Героїчний епос: особливості жанрової природи та система образів

Найвідоміші:

- французька (Пісня про Роланда)

- іспанська (Пісня про Сіда)

- німецька (Пісня про нібелунгів)

Спільні риси:

- В основі пісень історичні події переосмислені з точки зору народа

- тема: свобода і незалежність батьківщини, служіння монархові

- головний герой – доблесний богатир, позбавлений надприродних можливостей

- традиційна композиція: зачин і кінцівка, триразові повтори, добро – зло

- стійка система художніх засобів: постійні епітети,гіперболи, ідеалізація героїв, загальний урочистий стиль

- без авторство, колективна творчість

Героїчний епос (з грец. «епос» — слово або оповідання) — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості.

За часом творення, а також низкою ідейно-художніх ознак героїчний епос поділяють на:

Найдавніший (архаїчний) епос — міф, казка, легенда.

Давній (класичний) епос — «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера.

Середньовічний героїчний епос — «Пісня про нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда».

Героїчний епос – розповіді про героїв – присвячений вождям і королям раннього середньовіччя, про відомі битви, казкових героїв. Раніше ці перекази поширювалися з вуст у вуста, а з Х ст. їх стали записувати. Найвідомішими героями були рицарі Зігфрід, Роланд, Сід.

Про благородного Зігфрида, прекрасну Кримхільду, про германців і їх боротьбу з гунами розповідає „Пісня про нібелунгів”. Зігфрид володів казковими багатствами – золотим скарбом нібелунгів – підземних карликів. Він покохав Кримхільду і одружився з нею. Але його скарби не давали спокою королю, який наказує вбити Зігфрида. Віддана дружина вирішує помститися. Вона запросила короля і його свиту на банкет і тут вбиває його мечем Зігфрида, але і сама гине вражена одним з васалів короля.

Одним з найбільш любимих героєм середньовіччя був король Артур – хоробрий борець проти англо-саксонських завойовників Британії. Його образ змальований у десятках романів. Рицарі „круглого столу”, чарівний меч Ескалібур, дружина Джинерва, чарівник Мерлін – стали невід’ємними частинами образу.

Найбільш відомими поемами стали французька „Пісня про Роланда” та іспанська „Пісня про мого Сіда”.

„Пісня про Роланда” розповідає про часи Карла Великого, про боротьбу з арабами. Відважний воїн Роланд, прикриваючи відступ, ціною свого життя врятував життя сеньйору. Благородний Роланд став взірцем вірності і честі для багатьох поколінь середньовічних рицарів.

„Пісня про мого Сіда” розповідає про події Реконкісти в Іспанії, де відважний рицар Сід громить двох мусульманських правителів і велику кількість їх воїнів. Сід уславився своєю сміливістю, великодушністю, любов’ю до батьківщини і відданості королю.

Пісня про Роланда”, загальна характеристика та особливості

Пісня про Роланда” – фр. героїчний епос

Історія створення

У своєму описі битви при Гастінгсі в 1066 році, створеному до 1127 року, Вільям Мальмсберійский розповідає, що перед битвою була виконана cantilena Rollandi, пісня про Роланда, «щоб прикладом войовничого мужа надихнути бійців». Вас додає до цього, що її співав Тайлефер, який просив для себе честі завдати першого удару ворогові.

Найбільш рання з редакцій «Пісні», що дійшли до нашого часу, — Оксфордський рукопис, написаний близько 1170 року або 1180 року. Зараз рукопис зберігається в Бодліанськькій бібліотеці в Оксфорді. Припускають, що цей рукопис був своєрідною «шпаргалкою» і використовувався для того, аби при потребі освіжити пам'ять співака.

Сюжет

Після успішного семирічного походу в мавританську Іспанію імператор франків Карл Великий завойовує всі міста сарацинів, крім Сарагоси, де править цар Марсилій. Маври, представлені в поемі язичниками, скликають раду у Марсілія і вирішують відправити до Карла послів. Посли пропонують французам багатства і кажуть, що Марсилій готовий стати васалом Карла. На раді у франків бретонський граф Роланд відкидає пропозицію сарацинів, але його недруг граф Ганелон (варіант: Ганелон) наполягає на іншому рішенні і їде як посол до Марсилія, задумуючи знищити Роланда. Ганелон налаштовує Марсилія проти Роланда та 12 перів Франції.

Ганелон радить Марсилію напасти на ар'єргард армії Карла Великого. Повернувшись до табору, зрадник каже, що Марсилій згоден стати християнином і васалом Карла. Роланда призначають командувати ар'єргардом, і він бере з собою тільки 20 тисяч чоловік.

У результаті зради графа Ганелона загін франків виявляється відрізаним від основного війська Карла, потрапляє в засідку в Ронсевальській ущелині й вступає в бій з переважаючими силами маврів. Перед цим Роланд кілька разів відмовляється пристати на пораду друзів і покликати підмогу, поки не пізно. Проявляючи чудеса мужності, Роланд і його сподвижники — граф Олів'єр, Готьє де л'Ом і архієпископ Турпін (турпеї) — відбивають численні атаки маврів, але, врешті-решт, гинуть.

Карл занадто пізно зауважує недобре і повертається в Ронсеваль. Розгромивши підступного ворога, імператор звинувачує Ганелона у зраді. Той заявляє, що не винен у зраді та з метою виправдання виставляє на судовий поєдинок свого могутнього родича Пінабеля. На стороні обвинувачення б'ється граф Тьєррі. Він перемагає Пінабеля і Ганелон разом зі всією своєю сім'єю гине.

