Фундаментальні політичні ідеї Нового Часу

Початком Нового Часу традиційно вважають англійську революцію середини XVII століття. Політична думка Нового Часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який прагнув влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії — найбільш передовій на той час капіталістичній країні, — ідеї просвітництва поширилися у Франції XVIII cт. та в інших країнах.

Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж. Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, обстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.

Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII cт. стала ідея «природного права», що була сповнена нового змісту. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можновладців. Нідерландський правознавець та філософ Гуго Гроцiй (1563—1645) доповнив теорію природного права концепцією суспільного договору, яка виникнення держави пояснювала згодою людей.

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) та Джон Локк (1632—1704). Т. Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади й держави [1]. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нагороди й покарання — нерви, справедливість і закони — розум та воля, громадянський мир — здоров’я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Саму державу було створено з допомогою суспільного договору.

Природний, додержавний стан Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи і намагання здобути панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тваринного життя тільки один — ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави. Люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які б владарювали над ними і поклали кінець усезагальній війні.

Т. Гоббс, аналізуючи анархію й тиранію, уважає найліпшими ліками від анархії монархію. Головний аргумент: монархія — це втілення абсолютної влади. Повстання проти монарха, на думку Гоббса, не можна виправдати, а тому воно, як правило, є невдалим. Успішне повстання дає поганий приклад. Це — дорога до хаосу, нової війни всіх проти всіх.

Дещо іншу позицію посідав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор такого твору, як «Нарис про людський розум» [2]. В основі політичної філософії Локка лежить ідея власності. Власність визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею. Держава та громадянське суспільство базуються на власності. Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність. У природному стані, уважав англійський мислитель, люди, можливо, і живуть непогано, але їм багато чого бракує для збереження власності. На основі суспільного договору засновується держава для збереження власності й вирішення зв’язаних з нею проблем.

Проте для того, щоб власність не залежала тільки від волі властей, люди створюють закони та законодавство. Локк формулює один з принципів лібералізму — принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства. Але й у суспільстві законів можливе беззаконня, оскільки завжди можливі довільні тлумачення і застосування законів. Відтак дуже суттєвим стає питання: а хто судді? Коли, наприклад, суддями виступають самі можновладці, то в судочинстві обов’язково матимуть місце волюнтаризм та фактичне беззаконня. Для цього Локк пропонує систему стримувань та противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну). Законодавча влада має бути в парламента, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — у руках короля. Владу короля, за Локком, треба обмежити конституцією.

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII століття належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск’є (1689—1775) написав низку творів, серед яких окремо треба назвати фундаментальну працю «Про дух законів» [3]. Монтеск’є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадянську свободу, за правову державу, що в ній панувало б «правління законів». Природні закони, на його думку, існували до створення державно організованого суспільства. Вони забезпечували рівність, мир та відносне благополуччя людей. З переходом до державно організованого суспільства природні закони замінюються позитивними, але не довільно, а виходячи з конкретної історичної обстановки. При цьому великий вплив на формування законів справляє географічне середовище: клімат, ґрунт, рельєф місцевості, величина території і т. п. Характер законів, за Монтеск’є, значною мірою залежить також від форми держави. За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної — порядок та законослухняність, за республіканської — добро й політична свобода. Учений здогадувався, що характер розвитку суспільства багато в чому залежить від способу здобування засобів до життя. Природним законом він уважав бажання людей жити спільно, їхнє тяжіння до рівності й миру. Монтеск’є надав ідеї Локка про розподіл влад чіткішої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск’є вбачав у такому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск’є, можуть стати реальними лише в тому разі, коли владу поділено між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск’є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом.

