Стислі теоретичні відомості

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА 7

ЕРГОНОМІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗОРОВОГО АНАЛІЗАТОРА В ПРОЦЕСІ ЗЧИТУВАННЯ ПОЛЬОТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

 

Мета роботи

1. Ознайомитися з приладами, які застосовують у дослідженнях зорового аналізатора.

2. Вивчити методику проведення досліджень зорового аналізатора оператора.

3. Оволодіти методикою аналізу результатів, отриманих під час ергономічного вивчення зорового аналізатора, методикою оцінки діяльності оператора в системі оператор – машина – середовище.

Методичні вказівки

Перед початком виконання лабораторної роботи необхідно вивчити:

1. Методики дослідження зорового аналізатора;

2. Вимоги до умов проведення дослідження зорового аналізатора;

3. Прилади та інструменти, які застосовують під час виконання лабораторної роботи;

4. Нормативні показники методик дослідження зорового аналізатора.

Стислі теоретичні відомості

Орган зору, будучи складною системою, пристосований для сприйняття світла і витягу з нього інформації про зовнішній світ. Іменований зоровим аналізатором, він складається з трьох відділів: периферичного, провідникового і центрального.

Периферичний відділ утворять два очних яблука, що представляють собою сукупність оптичної і світло сприйнятливої систем. Оптична система кожного ока складається з оптики, що створює зображення предметів зовнішнього світу на сітківці, а також м'язових систем, одна з яких керує рухом очей, інша, розташована усередині очного яблука, забезпечує фокусування зображення на сітківці і регулює освітленість на ній, змінюючи розмір зіниці, що, крім того, змінює глибину різкості. Світлосприйнятливою системою ока є його сітчаста оболонка, що містить світлочутливі клітки — зорові рецептори. Провідниковим відділом служать зорові нерви, що з'єднують окремими волокнами зорові рецептори з клітками потиличної частини кори головного мозку, де розташована центральна ланка зорового аналізатора, що сприймає й аналізує те, що бачить око.

Очне яблуко людини має форму, близьку до кулястого, складається з декількох оболонок і розміщається в особливому порожньому просторі черепа — очниці. Зовнішня, досить міцна, з’єднувально-тканинна оболонка очного яблука, що забезпечує його форму, називається склерою, чи білковою оболонкою. У передній частині очного яблука склера переходить у більш опуклу прозору рогову оболонку. Під склерою знаходиться більш тонка судинна оболонка, що складається з мережі дрібних кровоносних судин, що харчують очне яблуко. Попереду судинна оболонка товщає і переходить у так зване ресничне тіло (до вій ніякого відношення не має) і райдужну оболонку. Райдужна оболонка складається з ніжних з’єднувально-тканинних фібрил, кровоносних судин, м'язових волокон і пігментних кліток (від числа останніх і залежить колір очей). У центрі райдужної оболонки мається отвір — зіниця. Кільцеві і радіальні м'язові елементи, які знаходяться в райдужній оболонці, відають звуженням і розширенням зіниці. Завдяки їм діаметр зіниці ока при зміні освітленості може змінюватися. До ресничного тіла прикріплена прозора двоопукла лінза — кришталик. Палички і колбочки розрізняються за своїми функціями: палички більш світлочутливі, але не розрізняють кольорів, колбочки розрізняють кольори, але менш чуттєві до світла.

Відомо, що основними елементами оптичної системи людини є кришталик, сітчатка та рогівка.

Кришталик виконує роль лінзи зі змінною діоптрійною силою, його основне завдання - сфокусувати світло на поверхні сітчатки таким чином, щоб фокус світла попадав на центральну зорову ямку.

Сітчатка виконує функцію фоторецептора.

Умовно все поле бачення можна розбити на зону центрального зору (біля 4°) з найбільш чітким розрізненням деталей, зону ясного бачення (від 4 до 30…35°), де при умові, що око нерухоме, можна впізнати предмет, не розрізняючи дрібних деталей, і зону периферійного бачення (від 30 до 70…90°), де предмети можна побачити, але вони не упізнаються.

Акомодація - здатність людського ока збільшувати свою заломлюючу силу при переведенні погляду з далеких предметів на ближні, тобто бачити добре й вдалину, і поблизу. Акомодація відбувається шляхом зміни кривизни поверхонь кришталика за допомогою натягу або розслаблення війкового тіла. З віком акомодаційна здатність ока слабшає.

Дуже важливими рухами очей є зведення (конвергенція) і розведення (дивергенція) зорових осей. Конвергенція потрібно при перекладі погляду з далекого об'єкта на більш близький, дивергенція — навпаки, із близького об'єкта на більш далекий. За найменшу далекість об'єкту, при якій уже не приходиться конвергувати і зорові осі очей вважаються рівнобіжними, приймається відстань, рівна 6 м.

Акомодація і конвергенція викликаються однією причиною — наближенням чи видаленням об'єкта, що спостерігається, унаслідок чого вони взаємозалежні. Ця залежність визначає відповідність станів акомодації і конвергенції. Недостатність акомодації чи конвергенції, порушення зв'язку між ними приводять до зорового дискомфорту, астенопічним явищам — швидкому стомленню при читанні, утрудненню при спостереженні за об'єктами, що рухаються, і т.д.

Зір оператора має надзвичайно важливу біологічну здатність пристосовуватися — адаптуватися до різних типів зображень на різних відстанях. Завдяки цій властивості зоровий канал працює в широкому діапазоні яскравостей.

Гострота зору — одна з найважливіших функцій зору, що забезпечує можливість виявляти об'єкти, визначати їхню форму і взаємне розташування в полі зору. Гострота зору залежить від віку: приблизно до 17 років вона досягає максимуму і на цьому рівні зберігається до 60—65 років, після чого досить різко падає.

 

Методика виконання роботи

К = (t_ч/t)100%.

S = d/D