Французький героїчний епос “Пісня про Роланда” (1100 р.) його особливості:

1) піднесений тон розповіді, який нагадує Гомера;

2) велика кількість батальних сцен, вони складають ⅔ усього тексту поеми;

3) наявність християнської фантастики, яка присутня у вигляді фантастичних образів і чудес;

4) наявність образів воїнів у рясі, які однаково добре володіють і “божим словом”, і мечем (образ єпископа Турпіна);

5) відсутність народних мас в поемі;

6) уславлення жіночих образів (образ Альди – нареченої Роланда);

7) сюжетна різноманітність: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем;

8) у пісні декілька разів згадується Київська Русь.

Однією з найважливіших рис ідейно-естетичної своєрідності епосу є історична основа, поетично переосмислена з точки зору народної ідеології.

1. Боротьба добра зі злом у художній літературі (це вічна тема життя і літератури; зазвичай втілюється в образах героїв; в народному французькому епосі "Пісня про Роланда" носієм добра є Роланд, носієм зла — Ганелон).

2. Лицар граф Роланд і зрадник граф Ганелон:

а) Роланд — чесний, справедливий, шляхетний лицар; Ганелон — підступний зрадник, "якого діло — зрада";

б) Роланд — віддана загальній справі людина; Ганелон зраджує співвітчизників "за незліченні багатства"; він радить ворогові, як краще вбити Роланда;

в) "граф Роланд не криється за інших" під час бою, страждає за загиблих лицарів; Ганелон заздрить вдачі Роланда, вдається до наклепів на нього;

г) Роланд загинув, але король Карл Великий помстився за загибель Роланда, здобувши перемогу над ворогом; Ганелона було засуджено за зраду.

3. Головна думка "Пісні про Роланда" (народ завжди пам'ятатиме героїв-воїнів, а зрадник заслуговує лише на презирство і ганебну смерть).

7. «Пісня про мого Сіда», загальна характеристика та особливості (Іспанія)

«Пісня про мого Сіда» (ісп. Cantar de mío Cid) — пам'ятка іспанської літератури, анонімний героїчний епос. Єдиний оригінал поеми про Сіда — рукопис 1207 року, вперше виданий не раніше XVIII століття.

Головним героєм епосу виступає доблесний Сід, борець проти маврів і захисник народних інтересів. Основна мета його життя — звільнення рідної землі від арабів. Історичним прототипом Сіда послужив Кастільський воєначальник, дворянин, герой Реконкісти Родріґо (Руй) Діас де Бівар (1040—1099), названий за хоробрість Кампеадором («бійцем»). Переможені ж ним араби прозвали його Сідом. Всупереч історичній правді, Сід зображений лицарем, який має васалів і який не належить до вищої знаті.

Образ його ідеалізується в народному дусі. Він перетворений на справжнього народного героя, який терпить образи від несправедливого короля, вступає в конфлікти з родовою знаттю. По помилковому звинуваченню Сід був вигнаний з Кастілії королем Альфонсом VI. Але проте, знаходячись в несприятливих умовах, він збирає загін воїнів, бере ряд перемог над маврами, захоплює здобич, частина з якої відправляє в подарунок королеві, що вигнав його, чесно виконуючи свій васальний обов'язок.

Зворушений дарами і доблестю Сіда, король прощає вигнанця і навіть сватає за його дочок своїх наближених — знатних інфантів де Карріон. Але зяті Сіда виявляються підступними і боязкими, жорстокими кривдниками дочок Сіда, вступаючи за честь яких, він вимагає покарати винних.

У судовому поєдинку Сід бере перемогу над інфантами. До його дочок сватаються тепер гідні женихи — інфанти Наварри і Арагона. Звучить хвала Сіду, який не тільки захистив свою честь, але і поріднився з іспанськими королями.

«Пісня про мого Сіда» близька до історичної правди більшою мірою, чим інші пам'ятники героїчного епосу, вона дає правдиву картину Іспанії і в дні миру, і в дні війни. Її відрізняє високий патріотизм.

Історизм як відмінна риса класичного героїчного епосу проявляється у "Пісні про мого Сіда" в значно більшому ступені, ніж у будь-якій з старофранцузькі героїчних поем, на які багато в чому орієнтувався автор "Пісні". Тим не менш, історична реальність зазнала в ній суттєвих змін, обумовленим, насамперед, законами епічного оповідання, диктувати певні розташування подій, замовчування про одні і висунення на перший план інших (у "Пісні" нічого не говориться про службу історичного Сіда у Вінкентій еміра). Крім того, події загальнонаціональної значущості - Реконкісти - побачені автором (-ами) поеми зі свого "кута" - невеликий прикордонної області на південно-сході Кастилії, добре йому відомою. Завоювання Сідом двох невеликих мусульманських міст, розташованих неподалік від християнсько-мусульманської кордону, - Кастехона і Алькосер - описується зі всілякими подробицями, а про завоювання ним Валенсії, передує дев'ятимісячної облогою міста, у "Пісні" говориться в декількох рядках.

Традиційно поема ділиться на три частини: "Пісня про вигнання", "Пісня про весілля дочок Сіда" і "Образа в лісі Корпес".

