Конкурси, спрямовані на розвиток журналістських розслідувань і регіональних онлайн-платформ

Програма “Засоби масової інформації” Міжнародного фонду “Відродження” оголошує два конкурси – “Підтримка розвитку незалежних агенцій журналістських розслідувань” і “Розвиток регіональних і локальних інформаційних онлайн-платформ”. Останній термін подання проектних пропозицій – 31 травня 2013 року.

Мета конкурсу “Підтримка розвитку незалежних агенцій журналістських розслідувань” – сприяти подальшому розвитку й поширенню жанру журналістських розслідувань, підвищити ефективність журналістських розслідувань.

Проектні пропозиції, подані на конкурс, можуть передбачати такі види діяльності (перелік орієнтовний і не є вичерпним):
· створення й підтримку інтерактивних Інтернет -ресурсів, які допомагатимуть у проведенні, збиранні інформації та публікації результатів журналістських розслідувань;
· проведення тренінгів, стажувань та інших навчальних заходів для журналістів, які працюють у жанрі розслідувань і співпрацюють з організацією – ініціатором проекту;
· запровадження нових для ініціатора проекту тематичних напрямів розслідувань, рубрик, циклів програм або публікацій тощо;
· забезпечення постійного правового супроводу діяльності апліканта у сфері журналістських розслідувань.

Мета конкурсу “Розвиток регіональних і локальних інформаційних онлайн-платформ” – створити умови для розвитку незалежних онлайн-медіа, які є виробниками власного місцевого інформаційного продукту.

Проектні пропозиції, подані на конкурс, можуть передбачати такі види діяльності (перелік орієнтовний і не є вичерпним):
- Підтримку й розвиток наявних або створення нових оригінальних онлайн-платформ, які виконують функції ЗМІ: візуалізують дані, збирають дані від державних структур для представлення в оригінальній зручній формі, здійснюють функцію моніторингу та громадського контролю, покращують доступ до інформації, привертають суспільну увагу до певних проблем, полегшують аналіз даних через залучення волонтерів тощо (радимо переглянути презентацію для ознайомлення з найкращими іноземними проектами у сфері нових медіа). У будь-якому разі такі медіа мають спеціалізуватися на місцевих новинах і виробляти переважно власний контент
- Проведення конкурсу, створення рейтингу та відзначення нагородами представників місцевих онлайн-ЗМІ та / або традиційних місцевих ЗМІ, які мають розвинуті й ефективні онлайн-представництва.
- Розвиток Інтернет-телебачення на регіональному рівні. Розвиток Інтернет-сайтів регіональних телеканалів.
- Модернізація Інтернет-сайтів українських місцевих ЗМІ. Інтеграція з соціальними мережами (Facebook, Twitter) на програмному й організаційному рівнях (створення й підтримка сторінки на Facebook). Організація Інтернет-розсилки для читачів через Google Groups, Mailchimp або власний механізм. Створення мобільних додатків Інтернет-ЗМІ для iPhone, Android. Інсталяція та активне використання Google Analytics, YouTube (Vimeo). Редизайн сайту. Запровадження на сайті механізмів інтерактиву: реєстрація читачів, публікація читачами власних текстів, фото, коментарів, оцінок, інші форми залучення аудиторії до роботи ЗМІ. Запровадження оригінальних сервісів на сайті Інтернет-ЗМІ, створення власних профільних баз даних. Організація офлайнової події для згуртування читацької аудиторії сайту.

 

15.Загальний огляд публіцистичних жанрів.

Усі жанри доносять до аудиторії інформацію. Адже документалізм властивий друку в цілому. "Цитати. Цифри. Факти і фактоіди … Журналіст без фактів – як каліка без милиці ", – пише публіцист-міжнародник. «Але як фактами передати дух? – Запитує він далі. Жанрижурналістики як раз і підрозділяються за способами обробки та подання інформації в залежності від поставленого завдання.

До інформаційних жанрів відносяться: хроніка, замітка, розширена інформаційна замітка, звіт, інтерв’ю, репортаж.

Функції публіцистики [ред.]

Існують такі головні функції публіцистики:

· формувати громадську думку;

· викликати зміни або консервувати в суспільній свідомості критерії та оцінки соціальних подій.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, — він роз'яснює й переконує, полемізує й викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних творах поєднуються лексико-стилістичні особливості наукового дослідження і ораторського мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.

