо утворення териконів (Донбас, Львівсько-волинський басейн), відвалів гірських порід із кар'єрів (Кривбас, Придніпровський буровугільний басейн, Житомирщина).

Великі зміни рельєфу і процесів рельєфоутворення пов'язані з гідротехнічним будівництвом, створенням водосховищ. Тут відбуваються зміни місцевого базису ерозії, абразійні процеси, створення гребель та ін. Шляхове будівництво (залізниці, автошляхи) призвело до створення великих насипів або виїмок. При містобудівництві проводять вирівнювання рельєфу, засипання ярів і балок, намивання відкладів.

Значні зміни рельєфу пов'язані також з воєнно-оборонними подіями. На території Придніпров'я з давніх часів збереглися обороню споруди типу Змієвих валів. З часів Великої Вітчизняної війни на полях та в лісах зустрічаються бомбові лійки, рештки окопів, протитанкових та інших споруд.

Геоморфологічні рівні. Важливою характерною рисою геоморфологічної будови України є ярусність рельєфу, яка проявляється в наявності окремих денудаційних і акумулятивних рівнів, різних за походженням, будовою, віком і морфологією, а також за гіпсометричним положенням. Геоморфологічні рівні являють собою інтегральні утворення зі своїми морфоструктурними і морфоскульптурними особливостями. Кожен рівень, як правило, знаходиться в межах одного геоструктурного регіону, характеризується певними показниками амплітуди неотектонічних рухів, інтенсивністю екзогенних процесів, глибиною і густотою розчленування. У межах кожного рівня виділяють ступені, які відрізняються деталями будови. Кожен рівень має свій вік, який пов'язаний з початком континентального розвитку після регресії останнього морського басейну.

На території України збереглися геоморфологічні поверхні вирівнювання різних відрізків крейдового, палеогенового,неогенового й антропогенового періодів.

У рівнинно-платформній частині України виділяють шість основних геоморфологічних рівнів.

Подільськийрівень найбільш високий, із середніми абсолютними висотами 300-350 м. Він глибоко і густо розчленований річковими долинами, а на межиріччях має вирівняну або трохи хвилясту поверхню. Подільський рівень охоплює в основному Волино-Подільську плиту. Період континентального розвитку більшої частини цієї плити розпочався після регресії неогенових морів наприкінці міоцену. В геологічній будові рівня значну роль відіграють тортонські й сарматські морські відклади, що залягають горизонтально і підняті на значну висоту.

Подільський рівень протягом пліоцену й антропогену піднявся на 350-400 м щодо рівня неогенових морів (це приблизно відповідає сучасному рівневі Світового океану) і внаслідок різноманітних геоморфологічних процесів перетворився з первинної рівнини на розчленовану пластово-денудаційну рівнину. Про це свідчить також незначна товща антропогенових відкладів, які представлені тут переважно лесоподібними суглинками. Їхня потужність коливається в межах 5-10 м, а на окремих ділянках безпосередньо на денну поверхню виходять неогенові або більш давні відклади. У межах цього рівня виділяють кілька ступенів: опільський, придністровський (терасовий), товтровий.

Бузько-Дніпровський рівень має панівні висоти 200-300 м. Його поверхня являє собою слабохвилясту рівнину, розчленовану долинами і балками. Рівних межиріч мало. На схилах річкових долин і балок відслонюються корінні породи і серед них докембрійські кристалічні. Бузько-Дніпровський рівень знаходиться в межах Українського щита, докембрійські породи якого мають безпосередній вплив на рельєф. У будові вододільних ділянок значну роль відіграють палеогенові відклади морського походження, їх перекривають відклади полтавської світи. Бузько-Дніпровський рівень вступив у період континентального розвитку раніше, ніж подільський, але висота його нижча. Це свідчить про меншу інтенсивність найновіших тектонічних рухів і виявляється в будові річкових долин і кількості терас у них. Бузько-Дніпровський рівень вирізняється і будовою антропогенових відкладів. Середня потужність їх збільшується до 10-15 м.

У межах усього рівня розвинуті лесоподібні суглинки, у східній, більш зниженій частині, під лесоподібнимим суглинками зустрічається комплекс льодовикових відкладів. Сумарна амплітуда тектонічних рухів за пліоцен-четвертинний час становить 200-300 м.

Бузько-Дніпровський рівень являє собою цокольно-пластово-денудаційну підвищену рівнину і складається з окремих ступенів. Найбільш високим є Козятинське розточчя (висота близько 300 м), де докембрійські кристалічні породи залягають високо на вододілах, а палеогенових і неогенових відкладів майже немає. Більш низький ступінь знаходиться в Придніпров'ї із середніми висотами близько 200 м. Наявність ступенів зумовлена насамперед блоковою будовою Українського щита і диференційованим характером неотектонічних рухів.

Своєрідним геоморфологічним рівнем структурно-денудаційного положення є Донецький, який займає Донецьку складчасту область. Абсолютні висоти рівня коливаються від 200 до 250 м, а деякі ділянки перевищують 300 м. За всієї різноманітності сучасної морфології рівня, зумовленої тривалою денудацією, тектонікою, літологічним складом гірських порід та іншими факторами, у рельєфі Донбасу чітко виявляється східчаста будова. В.Г. Бондарчук виділив на Донецькій височині кілька різновікових ступенів денудації.

