Не лишена влияния сентиментализма и пьеса П. Котлярова «Любка, или Сватанье

Не лишена влияния сентиментализма и пьеса П. Котлярова «Любка, или Сватанье в с. Рихмах». Сюжетная схема ее составляет чего-то оригинального: здесь встречаемся с уже известным конфликтом между влюбленными героями и средой. Главные герои пьесы Любка и Григорий, хотя и принадлежат к разным слоям общества, любят друг друга искренне, хотят жить честным трудом, только им удалось быть вместе. Любка - носитель рис по-настоящему сентиментальной героини: чувствительности, слезливости, экзальтированности в выявлении чувств. Автор не ограничивается тем, что вкладывает в ее уста сентиментальную песню, а акцентирует внимание на манере его поведения, в определенной степени отраженную в ремарках пьесы (в моменты наиболее интенсивных вспышек чувств она «складывает руки и потупляет глаза» или «утирает рукавом глаза»и т. д.).

Несколько иной тональности обозначена пьеса К. Тополя «Чары, или Несколько сцен из народных былей и рассказов Украинских», в которой чувствуется авторская установка на красочность и таинственность, чему служит использование в произведении народных поверий и легенд о любовные чары.

Тяга к таинственному, иррационального, а то и фантастического в «Чарах» является характерной чертой сентиментализма как художественного явления, не только предшествовало романтизму, а часто змикалося с ним. Пьеса сочетает в себе сентиментализм и преромантизм с сильным юмористическим компонентом. Уже в «Предуведомлениы» автор обосновывает возможность сочетания в произведении смеха и слез, ведь «от смешного к плачевном, а вот печального к веселому небольшой переход: часто бывает то и другое в природе, и в одно и то же время» 13. Чувствительные персонажи в пьесе описываются по-разному. Василий и Люба - герои уравновешены, меланхоличные, живущих по велению чувств и «сердца». Галя, как и другие сентиментальные персонажи, тоже крайне чувствительна, но иногда проявления его чувств приобретают столь стихийного характера, она время от времени оказывается способной к непредсказуемым поступкам. В этом в ней уже просматривают черты психологически осложненной романтической личности. Углубляется психологический момент и в описании второго центрального образа пьесы - Григория, который проходит в ней своеобразную эволюцию, сначала являясь типичным героем-спо-кусок, который получает от жизни только наслаждение, а затем становится последовательно чувствительным героем, искренне объясняясь Гали в любви и реагируя на ее слезы собственными слезами.

Кирило Тополя Чари
У драмі "Чари" (1837) Кирила Тополі герой народної балади інтерпретується своєрідно. Галя кохає Гриця, а Гриць (як бачимо з його розмови з Василем) не кохає нікого: "Моє діло гулять. За любощі я не беруся. Знаю, що моргнув, кивнув – да й моя. Скільки я їх перебрав!" Галя у драмі К.Тополі – багата одиначка, Гриць – теж багатий одинак. Батьки не хочуть віддавати Гриця у прийми до Галі. За намовою матері Гриць сватається до Христі Гончарівни. Галя не може погодитись на одруження Гриця з іншою. Дізнавшись про його заручини з Христею, просить допомоги у ворожки Домахи Зміїхи. Та дає дівчині пораду у неділю рано збирати зілля. Далі дія розгортається так, як у баладі. Треба зауважити, що драма К.Тополі не відзначається сюжетною єдністю, для неї характерна фрагментарна композиція; головне тут – етнографічно-побутове тло, а не внутрішні, психологічні конфлікти героїв. Авторська увага звернена на народні пісні, повір’я, ворожіння, танці, вечорниці, і серед цих етнографічно-фольклорних аксесуарів втрачається головна сюжетна лінія, пов’язана з отруєнням Гриця. Можна погодитись з думкою П. Филиповича, який вважав, що "пісня про Гриця була для автора "Чар" тільки приводом поетизувати народні повір’я і легенди та подати велику кількість українських пісень, що почали тоді цікавити все ширші кола дослідників, письменників і читачів"

Євген Гребінка
Лебідь та гуси

На ставі пишно Лебедь плив,

А Гуси сірії край його поринали.

«Хіба оцей біляк вас з глузду звів? —

Один Гусак загомонів.—

Чого ви, братця, так баньки повитріщали?

Ми попеласті всі, а він один між нас

Своє пиндючить пір’я біле!

Коли б ви тілько захотіли,

Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась,

Ми б панича сього якраз перемастили».

І завелась на ставі геркотня,

Гусине діло закипіло:

Таскають грязь і глей зо дна

Да мажуть Лебедя, щоб пір’я посіріло.

Обмазали кругом — і трохи галас стих;

А Лебедь плись на дно — і випурнув, як сніг.

ячмінь
С и н

Скажи мені, будь ласкав, тату,

Чого ячмінь наш так поріс,

Що колосків прямих я бачу тут багато,

А деякі зовсім схилилися униз,

Мов ми, неграмотні, перед великим паном,

Мов перед судовим на стійці козаки?

Б а т ь к о

Оті прямії колоски

Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;

Котрі ж поклякнули — то Божа благодать:

Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.

С и н

Того ж то голову до неба зволить драть

Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!

Аж він, бачу...

Б а т ь к о

Мовчи! почують — будеш битий.

Ведмежий суд

Лисичка подала у суд таку бумагу:

Що бачила вона, як попеластий Віл

На панській винниці пив, як мошенник, брагу,

Їв сіно, і овес, і сіль.

Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.

Давай вони його по-своєму судить

Трохи не цілі сутки.

«Як можна гріх такий зробить!

Воно було б зовсім не диво,

Коли б він їв собі м’ясиво»,—

Ведмідь сердито став ревіть.

«А то він сіно їв!» — Вовки завили.

Віл щось почав був говорить,

Да судді річ його спочинку перебили,

Бо він ситенький був. І так опреділили

І приказали записать:

«Понеже Віл признався попеластий,

Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,

Так за такі гріхи його четвертувать

І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,

Лисичці ж ратиці оддать».

Пшениця

Я бачив, як пшеницю мили:

То щонайкращеє зерно

У воду тільки плись, якраз пішло на дно,

Полова ж, навісна, пливе собі по хвилі.

Привів мене Господь побачить і панів:

Мов простий чоловік, там інший пан сидів,

Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили.

І здумав зараз я, як тільки поглядів,
Що бачив, як пшеницю мили.

Сонце да хмари

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,

І божий мир, як маківка, цвіте;

На небі чистому ген Хмара бовваніє.

Та Хмара надулась і річ таку гуде:

«Що вже мені се Сонце надоїло!

Чого воно так землю веселить?

Хоч я насуплюся, воно таки блищить.

Я полечу йому назустріч сміло,

Я здужаю його собою затемнить».