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694—1778), також був автором багатьох творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму [4]. «Розчавіть гадину!», — закликав Вольтер. «Гадиною» він називав католицьку церкву. У центрі його роздумів — обґрунтування принципу політичної свободи, яка, проте, пов’язувалася із суворим дотриманням законів. Невід’ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер уважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував будь-які вияви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності. Але долю Франції він усе ж таки зв’язував з «освіченим монархом», який би спирався на законодавчу діяльність найбільш передової частини суспільства. Вольтер палко вірив у можливість мирного перетворення країни на «царство розуму».

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у працях Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — це «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад. На відміну від Гоббса та Локка, котрі допускали існування двох актів суспільного договору (перший — створення держави як асоціації народу, другий — передачу верховної влади від народу до уряду), Руссо визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного і абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)» [5].

Вихідна теза роздумів Руссо — людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою. Найстрашнішу нерівність дала людству приватна власність, а її винахідник — той, хто першим огородив шматок землі й сказав: це — моє. Власність породила пристрасть до наживи, заздрість, лицемірство, обман, злочин.

Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією. Він уважав, що з усіх держав найбільш досконалі — малі, для них демократія — найліпший спосіб правління. Малі демократичні держави досконалі, бо наближені до природи: співтовариство тих, хто укладав уперше суспільний договір, було нечисленним, і кожний міг впливати на державні справи безпосередньо.

Книжка Руссо починається фразою, яка стала гаслом французьких якобінців: «Людина народжується вільною і водночас всюди вона в кайданах». Але свобода була не головною метою Руссо, над нею він ставив рівність людей. Існує, на його думку, одним-один спосіб досягнення справжньої рівності — особлива організація держави, коли кожний громадянин повністю поступається всіма своїми правами на користь общини. Спільна воля всіх — ось стрижневе поняття, бо відповідно до нього здійснюється демократичне правління. Спільна воля не є формальним поєднанням індивідуальних волевиявлень. Це вияв думок свідомого народу.

Яким же має бути уряд, що втілює спільну волю? Руссо вважав, що здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона — ідеал, а ідеал недосяжний. Але уряд здатний наблизитися до ідеалу, якщо він використовує для цього всю повноту влади і не має власних корпоративних інтересів. Концепція Руссо стала джерелом теорії харизматичного лідерства.

Руссо відкидає ліберальні ідеї про поділ влад, закони або свободу асоціацій. Про який, на його думку, поділ влад може йтися, коли єдиною й повною владою є спільна воля? Закони — протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими. Асоціації, продовжує мислитель, — найбільш серйозне лихо для демократії. Вони нав’язують політичні судження, по суті — судження верхівки асоціації, позбавляючи рядових громадян свободи висловлення своїх думок. Згідно з Руссо, основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з’єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і раніше» [6].

На межі XVIII—XIX ст. у Німеччині спостерігається бурхливе піднесення політичної думки, найяскравішими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І. Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Почуття свободи внутрішньо притаманне особистості, але часто це почуття перетворюється на свавілля однієї людини щодо іншої. Для того щоб обмежити прояви свавілля в суспільстві, необхідне право. Обов’язкове дотримання права має досягатися, на думку Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої — максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.

Дуже цікавими є три кантівські формули категоричного імперативу. Дві з них належать до моралі, третя — до політики. Перша: дій так, щоб максима твоєї поведінки могла стати всезагальним законом. Друга: ніколи не треба ставитися до іншої людини як до засобу, але завжди як до мети. Політичний варіант категоричного імперативу поділяється на легальність і моральність. Легальність — будь-яка законослухняна поведінка, моральність — законослухняність, що базується на свідомих засадах.

Політична поведінка, згідно з Кантом, має бути не тільки легальною, а й моральною, а категоричний імператив проголошує: засади політичної поведінки мають бути такими, щоб вони могли стати гласними. Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з погляду моралі та справедливості. Німецький мислитель уважав, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі. Головним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це потребувало б від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи «згори». Він запропонував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для аналізу суспільних, зокрема політичних явищ діалектичний метод. У діалектиці Гегеля чітко помітні три основні моменти: визнання руху, змін і розвитку як універсального методологічного принципу; характеристика того, що рухається, змінюється й розвивається; розкриття, а також пояснення самої суті руху, змін та розвитку.

Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв’язку. У Гегеля громадянське суспільство є сферою дій приватного інтересу. Люди в такому суспільстві протистоять один одному, як протистоять і їхні особисті інтереси. Проте окремі індивіди не можуть існувати один без одного, оскільки їхнє життя взаємозв’язане. «Ось чому в громадянському суспільстві, — писав німецький мислитель, — кожний для себе — мета, усі інші є для нього ніщо. Але без взаємин з іншими він не може досягти обсягу своїх цілей, ці інші є відтак засобами для цілей особистого» [7].

У громадянському суспільстві поряд з приватним інтерeсом кожної людини існує ще й спільний інтерес, який стає «зовнішньою необхідністю» стосовно особистого інтересу, а тому й перебуває в стані протидії з ним. Ось чому суперечності в співвідношенні між особистим і спільним інтересом у громадянському суспільстві стають серйозною перешкодою для досягнення справжньої свободи в суспільстві. «Громадянське суспільство, — зазначав Гегель, — презентує нам у цих протилежностях і їхньому переплетенні картину таких само незвичних розкошів і надмірностей, як і картину злиденності і спільного для обох фізичного та морального виродження» [8].

За цих умов держава, на думку Гегеля, відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об’єднати інтереси як окремих людей, так і суспільних верств, держава підноситься над суспільством, вносячи примирення у всі сфери життя. Відтак держава є, на думку Гегеля, первинною щодо громадянського суспільства. Проте це зовсім не означає, що держава відсторонює й відчужує від себе громадянське суспільство. Держава та громадянське суспільство перебувають спільно в постійному розвитку, утримуючи й зберігаючи в собі це суспільство в «знятому» вигляді як свою протилежність.

Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, обстоюючи суверенітет спадкового конституційного монарха.

Просвітителі об’єктивно ідейно підготували буржуазні революції. У межах епохи їхня діяльність мала прогресивний характер. Основою нового «розумного» порядку вони вважали приватну власність. При цьому можливість гармонійного поєднання особистих та суспільних інтересів виводилася ними насамперед з моральних рис «природної людини», яка готова була добровільно поступитися особистими інтересами заради суспільного добробуту. Але цією «природною людиною» у них була ідеалізована людина — буржуа.

_______

Одним з великих теоретиків походження держави і права є і англійський філософ Томас Гоббс (1588-1679pp.). Державу Томас Гоббс розглядав як людське, а не божественне утворення, що виникло на основі суспільного договору з природного додержавного становища, коли люди знаходились в стані війни всіх проти всіх. В основу політичної теорії покладено певне уявлення про природу індивіда, вважаючи, що спочатку всі люди створені рівними фізично і розумово, кожний має однакове з іншими право на все, і це стало причиною такої ж злості і пожадливості, що існує в тваринному світі. Людина заздрить іншій, радується її горю, заради власного самозбереження, бачачи в іншій людині ворога і конкурента на шляху задоволення своїх потреб. В ученні про право і державу Томас Гоббс відкинув теорію божественного устрою суспільства і захищає теорію суспільного договору. Держава створена з метою забезпечення загального миру. За суспільним договором на володаря, царя, імператора покладались права окремих громадян, тим самим добровільно обмеживших свою свободу. Та на володаря, царя покладено і функції охорони миру і добробуту людей. Ефективною формою держави вважалась абсолютна монархія, але в численних обмеженнях і застереженнях тощо. Його ідея - не монархізм в повному розумінні, а необмежена державна влада. Вкладом в соціально-економічну інтерпретацію виникнення держави стало встановлення зв'язку між приватною власністю і формуванням держави. Права державної влади у Томаса Гоббса сумісні з інтересами тих соціальних спільностей, які привели в середині XVII ст. в Англії до буржуазної революції. Цікаво і те, що Томас Гоббс не відрізняє поняття: суспільство, держава, уряд та ін., ототожнюючи їх як носіїв суверена, тому що народ передає їм свою суверенність і вони виступають виразниками державної волі, а, отже, і волі суспільства.