Важливою властивістю сучасної публіцистики є її науковість. Сплав науки і публіцистики виражається в прагненні журналістів всебічно осмислити підняту проблему, дати зважену й точну оцінку висвітленому явищу, довести до кожного реципієнта свою правоту, переконати його не доказами, а цифрами, фактами, логічними аргументами, посиланнями на першоджерела інформації. Поважний і глибокий аналіз соціальних проблем, свіжість думки і слова, достовірна арґументаційна база — ось ознаки, що дозволяють говорити сьогодні про публіцистику як різновид наукової діяльності.

Жанри публіцистики [ред.]

До публіцистичних жанрів належать: есе, нарис, замальовка, фейлетон, памфлет, гумореска, байка, пародія.

публіцистичний жанр журналіст

1.1 Особливості художньо-публіцистичних жанрів

Жанр (від фр. Genre - рід) - сукупність формальних і змістовних особливостей твору. Жанри сформовані наборами умов; багато творів використовують декілька жанрів за допомогою запозичення і об'єднання цих умов. Можливі визначення поняття іноді обмежені мистецтвом і культурою, особливо літературою, але довга історія використання даного поняття спостерігається також і в риториці. У дослідженнях жанру поняття не порівнюється з початковим значенням. Скоріше, усі існуючі твори відображають певні умови, при цьому беручи участь у створенні визначення поняття жанру. [17]

Есе (франц. essai - спроба, начерк) - невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію й висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання, не претендує на вичерпне чи визначальне трактування теми. Цей жанр лежить на стику художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Хоча художні тексти в стилі есе відомі з часів античності, його появу пов'язують з діяльністю М. Монтеня, який 1580 року написав працю, що мала назву «Essai» (на східнослов'янському ґрунті цю назву звичайно перекладають як «Опыты» (рос.) - у значенні «спроба», «підкреслено вільне тлумачення життєвих понять»). У такому ж дусі пояснював сутність свого твору сам М. Монтень: «Я вільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межі розуміння і кругозору. Висловлюю її не задля того, аби дати поняття про речі, а для того, щоб дати поняття про мої переконання». [14]

Визначальними рисами есе є незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб'єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення і т. д. Як правило, есе відображає суб'єктивну думку автора про певну подію чи особистість. «Предмет есе, -- пише М. Епштейн, - (...) служить приводом для розгортання думки, яка, описуючи повне коло, повертається до самої себе, тобто до автора. (…) Те, що «я» в есе завжди уникає визначеності й не подається прямо як предмет оповіді, відрізняє цей жанр від таких (...) також орієнтованих на саморозкриття жанрів, як автобіографія, щоденник, сповідь. Ці жанри мають суттєві відмінності: автобіографія розкриває «я» в аспекті минулого; щоденник - у процесі його становлення, в сучасності; сповідь - у напрямку майбутнього... Елементи всіх трьох жанрів можуть бути наявними й у есе, але своєрідність цього останнього полягає в тому, що «я» тут постає не як суцільна, безперервна цілком конкретизована в оповіді тема, а як обриви в оповіді: «я» настільки відрізняється від самого себе, що взагалі може виступати як «не я», як «будь що на світі», - його присутність виявляється «за кадром», у примхливій зміні точок зору, у раптових скачках від предмета до предмета. «Перша особа» тут інколи і взагалі відсутня: «я» не виступає як тема, подібна всім іншим, воно не може бути «схоплене» як ціле саме тому, що саме все охоплює і привертає до себе». [14, 17]

Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Пограничними жанрами для есе є поезія в прозі та науковий нарис або філософський трактат.

Вважається, що кордони есе як жанру досить умовні і розмиті. Його можна назвати і авторської прозою, і записками, і начерками, і роздумами. Формою може стати розповідь, нарис, стаття, щоденник, мова, письмо, етюд, сповідь, проповідь, слово. Міні-твори в цьому жанрі мають ще одну назву - "скітце". Це швидше замальовка, розповідь-фрагмент, зупинене в слові мить буття, «моментальний знімок» стану душі.