Перша частина починається з розповіді про вигнання Сіда з Кастилії за наказом короля Альфонса VI, внявшіе наклепам ворогів Сіда, яких було чимало при його дворі (два вигнання історичного Сіда в поемі об'єднані в одну подію, приурочується до 1081 р.). Сід залишає рідний Бургос, залишаючи дружину Хімену і двох дочок на піклування абата монастиря Сан Педро де Кардену, і з жменькою соратників відправляється в землі маврів, що лежать на схід і південь від відвойованих християнами земель. Мета Сіда - відновити свою зганьблену честь і взяти гору над своїми ворогами - наближеними Альфонсо. Для цього йому потрібна большая армія, велика видобуток і земля, над якою він буде паном. На початку поеми з'являється новелістичний сюжет: щоб прогодувати своїх дружинників і залишити якісь кошти для життя дружині і дочкам, Сід обманом здобуває гроші, заклавши євреям-лихварям Рахіль, і на Юду під виглядом "двох скриньок, повних злата" скрині з піском (пізніше, він відшкодує позикодавцям збиток). Далі оповідач захоплено перераховує видобуток Сіда (не забуваючи попутно назвати "точне" число вбитих маврів!), Повідомляє, з якою старанністю, записуючи все "на пергамен", Сід ділить здобич між своїми людьми ("Отримує вершник сто срібних марок, Половину від цього - піший ратник "), не забуваючи відіслати одну п'яту награбованого Альфонсо на знак того, що все ще вважає себе васалом кастильського короля. Свою ж законну "Пятину", включаючи захоплених маврів і маврітанок, Сід продає самим же маврам: "Із замку, що взяв він, всі йдуть з добром. А маври і маврітанкі благословляють його". Тактика Сіда - обкладати захоплені й розграбовані мусульманські міста і землі даниною і зберігати їх мирне населення, щоб було, з кого збирати данину. Сіда благословляють і Сідом захоплюються і християни, і маври.

При всій їх епічної узагальненості, персонажі "Пісні..." - це і особистості, індивідуальності. На тлі війни з маврами, що створює епічсекій фон поеми. виразніше помітні шляхетність, щедрість і широта душі Сіда, його мудрість і розважливість (риси не епічного воїна, а епічного короля-правителя, які в Сіде поєднуються).

Головна подія другій частині - примирення Сіда з королем і скріпив їх відновлений союз шлюб дочок Сіда з інфанта де Карріон, здійснений за наполяганням Альфонсо (цей сюжет повністю вигаданий). "Пісня про весілля дочок Сіда" демонструє торжество Сіда над ворогами-заздрісниками та його повне відновлення у своїх правах.

В "Пісні про образу в лісі Корпес", також заснованої майже на повністю вигадані події, розповідається про те, як інфанти Карріонскіе відвезли своїх дружин з Валенсії, нібито. в Карріон, а по дорозі залишили їх роздягненими і побитими між деревами в лісі Корпес. Сіду доводиться знову захищати свою честь: спочатку - на кортесах (дорадчому органі при іспанських королів), скликаних Альфонсо в Толедо, де він витримує тривалу судову суперечку з інфанти і їх прихильниками, а потім - у бою, в якому воїни Сіда беруть гору над інфанта, оголошеними "зрадниками". Торжество Сіда підкреслено тим, що до двору Альфонсо є посланці від королів Наварри і Арагона, які просять дочок Сіда в дружини (тобто нащадки Сіда будуть правителями Іспанії).

В останній "пісні" поеми образ Сіда набуває рис справді народного героя, який завоював пошану і багатство своїми руками (поема навіть кілька принижує статус реального Сіда, представляючи його ідальго, в той час як він був "інфансоном"), своїм розумом і своєю доблестю. Головна риса Сіда - героя поеми - поміркованість, розсудливість, стриманість (в наявності - руйнування архетипу епічного героя). Автор підкреслює особливу гідність, з яким тримається Сід на суді, його якості ніжного чоловіка і турботливого батька, також незвичайні для традиційного епічного героя. Тому сучасні вчені схильні до того, щоб говорити про "Пісні про мого Сіда" не тільки як про епічної поеми, але і як про романізірованнй історії.

Його особливості:

1) героїчне не відокремлене від повсякденного, тут наявний різноманітний життєвий фон і переважає оптимістичне світосприйняття;

2) майже всі дійові особи “Пісні...” – історичні постаті;

3) анти аристократичне спрямування;

4) важливе місце займає сімейно-побутова тематика – Сід не лише доблесний воїн і вірний васал, але й ніжний чоловік і батько;

5) у поемі відсутня ідея релігійної нетерпимості;

6) наявність у поемі широких описів мирного життя (не лише походів і битв);

7) фантастичний елемент у поемі слабший у порівнянні з “піснею про Роланда”.

8.«Пі́сня про Нібелу́нгів», загальна характеристика та особливості (нім.)

«Пі́сня про Нібелу́нгів» (нім. Das Nibelungenlied) — середньовічна німецька епічна поема, написана невідомим автором наприкінці XII — початку XIII століття. Належить до числа найвідоміших епічних творів людства. У ній розповідається про одруження драконоборця Зігфрида з бургундською принцесою Кримхільдою, його смерть з причини конфлікту Кримхільди з Брунгільдою, дружиною її брата — Гунтера, а потім про помсту Кримхільди за смерть чоловіка.

“Пісня про Нібелунгів” – мотиви:

Мотив кохання здалека (Зігфрід – Крімхільда); Психологічний аспект (невтішне горе і жадоба помсти Крімхільді. Відсутність національного шовінізму.)

Нібелунги – “діти туману”. Протистояння героя і дракона, вбивство дракона, купання в крові дракона. Поняття васального служіння – виконання будь-якого наказу сюзерена.