 

За всіх відмінностей концепція суспільного договору, стала ядром політичних теорій Джона Локка (1632-1704 pp.) - відомого філософа, економіста та політичного діяча Англії. Відмінною рисою ідей Джона Локка є урахування політичного досвіду Англії і тих компромісів між буржуазією і монархією, що привели до встановлення конституційного парламентаризму. Створюючи систему політичної філософії, Джон Локк ґрунтовно розвиває ідею про перехід від природного до громадянського становища, до форм державного управління. Доводить право народу на революцію і разом з тим визначає межі права відповідно до інтересів імущих соціальних спільностей верств. Мета держави, на думку Локка, збереження свободи і власності, надбаних трудом. Тим-то, державна влада не може бути довільною, а поділяється на законодавчу, виконавчу і союзну, федеративну. Погоджуючись з думкою Арістотеля про людину як істоту суспільну, Джон Локк справедливо стверджує, що людське суспільство не є суспільством політичним без таких визначальних умов: територіальна спільність, спільне право і наявність влади, здатної вирішувати суперечки і карати злочинців. Виникнення політичного суспільства є результат угоди, що обмежує свободу окремої людини, індивіда. Звідси збуджуючою причиною, що схвалює і побажання людей встановити політичну владу, і готовність •и підкорятися, виступає прагнення зберегти власність та ін. Природно, соціальною основою держави стає приватна власність, щі одержала розвиток з появою грошей як товару. Джон Локк вважає важливим моментом і відокремлення держави від влади, що ототож нювалось багатьма мислителями. Звідси, Джон Локк підкреслює важ ливість двох угод: суспільний договір, що створює державу і урядо вий договір, що встановлює владу. Революція скидає владу, але н знищує державу, а порушення владою урядового договору дає людял право на революцію, що, проте, не ліквідує державу. Тут є економічне тлумачення виникнення і розвитку держави, а також політичне обгрунтування поділу державної влади: на законодавчу, виконавчу і судову і її змінність. Народ виступає сувереном - повним носієм влади.

 