У словниках жанр есе характеризується як невелике за обсягом прозовий твір у вільному викладі, в якому укладено індивідуальне враження і судження автора з приводу якоїсь події, явища, предмета. При цьому авторське слово не претендує на вичерпну трактування обраної теми, яка може бути взята зі сфери філософських і духовних пошуків, автобіографічних і історичних фактів, літературно-критичної та науково-популярної думки.

У есе є багато особливих рис. У талановито написаному творі особливими фарбами грають цікаві деталі, несподівані і навіть парадоксальні повороти думки, дивують новизною асоціації. Заворожуюче діє на читача довірча інтонація автора-співрозмовника. На думку одного з дослідників, письменник і читач в есе «потискують один одному руку». Підкуповує і емоційність письмової мови, і віртуозне змішання в лексиці слів різних стилів - від високого до розмовного. [3]

На Заході есе сприймають як свого роду аристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний «жанровий образ» есе, про який, зокрема, згадує Є. Журбіна: «Для есе типовою є кабінетна форма опрацювання будь-яких загальних питань, кабінетна начитаність і філософське узагальнення, що зростає на цьому ґрунті».

Примітно, що в XVIII-XIX століттях есе, як жанр, стає одним з провідних в англійській і французькій журналістиці. А ось визначними есеїстами в літературі XX століття показали себе Б. Шоу, Дж. Голсуорсі, А. Франс, Р. Роллан, Г. Манн, Ж.-П. Сартр, А. Камю, А. Моруа, Й.Бехер. В українській літературі до цього жанру зверталися Ю. Смолич, О. Гончар, I. Муратов, С. Голованівський, Д. Павличко, П. Загребельний, I. Драч, Ю. Андрухович, В. Винниченко, Є. Маланюк, У. Самчук. [14]

Автори есе - справжні майстри у використанні засобів художньої виразності: метафор, порівнянь, символів, афоризмів, риторичних питань, вміло підібраних цитат. Своє розуміння світу і свою позицію автор-герой есе ілюструє цікавими аналогіями, прикладами, паралелями, спогадами, і це збагачує художньо-естетичну та пізнавальну змістовність тексту. Образність, завжди збагачує розповідь, робить твір яскравим і мальовничим. Блискучими зразками жанру есе можна вважати позначені рисами яскравої особистості твори авторів Володимира Набокова та Уолта Вітмена.

Багато письменників вибирають жанр есе, коли хочуть зобразити подію не в драматичному варіанті, а дати його емоційно забарвлену інтерпретацію - без вибудовування сюжету. При цьому твору може бути задана публіцистична спрямованість і гранично чітке вираження авторської точки зору та погляду на світ. Есе найбільш повно здатне відкрити для нас творчу особистість його творця, познайомити з його інтересами, самобутнім внутрішнім світом.

Нарис - малий оповідний художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник. [15]

Нарис - найбільш розповсюджений художньо-публіцистичний жанр. У ньому реальні життєві явища досліджуються через людські долі та якості з метою впливу на соціальну практику формування особистості, її орієнтації у системі соціально-політичних та духовних цінностей. [4]

Сутність нарису багато в чому визначена тим, що в ньому поєднується репортажне (наочно-образне) і дослідницьке (аналітичне) начало. Причому «розгорнення» репортажного начала сприймається як перевага художнього методу, у той час як наголос автора на аналізі предмета зображення, виявлення його взаємозв'язків виступає як домінування дослідницького, теоретичного методу. Відповідно в ході їхнього застосування створюється або переважно художня, або переважно теоретична концепція відображуваного предмета. І вже в рамках тієї або іншої концепції збираються або «переробляються» емпіричні факти. Саме прояснення названої обставини довгий час служило вихідним моментом гарячих суперечок про те, чи відносити газетний (журнальний) нарис до художніх творів чи до документально-журналістських. [16]

Нарис з публіцистикою його поєднує документалізм, проблемність, а з художньою літературою - система образності та композиції. Конфлікт у нарисі - не зіткнення думок, а зіткнення персонажів - носіїв цих думок. [13]

Нарис дозволяє журналістові яскраво, оперативно й доступно для читача відгукнутися на подію, явище. Дає можливість розкрити образ цікавої людини, дати портрет колективу, розповісти про побут, характери.

