Документи політичних партій та громадських об'єднань

План

 

· Літописи і хронографи

· Актовий матеріал

· Діловодча документація

· Статистика

· Документи політичних партій та громадських об'єднань

· Періодична преса

· Джерела особового походження.

Чільне місце у джерельній базі історії України займають писемні джерела, які становлять основу переважної більшості історичних праць. Історик незалежно від профілю своєї діяльності, вузької спеціалізації, найчастіше вдається до писемних джерел, а тому повинен мати цілісне уявлення про них.

 

Найдавніші писемні джерела, в яких подаються відомості з історії нашої батьківщини, виникли задовго до нової ери. Серед них є кілька різновидів: твори античних авторів, літописи, хроніки, джерела особового походження, актові документи. Проте більшість із них дійшли до нашого часу не в оригіналах, а лише завдяки використанню їх у працях літописців та в пізніших копіях. Важливі відомості про землі нинішньої України містять давньогрецькі та римські джерела, в яких згадуються скіфи, починаючи з V ст. до н.е. Так, грецький історик Геродот, який особисто відвідав північне узбережжя Чорного моря, розповідаючи у своїй праці "Історія" про греко-перські війни, описав побут скіфів, навів дані про їхні зв'язки з античними містами північного Причорномор'я. Скіфи, а також інші народи, що проживали у цьому регіоні, згадувалися також у працях Гіппократа (V—IV ст. до н. е.), географа й історика Страбона (І ст. до н. е. І ст. н. е.), астронома і географа Клавдія Птолемея (II ст. н. е.) та ін.

 

Є згадки про причорноморські землі у римського історика Публія Тацита (І ст. н. е.). З листів папи римського Григорія I (VI ст.) можна дізнатися про вторгнення слов'ян у Європу; із праць візантійського історика Йордана — про готську державу, що існувала у другій половині IV ст. на Нижньому Дніпрі та в північному Причорномор'ї. Візантійський автор Прокопій Кесарійський наводить відомості про життя венедів та антів у V—VI ст. Хроніка Іоана Малали (V—VI ст.), який у 18 книгах виклав всесвітню історію від Адама до 565 p., містить унікальні свідчення про слов'янські племена. Цікаві спостереження про військові звичаї склавінів та антів у VI— VII ст. залишив імператор Маврикій; особливості життя слов'ян у X ст. відтворив візантійський історик і політолог Костянтин Багрянородний. До того ж часу відносяться повідомлення про балкапські війни князя Святослава (968—971), про які розповів історик Лев Диякон Калойський у своїй "Історії". Згадуються слов'яни і в арабських джерелах IX—X ст. (Аль-Балхі, Аль-Істарі та ін.). Більшість із джерел античної доби опублікована у вигляді окремих видань, деякі вміщені у збірниках документів та хрестоматіях.

 

З виникненням писемності у слов'ян, зокрема у тих їх племен, які склали основу української народності, з'явилися вітчизняні писемні джерела,, обсяг та різноманітність яких неухильно зростали. Причому для кожного історичного періоду характерна своя сукупність, або комплекс джерел з характерними саме для нього взаємовідносинами між окремими їх видами. Тому, природно, що у більшості праць з джерелознавства як наукових, так і навчально-методичних, характеристика джерел дається окремо з кожного періоду. Проте для історика-початківця важливо здобути знання насамперед про своєрідність, інформативні можливості, місце серед інших кожного окремого типу, або виду джерел, їх наступну еволюцію. Адже в ході розвитку суспільства з різних причин деякі види джерел зникали, зате з'являлися нові, роль і значення інших змінювалися. Саме тому в основу характеристики корпусу джерел з історії України покладений типологічний підхід, що базується на характеристиці спільних ознак кожної групи джерел, розкритті їх внутрішнього розвитку — від часу виникнення до наших днів (або до моменту зникнення). Продовжуючи традицію, започатковану у вітчизняній історіографії Д. Дорошенком, автори прагнули якомога повніше ознайомити майбутніх істориків з публікаціями найбільш важливих джерел та літературою про них.