Особливості Німецького героїчного епосу

1) Сліди різних епох і світоглядів:

а) родового ладу (активна визнач. роль жінки – Брунхільда та Крімхільда)

б) сліди варварської язичницької міфології (країна Нібелунгів, боротьба за скарб Нібелунгів, битва Сизігмунда з драконом)

в) сліди феодального періоду у германців (розбійницький характер нім. феодалів, ідея васальської вірності)

г) сліди лицарської культури і літератури 12 століття (детальний опис лицарських турнірів та обладунків)

д) інтерес до внутрішнього світу героїв

е) мотив кохання здалека

2) атмосфера звірячої жорстокості

3) об’єктивний характер оповіді, народна думка відсутня

4) Відсутність відчуття патріотизму і національного обов’язку

5) Мотив кривавої помсти

6) Наявність фантастичних казкових елементів

7) Відсутність християнських мотивів

Особливості середньовічного епосу:

– зображення важливих суспільних подій, видатних історичних осіб;

– певне дотримання правдивості життєвих фактів;

– докладність розповіді;

– героїзація подій;

– образи головних героїв як втілення державної ідеї;

– наскрізний народно-патріотичний пафос;

– висока поетичність мови;

– великий обсяг

Лицарська література

Рицарська мораль і ідеали

Рицарство, подібно до інших верств феодального суспільства, створило власну культуру, яка остаточно сформувалась у ХІІІ ст. Це була складна система ритуалів, звичаїв, манер, дворянської ввічливості (куртуазність); різноманітних світських, придворних, збройних (турніри) розваг. Крім того, вона залишила по собі рицарську поезію про любов, романи, які у значній мірі доповнили героїчний епос.

У рицарських романах домінували дві основні теми: куртуазна любов і рицарська вірність. Ці теми є основними й у відомих віршованих романах Кретьєна де Труа, написаних у 1160 – 1190 рр. Перша тема ширше розкрита в “Ланселоті”, друга — в “Персевалі”. “Персеваль” започаткував цикл романів про пошуки “Святого Грааля” — чаші, якою користувався Христос на тайній вечері, і в яку Йосип із Аримафеї зібрав кров із Христової рани, завданої римським воїном. Але самий відомий рицарський роман – розповідь про високу любов і трагічну смерть Трістана та Ізольди.

Трістан був відданим васалом короля Марка, відважним воїном, мисливцем, поетом і знав багато мов, а також був музикантом і добрим, щедрим рицарем. Король Марк вирішив одружитися на заморській красуні Ізольді і відправив за нею свого вірного васала. На зворотному шляху, на кораблі, Трістан та Ізольда випадково випили напій кохання і покохали один одного. Король вирішив їх стратити, але Трістан вирішив піти у вигнання. Там він був смертельно поранений. Останнім його бажанням було побачити Ізольду і він відправив за нею корабля. Якщо вона буде на кораблі то вітрила на ньому мали бути білими. Проте коли корабль з Ізольдою повертався, то на ньому забули змінити вітрила. Трістан побачивши такий колір помер з горя не дочекавшись зустрічі. Ізольда. Що збігла на берег, побачивши бездиханне тіло Трістана, теж замертво падає.

У рицарських романах відбилася споконвічна мрія людини про високу і віддану любов, для якої немає перепон і відстані.

Важливою складовою рицарської культури була куртуазна (рицарська) поезія, яка була притаманна лише періоду Середніх віків з ХІ по ХІІІ ст. Свого найбільшого розквіту куртуазна поезія досягла у творчості трубадурів. Трубадурами називали світських поетів, які походили з різних прошарків суспільства, головною темою її творів була куртуазна любов. Трубадури з’явилися на півдні Франції в Провансі, де вперше в Європі сформувалася літературна мова. Поезія трубадурів була обов`язково пісенною. Її виконували під акомпанемент музичних інструментів самі трубадури або найняті мандрівні співці-жонглери. Нам відомі майже всі автори поезії трубадурів. Серед них були навіть жінки, зокрема Елеонора Аквітанська. Наприкінці ХІІІ ст. з підкоренням Провансу французькими королями і за підтримки католицької церкви багата культура регіону була знищена.

Поряд з поезією трубадурів у німецьких землях розвивалась власна традиція любовної поезії – мінезанг, що у перекладі означає „любовна пісня”. Мінезингери, спираючись на народні пісні, поряд з оспівуванням високої любові велику увагу приділяють опису природи. Особливо весни. Найвидатнішим мінезингером вважається Вальтер фон дер Фогельвейде.

Основою рицарської культури був кодекс рицарської поведінки, заснований на честі. Згідно з тим неписаним зібранням моральних правил, рицар мав бути безмежно відданим Богові, вірно служив своєму сеньйору, як і прекрасній дамі, опікувався слабшими, жінками, священиками і знедоленими, незмінно дотримувався всіх обов’язків і клятв.

Проте реальне життя значно відрізнялося від ідеалу. На неблагородних і простолюдинів рицарі дивилися зневажливо, використовуючи будь-яку приключку для утисків, пограбувань чи образ. Щоправда, своїх селян вони менше ображали, бо ті їх годували. В інших країнах і за межами Європи, особливо стосовно нехристиян, рицарі чинили свавілля. Зустріч із рицарем на дорозі простій людині не віщувала нічого доброго.

Двояким було ставлення до жінки. З одного боку її ідеалізували як божественне єство, а з іншого, за „помилку” Єви, до неї часто ставилися як до речі, що не має ніякої ціни. Хоча в середні віки жінки часто ставали правителями або своєю поведінкою впливали на долю цілих королівств. Не спроста у Франції з`явився вислів, який вказує шлях пошуку невідомої причини якоїсь події: „Шукайте жінку”!