За тематикою розрізняють кілька видів нарису:

· портретний нарис - розповідь про людину, її життя, погляди;

· проблемний нарис - автор насамперед аналізує важливу проблему в її проявах через дії людей. Тому людина залишається на другому плані.

· науково-популярний нарис розповідає про наукову проблему глибоко й доказово, але доступно й популярно.

· подорожній нарис - розповідь про подорож до визначних місць.

Водночас, у нарисі можуть поєднуватися риси різних жанрів, наприклад, репортажу, звіту, замальовки, кореспонденції. Це говорить про жанрову вільність нарису, його рухливість. Дозволяється авторові змінювати тональність оповідання, ритміку викладу за умови композиційної, сюжетної й стилістичної єдності матеріалу.

За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов'язкової для новели, притаманної оповіданню. Фабула в нарисі подекуди намічена, має фрагментарний характер. Нарис - це твір суспільно-політичної, побутової, історичної, психологічної тематики. Серед основних різновидів нарису є нарис художній, який є зображенням осіб і подій, що досягається за допомогою домислу. Нарис дуже оперативний жанр літератури, швидко й активно реагує на події дня, що зближує його з публіцистикою. Специфічне художнє завдання нарисової епічної форми, як вважають, полягає в тому, «щоб демонструвати й пояснювати якісь особливо важливі або нові, раніше невідомі явища. Нарис завжди знаходиться на передньому краї літератури, дає змогу швидко відкликатися на нові теми та проблеми». При цьому, на відміну від «чисто» художніх жанрів епосу, в яких художньо-образний елемент перебуває в органічній єдності з ідейно-публіцистичним елементом, тісно злитий і врівноважений з ним, у нарисовій формі «ідейне на першому місці, а фантазія на другому, так що в ньому «думка піднесена над фактом» (М. Шагінян). У нарисі головна думка, ідея, тенденція, соціальна проблема, що підіймаються, чітко підкреслені, даються більшою чи меншою мірою відкрито. Якщо в романі, повісті, оповіданні оголеність думки часто сприймається як недолік, то в нарисі ця ж риса - немовби естетичний закон». [4, 15]

Нарис зародився в Англії XVIII століття. Перші нариси друкувалися в сатиричних журналах. Нерідко траплялося, що відомі письменники розпочинали свою літературну діяльність із нарисів (Ч. Діккенс, О. де Бальзак, І. Тургенев). Нарисову форму в західній літературі часто ототожнюють із жанром есе, точніше не диференціюють ці типи творів на окремі жанри. [15]

Як жанрова форма поширився у ХІХ ст., будучи програмним жанром (на межі публіцистики та художньої прози). Значний внесок у розвиток художнього нарису зробили О. де Бальзак, П. де Кок, І. Тургенєв, Ю. Крашевський, В. Гіляровський, Леся Українка, І. Франко, Ю. Липа, С. Тудор, О. Довженко та інші. У класичній українській прозі нариси писали Іван Нечуй-Левицький («На Дніпрі»), Панас Мирний («Подоріжжя од Полтави до Гадячого»), Михайло Коцюбинський («На крилах пісні»). У сучасній українській літературі до жанру нарису зверталися М. Хвильовий, В. Минко, В. Кучер, Д. Ткач, В. Дрозд. Специфічним різновидом нарису є наукова праця з певної проблеми, здебільшого гуманітарного характеру, до якої входять дослідження з ряду взаємопов'язаних питань. Скажімо, «Нариси історії українсько-руської літератури», І. Франка, «Начерки історії української літератури» Б. Лепкого тощо. [4]

Нарис був дуже поширений у довоєнній радянській журналістиці. За свідченням відомого на той час журналіста Насіння Наріньяні в «Комсомольській правді» 1930-х років нарис був жанром номер один. «Іноді в одному номері друкувалося по два-три нарису відразу. На другій сторінці нарис виробничий, на третій - морально-етичний, на останній - спортивний або науковий». Тобто, у газетах того часу переважали матеріали, які несуть освітню, виховну функції. Осягаючи грамоту, народні маси молодої радянської республіки тягнулися до знань, і газети намагалися виконувати поставлені перед ними завдання - навчати і виховувати людей на яскравих прикладах нового життя.