Період континентального розвитку Донбасу розпочався в мезозої, а окремі райони вийшли з-під рівня моря в палеогені й частково в неогені. Антропогенові відклади не мають суцільного поширення і потужність їх не перевищує 5-7м. Вони представлені переважно елювіальними, делювіальними та пролювіальними відкладами. У будові окремих ступенів, крім карбону, беруть участь пермські, тріасові, юрські, крейдові та палеогенові відклади, перекриті антропогеновими верствами незначної потужності. Останнє є одним із доказів переважання позитивних тектонічних рухів в антропогені, що й сприяло подальшому розвиткові денудаційного рельєфу. Сумарна амплітуда піднять сягала 200-320 м. Як показують дані повторного нівелювання, у Донбасі і тепер тривають підняття, які впливають на напрям сучасних екзогенних процесів.

Південна частина Поліської низовини являє собою самостійний Південнополіський геоморфологічний рівень. Панівні висоти в межах цього рівня коливаються від 150 до 180 м. Поверхня Полісся — низовинна рівнина, розчленована широкими річковими долинами. На відміну від попередніх геоморфологічних рівнів, розташованих у межах однієї геоструктурної області, Південнополіський рівень охоплює структури, різні за типом і віком. Тому Південнополіський рівень складається з полігонних ступенів.

Період континентального розвитку Полісся розпочався після відступу палеогенових морів. Позитивний напрям тектонічних рухів у неогені сприяв інтенсивному розмиву палеогенових відкладів, потужність яких була порівняно незначною. Внаслідок розмиву в ряді районів також була відпрепарована поверхня крейдових (Волинське Полісся) і докембрійських (Житомирське Полісся) відкладів. Безпосередньо на їхній поверхні сформувалися антропогенові відклади, представлені льодовиковими, водно-льодовиковими, алювіальними, озерними й еоловими. Потужність їх незначна і в середньому дорівнює 10-20 м.

Корінні породи відіграють важливу роль у будові поверхні сучасного Південного Полісся. Вони великою мірою визначають особливості рельєфу, антропогенові відклади нівелюють окремі нерівності поверхні корінних порід. На деяких ділянках докембрійські й крейдові відклади відслонюються не тільки по річкових долинах, а й на вододілах. Тому поширена думка про переважне опускання Полісся протягом антропогену не підтверджується аналізом будови Південнополіського рівня. Південне Полісся не можна вважати типовою акумулятивною рівниною; у будові його сучасної поверхні велику роль відіграє денудаційний рельєф. Особливо це характерно для найвищого ступеня, розташованого на поліському блоці Українського щита, а також для ступеня Волинського Полісся, де на півдні будова рельєфу значною мірою зумовлена характером залягання крейдових відкладів. На більш низьких ступенях Південнополіського рівня, які мають терасову природу (прип'ятський ступінь), потужність антропогенових відкладів зростає, а, відповідно, значення корінних порід у будові рельєфу зменшується. Потужність сучасних алювіальних відкладів і характер їх співвідношення з давніми антропогеновими відкладами свідчать про те, що в Південному Поліссі й тепер тривають тектонічні рухи позитивного напряму. Такі самі результати дало повторне нівелювання.

Придніпровський геоморфологічний рівень знаходиться на лівобережжі Середнього Дніпра і має середні абсолютні висоти 100-150м. Це типовий акумулятивний рівень сформований алювіальною, водно-льодовиковою, льодовиковою та еоловою діяльністю. Поверхня рівня являє собою похилу до Дніпра рівнину, розчленовану його лівобережними притоками. У геоструктурному відношенні ця територія відповідає Дніпровсько-донецькій западині. Значну роль у геологічній будові Придніпровського рівня відіграють палеогенові морські відклади, які досягають товщини кількох сотень метрів.

Період континентального розвитку на більшій частині рівня розпочався після відступу харківського моря. У неогені Дніпровсько-Донецька западина пройшла складний етап розвитку, що позначилося на морфогенезі Придніпровської низовини. Незначна абсолютна висота рівня, збільшення потужності антропогенових відкладів (у середньому 20-30 м) свідчать про менший розмах найновіших тектонічних рухів. Сумарна амплітуда неотектонічних рухів за неоген — антропогену коливається від 50 до 150 м. У рельєфі чітко виділяють два ступені: більш високий — Полтавське плато і більш низький — терасовий.

Найнижчим геоморфологічним рівнем України є Причорноморський з панівними висотами 20-100 м. Широкі межиріччя являють собою плоску рівнину без великих коливань відносних висот. Цей рівень охоплює Причорноморську западину, де особливо велику роль відіграють палеогенові та неогенові відклади. Період континентального розвитку розпочався після відступу пліоценових морів. Отже, Причорноморський рівень є наймолодшим рівнем України. На палеогенових морських відкладах залягають континентальні червоно-бурі глини і потужна товща антропогенових відкладів (25-35 м), у будові яких головну роль відіграють лесоподібні породи.