Рицарський роман як жанр

На рицарську літературу вплинули:

1) Кельтські епоси - величезна к-ть міфів

2) Героїчні епоси і популярні у Франції “шансон де жест” – виконувався жонглерами, відмінність між епосом і романом, що герой служить своєму сюзеренові, країні, а герой рицарського роману – дамі серцю і собі, а вже потім королю

3) Вплив фольклору, у тому числі східних країн

Бретонський цикл

1 група: романи про Трістана та Ізольду

2 група: романи лицарів круглого столу

3 група: про пошуки святого Грааля

Античний цикл

Для класичної форми середньовічного роману не мали вирішального значення ні античний вплив у вигляді римського епосу, ні латинські переробки деяких грецьких епічних і квазіісторичних традицій. Цей вплив породив так званий «античний цикл», що становить тільки попередню фазу французького куртуазного роману. «Роман про Олександра» являє собою обробку латинського перекладу Псевдо-Каллісфена, «Роман про Трою» сходить до латинської обробки грецьких сказань Дареса і Діктіса, «Роман про Фіви» — до «Фіваїді» Стація, а «Роман про Енея» — до «Енеїди» Вергілія. (Передбачається, що остання тріада була створена при дворі Генріха II і його дружини, знаменитої Елеонори Аквітанської). У цих творах відчувається і вплив Овідія, особливо як автора «Мистецтва кохання». Паралельно були створені і невеликі повісті на сюжети Овідія про Нарциса, про Тісба. Таким чином, у той час як античний роман майже не використовував власне епічну традицію і рано емансипувалися від квазіісторичних оповідань, середньовічний французький роман почасти пішов по лінії романізації античного епосу. При цьому звернення до античного епосу корелювало з відштовхуванням від свого власного, національного епосу. У любовних епізодах римського епосу французьких середньовічних авторів приваблювало зображення трагічної пристрасті, яке дуже займало перших куртуазних оповідачів і було характерним для раннього етапу розвитку куртуазного роману. Сюди ж примикає «Роман про сім римських мудреців».

«Роман про Трою» Бенуа де Сент-Мора (XII століття), що не має нічого спільного з Іліадою, справив величезне враження на перейнятий лицарськими ідеалами суспільства і цілком підійшов до його смаків, що доводиться перекладами і переробками його, що з'явилися в Німеччині та Італії, пізніше — у Польщі та Сербії, а через їх посередництво — і в Київській Русі.

Те ж саме ми бачимо в іншому романі античного циклу — про Олександра Македонського, авторами якого були Ламберт-ле-Торт і Олександр де Берні; у цьому великому віршованому романі, що зображає фантастичні пригоди, героєм яких нібито був Олександр Великий, знаменитий завойовник цілком пройнятий лицарським духом, виявляє благородство душі, чисто християнські чесноти, галантність по відношенню до жінок. Освіта, отримана нібито ним в юному віці, збігається з тим, що у середні століття вважалося обов'язковим для людини з вищого кола. Але закоханим лицарем у провансальському стилі він все-таки не зображувався. Сказання про Олександра залучали широким географічним діапазоном його походів і екзотикою бачених ним країн (його завоювання сприймалися у відомому сенсі як прообраз хрестових походів), розмахом дерзань.

Твори античного циклу можна називати романами тільки умовно, з великою натяжкою. Це підготовча, вступна, синкретична (ще включає квазіісторичний елемент) стадія французького середньовічного роману.

Прозові переробки романів античного циклу в XIII столітті все більше підпорядковують легендарний матеріал історіографічним завданням. Ці книги втрачали романні риси, перетворюючись на белетризовану історію.

Візантійський цикл

Зв'язки з Візантією ще до її взяття хрестоносцями підтримувалися в німецьких землях і в прилеглих до них частинах Франції. У медієвистиці навіть має ходіння уявлення про «візантійський цикл» французького середньовічного роману. Вплив візантійської літератури і «візантійських мотивів» відчувається, наприклад, в «ідилічних» романах про Флуар і Бланшефлор (70-ті роки XII ст.), Про Окассене і Ніколет (початок XIII ст.). Або в романах дещо іншого типу — «Іпомедоне» і «Протесілай», що належать перу ГУОН де Ротеланда (80-ті роки XII ст.). У відношенні французького роману «Флуар і Бланшефлор» варто ще згадати про те, що цей роман, який використовує деякі греко-візантійські мотиви, був, у свою чергу, згодом (XV ст.), оброблений на грецькій мові і став одним з останніх візантійських лицарських романів.

Візантійська тема (сама дія частково відбувається у Візантії) і деякі візантійські мотиви (зокрема, нагадують апокрифічні оповіді про Соломона і Морольфее), щоправда в еклектичному переплетенні з елементами власне античного циклу і бретонського циклу, виявляються і в одному з ранніх романів Кретьєна де Труа — «Кліжесі». У Візантії відбувається дія роману Готьє з Арраса «Іраклій».

Загалом і в цілому те, що умовно позначається як візантійський цикл французького куртуазного роману, становить практично його периферію.

«Окассен і Ніколетта» (анонімний, поч. XIII століття)

Куртуазна література (фр. courtois — ввічливий, чемний) — світська, лицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності.

Опис

Куртуазний роман часто вдається до атмосфери казковості. Однією з головних тем в цьому романі є тема кохання до прекрасної дами і здійснення подвигів заради неї. Проте героїв об'єднує лише платонічне кохання. Саме кохання в даному романі повне куртуазності. Загалом, «куртуазний» — той, що володіє усіма видами зброї, усіма видами мистецтва (спів, гра на різноманітних музичних інструментах, обізнаність в живописі тощо), грає в шахи, знається на морській справі, володіє великою кількістю іноземних мов.

Лицарська куртуазна література (ХІІ-ХІІІ ст.)

Розквіт лицарської літератури зумовлюється рядом причин, серед яких:

1) піднесення європейських міст;

2)пожвавлення інтересу до античної спадщини;

3) хрестові походи.

Лицарський “кодекс честі” збагачується заповідями, які можна визначити поняттям “куртуазія”. Основоположними засадами лицарського кодексу стають доблесть, радість, гармонія. Обов’язок рицаря служити сюзерену трансформується в обов’язок васальної відданості дамі серця.