Сьогодні ми спостерігаємо іншу картину: великі жанри на смугах щоденних газет з'являються не дуже часто, вони перекочували в тижневики, журнали. На перше ж місце вийшли інформаційні жанри. Прискорений темп життя, інформаційний бум диктують виданням і відповідні форми подачі матеріалів. Багато газет, враховуючи читацькі інтереси, орієнтують журналістів на невеликі за обсягом - 100-120 рядків - матеріали не тільки інформаційних, але й аналітичних жанрів з численними фактами, лаконічною аргументацією, без зайвих слів. [16]

Фейлетон - сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фельєтоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. [11]

Памфлет - сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злобо-денність, документалізм, обрання для викриття значного суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча).[11]

Слід зазначити, що тексти в останніх двох жанрах з часом втрачають свою популярність у пресі. Памфлети і фейлетони можна знайти в місцевій чи регіональній пресі. У всеукраїнських виданнях є лише елементи в творах іншої жанрової спрямованості. Можливо, пов'язано це з відсутністю почуття гумору у людей, яких змальовують у таких творах, чи рецензування владою ЗМІ. Більшої популярності отримує жанр пародії. У нарисах і есе, у статтях і замальовках подекуди зустрічаються сатиричні елементи, у котрих подають комічну сутність негативних фактів і героїв. Але, як показують останні події, якщо обрати «не ту» особу, можна отримати неабиякі неприємності. Саме тому, ці два жанри не стали пріоритетними для розробку особистого доробку.

16.Нарис як вид публіцистики.

На́рис — малий оповідний художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує дійсні події та факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, яких особисто знав письменник.^[1].

На́рис —центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на суспільно важливу подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей певного регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці".^[1].

·

Предмет жанру [ред.]

Предметом нарису може бути будь-який факт чи явище реальної дійсності, узятий як проблема, у площині своєї суспільної, моральної, загальнолюдської значимості. Арматурою нарису є авторська думка, доведення певної концепції взятої до вивчення проблеми, пропонування шляхів її розв'язання.

Особливість жанру [ред.]

Особливість нарису - широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець. Нарис споріднений з оповіданням і найближчий його родич. Часто нарисом називають оповідання, в основі якого лежить документальний сюжет, Жанр нарису, крім самостійного значення, відіграє величезну роль у справі літературного навчання, надзвичайно корисний для молодого письменника, який тільки-но пробує сили й вигострює перо.

Види нарису [ред.]

· портретний нарис - розповідь про людину, її життя, погляди;

· проблемний нарис - автор насамперед аналізує важливу проблему в її проявах через дії людей. Тому людина залишається на другому плані.

· науково-популярний нарис розповідає про наукову проблему глибоко й доказово, але доступно й популярно.

· подорожній нарис - розповідь про подорож до визначних місць.

 

17.Есе як публіцистичний жанр.

Есе (франц. essai — спроба, начерк) — це жанр, який лежить на стику художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Його появу пов’язують з діяльністю М. Монтеня, який 1580 року написав працю, що мала назву «Essai» (на східнослов’янському грунті цю назву звичайно перекладають як «опыты» (рос.) — в значенні «спроба», «підкреслено вільне тлумачення життєвих понять»). В такому ж дусі пояснював сутність свого твору і сам М. Монтень: «Я вільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межі розуміння і кругозору. Висловлюю її не задля того, аби дати поняття про речі, а для того, щоб дати поняття про мої переконання». Визначальні риси есе — це, як правило, незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб’єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення і т. д. «Предмет есе, — пише М. Епштейн, — …служить приводом для розгортання думки, яка, описуючи повне коло, повертається до самої себе, тобто до автора… „О” надає всьому жанрові певної необов’язковості й незавершеності — тут думки, за висловом Монтеня, рухаються „не в потилицю одна іншій”, вони бачать одна іншу „краєм ока” <…> Те, що „я” в есе завжди уникає визначеності й не подається прямо як предмет оповіді, відрізняє цей жанр від таких… також орієнтованих на саморозкриття жанрів, як автобіографія, щоденник, сповідь. Ці жанри мають суттєві відмінності: автобіографія розкриває „я” в аспекті минулого; щоденник — у процесі його становлення, в сучасності; сповідь — у напрямку майбутнього… Елементи всіх трьох жанрів можуть бути наявними і в есе, але своєрідність цього останнього полягає в тому, що „я” тут постає не як суцільна, безперервна цілком конкретизована в оповіді тема, а як обриви в оповіді: „я” настільки відрізняється від самого себе, що взагалі може виступати як „не я”, як „будь що на світі”, — його присутність виявляється „за кадром”, у примхливій зміні точок зору, в раптових скачках від предмета до предмета. „Перша особа” тут інколи і взагалі відсутня: „я” не виступає як тема, подібна всім іншим, воно не може бути „схоплене” як Ціле саме тому, що саме все охоплює і привертає до себе». На Заході есе сприймають як свого роду аристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний «жанровий образ» есе, про який, зокрема, згадує Є. Журбіна: «Для есе типовою є кабінетна форма опрацювання будь-яких загальних питань, кабінетна начитаність і філософське узагальнення, що зростає на цьому грунті… Ці ознаки жанру, здається, досить сталі і зберігаються в західній літературі до часів О’Генрі. Так, характеризуючи героїню одного зі своїх оповідань, талановиту, провінційну есеїстку, О’Генрі зауважує: «Вона виховувалася вдома, і її знання світу грунтувалося на умовиводах та інтуїції. З подібних людей і складається малочисельна, але дорогоцінна й рідка порода есеїстів».