 

Літописи і хронографи

Літописи — категорія наративних (розповідних) джерел, характерною особливістю яких є виклад історичних подій у хронологічній послідовності за роками. Відповідником вітчизняних літописів в історіографії країн Центральної та Західної Європи є аннали, хроніки, хронографи тощо. літописи, особливо літописні зводи (зведення), створювалися на базі різноманітних джерел, писаних у різні часи, вони мають у своєму складі й документи, житія, витяги з попередніх історичних творів. Методика їхнього аналізу є винятково складною, адже літописці нерідко виступали як творці історіографічних легенд.

 

Літописний жанр є характерним насамперед для середньовіччя, проте на землях України він був тривалішим за часом, літописні пам'ятки створювалися тут і на поч. XIX ст. Водночас літописи еволюціонували, змінювалися їхня форма, спосіб викладу. В перехідний період від літописання до історичної науки в сучасному розумінні (XVI—XVIII ст.) низку пам'яток можна назвати літописами тільки умовно (напр., твір Є. Величка). Найважливішими центрами українського літописання були Київ, Галич, Володимир-Волинський, Львів, Острог, Чернігів, Переяслав та інші міста, а також монастирі (КиєвоПечерська лавра, СвятоМихайлівський Золотоверхий та Межигірський св. Спаса у Києві, Густинський, Добромильський та ін.). Початок українського літописання відносять до періоду Київської Русі. Найважливішою пам'яткою є український звід кінця XIII ст. (Іпатіївський, Хлєбниківський), до складу якого увійшов найдавніший літопис «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи, які є зводами з кількох перероблених літописів. Другий етап українського літописання представлений т. зв. літописи Великого князівства Литовського, створеними у XIV—XVI ст.

 

"Хронографи" — середньовічні твори зі всесвітньої історії. На Русі починаючи з XI ст. були поширені "Xронографи", перекладені з європейських мов, вони постійно переписувалися та доповнювалися. У XV ст. в Україні були складені нові списки — "Хронограф" 1442 та "Руський хронограф" середини XV ст. З численних історичних повістей, що входили до складу "Xронографа", можна виділити величезну "Повість про взяття Царграда турками в 1453" Нестора-Іскандера — українця, що перебував у той час у турецькому полоні та був свідком описуваних подій. Протягом XVI—XVII ст. створюються нові редакції "Xронографа", до яких регулярно включаються майже всі новонаписані та новоперекладені історичні та географічні твори.

 

Актовий матеріал

 

Найчисленнішими за кількістю, найрізноманітнішими за формою і найціннішими за значенням є актові історичні джерела, які разом з діловодними (справочинними), статистичними документами та матеріалами складають вагому частку писемних свідчень. Поняття "актові джерела" (лат. actus, від ago — приводжу в дію) вживається у джерелознавстві в різних значеннях — у вузькому та широкому розумінні слова.

 

У вузькому розумінні слова — це правові документи, в яких зафіксовані договори, угоди між приватними особами, між державою і приватними особами, між державою і церквою тощо. В науковій літературі прийнято поділяти такі акти на дві великі підгрупи: приватноправові і публічно-правові.

 

У приватноправових актах, що складаються приватними особами, закріплюється вільне волевиявлення громадян із різних питань. Цей вид документів регулює відносини між окремими громадянами. За видами документи цієї групи надзвичайно різноманітні. Це і духовні заповіти громадян, купчі, що засвідчують факт купівлі-продажу, орендні договори, що регулюють взаємовідносини орендарів та ін. Оскільки історія — це наука насамперед про людей, їх життя на всіх етапах розвитку суспільства, для історика дуже важливо у своїх дослідженнях спиратися на якомога більшу кількість джерел, що у всій повноті розкривають життя, діяльність та побут людей у різні часи.

 

Публічно-правові акти виникли внаслідок діяльності органів влади, суду та інших установ. Це величезний документальний масив різнорідних за походженням, змістом та формою матеріалів, до складу яких входять документи органів влади, суду, церковних установ, громадських організацій, політичних партій тощо. Спеціальні актові документи вивчає дипломатика — актове джерелознавство.

 

Поступово у джерелознавстві під актами почали розуміти не лише правові документи (договори, угоди), а всі документальні джерела (на відміну від наративних). У такому широкому розумінні поняття "актові джерела" інколи вживається у сучасній історичній науці. Актові джерела мають багато різновидів. Важливе місце серед них займають законодавчі та нормативні документи органів влади всіх рівнів.