Основу лицарської літератури складають два елементи: народна поезія (зокрема кельтський епос) і антична поезія (Овідій). Вивчаючи лицарську літературу, слід зосередити увагу насамперед на провансальській поезії, на її різновидах (альба, серена, канцона, пасторела, сирвента, балада) і творцях (Бернарт де Вентадорн, Бертран де Борн, Джауфре Рюдель, Маркабрюн). Провансальські поети називались трубадурами (від прованс. trobar – винаходити, віршувати). Їх творчість вплинула на лірику труверів у Франції та мінезингерів у Німеччині, відкрила шлях поезії “нового солодкого стилю”, вплинула на зародження нової європейської лірики.

Куртуазна література (у перекладі з французької “чемний”, “ввічливий”) – світська, лицарська література з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод рицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності.

Другий важливий жанр лицарської літератури – лицарський роман – зародився на півночі Франції в Анжу. Тут при феодальних дворах і замках у ХІІ ст. вже панувала витончена куртуазна культура, створювались літературні центри.

Слід починати вивчення лицарського роману з античного циклу. “Роман про Фіви”, “Роман про Енея”, “Олександрія” відзначаються поза історичним світосприйняттям. Герої і події, відомі з античних творів, змальовуються в античному циклі відповідно до ідеології побуту нового часу.

Особливу увагу варто приділити романам бретонського циклу, зокрема романам про Трістана та Ізольду і Артурівським романам (романам круглого стола”).

Група в романі про Трістана та Ізольду заснована на мотиві кельтських народних переказів про любовний напій. “Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, яку оспівували трубадури, а могутнє земне почуття, позбавлене будь-якого платонізму”1. Тема всеперемагаючого кохання поєднується в романі з авантюрним сюжетом, реальні картини буття середньовічного суспільства доповнюються фольклорно-казковими мотивами і уявленнями.

Двоїстість ставлення автора до ”незаконного” кохання Трістана та Ізольди виявляється у мотиві “любовного зілля”, який має виправдати їх пристрасть.

Роман також дає уявлення про феодальну дійсність, про слабкість королівської влади (образ короля Марка).

Артурівський цикл романів виник як поєднання різноманітних джерел. Пов’язані ці романи передусім з ім’ям легендарного героя кельтських переказів. Французькі поети середньовіччя оновили версії артурівських легенд мотивами благородства, шляхетної допомоги скривдженим, відданості і гідності. Виникає образ Круглого столу, як втілення ідеї рівності між лицарями.

Твори про короля Артура складались в епоху хрестових походів. Ідея відвоювання Гробу Господнього від невірних оволоділа десятками тисяч учасників походів.

Найвидатнішим творцем артурівського циклу романів, його зачинателем у Франції був Кретьєн де Труа, який створив аж п’ять романів на артурівські теми (“Ерек та Еніда”, “Кліжес”, “Ланселот, або лицар Воза”, “Івейн, або лицар Лева”, “Персеваль, або Повість про Грааль”).

“Так само, як реальні європейські лицарі мріяли побачити в далекій та напівказковій Палестині Гроб Господень, уявні персонажі артурівських поем прагнули віднайти і побачити чарівний келих Грааль...”

(Коптілов В. Легенди сивої давнини)

10. Провансальська поезія (трубадури)

Трубадури створили своєрідну культуру любові — куртуазна любов, що становить головний зміст їхніх поезій. Звичайним було поклоніння трубадура дамі. Як правило, вона була заміжньою і стояла на вищому соціальному щаблі. Любов до заміжньої жінки становить непереборну перешкоду. Прагнення до Дами нескінченне: метою куртуазної любові є не володіння об'єктом поклоніння, а важке, але радісне духовне вдосконалення чоловіка, в тому числі й удосконалення поетичної майстерності.

Наслідком культу «Прекрасної Дами» стала реабілітація земної радості і земної любові, поклоніння жінці, що перетворює її із істоти нижчого порядку, причини гріхопадіння, посудини зла, в ідеал.

Трубадури (серед них особливо Рігаут де Барбезьє) приділяють багато уваги характеристиці досконалого або «лояльного» закоханого: він має відрізнятися скромністю і терпінням, підкорятися всім примхам обраної ним дами, задовольнятися найменшими знаками уваги з її боку, ніколи не переступати певних меж. Для їхньої поезії також характерне перенесення понять зі сфери феодальних відносин сеньйора і васала в сферу куртуазних відносин лицаря і Пані. Слідуючи цьому любовному кодексу, надихаючись світом людської душі, поети не лише складали свої пісні, а й цілий уявний світ, у якому існують ліричні герої.

Жанри поезії трубадурів

За своїм походженням провансальська лірика, що виникла, очевидно, в кінці XI століття, пов'язана з народною пісенною творчістю. Деякі жанри поезії трубадурів наочно демонструють цю фольклорну традицію. Так балада (окситанською: balata — «танцювальна») зберігає в словах і музиці багато рис, що вказують на її зв'язок з народними піснями хороводів; у одній баладі прямо згадується «квітнева королева», традиційний персонаж народних весняних обрядів. Існує також гіпотеза [1] про значний вплив на розвиток поезії трубадурів поетичної культури арабської Іспанії і, перш за все,заждаля — жанру строфічної поезії розмовною арабською мовою, якою користувалися мешканці Іспанії як християни, так і мусульмани.

Виникнувши на ґрунті народної пісні і народної поетичної мови, запозичуючи деякі свої мотиви з фольклорних джерел, провансальська поезія вперше в історії новоєвропейської літератури виступає як поезія індивідуальна, як лірика особистості.