Дивлюсь — і Хмарами півнеба замостило,

На Сонечко мов ніччю налягло.

А Сонце вище підплило

І Хмари ті позолотило.

Горобці да вишня

Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало,

Куди оце летять з оселі Горобці?

Дивлюсь, у сад побрались молодці.

На Вишеньці їх геть-то насідало,

І бенкет зараз підняли;

Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні

Із ранку самого до пізньої пори.

Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі,

Що Вишеньці моїй предобре у саду,

Що їй превесело, бо як край єї йду

Або і так коли зирну у сад із хати,

Все зволять Горобці по гілочках скакати.

Ось тиждень як не був, дивлюсь — кат його ма!

На Вишеньці гостей нема.

Чого лишень вони літати перестали?

Як розібрав, бодай і не казать!

Ох! поти жевжики вчащали,

Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали —

Тепер до бідної ніколи не летять.

Будяк да коноплиночка
«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» —

На Коноплиночку в степу Будяк гукав.

«Да як рости мені? і сам здоров ти знаєш,

Що землю у мене з-під корінця забрав».

Бува, і чоловік сьому колючці пара:

Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.

Я бачив сам таких і, може б, показав,

Та цур йому! розсерджу комісара!

Могилині родини

Ось чутка степом полетіла

(На що то гріх не підведе),

Що у степу якась Могила

Дитину швидко приведе.

Про диво сеє як почули,

То люди зараз в степ майнули,

Старий і молодий к Могилі, знай, іде.

Крий Боже, народу якого там зобралось!

Як об Іллі в Ромні;

Буцім там місто починалось.

Де ні взялись міняйли й шинкарі

І підняли між себе галас;

Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі,

І красти бублики шатнули школярі;

Сластьони шкварились, сідухи цокотіли;

Про Лазаря старці під кобзу голосили;

«Холодний квас!» — москаль між народом гукав

Знечев’я, а базар в степу як треба став.

Хрещений люд хоча гуляє,

Да на Могилу все раз по раз позирає,

Чи швидко вродиться те чадо степове.

Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише,

Боками сивими колише

І з лиха на ввесь степ реве.

Народ дивується, да їсть, да п’є горілку.

Вже панський стадник Опанас,

Покинувши товар, що пас,

З кишені витягнув сопілку

Да як утне московського бичка!

Підківки зараз забряжчали,

В кружку дівчата танцювали;

Москаль покинув глек та садить гоцака.

Аж ось — лулусь щось під ногами!

Загоготів якийсь підземний глас.

Базар утих, баби замовкли під возами,

Із ляку упустив сопілку Опанас,

І люди, хрестячись, баньки повитріщали.

Могила тріснула, і те дитя, що ждали,

На божий світ сусіль — як пить дало!

Та що ж за чадо те було,

Що стільки гомону між нами наробило?

«Мабуть, підсудок?» — «Ні!» — «Так лев?» —

«Ні!» — «Так мішок

З дукатами?» — «Ні, ні!» — «Так папорті цвіток?»

«Але ж!» — «Так, з нами хресна сила,

Мабуть, вона полубіса вродила?»

«Не втяв!» — «Так вилила козацького коня?»

«Ні, просто привела руденьке мишеня».

 

 

Сонце да вітер
Із Вітром Сонечко розгуторило мову

Про силу, бачите, хто з них моцніший був.

Звичайно за словцем балакали по слову,

А далі Вітер так на заклад навернув:

«Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?

Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк!

Хто з плеч зірве його додолу,

Хай буде той уже моцак».

«Іносе, дми собі!» — так Сонечко сказало;

І Вітер шпарко полетів.

Надворі дуже сумно стало,

По небу хмари скрізь погнало,

А Вітер по землі, крий Боже, заревів,

Наліг на козака, з його одежу цупить.

Зігнувся на коні козак,

До себе горне кобеняк

Та, знай, нагайкою по ребрам шкапу лупить.

Хуртовина назад бідаху пре,

За поли смикає, відлогу з плеч гирує,

Аж шлях курить, трава в степу хвилює,

А все одежі не здере.

Дув, дув, аж потом ввесь облився,

Із моці вибився сердешний, набік плись.

Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись —

Мов божий мир ізнову народився.

Козак перехрестився,

Кобилку зараз зупинив,

Бо страх горюшну заморив,

Поплівся стежкою ходою, потихеньку.

А Сонце гріє все да гріє помаленьку.

Угріло божий світ, почув тепло козак

Да й скинув кобеняк.

Грішник

В далекій стороні, в якій, про те не знаю,

Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї,

Хтось разом оженивсь на трьох жінках.

Загомонів народ, почувши гріх великий,

Жінки голосять так, що страх:

«Глянь, що се коять чоловіки!

Як їм по три нас можна брать,

Так хай позволять нам держать їх хоч по п’ять».

Ґвалтують, сказано, навспряжки цокотухи.

Ось сяя вісточка і до царя дойшла,

А цар був, мабуть, не макуха,

Розлютовався він, і злість його взяла.

«О! почекайте лиш, не буде в вас охоти

За живота чортам служить!» —

Цар грізно загукав і люльку став палить,

І в люльку пхав огонь, і люлька гасла в роті,

А далі схаменувсь, за радою послав.

Як слідує, в празничному наряді

Пред очі царськії совіт вельможний став.

Цар двічі кашлянув, рукою ус розгладив

І річ таку премудрую сказав:

«Пребеззаконія на світі завелися,

А гірше, що в моїй землі!

Мені до уст сьогодні донесли —

Один паливода (і цар перехрестився)

На трьох жінках женився.

Щоб царству цілому за його не терпіть

Біди од праведного неба,

Його вам осудити треба,

І смерть страшну йому зробить.

Хай царству усьому в науку

Він витерпить такую муку,/

Щоб з ляку більш ніхто в такий не вскочив гріх.

Крий Боже, щоб над ним хто з вас змилосердився!

Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився,

Коли не поведу на шибеницю всіх!»

Як річ таку суддя дослухав,

Низенько поклонивсь, потилицю почухав

І ну з підсудками про діло мізковать.

Над ним морочились трохи не тиждень цілий,

І тільки що пили, а мало, кажуть, їли,

І так меж себе присудили,

Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать.

Народ сміявсь, і всі були в заботах,

Що раду перевіша цар,

Аж завтра дивляться, а та погана твар,

Той Грішник, сам себе повісив на воротях.

Мірошник

На річечці якійсь маленькій

Стояв собі млинок, і в нім Мірошник жив.

Хоч невеличкий млин, да, знаєш, чепурненький;

Раз по раз, день у день крутивсь і гуркотів

І хліба вистачав хазяїну чимало.

