ІІ. Психологічна культура викладача ВНЗ

 

В основі психологічної майстерності лежить психологічна культура – оволодіння педагогом педагогічним досвідом людства, ступінь його досконалості в педагогічній діяльності, досягнутий рівень розвитку його особистості.

Основні складові психологічної культури:

– педагогічна спрямованість;

– психолого-педагогічна ерудиція;

– гармонія розвинутих інтелектуальних і моральних якостей;

– висока педагогічна майстерність і організованість;

– уміння продуктивно поєднувати навчально-виховну і науково-дослідницьку діяльність;

– сукупність професійно важливих якостей;

– педагогічно спрямоване спілкування і поведінка;

– постійне самовдосконалення.

«Сутність психологічної майстерності – це своєрідний сплав особистої культури, знань і кругозору викладача вищої школи, його всебічної

 

теоретичної підготовки з досконалим володінням прийомами навчання і виховання, психологічною технікою і передовим досвідом»[8, С. 266-267].

Стрижньовий компонент психологічної культури – педагогічна майстерність, яка передбачає синтез розвинутого психолого-педагогічного мислення, професійно-педагогічних знань, навичок і вмінь, емоційно-вольових засобів виразності, що дають змогу педагогові успішно вирішувати навчально-виховні завдання. Актуальною є думка К.Д. Ушинського: «У вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки із живого джерела людської особистості. Ніякі статути та програми, ніякий штучний організм, наскільки добре він не був би осмислений, не може заступити особистість у вихованні. Тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер» [10, С. 63-64].

Зміст професійних знань, навичок і вмінь становить професійну компетентність викладача вищої школи – одну з основних підвалин психологічної культури. Ґрунтовні знання в галузі психології та педагогіки, з одного боку, не можна ототожнювати з психологічною культурою, а з іншого – вони є другою її підвалиною. Психологічні знання, навички та вміння повинні забезпечити викладача вищої школи чіткими уявленнями про закономірності функціонування психіки студента й особливості їх вияву в різних, у тому числі педагогічних і виробничих, умовах; тобто озброїти конкретною методикою впливу на основні складові психічних процесів. Він також повинен володіти ефективними прийомами впливу на свідомість і підсвідомість вихованців в критичній ситуації, надавати їм своєчасну кваліфіковану соціально-психологічну консультацію і допомогу тощо.

Практичний рівень опанування досвіду людства визначається як психологічна техніка – «комплекс знань, умінь, навичок, необхідних педагогу для того, щоб ефективно застосувати на практиці вибрані ним методи педагогічного впливу як на окремих вихованців, так і на колектив у цілому. Володіння психологічною технікою є складовою частиною психологічної майстерності, потребує глибоких спеціальних знань з педагогіки і психології та особливої практичної підготовки»[7, С. 258].

В зміст поняття «психологічна техніка» включають дві групи компонентів:

– перша пов'язана з умінням викладача вищої школи управляти своєю

поведінкою, це – оптимальне управління емоціями, настроєм, прояв соціально - перцептивних здібностей; володіння технікою мови; виразна демонстрація вихованцям певних почуттів, суб'єктивного ставлення до тих чи інших дій вихованців; вміння пізнавати їхній внутрішній душевний стан: «Блискучий розум, кмітливість без тренованих педагогічних умінь, інтуїтивного педагогічного бачення і передбачення, заповзятливості творчо вирішувати навчально-виховні завдання нічого не варті. Обмежений і глибоко нещасливий той педагог, хто розумом пригнічує свої почуття чи не вміє ними оперувати. Педагогічну дію слід не лише розуміти, а й переживати»;

– друга – пов'язана з умінням викладача вищої школи впливати на особистість студента і колектив та розкриває процесуальний бік процесу навчання й виховання: дидактичні, організаційні, конструктивні, комунікативні вміння; технологічні прийоми висування вимог, керування педагогічним спілкуванням тощо: «Педагог повинен володіти арсеналом засобів донесення учням свого досвіду, своїх бачень. Ці засоби завжди індивідуальні, неповторні. Окрім слів, голосу, інтонації, в розпорядженні викладача вищої школи є ще жест, рух, ритміка... Але найперше і найвагоміше – очі». [2, С. 110]

Особливе місце в педагогічній техніці посідає мова викладача вищої школи, яка має бути докладною, ясною, образною і водночас – конкретною і змістовною. Володіння мовою – це велике мистецтво. Класичним прикладом цього є досвід А.С. Макаренка. Всім відомі його слова: «Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити «Іди сюди» з 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті й у голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба». Він уважав, що педагог повинен так спілкуватися, щоб вихованці відчули в його словах волю, культуру, особистість. В.О. Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення викладача вищої школи. На його думку, слово викладача вищої школи не може бути брутальним і нещирим: «Я вірю в могутню, безмежну силу слова вихователя. Слово – найтонший і найгостріший інструмент, яким ми, вчителі, повинні вміло торкатися сердець наших вихованців...Виховання словом – найскладніше, найважче, що є в педагогіці і в школі... Слово викладача вищої школи я вважаю найнеобхіднішим і найтоншим дотиком людини, яка переконана у правоті й красі своїх поглядів, переконань, світогляду, до серця людини, яка прагне бути хорошою»[9, С. 12-13].