Кансона — один з основних жанрів поезії трубадурів, ліричний вірш про лицарське кохання в середньовічній поезії прованських трубадурів або просто любовна пісня (окситан. Canso, італ. canzone — «пісня»). Кансона — це досить складна віршована форма, що складається звичайно з п'яти-семи строф і замикається одним-двома посиланнями (торнадо) з трьох-чотирьох віршів. У торнадо вказувався адресат пісні, який часто називають умовним ім'ям — сеньялем — це могла бути сама пані трубадура або його заступник.

Для лірики трубадурів характерна нескінченна варіація різноманітних поєднань постійних елементів у межах суворо визначеного умовного канону. Неправильне розуміння цього принципу створило думку про «одноманітність» і «монотонність» поезії трубадурів, про те, що формальності створеного ними кодексу любовних стосунків породили «безплідні переспіви колись нових і своєрідних тем». Зрідка трапляються серед трубадурів свідомі порушники цього кодексу куртуазній любові. Так, у Маркабрюна і його послідовника Пейре Карденаля можна знайти пісні, сповнені нападок на жінок і на любов, проте це лише виняток.

Майже одночасно з канцонами виникає жанр пародійної п'єси, де мотиви куртуазній любові іронічно знижуються і жартівливо обігруються. Несподіваним чином пародія, «вивертання навиворіт» куртуазній любові, оновлювала поезію трубадурів, оберігала її від виродження.

Сірвента

Менш умовний, ніж кансони, більш насичений конкретним життєвим матеріалом був інший поширений жанр поезії трубадурів — сірвенти (окситан. sirventes — «службова пісня»). Зразком для формальної побудови сірвенти служила кансони. Але сірвенти відрізняються від любовної пісні своєю тематикою. Це жанр обговорення релігійних, моральних, політичних питань. У сірвенті трубадури висміювали недоліки супротивників і оспівували чесноти друзів. Одним з найкращий і найвідоміших авторів сірвент був Бертран де Борн, учасник феодальних усобиць на півдні Франції, у тому числі і військової чвари за владу в Провансі, що виникла між синами англійського короля Генріха II — Річардом Левове Серце та Генріхом, на прізвисько Молодий Король. Основна тема поезії де Борна — любов до війни. Найвища радість (окситан. joy), яку інший трубадур відчуває, споглядаючи свій ідеал, прекрасну Даму, де Борна доступна тільки в бою. Сірвенти служили Бертрану де Борну одним із засобів боротьби: він невпинно закликає до бойових дій королів і баронів. І, як сказано в його життєписі, де Борн нерідко створював свої твори з метою розпалювання ворожнечі. Іншими настроями насичені сірвенти Пейре Карденаля, теж прославленого майстра цього жанру. У своїх сатиричних піснях, написаних у мужню і енергійно стилі, він таврує гордість та твердосердя багатіїв і знати, висловлює симпатії до бідного і безправного люду, обурюється на французькі війська і інквізицію, які зраджували розгрому альбігойців. У піснях Гільельма Фігейра, сучасника Пейре Карденаля, можна знайти висловлювання, спрямовані проти папства, і нападки на ченців. В одній з сірвент, написанії Гі де Кавальоном, священики засуджуються за те, що «залишили свою головну справу» і переймаються виключно мирськими інтересами. У віршах трубадурів висміюються індульгенції і вшанування мощей, аморальність священиків та єпископів, їхнє користолюбсиво.

Відомі й літературно — пародійні сірвенти, своєрідні «галереї трубадурів» — гумористичні портрети побратимів-поетів (Пейре Овернскій, Чернець Монтаудонскій), брехав, ймовірно, з нагоди великих зборів трубадурів при дворах сеньйорів-покровителів.

Поширеним був різновид персональної сірвенти, так званий плач (planh), який висловлює скорботу поета з приводу смерті свого покровителя або близької людини (один з яскравих зразків — «Плач» Бертрана де Борна на смерть «Молодого Короля»).

Альба

Ще один популярний жанр — альба (окситан. alba — «ранкова зоря»): скарга закоханих на неминучість розлуки з настанням ранку. Являє собою драматичний діалог кавалера з дамою якому іншому, що охороняє спокій закоханих. Діалогічність альби вказує на її зв'язок з народною піснею. Всупереч класичній куртуазній ситуації в Альбі любов стає взаємною, але щастя триває коротко — з настанням ранку коханці розлучаються через страх перед наклепами або ревнивцем-суперником. Цей жанр був поширений також у поезії німецьких мінезингерів.

Пастурель

Популярний був і жанр пастурелі (pastorella або pastorela), пісні, що зображає розмову лицаря з пастушкою; великим майстром цього жанру був Маркабрюн. Пастурель — це жанр не так «соціальний», де зустрічаються представники протилежних класів, як жанр протиставлення поглядів на життя: з одного боку куртуазного, з іншого — здорового глузду. Причому трубадур, який звертається по-куртуазному до пастушки, майже завжди зазнає поразку. В середньому це екскрименти молодого порося.

Інші жанри

Лірика трубадурів відрізняється великою різноманітністю жанрів. Крім кансони, сірвенти, балади і альби, популярністю користувалися дебати — спеціальний діалогічний жанр, диспут на художні, психологічні або філософські теми. Чергуючись від строфи до строфи трубадури в суперечці відстоювали свою думку. Дослідники розрізняють два варіанти дебатів: тенсону (від tenso — суперечка) — вільний обмін поглядами і партімен або джок партії (окситан. partimen — розділ), де співрозмовники дотримувалися протилежних думок, а трубадур, що відкриває суперечку, задавав тему. Такий партімен між Ліньаруа (сеньяль Раймбаута Оранського) і Гіраутом де Борнелем про переваги і недоліки темного та легкого стилів поезії трубадурів. Причому Раймбо Оранський ставить завдання перед Борнелем захистити легку манеру, хоча останній вважався майстром темного стилю, а весь партімен створений за законами trubar clus. Цікавий він ще й тим, що це одна з перших дискусій на літературну тему.