 

 

Фейлетон та памфлет

Фейлето́н (фр. feuilleton — аркуш) — сатиричний жанр художньо-публіцистичної літератури, що висміює негативні явища в суспільному житті.

Термін виник на початку XIX століття. У 1800 р. у Франції видавець газети «Journal des Débats» став випускати додаткові листок-додатки до газети, які спочатку заповнювались театральною хронікою, а потім в 1803 змінив формат своєї газети - подовжив його донизу, і ця додаткова частина відокремлена від газети «лінією відрізу» (білим пропуском), стала називатися "фельєтон". Надалі термін отримав подвійне значення: 1) літературний матеріал «підвалу» газети; 2) літературний твір малої форми публіцистично-злободенного характеру, поміщений або в фельєтоні газети, або в додаткових частинах журналу (огляд, суміш). Саме в останньому значенні цей термін закріплюється і пізніше отримує дуже широке поширення у Франції, потім у Німеччині і в Росії, де фейлетон віднайшовся у своїй іманентній властивості, коли певна гостроактуальна подія набувала гумористичної чи сатиричної інтерпретації.
Межуючи з художньою літературою, фейлетон користався багатством її зображально-виражальних засобів (гіпербола, гротеск, каламбур тощо), мав власні різновиди — документальний (зображення конкретних осіб і фактів) та проблемний (порушення важливих громадських питань).
Одним із засновників українського фейлетону вважається В. Самійленко. Цей жанр набув великого поширення в періодичній пресі, розкрив внутрішні можливості у творчості Костя Котка, Остапа Вишні, С. Олійника, Є. Дударя та інших. Художньо-публіцистичні жанри

Фейлетон — сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фельєтоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створили образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його "усмішка".

Памфлет — сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злободенність, документалізм, обрання для викритгя значного суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефективність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660-1731) за памфлет "Найкоротший шлях розправи з дисентерами" (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Дені Дідро (1713-1784) за трактат "Лист про сліпих для повчання зрячим" (1749) був кинутий до в'язниці, а П. Чаадаєв (1794-1856) за "Філософічні листи" (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за першій лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу "Телескоп") був оголошеній божевільним.

Памфлет – сатиричний художньо-публіцистичний жанр, в якому розвінчуються небезпечні негативні явища. Розрахований на ідейне знищення об'єкта критики. Як і фейлетон, практично в газетах не зустрічається. Разом з тим, може відродитися на сторінках, насамперед, партійної преси.

Через публіцистичні жанри журналістика вростає в літературу. Це її, так би мовити, найвищій поверх. У публіцистиці охоче працюють письменники й науковці. У XX столітті спостерігається зрощення публіцистики й філософії. Але завжди слід пам'ятати, що фундаментом журналістики є її інформаційний рід, а аналітичні жанри складають міцні стіни її будинку. На відміну від літератури, де літературні роди рівнозначні, журналістські роди мають ієрархічну підпорядкованість.