Більш високим ступенем є північне лесове плато, а більш низьким південнопліоценові тераси.

У цілому платформна частина України являє собою полігонну різновікову рівнину. Ярусність рельєфу характерна також для гірських регіонів України. Поверхні вирівнювання в горах збереглися окремими масивами і чітко проявляються в геоморфологічній будові та ландшафтах. В Українських Карпатах більшість дослідників виділяють 3-4 поверхні вирівнювання. Вони мають денудаційне походження, різну морфологію, різний вік формування і свої абсолютні висоти залежно від інтенсивності неотектонічних рухів у кожній морфоструктурі. Найвищий рівень — Полонинський знаходиться на абсолютній висоті 1700-2000 м і має вигляд вирівняної горбистої поверхні. До цього рівня належать полонини Рівна, Боржава і Красна, а також поверхні вирівнювання на Свидовищі й Чорногірському масиві. Вік Полонинської поверхні вирівнювання визначають по-різному — від пізнього олігоцену до середнього і пізнього міоцену. Широко розвинуті фрагменти Бескидської поверхні вирівнювання, які збереглися на абсолютній висоті від 800 до 1400 м у Бескидах, Горганах, Покутсько-Буковинських та Вулканічних Карпатах. Її формування одні датують пізнім тортоном, інші пізнім пліоценом. Висота решток Покутської поверхні вирівнювання коливається від 400 до 750 м абсолютної висоти. Вони трапляються в Покутських Карпатах, Верховинській та Ясинській улоговинах. Вік її формування більшість визначає як пліоценовий. Лоївська поверхня вирівнювання з абсолютними висотами 350-450 м розвинута в Передкарпатті й має денудаційно-акумулятивне походження. Вік її датують як плейстоценовий.

У Кримських горах добре збереглися 3-4 різновікові поверхні вирівнювання. Рештки найдавнішої поверхні, формування якої відбувалося під час крейдового етапу, виявлено на Головному пасмі на висоті 1300-1500 м. Значні площі займає поверхня вирівнювання на висоті 900-1000 м, де панують яйлинські ландшафти. Вік її визначають по-різному — від крейди до неогену. На висоті 450-700 м знаходиться неогенова поверхня вирівнювання. Найнижчий рівень має висоту 150-250 м і утворився в антропогені.

Геоморфологічні рівні платформної частини корелюються за віком з поверхнями вирівнювання гірських регіонів України. Зокрема встановлено, що Бузько-Дніпровський геоморфологічний рівень корелюється з Полонинською поверхнею вирівнювання в Українських Карпатах і Яйлинською поверхнею вирівнювання в Кримських горах, вони всі сформувалися в олігоцені — міоцені. Подільський геоморфологічний рівень корелюється з Бескидською поверхнею вирівнювання в Українських Карпатах і Кримською поверхнею вирівнювання, що знаходиться на абсолютних висотах 450-700 м. Всі вони формувалися в неогені.

Геоморфологічне районування

Геоморфологічне районування полягає у виявленні та поділі території на геоморфологічні регіони за їх генетичними, морфологічними, орографічними та морфометричними просторовими відмінностями.

Основним принципом геоморфологічного районування є морфогенетичний, який враховує морфологію і гіпсометрію рельєфу, морфоструктури, походження, історію розвитку, вік і будову рельєфу.

Геоморфологічне районування є одним із методичних узагальнень знань про походження і будову рельєфу. Детальність і точність районування зумовлюються ступенем геоморфологічної вивченості території. Схеми геоморфологічного районування мають прикладне значення і використовуються при територіальному проектуванні й плануванні, а також з навчальною метою.

Таксономічний ряд геоморфологічного районування України має таку послідовність: країна — провінція — область — район. Геоморфологічна країна відповідає платформній чи геосинклінальній структурі, має помітні орографічні межі, їй властиві прояви певних екзогенних процесів та неотектонічних рухів. Територія України займає частину трьох геоморфологічних країн: Східно-Європейської полігенної рівнини, Карпатської гірської і Кавказько-кримської гірської. Геоморфологічна провінція виділяється як частина країни і відповідає морфоструктурам нижчого порядку. Вони відрізняються геологічною будовою, інтенсивністю і проявом геоморфологічних процесів. Геоморфологічна область -— частина провінції, що характеризується єдністю морфоскульптурних і морфоструктурних рис і відповідає одній чи декільком геологічним структурам; останні мають однакову інтенсивність рухів земної кори і характеризуються певними генетично зумовленими екзогенними процесами. У межах областей виокремлюються геоморфологічні райони, у межах яких переважає один генетичний тип рельєфу, один із видів рельєфоутворюючих процесів. Межі геоморфологічних районів враховують при виділенні видів ландшафтів, фізико-географічних районів. Найбільший внесок в обґрунтування геоморфологічного районування України зробили: В. Бондарчук, Ю. Грубрін, В. Палієнко, І. Рослий, І. Соколовський, П. Цись.