Уже на кінець ХІ століття з'являється перший трубадур Провансу — Гільом (Гійом, Вільгельм) ІХ Трубадур (оксит. Guilhem IX de Peiteus, фр. Guillaume IX le Troubadour; 22 жовтня 1071 —10 лютого 1126 рр.), також граф Вільям Пуат'є (Гійом VII) і герцог Аквітанії, прадід Річарда І Левове Серце. Хронологічно, перший із відомих трубадурів, Гільом Аквітанський, вважається родоначальником не лише провансальської, а й європейської поезії.

Трістан та Ізольда

Сюжет Шляхом звіряння похідних версій низка дослідників (Бедьє, Гольтер та ін.) поновили в основних рисах зміст і конструкцію «прототипу».Трістан, королевич Лоонуа, рано осиротів і, ховаючись від підступів мачухи, потрапив у Тінтагель — до двору свого дядька, Корнуельського короля Марка. Той, не маючи власних дітей, дбайливо виховав його і мав намір зробити своїм наступником. Чотири барони при дворі короля, Андре, Генелон, Гондоїн і Деноален призирають його прихильність до Трістана. Юний Трістан надає своїй новій батьківщині велику послугу, убивши в поєдинку ірландського велетня Морхульта, що стягував із Корнуельса живу данину. Сам тяжко поранений отруєною зброєю Морхульта, Трістан сідає в човен і пливе навмання в пошуках зцілення, яке він отримує в Ірландії від білявої принцеси Ізольди, майстерної в лікуванні.

Пізніше, коли васали примушують Марка одружитися для отримання законного спадкоємця, Трістан добровільно шукає йому наречену і привозить Ізольду. Але в дорозі він помилково випиває з нею любовний напій, який їй дала мати для забезпечення міцної любові між нею та чоловіком. На кораблі між Трістаном і Ізольдою виникає гріховна близькість.

Перед весіллям Трістан переживає і звертається за порадою до свого вихователя Гуверналу. Той каже, що в першу ніч слід погасити всі свічки і підкласти до короля Бранжьєну, служницю Ізольди. Так вони і роблять. Король так і не здогадався про підміну. Трістан та Ізольда пов'язані любов'ю настільки ж сильною, як життя і смерть. Між ними відбувається низка таємних побачень, але нарешті вони викриті і засуджені. Вони біжать і довго поневіряються в лісі. Потім Марк прощає їх і повертає Ізольду до двору, але велить Трістану піти. Багато разів від покарання і смерті їх рятують вірні Гувернал і Бранжьєна.

Трістан їде до Британії і здійснює там низку подвигів. У короля Британії є сини Каердін, Рівален, і дочка Ізольда Білорука. Одного разу уві сні Трістан вимовляє вголос визнання своєї любові до Ізольди. Каердін ж упевнений, що Трістан говорить про його сестру, Ізольду Білоруку. Він розповідає про це своєму батькові, і той із радістю віддає Трістану свою дочку, Трістан же не сміє відмовитися. Був улаштований весільний бенкет — проте, вірний своєму почуттю до першої Ізольди, Трістан не зближується з дружиною.

Одного дня Трістан поранений отруєною зброєю і просить Каердіна, сина престолу Британського, відправитися до білявої Ізольди з благанням приїхати і поговорити останній раз у житті з коханим. Вони домовилися, що якщо Каердіну вдасться привезти Ізольду, на його кораблі буде виставлене біле вітрило, в іншому випадку - чорне.

Ревнива дружина Трістана, довідавшись про це, в останній момент говорить Трістану, який умирає, що показався корабель із чорним вітрилом. Трістан повертається до стінки і вимовляє: «Я більше не можу стримувати своє життя», — тричі вигукує: «Ізольда, дорога!» — і вмирає. Ізольда сходить на берег, лягає поруч із тілом Трістана і вмирає від туги за коханим. Їх ховають у сусідніх могилах по обидві сторони абсиди храму в Тінтагель, і терен, зелений та міцний, із запашними квітами, за ніч перекидається через каплицю і потрапляє на могилу Ізольди. Тричі рубають терен городяни, і тричі він виростає. Згодом король Марк дізнається про це чудо і забороняє будь-коли зрізати терну. Король Марк хотів залишити при собі Гувернала з Бранжьєною, але вони не захотіли. Гувернал став королем Лоонуа, спадкоємцем якого був Трістан, а Бранжьєна — його дружиною й королевою.

Концепція любові й характер конфлікту. Любов представлена тут як хвороба, що руйнує сила, над якою сила людини не владне (це древнє міфологічне подання). Це суперечить куртуазному розумінню любові. Смерть над нею теж, до речі, теж не владна: з могил виростають два дерева й сплітаються галузями. Конфлікт між боргом і почуттям (прямо трагедія классицистов! Правда, у підручнику це названо не догом, а суспільною мораллю. Судите самі, що вам ближче.): Т. не повинен любити Ізольду, тому що вона дружина його дядька, що його виховував і любить як рідного сина, і довіряє у всьому (у тому числі й у добування Ізольди). А Ізольда теж не повинна любити Т., тому що замужем. Відношення автора до цього конфлікту двоїсте: з однієї сторони він визнає правоту моралі (або боргу), змушуючи Т. мучиться свідомістю провини, з ін. – співчуває їй, зображуючи в позитивних тонах усе, що сприяє цій любові.