 

Значення законодавчих актів для історика полягає втому, що саме вони становлять основу всіх правових норм, які, своєю чергою, визначають характер взаємовідносин в усіх сферах життя суспільства.

 

Особливість джерел цього виду визначається тим, що вони відображають історичну дійсність не в фактах, а в юридичних нормах, аналіз яких дає можливість історику робити висновки про політичний та економічний стан суспільства, розвиток соціальних процесів, культури, моралі, приватних відносин тощо. Перші законодавчі акти на теренах України виникли ще за княжої доби. Пам'ятками нормативного характеру того часу є, насамперед, уставні грамоти князів. Більшість із них присвячена характеристиці місця церкви в системі державної влади. Вони визначали взаємовідносини світської і церковної влади, участь церкви у збиранні та розподілі данини, її місце в судочинстві та ін.

 

Найстарішою уставною грамотою, що збереглася у пізніших копіях, є Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних. Цим документом князь жалував певні майнові права Десятинній церкві у м. Києві. З першої половини XI ст. дійшов до нас текст церковного Уставу Ярослава Володимировича. До XIII ст. відноситься Уставна грамота Володимир-Волинського князя Мстислава Даниловича, що регламентувала розміри та форми повинностей з місцевого населення на користь князя. Пам'ятники права цього виду ретельно вивчені істориками, правниками й опубліковані.

 

Статистика

 

Для вивчення історичних процесів і явищ велике значення мають статистичні джерела. Вони охоплюють досить різноманітні за змістом і формою носії відомостей, що виникли внаслідок масових обстежень, описів, переписів, запровадження стандартизованого обліку та звітності. Статистика має надзвичайно багато різновидів залежно від того, в яких галузях вона застосовується (промислова, сільськогосподарська, етнічна, демографічна, соціальна, адміністративна, військова, торговельна тощо). Кожен із різновидів має свої характерні риси та особливості.

 

Відсутність в українського народу протягом кількох століть власної державності призвела до того, що масив статистичних джерел у регіонах України, які входили до складу різних держав, формувався неоднаково, що відбилося на формі, змісті та обсягу цих джерел.

 

Статистичні джерела — це досить точний інструмент пізнання процесів, що відбуваються у суспільстві. Звичайно, за умови, що дослідник обов'язково дотримуватиметься наукових засад при їх використанні. Специфіка цих джерел призвела до формування у науці особливого напряму їх вивчення — джерелознавства масових джерел.

 

Статистичні джерела XVI — XVIII ст.

 

Статистичні джерела виникли внаслідок суто практичних потреб суспільства і органів влади — необхідності мати достовірну інформацію про населення для того, щоб установлювати й стягувати податки, проводити рекрутські набори тощо. В Україні масове відкладання статистичних джерел почалося з часів польсько-литовської доби, коли на українських землях і на всій території Речі Посполитої були запроваджені люстрації — періодичні описи державних маєтків, міст, замків з метою оцінки господарсько-фінансового стану королівських маєтностей для встановлення державного податку — кварти (від лат. quartos — чверть). Люстрації проводилися протягом XVI—XVIII ст. спеціальними комісіями за ухвалою сейму Речі Посполитої на спеціально розроблених формулярах; спочатку без певної періодичності (1523, 1548, 1558 pp.), а з 1562 р. — один раз на п'ять років. Особливою повнотою вирізняються матеріали генеральних люстрацій, проведених у 1564-1565, 1569 -1570, 1616-1620, 1659-1668, 1765, 1789 pp.

 

Матеріали люстрацій дають уявлення про категорії населення, стан міст і сіл, промисли, забезпечення населення землею; вони містять відомості про ліси, ставки, млини, сіножаті, проведення ярмарок тощо. Частина цих матеріалів видана Київською археографічною комісією і Науковим товариством ім. Шевченка.

Документи політичних партій та громадських об'єднань

 

Із зародженням громадських рухів, об'єднань, а згодом і політичних партій виник новий різновид історичних джерел — документи і матеріали цих організацій. Пізнавальна цінність для історика джерел цього походження зумовлюється тим, що звернення до них дає можливість докладно вивчити не лише внутрішню історію партій та об'єднань, їхні цілі, стратегію, тактику, засоби боротьби, які вони використовували, а й простежити їх уплив на розвиток історичних подій, зокрема політичне, соціально-економічне та духовне життя країни у той чи інший період.