Коли не забредеш к Мірошнику, бувало,

У його є і хліб, і сіль, і сало,

Чи то в скоромний день — із маслом буханці,

Книші, вареники і всякі лагоминки;.

У п’ятницю — просіл, з олією блинці,

Пампушки з часником, гречаники, стовпці.

Обідать він, було, не сяде без горілки,

А в празник піднесе і чарку калганівки.

Мірошник паном діло жив.

І треба ж, на біду, позаторішню весну

Його лихий поніс чогось за Десну.

Хоч не багацько проходив,

Зате багато бачив світа:

Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумів

І як Десна ревла несамовита,

Мабуть, ворочавши не п’ятдесят млинів,

Вернувсь Мірошник наш додому,

До церкви прямо почухрав

Да Богу молиться святому,

Щоб він акафісти його не в гнів прийняв

І річечку його зробив Десною.

«Або хоча, як Сейм, такою —

Тогді б то вже я панував!»

Молебні день у день спасителеві править,

У ставники свічки по десять хунтів ставить,

Все молиться, ні їсть, ні п’є, ні спить...

«Земляче! Бог з тобою!

На тебе десь туман у Литві навели.

Хіба забув ти, що великою водою

Ворочають великії млини?

Їх німці будувать уміють,

А вже не зляпає наш брат;

Вони самі товчуть, і віють,

І мелють борошно, і сіють,

Здається, що самі й їдять.

А млин хоч чепурний у тебе,

Та не для бистрини».— «Балакайте про себе!»—

Мірошник заворчав і рукавом махнув.

Його молитви Бог почув:

По небу вітерок дмухнув —

Як ворон, небо почорніло;

Шварнула блискавка — грім грюкнув і загув;

Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло.

Маленька річечка, що так тихенько йшла,

Заклекотіла, заревла

І через греблю покотила.

Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі.

Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,

То паля тріснула, то заставку розбило,

А далі і знесло млинок.

Схопивсь Мірошник, да пізненько:

Що поки йшла вода маленька,

Щодня він хліба мав шматок.

Літ з десять був у нас суддею Глива.

Да, знаєш, захотів на лакомий кусок,

В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива.

Велика там вода, хоч є й багато млива...

Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?

Вовк і огонь

У лісі хтось розклав Огонь.

Було то восени вже пізно;

Великий холод був, вітри шуміли грізно,

І била ожеледь, і сніг ішов, либонь;

Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся

Та, ідучи, й покинув так його.
Аж ось, не знаю я того,

Як сірий Вовк тут опинився.

Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв;

Дрижить, як мокрий хірт, зубами, знай, цокоче.

Звірюка до Огню підскочив,

Підскочив, озирнувсь, мов тороплений, сів

(Бо зроду вперше він Огонь узрів):

Сидить і сам собі радіє,

Що смух його Огонь, мов літом сонце, гріє.

І став він обтавать, аж пара з шерсті йде.

Із льоду бурульки, що, знай, кругом бряжчали,

Уже зовсім пообпадали.

Він до Огню то рило підведе,

То лапу коло жару сушить,

То біля полом’я кудлатий хвіст обтрусить.

Уже Огонь не став його лякать.

Звірюка думає: «Чого його бояться?

Зо мною він як панібрат».

Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,

Мов почало на світ благословляться.

«Пора,— Вовк думає,— у лози удирать!»

Ну що б собі іти? — ні, треба попрощаться:

Скажений захотів Огонь поцілувать,

І тілько що простяг своє в багаття рило,

А полом’я його дощенту обсмалило.

Мій батько так казав: «З панами добре жить,

Водиться з ними хай тобі Господь поможе,

Із ними можна їсти й пить,

А цілувать їх — крий нас Боже!»

Рибалка

Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!

Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!

Вона в Сулу тече у нашій стороні.

(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь).

На річці тій жили батьки мої

І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола,

Народ письменний страх,

Бував у всяких школах,

Один балакає на сотні язиках.

Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,

Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки.

Подумаєш, чого-то чоловік не зна!

Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму

Рибалка ятером ловив в тій річці рибу;

Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,

Пригріло сонечко і з поля сніг погнало;

У річку сніг побіг, і Оржиця заграла,

І ятір, граючи, водою занесла.

«Уже ж вона мені отут сидить в печінках,

Ся річка катержна! — Рибалка став казать. —

Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,

жінко:

Піду я до Сули скажену позивать!»

І розні деякі казав, сердега, речі,

Із злості, як москаль, усячину гукав;

А далі почепив собі сакви на плечі,

У люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв

І річку позивать до річки почвалав.

Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю;

Про те ніколи сам Рибалка не казав;

А тілько він дійшов, як слідує, до краю.

Сула шумить, гуляє по степам.

Рибалка дивиться і очі протирає:

Не вірить сам своїм очам,

Бо по Сулі — чорти б їх мучив матір —

Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам

І бідного його ниряє ятір!

Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь.

А що, земляче, пожививсь?

Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові!

Еге, Охріменко дурний:

Пішов прохать у повітовий,

Що обідрав його наш писар волосний.

Дядько на дзвониці

Ізліз мій дядько на дзвоницю

Та, знай, гука: «Оце кумедія яка!

Всі люди на землі мов ті перепелиці:

Здається більший з них не більше п’ятака.

Гай, гай! Які ж вони дрібненькі!

Так ось коли я їх як треба розібрав!»

А мимо йдучи, хтось на дядька показав

Та, далебі, мене спитав:

«Що то таке — чи щур, чи горобець маленький?»

ЧОВЕН

Заграло, запінилось синєє море,
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори
Одна за другою біжать.
Як темная нічка, насупились хмари,
В тих хмарах, мов голос небесної кари,
За громом громи гуркотять.

І грає, і піниться синєє море.
Хтось човен на море пустив,
Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,
Од берега геть покотив;
Качається, бідний, один без весельця.
Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця!
Чого він під бурю поплив?

Ущухнуло море, і хвилі вляглися;
Пустують по піні мавки;
Уп'ять забіліли, уп'ять простяглися
По морю кругом байдаки;
Де ж човен дівався, де плавле, мій милий?
Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі
Біліють із його тріски.

Як човнові море, для мене світ білий
Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? не можна ж вік цілий
Пробути з собою, одним.
Прощай, мій покою, пускаюсь у море!
І, може, недоля і лютеє горе.
Пограються з човном моїм.

очи черние

Очи чёрные, очи страстные,
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас, как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час!

 

Ох, недаром вы глубины темней!

Вижу траур в вас по душе моей,

Вижу пламя в вас я победное:

Сожжено на нём сердце бедное.

 

Но не грустен я, не печален я,

Утешительна мне судьба моя:

Всё, что лучшего в жизни Бог дал нам,

В жертву отдал я огневым глазам!