Основною політичною причиною загострення ідейної боротьби напередодні революції у Франції стала розстановка класових політичних і станових сил, що склалася тоді в суспільстві. Буржуазії, що піднімалась і зростала, протистояла абсолютна монархія. Для завоювання політичної влади буржуазія об'єднується з народом.
Серед представників Просвітництва належить правознавцю Шарлю Луї Монтеск є ( 1689 -1755рр.). Свої суспільно-політичні погляди виклав в романі «Персидські листи». Шарль Монтеск'є створив першу розгорнуту політичну доктрину Просвітництва, прагнув розширити фактичну базу соціально-політичної теорії, описати причини, що викликають зміни в законодавстві і правах, і, узагальнивши нагромаджені факти і дані, виявити закони історії. Запозичуючи ідею природного становища, Шарль Монтеск'є відкидає раціоналізаторські конструкції, в яких утворення держави випливало з вимог природного права. Не сприйняв Шарль Монтеск'є і саме поняття суспільного договору. Виникнення політично організованого суспільства розглядалось як історичний процес. Держава і закони появляються в процесі війни. Не маючи достатніх фактів і даних, щоб сформулювати загальну теорію походження держави, Шарль Монтеск'є намагається пояснити процес утворення держави, аналізуючи те, як зароджувались конкретні соціальні і правові інститути.
Шарль Монтеск'є - один з ініціаторів історико-порівняльного вивчення суспільства і держави. Закономірності суспільного життя розкриває через поняття спільного духу нації. Закони, суть необхідні відносини, що випливають з природи речей, все, що існує, має свої закони. Закономірність панує і в сфері суспільних відносин. Як філософ, правознавець, активний сподвижник Дідро і д'Аламбера, Шарль Монтеск'є виступає проти релігійного фанатизму, критикує теологічне розуміння історії Августіна і Фоми Аквінського, обґрунтовує закономірності розвитку природи і людської історії, підкреслює взаємозв'язок між природним і соціальним, вірить в майбутнє: настане епоха надій і сподівань, віра в торжество свободи, рівності, братерства та ін. Політичні погляди Шарля Монтеск'є сповнені суперечностей і компромісів. Але він завжди нещадно викривав феодалізм і проголошував принципи соціальної справедливості, рівності, свободи, гуманності.
Обґрунтовування ідеала свободи Шарль Монтеск'є зв'язував з існуючими формами держави: республіка (демократія і аристократія), монархія і деспотія. Кожний тип правління держави має власний принцип, що характеризує державну владу. Республіка-держава, де влада належить або народу (демократія) або частині його (аристократія). Монархія - це одноосібне правління, що опирається на закон; її принципом є честь. Деспотія, на відміну від монархії - одноособове правління, основане на беззаконні і свавіллі, тримається на страсі. Шарль Монтеск'є виділяє в державі законодавчу, виконавчу і судову владу. Зосередження всієї повноти влади в руках однієї особи, установи або соціальної спільності людей неминуче веде до зловживання і свавілля. Розмежування компетенції поділу влади передбачає надання різним гілкам влади спеціальних повноважень з тим, щоб вони обмежували і стримували одна одну, і встановлюється такий порядок, що «одна влада зупиняє другу», реалізація принципу поділу влади раціональна в Англії, де законодавча влада належить парламенту, виконавча - королю, а судова - присяжним. Вчення Шарля Монтеск'є про поділ влади мало значну новизну в порівнянні з попередніми концепціями. По-перше, поєднувалось ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення механізму поділу влади. Свобода встановлюється лише законами і навіть законами основними. По-друге, у склад влади, що належить розмежуванню включались судові органи. Обґрунтування парламентаризму, як системи управління, основане на розмежуванні законодавчих і виконавчих повноважень, доповнене принципом незалежності суддів. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову - класична формула буржуазного конституціоналізму.
Політичні вчення французьких матеріалістів стали кроком у порівнянні з ідеями Монтеск'є. Проголошена ними ідея інтересу] обумовленості характеру людини суспільними і соціальними умовами і,| насамперед, політикою, а також рівність людини, її вроджене прагнення до добра та ін. мали прогресивне значення.