 

Типологія документів політичних партій і рухів досить широка. В її межах можна виділити кілька груп:

 

• статути партій та об'єднань. Вони визначають організаційну побудову та принципи діяльності, функції центральних та місцевих органів, права й обов'язки їх членів;

 

• програмні документи партій та об'єднань. У них окреслюються цілі як кінцеві, так і на певних етапах розвитку суспільства, практичні завдання та методи їх здійснення. До цієї групи належать також заяви партій щодо їхнього ставлення до найболючіших повсякденних проблем;

 

• матеріали з'їздів, конференцій, пленумів, засідань центральних і місцевих органів партій та об'єднань. Це наймасовіше джерело партійного походження, що дає уявлення про практичну діяльність партій та об'єднань;

 

• листування партійних і громадських організацій, інші документи про їх практичну діяльність;

 

• виступи на з'їздах, конференціях, у пресі лідерів партій та об'єднань, у яких роз'яснюються й коментуються документи цих організацій, а також їхня практична діяльність;

 

• комплексним джерелом є партійна преса, в якій представлені майже всі вищеназвані різновиди документів, а також інші матеріали, що висвітлюють діяльність партій та об'єднань.

 

Упродовж останніх століть нагромаджено величезний масив джерел партійного походження. Значення документів тієї або іншої політичної партії чи громадського об'єднання визначається, насамперед, тією роллю, яку вони відігравали чи відіграють у житті України. Рівень доступності партійних джерел також не однаковий, оскільки не всі партії та об'єднання приділяли належну увагу своєчасному створенню, збереженню та публікації джерел з історії своєї організації. У публікаціях ще недостатньо представлені документи сучасних політичних партій та рухів. Більшість документів цих об'єднань можна знайти лише в періодичній пресі. На жаль, багато хто із лідерів різних об'єднань згадують про джерела лише тоді, коли мова заходить про партійні ювілеї. Так сталося з Українською спілкою студентів, керівництво якої вирішило відновити десятирічну історію цієї організації і видати збірник документів, присвячений її діяльності". Ось чому дослідження опублікованих партійних джерел слід поєднувати з роботою над архівними джерелами, більшість з яких зосереджена у Центральному державному архіві громадських об'єднань України, а також в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Матеріали з історії більшості профспілок зберігаються в архіві Федерації профспілок України.

 

Періодична преса

 

У джерельній базі нової та новітньої історії України провідне місце займають періодичні видання, основними різновидами яких є газети і журнали. їх специфічною рисою, як джерела, є комплексний, синтетичний характер: у них представлено багато форм інформації (документальна, поточно-хронологічна, особового характеру тощо). Преса характеризується також оперативністю подання інформації про події, безпосередністю відображення останніх, що підвищує її джерельну цінність. Практика публікації на сторінках газет і журналів офіційних матеріалів — постанов органів державної влади, документів політичних партій та громадських організацій — перетворює пресу на своєрідну скарбницю джерел епохи, які різнопланово висвітлюють події.

 

Перші друковані газети виникли ще на початку XVII ст. у Бельгії та Франції. Історія преси в Україні сягає 9 липня 1749 p., коли у Львові вийшов друком листок "Кур'єр львівський" (польською мовою), що містив відомості про релігійне та світське життя міста. Більшість дослідників першою газетою в Україні вважають львівський щотижневик "Gazette de Leopol", що вийшов І січня 1776 р. французькою мовою (до нашого часу зберігся лише один номер цієї газети). Наприкінці XVIII ст. у Львові з'явилося ще кілька газет польською та німецькою мовами. Першим львівським щоденним виданням була газета "Dziennik patryjotycznych politykow", що виходила польською мовою у 1792—1798 pp. (з перервами).

 

Перша газета українською мовою "Зоря Галицька" вийшла в Галичині 15 травня 1848 р. Вона видавалася до квітня 1857 р. як орган Головної Української Ради. В 1849 р. у Львові засновано урядовий часопис "Галицько-Руський вісник". Він виходив тричі на тиждень і друкував головним чином офіційні матеріали. Напівофіційним органом, що видавався в Австро-Угорщині для українців, був "Вісник для русинів в Австрійській державі" (1850— 1856).