Наступний елемент психологічної техніки – це вміння викладача вищої школи управляти як своїм психічним станом, емоціями та настроєм, так і вихованців. [8, с.267]

Дуже важливими залишаються й такі компоненти психологічної техніки як

спостережливість, увага, уява. Обличчя й очі студента для викладача мають бути відкритою книгою, з якої вії черпає знання про його емоційно-вольовий стан, наміри бажання тощо.

Важливим є й здійснення різноманітних навчально-виховних заходів, уміння проводити їх на високому методичному рівні.

Психологічна структура діяльності педагога є своєрідним відображенням діяльності педагогічних систем. Психологічна структура діяльності - це взаємозв'язок, система і послідовність дій педагога, спрямованих на досягнення поставлених цілей через розв'язання педагогічних задач. У ній Н.В.Кузьміна виділяє конструктивний, організаторський, комунікативний і гностичний функціональні компоненти.

Гностичний компонент є своєрідним стрижнем усіх вищеназваних компонентів. Він включає в себе вивчення:

1) змісту і способів впливу на студентів;

2) вікових та індивідуальних особливостей студентів;

3)особливостей навчально-виховного процесу і результатів власної діяльності, її переваг і недоліків.

Конструктивний компонент включає в себе:

1) добір і композицію змісту інформації, яка стає надбанням студентів;

2) проектування діяльності студентів, в якій необхідна інформація може бути засвоєна;

3) проектування власної майбутньої діяльності і поведінки, якими вони мають бути в процесі взаємодії зі студентами.

У навчальній діяльності конструктивні уміння виявляються у доборі і композиції навчальної інформації, проектуванні власної діяльності і діяльності студентів щодо засвоєння інформації. За нашими

спостереженнями, у досвідчених викладачів, докторів наук найбільш розвинене вміння виділяти вузлові моменти, закономірності, тенденції, напрями, а також на високому рівні добирати і структурувати матеріал, але вони менш уваги звертають на методику викладання. Для конструктивної діяльності молодих педагогів характерним є планування власної діяльності, а не способів організації діяльності студентів. У них відсутні відчуття особливості сприймання інформації аудиторією. Молоді викладачі відчувають труднощі у конструюванні матеріалу, у виділенні головного, та в розподілі його за часом. Доценти звертають увагу на конструювання контактів з аудиторією. Під час викладання вони легко знаходять співвідношення між теоретичним і фактичним матеріалом. Педагоги-майстри відчувають аудиторію і творчо перебудовують інформацію.

Проективні — це інтелектуальні уміння, необхідні для мисленного моделювання наукового пошуку або навчально-виховного процесу.

У науковому пошуку — це вміння чітко сформулювати мету, проблему, гіпотезу, задачі дослідження, знаходити найбільш ефективні методи вивчення явищ та аналізу даних, добирати інформаційний матеріал для наукового пошуку, передбачати і попередньо оцінювати результати дослідження тощо.

Організаційний компонент вміщує організацію:

1) інформації в процесі її повідомлення студентам;

2) різних видів діяльності студентів таким чином, щоб результати відповідали цілям системи;

3) власної діяльності і поведінки в процесі безпосередньої взаємодії з студентами[3, c. 154-156].

Л.І.Уманський встановив, що організація людей, збільшення їх сили і можливостей відбувається в результаті подвійного психологічного ефекту: 1) об'єднання, інтеграції членів групи взаємодії; 2) впливу на групу організатора, що забезпечує цю інтеграцію. Таким чином, інтеграція є основною функцією організаторської діяльності, яка включає: облік, контроль, перевірку виконання, установлення індивідуальної відповідальності.

 

 

Комунікативний компонент вміщує:

1) встановлення педагогічно доцільних стосунків з тими, на кого спрямований вплив (на основі визнання моральної, інтелектуальної і політичної зверхності в ролі керівника і організатора — «взаємини по горизонталі»);

2) установка правильних взаємин з тими, хто виступає в ролі керівників даної системи (дисциплінованість, принциповість, творчість - «взаємини по вертикалі») і партнерів по діяльності;

3) співвіднесення своєї діяльності з державним завданням, що ставиться до керівника як громадянина своєї держави.