Політичні вчення французького просвітництва стали ідейною зброєю Великої французької революції (1789 p.), сприяли виникненню і розвитку прогресивних політичних і соціально-економічних ідей в країнах Європи та ін. Один з визначних французьких просвітителів, філософ, Жан-Жак Руссо в працях «Бесіди про походження і основи нерівності між людьми» та ін. викладає радикальний характер політичних поглядів, піддає різкій критиці феодально-станові відносини, вказує причини нерівності, появи і розвитку приватної власності. Разом з тим ідеалізується первіснообщинний лад, відкидаючи учення Томаса Гоббса про те, що в первісному суспільстві йде «війна всіх проти всіх».
Оперуючи наявністю різних політичних вчень, Жан-Жак Руссо пише: спочатку люди жили, як звірі. У них не було нічого спільного, навіть мови, не кажучи вже про власність або мораль. Люди були рівні між собою і вільні. Та в міру удосконалення навиків, знань людини, знарядь її праці міцніли суспільні зв'язки, поступово зароджувались соціальні формування: сім'я, плем'я, народність. Період виходу з дикості, коли людина стає суспільною, залишається вільною - найщасливіша епоха. Далі розвиток цивілізації зв'язан з появою і зростанням суспільної нерівності, з регресом свободи. Спочатку виникає майнова нерівність, що стала основою для приватної власності землі. Па зміну ириродному стану приходить громадянське суспільство. З виникненням приватної власності відбувається поділ суспільства на багатих і бідних, між ними розпалюються жорстокі суперечності, непримиренність.
В протилежність Гоббсу, який в теорії суспільного договору випрая довував абсолютистську монархічну державу, Жан-Жак Руссо вислой лювався за утворення такої держави, що забезпечує демократичні праві Величезні переваги Жан-Жака Руссо і полягають у відстоюванні да мократичних прав і свобод. При всій відносній прогресивності полі тичних поглядів Жан-Жака Руссо вони ж ідеалістичні, як і погляді інших просвітителів XVIII ст. Його вплив на сучасників особливо | період буржуазних революцій, заслонив вплив Вольтера і Монтеск'я Якобінці використовували вчення Руссо про закони як відображенні спільної волі і необмеженого суверенітету народу для забезпечення! утвердження революційної диктатури.
В XVIII ст. почали розвиватися соціальні і політико-правові вчення утопічного соціалізму. Один з представників утопічного соціалізму сільський священник Жан Мел'є (1664- 1729рр.) своєрідно розуміє природне право, співзвучно уявленням про справжню справедливість, що складалися в середовищі народу, підкреслює, що нем! справедливості в тому, що одні несуть всі тягарі праці і незручносі життя, а інші, не знаючи турбот і праці, мають насолоду всіма блага ми і зручностями життя. Різко засуджуються вищі стани феодально™ суспільства, які живуть за рахунок народної праці, пригноблюють! кривдять, грабують народ. Різко засуджуються монархія і церква. Всі купа релігій і політичних законів становить лише таємні системи несі праведливості, з їх допомогою багаті гноблять бідних, руйнують! тиранять народ та ін. Засудження феодалізму і приватновласницько™ ладу з позицій інтересів трудівників у вченні Жана Мел'є органічні зв'язано з програмою народної революції, з побудовою справедливої го суспільства без приватної власності, що породжує збагачення най! сильнішіх, хитрих і спритних, злих і негідних, породжує зубожінні народу. Народна революція має привести до ліквідації не тільки фео! далізму, а й приватновласницького ладу взагалі.
Тоді ж у Франції появились уже прямо комуністичні теорії Мої реллі, Лєже-Марі Дешан та ін. Доктрина Мореллі ґрунтується ні деяких положеннях теорії природного права. На відміну від буржуї азнпх теоретиків, природне становище зображується як золотий Ніка люди підкорялись тільки законам природи, що передбачали власність майна і загальну обов'язковість праці. В концепції Мо-СПлі нема місця суспільному договору. Виникнення і утвердження иватної власності перевернуло вверх дном всі закони природи, потворило пристрасті людей, породило жадобу та ін., виник пригний інтерес - ця виснажлива хвороба всякого суспільства. Мореллі Закреслював зв'язок держави, політики, моралі з відносинами власності заперечував Монтеск'є, який критикував принципи демократії аристократії, монархії і деспотизму. При збереженні приватної власності концентрація багатств неминуче веде до того, що демок-оагія перетворюється в аристократію, аристократія - в монархію, а монархія - в деспотію, тиранію. Тому нема сенсу шукати найкращу форму управління поки не знищена приватна власність і народжені нею приватні інтереси. Ідеї утопічного соціалізму знайшли відображення і в працях інших мислителів. Особливе місце займав бенедиктинський монах Лєже-Марі Дешан, який ділив історію людства на три етапи: дикість, коли люди не знали власності, влади, законів; потім люди перейшли до стану законів, виникла нерівність, власність, закони, суспільство ділилось на соціальні спільності, а потім настає царство «безумства звичаїв», обману і насилля. Та в «стані звичаїв» не буде релігій, війн, судів, торгівлі, банкрутства, спекуляції та ін. Життя людей стане простим і близьким до природи. Свідомість моральної єдності людей і простота життя приведе до відмирання примусу та управління суспільством.
VIII ст. увійшло в історію Європи і Америки як століття просвітництва. Блискуча плеяда філософів проголосила всесилля людського розуму і завдала смертельного удару марновірству і мракобіссю -темній спадщині Середньовіччя. Вільнодумство входило в моду. Вивільнення розуму від пут обскурантизму сприяло швидкому прогресу наук і мистецтва. На початку століття в лоні філософії формуються і розвиваються політичні вчення, що ставили метою вивчення історії суспільства. Системою філософських і історичних методів аналізу соціальних процесів залишаться політичні ідеї в концепціях Ніцше, Канта, Гегеля. Історики тоді аналізували джерела демократичних революцій в Європі, Америці та ін.

Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать німецьким мислителям Іммануї Ш Іммануїла Канта лу Ктту (1724~1804pp.), Погану Готлібу] Фіхте (1762- 1814рр.) та ін. Родоначальник класичної німецької фі-І лософії Іммануїл Кант стає основоположником одного з великих нап-І рямків теорії держави і права. Наріжним каменем політичної теорії] є положення про те, що кожна людина має абсолютну цінність і не] може бути знаряддям здійснення якоїсь мети. В трактаті «До вічно-] го світу» Іммануїл Кант розробив проект встановлення вічного світу] шляхом створення всеохоплюючої федерації самостійних рівноправ-І них держав. В основі кантівської філософії лежить протиставлення] емпіричного (дослідного) і апріорного методів пізнання. У «Мані-І фесті звичаїв» викладене своєрідне тлумачення природного права.] Іммануїл Кант, йдучи за Руссо, дотримується умовного природного] становища, де відсутнє об'єктивне право. Людині властиве одне-єдине природжене право - свобода морального вибору. Звідси випливають невід'ємні моральні якості людей: рівність, здатність ділитися! своїми думками та ін. В додержавний період людина здобуває суб'єк-1 тивні природні права: право на власність, право на життя та ін. Від-І повідно до принципів умовного підходу до пояснення соціально-по-1 літичних явищ Іммануїл Кант відмовляється вирішувати питання про! походження держави, прагне подолати певну суперечність, власти-1 ву концепціям природного права, де утворення держави шляхом до J говору ставало і реальною подією минулого і основою майбутньої! ідеальної організації політичної влади. На думку Іммануїла Канта,! суспільний договір є лише ідея розуму, що має безперечно практич-1 ну реальність. Іммануїл Кант надає суспільному договору риси peryлятивного принципу, що дозволяє судити про справедливість конкретних законів. Ідея договору служить «безпомилковим мірилом»! права і безправ'я. Вклад Іммануїла Канта у розробку політичної теорії характеризується тим, що сформульовано основні ідеї і нринципи сучасних вчень про правову державу. Дається і визначення: держава - поєднання багатьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави - верховенство закону. Іммануїл Кант підкреслював, ш° розглядає не державу, що існує в реальності, а державу в ідеї, такою, якою має бути відповідно з чистими принципами права і що покликана гарантувати стійкий правопорядок держава має будуватися на основі суспільного договору і народного суверенітету.