19. Етичний кодекс українського журналіста.

Кодекс професійної етики українського журналіста - документ, що визначає основні морально-етичні орієнтири, яких журналіст має дотримуватися при виконанні своїх професійних обов'язків. Ухвалений 14 квітня 2002 р. на Х з'їзді Національної спілки журналістів України.

Кодекс містить 11 статей. Вони написані на основі тих прав і свобод людини, що викладені в Загальній декларації прав людини, Всесвітній Хартії свободи преси ООН, Декларації принципів поведінки журналіста Міжнародної Федерації журналістів, Конституції України та чинного законодавства.

Випадки порушення кодексу розглядає Комісія з журналістської етики.

Основні статті Кодексу [ред.]

15. Головний обов'язок журналіста – сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації. Це зобов'язує його у своїй діяльності завжди бути об'єктивним, коректним, відповідальним за свою справу. Журналіст поширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої переконаний. Він уникає неповноти або неточностей чи викривлень інформації, які могли б завдати моральної шкоди честі та гідності людини, неприпустимі з його боку недостовірні повідомлення. Журналіст відповідальний перед читачем, слухачем та глядачем.

16. При виконанні професійних обов'язків журналіст не може вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовувати своє службове становище в особистих цілях. Як тяжкий злочин мають сприймаються факти одержання ним за будь-яких обставин платні (хабаря) за поширення брехливої або утаювання достовірної інформації. Журналіст поважає осіб, які надають йому інформацію, не розголошує її джерел.

17. Журналіст має право відмовитися від виконання завдання редакції з підготовки та поширення власної інформації, якщо її зміст після редакційної правки зазнав істотних змін, що суперечать його переконанням або пов'язані з порушенням норм професійної етики.

18. Журналіст повинен уникати у своїх публікаціях та передачах образ з приводу національних, расових, етичних та релігійних поглядів і почуттів людей, протидіятиекстремізму та обмеженню громадянських прав за будь-якими ознаками. Він утримується від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, зобов'язаний уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики.

19. Журналіст у своїх повідомленнях не втручається у судові справи, поки ведеться слідство, уникає характеристик людей, запідозрених у злочині, але вина яких не встановлена вироком суду, що набрав законної сили.

20. Журналіст дорожить власним авторитетом та репутацією, несе не лише юридичну, а й моральну відповідальність перед суспільством за правильність повідомлень і справедливість суджень, поширених за власним підписом, під псевдонімом чи анонімно, але з його відома та згоди.

21. Журналіст у своїй професійній поведінці не має права ставити особисті інтереси понад усе. Замовчування чи поширення ним інформації шляхом одержання незаконних винагород або подання її як такої, що містить наклеп, упередженість, необгрунтовані звинувачення, – неприпустимі. Привласнення чужих думок і творів, матеріалів частково чи повністю (плагіат) суперечить професійній етиці журналіста, є підставою для осуду його з боку колег і оцінюється ними як ганебний вчинок.

22. Журналіст у практичній діяльності не піддається тискові владних структур, особливо в тих випадках, коли йому нав'язують чужу чи хибну думку, орієнтують на фальсифікацію фактів. Він вважає непристойним використовувати свою репутацію і службове становище для поширення матеріалів з метою наживи, самореклами, у кар'єристських цілях та керуючись прагненням догодити певним силам чи особам.

23. Журналіст покликаний постійно працювати над підвищенням власного фахового рівня, плекати свою основну зброю – слово, суворо дотримуватися конституційних норм функціонування української та інших мов в Україні, рішуче виступати проти фактів неповаги до державної мови, приниження її ролі та значення у житті суспільства.

24. Журналіст поважає і відстоює професійні права колег, дотримується норм і правил поведінки у редакційному колективі. Він повинен бути уособленням скромності, наполегливості і працелюбності. Його моральний обов'язок – допомога у фаховому становленні молодих журналістів на шляху до творчого визнання, виявляти професійну солідарність з колегами по інформаційній діяльності як в Україні, так і за її межами.

25. Порушення журналістом положень цього Кодексу піддається громадському осудові, розглядається на зборах редакційних колективів, у первинних організаціях Національної спілки журналістів та радами професійної етики, що створюються при правліннях регіональних організацій НСЖУ. ^[1]