 

 

Євген ГРЕБІНКА

* * *

— Ні, мамо, не можна нелюба любить,
Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох тяжко, ох важко з ним річ розмовляти
Хай лучче буду я ввесь вік дівувати.

— Хіба ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати пора.
Як очі закрию, що буде з тобою?
Останешся, доню, одна сиротою.

А в світі якеє життя сироті?
І горе, і нужду терпітимеш ти.
А дочку пустивши, мовляв, на поталу,
Стогнать під землею, як горлиця, стану.

— Ой мамо, голубко, не плач, не ридай,
Готуй рушники й хустинки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу,
Ти будеш весела, одна я заплачу.

Гей, там, на могилі, хрест божий стоїть,
Під ранок й під вечір матуся квилить:
— Ой Боже мій, Боже! Що я наробила?
Дочку, як схотіла, із світа згубила!

 

Чайковський
Євген Гребінка успішно виступав і як прозаїк, автор історичних повістей, нарисів та роману «Чайковський», присвяченого подіям визвольної війни 1648—1654 років. Цей роман Іван Франко називав улюбленим твором галицько-руської молоді 60—70-х років. Створено його на основі родинних переказів, оскільки мати Гребінки походила з роду Чайковських. У «Чайковському» Гребінка, продовжуючи лінію М.Гоголя, творами якого тоді зачитувалися Росія й Україна, створив широке епічне полотно, зобразив суворе життя козаків, їхню мужність і вірність у дружбі.
В основі сюжету – дві взаємопов’язані лінії. Перша з них – розповідь про кохання Олексія-поповича,

прозваного запорожцями Чайковським, і дочки лубенського полковника Марини, драматичні епізоди їхнього одруження всупереч волі батька дівчини. Друга лінія – трагічна історія єврейської сім’ї,нещасливе кохання підступного Герцика до Марини, а його сестри Тетяни до Олексія. Цю історію завершує фатальне умертвіння матір’ю рідного сина. Зв’язок між поколіннями подано не лише в історичному, а й морально-етичному аспекті. Сюжетні лінії переплітаються, приводячи до несподіваної розв’язки. Образна система роману досить складна, оскільки характери розкриті різносторонньо, герої неординарні й цікаві.

Одна із головних проблем роману – проблема кохання. Гребінка створює традиційний для

романтичного сюжету любовний "трикутник", який пов’язаний із любовними пригодами та інтригою.

Незвичайним у творі є наявність трьох таких любовних "трикутників". Автор прагне глибше розкрити почуття своїх героїв, їх здатність до романтичних поривань. Велике кохання розгортається на фоні історичних подій у всіх його проявах. Подібно до Квітки-Основ’яненка, Гребінка показав, що й український народ здатен на глибокі

почуття, він може не тільки вірно кохати, а навіть умирати за свою любов. Тож любовні "трикутники" у романі "Чайковський" – не легковажні флірти, а важкі випробування, навіть трагедії для деяких героїв

твору.

Перший любовний "трикутник" складають такі герої: Марина – Олексій – Тетяна. Взаємини двох перших героїв становлять основний стрижень твору; ці образи розкриті найбільше. Їхнє кохання взаємне. Тетяна доповнює і загострює емоційну сторону твору, допомагає розкриттю попередніх образів. У стосунках Марини та Олексія найповніше втілилися романтичні ідеї; через ці стосунки автор

показує багатогранність образів. Олексій – романтичний і ніжний: "Что-то легенько тронуло Алексея…Глядит он весь осыпан цветами: гвоздики, левкои, чернобрывцы катятся с него на землю"
Не менш трагічним є "трикутник" Марина – Олексій – Герцик. За традицією романтичного зображення героїв у романі виведено антипод позитивному героєві Олексію – Герцик. Це підступний,злий лицемір, який не зупиняється перед зрадою і вбивством, хитрість і лукавство якого переважають

над усіма іншими рисами. Зрештою, Герцик за свої вчинки помирає страшною смертю. Складність образу Герцика полягає у тому, що цей негативний герой є, насамперед, жертвою жорстокого фатуму.Щоправда, у творі вустами запорожця Гадюки проголошується, що виною у смерті Герцика та його родини є жорстокість козаків. Учинки Герцика обумовлені, з одного боку, долею раба, з другого – расовою суперечністю між християнами та євреями. По-третє, Герциком керує любов, а вона, як

відомо, штовхає як на добрі, так і на лихі вчинки. Навіть ставлення до Марини, яка підсвідомо не довіряла лицеміру Герцику, не могло змінити його почуттів до неї. За законами романтичного жанру

Герцик перед смертю зізнається у всіх своїх гріхах – у своїй нерозділеній любові: "Много бессонных ночей провел я, думая о тебе, проклиная твое рождение. Ты знаешь, кто я был, я был раб твой и твоего отца: мне было любо унижаться перед тобой. Я проклинал твой образ и любил тебя еще больше" [2, с. 395].

Образ Герцика – складний. У ньому автор заглибився в психологію приниженої людини. Його кохання – це нещастя, це затамований біль, це кара

 

 

Записки студента
Оскільки на подієвому рівні у центрі твору Є.Гребінки "Записки студента" глибинний конфлікт світу

омріяного, створеного романтичною уявою головного героя, і світу реального (до речі, як і в

"Петербурзьких повістях" М.Гоголя), головні персонажі твору постають у типовому для

"романтизованої" оповідної манери колориті зображення (автор подає досить типових героїв у типових,часом надмірно приземлених обставинах, для більшого увиразнення сили почуттів головного героя на

їх фоні).

Образ жінки у Є.Гребінки у "Записках студента" постає багатоплановим і досить вичерпним: жінка-

міщанка – жінка-мати – кохана дівчина – кохана-зрадливиця. Кожен із цих образів має умовний "відповідник" в українській народній фольклорній традиції, тобто, у тексті має вже так звану "вторинну інтертекстуальність" і прив’язується до традиційного уявлення про узагальнені образи тієї ж матері чи коханої дівчини.

У творі чітко окреслено і визначено два плани оповіді: від імені наратора-оповідача, котрий отримує

щоденник, і, власне, від імені самого "автора-наратора", автора знайденого щоденника. Тобто, вже від самого початку маємо справу з ускладненим дворівневим презентаційним типом оповіді.