 

На Буковині перша газета румунською і німецькою мовами вийшла у 1848 р., а в Закарпатті першою була "Церковна газета" ("Церковний вісник"), що видавалася у 1856—1858 pp. у Будапешті.

 

На Наддніпрянській Україні розвиток періодики зумовлювався політикою російського царизму. Перші газети та журнали на підросійській Україні почали видаватися на початку XIX ст. У Харкові були започатковані такі видання, як "Харьковский еженедельник" (1812), гумористичний журнал "Харьковский Демокрит" (1816), громадсько-політичний журнал "Украинский вестник" (1816—1819), "Украинский журнал" (1824 —1825), "Украинский альманах" (1831), "Запорожская старина". Особливої уваги заслуговує "Украинский вестник" — один із перших краєзнавчих журналів, який уміщував багато матеріалів з історії, географії, етнографії України. В його роботі брали участь Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, декабрист О. Раєвський, В. Каразін та ін. У 1817—1823 pp. видавалися "Харьковские известия", частина матеріалів у яких друкувалася українською мовою.

 

В Одесі з 1828 р. почала виходити щоденна газета "Одесский вестник", яка видавалася протягом 65 років. У Києві першою газетою були "Киевские объявления" (1835—1839). У 1837 р. тут засновано газету "Воскресное чтение", яка проіснувала майже до кінця століття. У 1840 p. М. Максимович розпочав видання альманаху "Киевлянин", всього вийшло у світ три числа цього збірника.

 

Принципове значення для становлення преси як історичного джерела мала поява у 1838 р. в усіх губернських центрах України губернських відомостей (у їх назві відтворювалася назва відповідної губернії, наприклад, "Киевские губернские ведомости"). Відомості були друкованим органом губернських властей і відображали офіційну точку зору на ті чи інші події. Проте вони мали суттєву перевагу над іншими виданнями: їх матеріали не підлягали цензурі (за винятком 1863 — 1881 pp.). Мабуть, цим пояснювався той факт, що багато хто з учених охоче друкував у них матеріали з місцевого краєзнавства.

 

Губернські відомості видавалися російською мовою і мали дві частини: офіційну і неофіційну, причому іноді кожна з них виходила окремими випусками. В офіційній частині друкувалися постанови, розпорядження центральних та місцевих властей. Для істориків неабияку цінність мають матеріали неофіційної частини, де уміщувалися історичні есе, спогади, огляди літератури, бібліографічні покажчики з історії краю тощо. Деякі "Ведомости" (Полтавські, Чернігівські) завдяки активній участі в них відомих громадських діячів перетворилися на своєрідні центри історико-краєзнавчої роботи і відповідних публікацій за участю відомих учених-українознавців.

 

Використовуючи періодику як джерело, слід ураховувати законодавство про цензуру, пам'ятаючи, що деякі теми взагалі заборонялися для висвітлення у пресі. Наприклад, напередодні селянської реформи 1861 р. в Росії уряд спеціальною постановою від 22 квітня 1858 р. заборонив обговорення в пресі проблеми викупних платежів, тобто найбільш гострого питання реформи. За радянських часів партійні органи під час голодомору 1932 — 1933 pp. і в наступні роки заборонили уживати навіть само слово "голод", тому матеріали про голодомор 1932 — 1933 pp., так само як і про голод 1946 — 1947 pp. в офіційній періодиці СРСР відсутні.

 

Ліквідація будь-яких цензурних обмежень у видавничій діяльності після проголошення незалежності України не знімає проблеми критичної перевірки відомостей, що наводяться у пресі. Для багатьох видань і сьогодні є актуальним питання об'єктивності у висвітленні подій, неадекватної оцінки тих чи інших явищ і фактів і т. ін. Тому при користуванні пресою доцільно застосовувати порівняльний аналіз відомостей, що містять у собі газети та журнали різних політичних орієнтацій. Такий підхід є запорукою об'єктивної оцінки джерел і правдивого висвітлення подій.

 

Незважаючи на складні умови праці, більшість журналістів в усі часи намагалися донести до читачів об'єктивну інформацію з усіх сучасних їм проблем, тому преса для історика є одним з основних комплексних джерел з історії українського суспільства за останні століття.