Найбільш завершеними і систематизованими судженнями про право, державу Георга Гегеля громадянське суспільство стали теорії Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 pp.) ~ класика німецької філософії. Політико-правові погляди Георга Гегеля склались під впливом Французької буржуазної революції і спочатку радикальні, але потім, під впливом змін політичної ситуації в країнах Західної Європи і посилення феодально-дворянської реакції, дедалі ставали консервативними. Політико-правове вчення Георг Гегель розглядає як необхідну складову частину філософії. Ідея права трактується як єдність права і його здійснення або «наявність буття» права, його реалізації. Георг Гегель прагне подолати недоліки кантівського апріоризму, що відриває логічне від історичного в праві. Розглядаючи ідею права, Георг Гегель виходить з концепції ідеї тотожності мислення і буття. В ученні про право і державу тезис тотожності мислення і буття знаходить відображення у формулі: «Що розумне, то дійсне; що дійсне, то розумне». Тут під дійсністю розуміється не все існуюче в реальності, а лише те, що існує із необхідності. Дійсність явище існування. Георг Гегель рішуче заперечував природно-правову теорію походження держави. Природний стан і природне право є стан безправ'я, свавілля, стан, де не можна сказати нічого, окрім того, що «з нього необхідно вийти». Тільки в державі людина здобуває свободу. В державі громадянин одержує гідну йому честь завдяки посаді на яку поставлений, завдяки професії, якою володіє і завдяки будь-якій своїй трудовій діяльності. Теорії держави Георга Гегеля не вистачало, насамперед, політичного підходу, і Карл Маркс у полеміці формулює систему соціально-економічних і політичних положень. Основні положення концепції держави Георга Гегеля полягають в тому, що, по-перше, держава (тодішня) - конституційна монархія має сильну бюрократичну виконавчу владу, урівноважену участю громадян в управлінні і додержанні індивідуальної суспільної і місцевої автономії; по-друге, правова і інституціональна структура держави переживає процес змін, що викликані наміром пристосувати теоретичні передумови до традиційних умов; по-третє, політичне життя кожної епохи формується і передвизначено домінуючими духовними і матеріальними силами епохи, всієї її куль-Щри і цивілізацією; по-четверте, остаточне з'ясування характеру кожної епохи і переходу від однієї епохи до іншої треба шукати в природі метафізичного буття, що іменується Духом, Думкою і Ро-Цмом. Заслуга Гегеля в тому, що, замінивши поняття «природне становище» категорією громадянське суспільство, здійснив розмежування громадянського суспільства і держави.
Громадянське суспільство виникає після виникнення держави, \щ складається з трьох систем: потреби індивіда і задоволення їх з до! помогою його праці, а вже через працю індивіда і задоволення поті реб всіх інших; дієвості правосуддя, що охороняє свободу і власти! вість приватної особи та ін. На думку Гегеля, громадянські суспільство ділиться на три стани: субстанціональний (земілевласники-дворяни і селяни); промисловий (фабриканти, торгівці ремісники); загальний (чиновники). Основна функція громадянсьі кого суспільства, що в усіх діях покладається на правосуддя - стежиі ти, щоб вільно розвивалась приватна власність і не охоплювалось сої ціальними, моральними вимогами. У визначенні громадянської4! суспільства Гегель трактує громадянське суспільство як систему мак теріальних потреб. Правильно відмічаючи суперечливий характея буржуазного суспільства, Гегель між тим намагається виявити джеі рела державності не на основі аналізу матеріальних, економічних від! носин, а звертаючись до ідеальних передумов - народного духу.
Абсолютизуючи і містифікуючи ці ідеальні передумови, Гегель про голошує основою державності народний духу формі релігії. Держав ний лад випливає і єдино тільки і може випливати з істини релігії Держава є не що інше, як ідея розуму, свободи і права. Держава висту пає як моральне ціле, де долаються всі суперечності, що є в грома дянському суспільстві. Держава саме і є не що інше, як організації поняття свободи. Ідея держави як організація свободи проявляється по-перше, у вигляді конкретної держави, по-друге, у відносинах мія державними як зовнішнє державне право і, по-третє, у світовій історі Гегель відстоює конституційну монархію і критикує ідею народноп суверенітету і республіканського правління. Конституційна монархіі має три влади: законодавчу, урядову і судову (владу володаря). Полії тичне вчення Гегеля мало величезний вплив на розвиток політику правової думки. Прогресивні положення теорії стали основою розвиткі ліберальних і радикальних концепцій. Соціологічні концепції Георгз Гегеля стали важливим джерелом формування політичних, соціаль] них і економічних ідей Маркса. Саме теорії держави не вистачало насамперед, політичного підходу, і Маркс в полеміці з Гегелем форму лює систему соціально-економічних і політичних ідей.