Автор-наратор у тексті, перш ніж подати читачеві "власне історію" – самі записки студента, встигає

ніби штрихово подати й особисту характеристику, прямо позиціонуючи своє власне ставлення до жінки на загал: "Я вообще очень привязан к прекрасному полу: люблю без души молоденьких и чрезвычайно уважаю пожилых; но я с особенным уважением смотрел на бедную старушку в голубой шубке, и как ниже ее в то время показались мне многие из прекрасных дам, читающих французские романы,отчаянно играющих в карты и даже могущих доставить своему protégé выгодное место!" [1, с. 440].
Важливо відзначити, що показовим у організації тексту "Записок студента" Є.Гребінки є його

початок і кінець: початок дає змогу збагнути певні пріоритети автора, вибудовуючи горизонт сподівань читача на подальшу історію, а кінець твору відкриває перспективу для домислів читача, зрештою,відсутність розв’язки саме щодо романтичних стосунків героя дає можливість робити висновок про "незавершеність епізодів" як особливу естетичну установку письменника. Суть же всього сюжету є досить простою: це типова для тогочасного соціального життя ситуація непримиренності світогляду провінційного малороса, котрий перебуває у стані так званого "завоювання" великого російського простору (котрим може бути будь-який, відмінний від власне патріархального світу з його простими законами буття, топос, як правило, це велике місто), який є згубним для героя і, зрештою, поглинає його. Герой постає як типовий романтик, дещо наївний, котрий прагнув відбутися у чужому для себе світі, натомість втратив і ту, заради кого прагнув змін у житті. Є.Гребінка досить колоритно змальовує патріархальний побут життя звичайної української родини (прикметно, що у тексті відсутній топонім Україна як такий, тільки Малоросія). Розчарування героя-автора щоденника у житті великого міста відбувається на фоні особистого розчарування: кохана, котра лишається вдома, виходить заміж за іншого, про що герой дізнається з листа від товариша.

тарас бульба ГОГОЛЬ
До старого козацького полковника Тараса Бульби повертаються після випуску з Київської академії два його сини — Остап і Андрій.

Тарас Бульба вирішує відправити Остапа і Андрія на Січ, бажаючи навчити їх бойового мистецтва і зробити з них справжніх козаків. Тарас наступного ж дня після приїзду синів хоче їхати. Це викликає жаль у його дружини, яка дуже сумувала за своїми синами і змушена тепер з ними знову розпрощатись.

Дорогою до Січі Тарас згадує своє життя. Остап, старший син Тараса, має суворий і мужній характер, але не позбавлений природної доброти, а тому також сумує за матір’ю. Андрій, молодший син, також важко переживає прощання з матір’ю, але дорогою він згадує вродливу полячку, яку він зустрів у Києві.

Січ зустрічає Тараса із синами розгульним життям. Остап і Андрій швидко стають своїми у компанії козаків. Однак Тарасові не подобається спокійне життя – він прагне навчити своїх синів бою, і для цього потрібно піти в похід проти турків або інших одвічних ворогів України. Він вирішує обрати нового кошового для Січі, оскільки попередній живе в мирі з ворогами. До козаків доходять новини, що поляки здійснюють наругу над українським населенням.

Незабаром козаки ідуть війною на Польщу. Остап і Андрій мужніють у боях, що подобається Тарасові. Козаки хочуть захопити Дубно, місто під владою поляків, однак поляк довго тримають оборону. Козаки беруть місто в облогу і чекають, коли в ньому почнеться голод.

В одну з темних ночей Андрія знаходить і будить татарка, служниця полячки, в яку закоханий Андрій. Татарка каже, що панночка — в місті, вона побачила Андрія з міського валу і просить його допомогти їй. Андрій бере мішки з хлібом і по підземному ходу татарка веде його в місто. Зустріч з панночкою вирішує долю Андрія – він відрікається від батька, брата, козацтва і вітчизни заради коханої і переходить на сторону поляків.

Польські війська, прислані на підкріплення, проходять в місто повз п’яних козаків, перебивши багатьох, частину забравши в полон. Це ще більше розлючує козаків – вони продовжують облогу. Тарас дізнається про зраду Андрія від знайомого єврея на ім’я Янкель.

На додачу з Січі приходить новина, що за час відсутності основної сили татари напали на Січ і полонили козаків і захопили казну. Козацьке військо під Дубном ділиться надвоє — половина іде на допомогу товаришам, половина продовжує облогу.

Поляки дізнаються про послаблення у козацькому війську і кидають усі свої сили на них. На стороні поляків воює Андрій. Тарас Бульба наказує козакам заманити його до лісу і там, зустрівшись з Андрієм віч-на-віч, вбиває його. Останнє слово Андрія – ім’я прекрасної панночки. Поляки завдяки підкріпленню знищують запорожців. Остап потрапляє в полон, пораненого Тараса вивозять на Січ.

Видужавши, Тарас переконує єврея Янкеля таємно переправити його у Варшаву, щоб там він спробував викупити Остапа. Однак запізно – Остапа страчують на очах у батька.

Козаки збирають величезну армію і ідуть війною на Польщу. Найбільшу доблесть у боях проявляє полк Тараса Бульби. Розгромлений польський гетьман Потоцький присягається не нападати більше на козацькі землі. Козаки погоджуються на мир усі, крім Тараса і його полка. Він каже, що поляки порушать клятву. Так і стається – поляки відновлюють сили і розбивають козаків.

Тарас продовжує з полком знищувати Польщу. Його оголошують в розшук і відправляють за ним погоню, взявши врешті-решт в облогу. Козаки прориваються через польські лави, але Тарас губить свою люльку і кидається її шукати. Цим користуються поляки – вони хапають Тараса. Бульба кричить своїм козакам тікати. Самого Тараса спалюють на вогні.

«Страшная месть» — повесть Николая Васильевича Гоголя, входящая в состав сборника «Вечера на хуторе близ Диканьки».

Сюжет - Есаул Горобец праздновал некогда в Киеве свадьбу сына. Съехалось множество народу, и в числе прочих названый брат есаула Данило Бурульбаш с молодой женой Катериною и годовалым сыном. Отец Катерины, вернувшийся после двадцатилетней отлучки, не приехал с ними. Всё плясало, когда вынес есаул две иконы благословить молодых. Тут открылся в толпе колдун и исчез, устрашившись образов.

Возвращается ночью Днепром Данило с домочадцами на хутор. Испугана Катерина, но не колдуна опасается муж её, а ляхов, что собираются отрезать путь к запорожцам, о том и думает, проплывая мимо старого колдунова замка и кладбища с костями его дедов. Однако ж на кладбище шатаются кресты и, один другого страшнее, являются мертвецы, тянущие кости свои к самому месяцу.

Утешая пробудившегося сына, добирается до хаты пан Данило. Невелика его хата, не поместительна и для семейства его и для десяти отборных молодцов. Наутро меж Данилою и хмурым, вздорным тестем возникла ссора. Дошло до сабель, а там и до мушкетов. Ранен Данило, но, кабы не мольбы и упреки Катерины, кстати помянувшей малого сына, и дальше бы дрался он. Козаки примиряются. Катерина рассказывает мужу смутный сон свой, будто отец её и есть страшный колдун, а Данило бранит бусурманские привычки тестя, подозревая в нём нехристя, однако ж более волнуют его ляхи, о коих вновь предупреждал его Горобец.

Во время обеда тесть брезгает и галушками, и свининой, и горилкою. К вечеру Данило уходит разведать вокруг старого замка. Забравшись на дуб, чтоб взглянуть в окошко, он видит колдовскую комнату с чудным оружием по стенам и мелькающими нетопырями. Вошедший тесть принимается ворожить, и облик его меняется: он колдун в поганом турецком облачении. Он вызывает душу Катерины, грозит ей и требует, чтоб Катерина полюбила его. Не уступает душа, и, потрясённый открывшимся, Данило возвращается домой, будит Катерину и рассказывает ей всё. Катерина отрекается от отца.

В подвале Данилы, в железных цепях сидит колдун, горит бесовский его замок; не за колдовство, а за сговор с ляхами назавтра ждет его казнь. Но, обещая начать праведную жизнь, удалиться в пещеры, постом и молитвою умилостивить Бога, просит колдун Катерину отпустить его и спасти тем его душу. Страшась своего поступка, выпускает его Катерина, но скрывает правду от мужа. Чуя гибель свою, просит жену опечаленный Данило беречь сына.

Как и предвиделось, несметною тучей набегают ляхи, зажигают хаты и угоняют скот. Храбро бьётся Данило, но пуля показавшегося на горе колдуна настигает его. Неутешна Катерина. Горобец скачет на помощь. Разбиты ляхи, бушует чудный Днепр. Бесстрашно правя челном, приплывает к своим развалинам колдун. В землянке творит он заклинания, но не душа Катерины является ему, а кто-то незваный; хоть не страшен он, а наводит ужас. Катерина, живя у Горобца, видит прежние сны и трепещет за сына. Пробудившись в хате, окруженной недремлющими стражами, она обнаруживает его мертвым и сходит с ума. Меж тем с Запада скачет исполинский всадник с младенцем, на вороном коне. Глаза его закрыты. Он въехал на Карпаты и здесь остановился.

Безумная Катерина всюду ищет отца своего, чтоб убить его. Приезжает некий гость, спросив Данилу, оплакивает его, хочет видеть Катерину, говорит с ней долго о муже и, кажется, вводит ее в разум. Но когда заговаривает о том, что Данило в случае смерти просил его взять себе Катерину, она узнает отца и кидается к нему с ножом. Колдун убивает дочь свою.

За Киевом же «показалось неслыханное чудо»: «вдруг стало видимо далеко во все концы света» — и Крым, и болотный Сиваш, и земля Галичская, и Карпатские горы с исполинским всадником на вершинах. Колдун, бывший среди народа, в страхе бежит, ибо узнал во всаднике незваное лицо, явившееся ему во время ворожбы. Ночные ужасы преследуют колдуна, и он поворачивает к Киеву, к святым местам. Там он убивает святого схимника, не взявшегося молиться о столь неслыханном грешнике. Теперь же, куда бы ни правил он коня, движется он к Карпатским горам. Тут открыл недвижный всадник свои очи и засмеялся. И умер колдун, и, мёртвый, увидел поднявшихся мертвецов от Киева, от Карпат, от земли Галичской, и брошен был всадником в пропасть, и мертвецы вонзили в него зубы. Ещё один, всех выше и страшнее, хотел подняться из земли и тряс её нещадно, но не мог встать.

Кончается рассказ старинной песней старца бандуриста в городе Глухове. Поётся в ней о войне короля Степана с турчином и братьях, козаках Иване и Петре. Иван поймал турецкого пашу и царскую награду поделил с братом. Но завистливый Пётр столкнул Ивана с младенцем-сыном в пропасть и забрал всё добро себе. После смерти Петра Бог позволил Ивану самому выбрать казнь для брата. И тот проклял все его потомство и предрёк, что последним в роде его будет небывалый злодей, и, как придёт ему конец, явится Иван из провала на коне и низвергнет его самого в пропасть, и все его деды потянутся из разных концов земли грызть его, а Петро не сможет подняться и будет грызть самого себя, желая отомстить и не умея отомстить. Подивился Бог жестокости казни, но решил, что быть по тому^[2].

Левко боровиковський

журба
Горе ж тому кораблеві
Та у море занесенному,
Горе тому сиротині,
Від родини відлученному!
Куди віне буйний вітер —
Корабль в хвилях потопається,
Куди гляне сиротина —
Слізоньками обливається!
Ніхто з моря кораблика
До берега не привертає;
Ніхто в горі сирітоньки
До серденька не пригортає.

Горе ж мені на чужині,
Ніхто мною не кохається;
Чи заболить головонька —
Ніхто мене й не спитається!
Лягла журба на серденько
Так, як камінь на могилоньку,
Схилилася головонька,
Як маківка на билиноньку…
Коли б мені на чужині
Крильця дав соловеєчко:
Знявся та полетів би я,
Куди рветься моє сердечко!
Коли б мені на чужині
Родинонька та далекая:
Велась моя б розмовонька,
Веселая та легенькая…
Лети, сизий голубоньку,
Де рід мене сподівається:
Скажи моїй родиноньці
Я за нею убиваюся!

козак
Не стаями ворон літає в полях,
Не хліб сарана витинає,
Не дикий татарин, не зрадливий лях,
Не ворог москаль набігає;
То турок, то нехрист з-за моря летить
І коней в Дунаї купає:
Йде в город — в чумі мов весь город лежить,
Селом — і село западає.
Він хоче весь світ під коліно зломить,
Побить, потопить у Дунаї…
Нехай лиш виводить на поле шайки,
Поміряємсь силами в полі!
Уже ж не без Бога христьянські полки
І вільний козак не без долі.

Широкую гриву на вітер пускай,
Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

Неси мене, коню, — заграй під сідлом,
За мною ніхто не жаліє.
Ніхто не заплаче, ніхто з козаком
Туги по степу не розсіє.
Чужий мені край свій, чужий мені світ,
За мною сім’я не заниє —
Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,
Голодний, як рідний, завиє!

За море, за море — вітри спережай,
Неси мене, коню, за синій Дунай!

Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край!
Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

волох
За морем степ, край моря степ,
В степах волох з шатрами ходить:
Крива коса, зубчастий серп
Волоха в поле не виводить.
Волох не йде в полки служить;
Волох живе — як набежить.

Широкий степ — його постіль;
Кругом стіна — із небом гори;
Нежатий хліб, небрана сіль;
Півголий сам, а діти — голі.
Зате ж татарин, німець, лях
Не гріли рук в його шатрах.

Пани в хоромах просять сна;
Купець моря перепливає;
Моряк в воді шукає дна;
Мужик в судах поріг змітає.
Волох бідняк в шатрі сидить,
І смашно їсть і міцно спить.

Зима — коло огню в шатрах;
Весна — лежить він під звіздами;
А літо — ходить по степах
З ширококрилими шатрами.
Без хліба — сит, без хати — пан.
Густий туман — його жупан.

вивідка
Під топольми криниченька,
В ній холодна водиченька.
Там дівчина
Чорнобрива
З криниченьки воду брала,
З козаченьком розмовляла:
«Козаченьку,
Бурлаченьку,
Зелененький барвіноньку!
Сватай мене, дівчиноньку!» —
«Дівчинонько,
Рибчинонько!
Ой рад би я тебе сватать,
Та боюся твого брата.
Отруй, серце, свого брата —
Тоді буду тебе сватать».—
Умер батько, вмерла мати,
Не навчили чарувати».—
Стоять в полі дві ялини,
На ялині дві гадини.
Там ялину сонце пече,
А з гадини ропа тече:
Підстав, дівко, коновочку,
Під гадючу головочку.
Навари ти йому пива,
Щоб їм брата отруїла».
Брат з ярмарку приїжджає,
Сестра брата привітає.
«Напийсь, брате, того пива,
Що я вчора наварила».
«Напийсь, сестро, вперед сама,
Щоб не звела мене з ума».
«Пила, брате, вже я сама,
Се для тебе зоставила».
За серденько ухватився
І з коника повалився:
За серденько ухватило,
З вороного повалило!.»
Під топольми криниченька,
В ній холодна водиченька.
З криниченьки воду брала,
З козаченьком розмовляла:
Зелененький барвіноньку!
Сватай мене, дівчиноньку!»—
Твоє пиво, пиво-диво,
Брата за серце схватило,
З кониченька вороного,
Струїш мене, молодого!
Тепер іди — хоть за ката:
Отруїла свого брата!».

переяславська ніч
Драма трагедія Костомарова справила враження..це дійсно сильний, новаторський твір, гідний до прочитання та постановки на сцені. Він вивів новий ровзиток сюжету визвольної боротьби. На мій погляд, автор хотів показати причину невдачі козаків. Вони стали машинами для вбивства, відступились від віри, прагнули тільки помсти.
Дуже сильний твір.. "Переяславская ночь" (1841) изображена национально-освободительная борьба украинского народа против поляков.

холоп
Во всяком городе, существующем на земном шаре, если не все вообще обитатели этого города, то, по крайней мере, хозяева домову, В нем построенных, питают привязанность к месту своего жительства. Один Петербург составлял в этом отношении изъятие. Этот «парадиз» Петра нравился только своему основателю да немногим из его приближенных,— да и те повторяли царские похвалы новосозданному городу только из угождения государю или из боязни за себя: в глазах Петра не любить Петербурга было признаком несочувствия ко всем видам и затеям государя. Петру хотелось, чтобы все русские люди любили то, что ему самому было по сердцу. Но старая русская поговорка: «Насильно мил не будешь»,— как нельзя более приложилась к Петербургу. Как ни добивался государь Петр Алексеевич заставить русских полюбить Петербург,— не полюбили его русские. Не только не стал он им любезным, но и по смерти Петра был отвратителен и ненавистен; и до сих пор недолюбливают его на Руси, хотя после Петра прожила Россия столько времени, что отроки настоящих годов, поступившие в школы, будут находиться в самой цветущей поре возраста, когда придется праздновать двухсотлетний юбилей основания Петербурга, Что же было тогда, когда основатель Петербурга только что закрыл навеки глаза и его гроб стоял в деревянной церкви Петропавловского собора, между тем как достраивалась каменная церковь с подземными усыпальницами русских императоров, из которых первому Петру приходилось начать собою ряд царственных покойников? А в это именно время произошло событие, послужившее основанием настоящему рассказу.

Основатель Петербурга в последние годы своего царствования полюбил особенно Васильевский остров. Там хотел он сделать средоточие своей столицы и повелевал отправлять в Петербург для поселения на Васильевском острове из разных краев России помещиков, не обращая внимания на их жалобы. Это было мало: государь велел переноситься на Васильевский остров даже тем, у кого были уже построены дома в других частях города Петербурга; прежние дома и дворы приходилось или продавать, или оставлять в запустении; отдавать внаймы было трудно, потому что на это мало было запроса. Дворовые места на Васильевском острове раздавались даром желающим, и для этого учреждена была особая канцелярия. Но великий государь не напрасно всю жизнь роптал, что его повеления исполнялись плохо и несвоевременно; русские люди постоянно вымышляли увертки, как бы обойти закон и не делать так, как власть велит делать. То же высказалось и теперь. Туго заселялся Васильевский остров, хотя государь издавал указ за указом, один строже другого, понуждая скорее переселяться и строиться на Васильевском острове тех, кому выпал жребий. С тем Петр и умер, а на Васильевском острове стояло много начатых и недостроенных зданий и еще более значилось отмеченных дворовых мест, где не было никаких начатков строения. Застроена была только стрелка, две первых улицы до Среднего проспекта и значительная часть набережной Невы. Большой проспект был тогда только дорогою, проложенною от сада князи Меншикова вплоть до маяка в каменной башне, поставленной на взморье в галерной гавани. По этой дороге, называемой тогда Большою перспективою, кое-где стояли недостроенные домики с разводимыми при них садами и огородами; виднелись следы каналов, которыми хотел государь изрыть весь Васильевский остров, но потом оставил этот замысел. Все остальное пространство Васильевского острова было покрыто ольховым и еловым лесом. Украшением застроенной части острова был тогда дворец Менши-кова с огромным садом, тянувшимся по нынешней Кадетской линии, и со множеством строений, принадлежавших лицам из его княжеского штата. По набережной Невы, по направлению к стрелке, красовался дом Соловьева, бывшего у князя управляющим делами; далее следовали: новое громадное, тогда уже отстроенное, здание коллегий, дворец царицы Прасковьи, вскоре потом обращенный в здание Академии наук, и дома разных вельмож, рядами выстроенные по берегу Малой Невы. Между дворцом князя Меншикова и двором Соловьева прорыт был канал, и на берегу его построена была каменная церковь Воскресения, внутри красиво расписанная, с наружною колокольнею, на которой были устроены часы с курантами. В другую сторону от меншиковского дворца был расположен рынок (он занимал нынешний Соловьевский сквер) с деревянными лавками, а за ним по набережной шли частные дворы разных хозяев, насильно переселенных по царской воле на Васильевский остров. Дома в этих дворах были каменные или деревянные, обложенные кирпичом, двухэтажные и расположены были по линии ближе к Неве, чем теперь. При каждом из дворов были на берегу реки пристани с судами, принадлежащими хозяевам этих дворов, а близ рынка и в некоторых других местах Невской набережной были пристани для перевозки разного народа в судах, называемых буерами. Эти пассажирские буера плавали беспрестанно по Неве и ее протокам от пристани до пристани, одних пассажиров выпуская па берег, других набирая с берега: такие буера в те времена занимали место желез-ноконных карет нашего времени. Как в наше время мы встречаем повсюду эти кареты, снующие из улицы в улицу со множеством разнородной публики, так в то время вся Нева кишела множеством сновавших по ней буеров, торншхоутов, яхт, шлюпок, карбасов, яликов, вереек и с иными наименованиями судов и частных, и публичных, а берега Невы усеяны были пристанями, где беспрестанно причаливали и отчаливали суда разных величин и разных образцов.

В числе дворов, расположенных по набережной Большой Невы на Васильевском острове, был на углу осьмой линии двор княгини Анны Петровны Долгоруковой. Ее барский дом выходил угольною стороною к набережной и снабжен был широким крыльцом с балконом, выходившим во двор; перед ним во дворе был разведен палисадник. Дом был деревянный, обложен кирпичом и крыт черепицею.

Рядом с домом были ворота во двор, по набережной от этих ворот шла аллея к пристани, а в глубине двора были службы и между ними — обширная людская изба. За службами —-деревянный забор, ограждавший недавно разведенный сад. Двор этот со всеми в нем находившимися постройками был окончен в 1724 году,и владелица перебралась в него в конце этого года из другого своего двора в Литейной части на Воскресенском проспекте. От этого весною 1725 года все в этом васильеострозском дворе носило отпечаток свежести и новизны. Деревянные стены служб и заборов не потеряли еще той желтой окраски, которая везде отличает недавно возведенное деревянное строение, а деревья, посаженные в саду и в аллее, ведущей к пристани, были не выше человеческого роста. На помосте крылечного балкона виднелись расставленные стулья и кресла, показывавшие, что здесь было обычное место сиденья боярской семьи.

Костомаров
Сорок літ
"Сорок лет", наоборот, отличаются большой оригинальностью; но их не много и они почти не известны публике. Костомаров известен и как малорусский поэт под именем Иеремии Галки. В своих сочинениях как и все малорусские поэты, он старался подражать южноусской народной поэзии.
ОКОНЧАНИЕ МАЛОРОССИЙСКОЙ ЛЕГЕНДЫ "СОРОК ЛЕТ",

изданной Костомаровым в 1881 г.

В эту же первую ночь, с 12-го на 13-е августа, когда он (убийца), после разговора с сыном, лег один спать в своей комнате, началось его наказание.

"Нет бога, нет души, нет наказания! Как хорошо, как покойно! И как много и долго я понапрасну мучал себя. Все боремся друг с другом, все губим друг друга, чтобы жить, как это сказал Александр. Борьба за существование: вот закон! И другого нет. И мне бог дал быть победителем. Бог дал! Все остается эта глупая привычка. Не бог какой-то дал, а я сумел быть победителем; вот мне и хорошо. И всякий борись; а кто поборол, пользуйся своей победой. Я поборол и пользуюсь. Хорошо было мне жить, только воспоминание отравляло; теперь же будет еще лучше, совсем хорошо. Я понимаю, что им завидно (он вспомнил слова схимника). Им завидно: каждому хочется. А хочется, так борись. Сам борись, а не жди, чтобы тебе дали. Вот и Александр..."

Он вспомнил, как Александр говорил ему на днях, что положенных ему двадцати тысяч в год мало. Он просил прибавить ему еще десять тысяч, и, когда он отказал, он был недоволен.

"Положим, он рассчитывает иметь все, когда я умру..."

И вдруг Трофиму Семеновичу очень ясно пришло в голову, что сын должен желать его смерти.

"Борись, чтобы быть победителем. Я боролся - убил купца; мне нужна была его смерть, и я взял его жизнь. А ему, сыну моему Александру, чья смерть нужна?"

Он остановился и привстал в ужасе на постели.

"Чья смерть? - Моя! - Да, я стою ему на дороге. Сколько бы я ни давал ему, ему лучше, чтобы я умер и он был бы хозяином".

И Трофим стал вспоминать взгляды и слова сына, и во всем он видел то, что сын желает его смерти. И не может не желать.

"А если желает и он - образованный человек, без суеверий, так он должен меня убить. Положим, он не захочет погубить себя. Но есть яд!"

И вдруг ему вспомнился разговор сына о старинных ядах, таких, которые убивают так, что следов нельзя найти.

"А если у него будет этот яд, то как же он не даст его мне? Он должен дать!"

"Он говорил уже, что я запускаю дела, он говорил, что можно сделать больше. Да, стакан чаю - и готово! Подкупить людей, повара, они все продажны".

Он стал вспоминать своего камердинера-щеголя.

"Этому дай тысячу рублей - и готово, да и повару тоже".

Трофим взволновался, думая это, и, чтобы успокоиться, хотел выпить стакан сахарной воды, стоявший на столике у его кровати. Он взял в руку стакан: на дне было что-то белое. "Кто знает, что это? - Нет, не обманешь!" - сказал он и вылил воду; затем пошел к рукомойнику и выпил воды оттуда. "Да, борьба всех против всех. А бороться, так не зевать: буду осторожнее. Буду пить и есть то, что будет есть жена... Да и она тоже. Она знает, что ей пойдет седьмая часть. А ее бедные родные давно требуют от нее. Да, война, так война! Надо так поставить себя, чтобы им не было выгоды в моей смерти. Надо написать завещание такое, которое лишило бы их всего, чтобы смерть моя была невыгодна им. Да, завтра сделаю это и объявлю им".

Он хотел заснуть, но мысли не давали ему спать. Он стал сочинять завещание. Надел халат и туфли, подошел к столу и стал писать начерно завещание, в котором он отдавал все состояние на богоугодные заведения. Окончив это, он хотел лечь; но тут пришла ему мысль о лакее, о дворнике. Он сам переносился в душу лакея и говорил себе: "Что, если бы я был бедняк лакей и получал бы пятнадцать рублей жалованья в месяц, и за пять комнат от меня спал бы богач с деньгами, и я бы твердо 1000 знал, как я знаю теперь, что нет бога, нет и суда. Что я сделал бы? Я сделал бы, что я сделал с купцом". И на Трофима нашел страх; он опять встал и стал запирать свою дверь, но задвижка не держала, и он, задвинув дверь креслом, привязал его полотенцем к ручке и на кресло поставил кресло, чтобы оно загремело. Только тогда он затушил свечу и проспал так долго, что жена обеспокоилась и пошла отворить дверь. Кресла упали и загремели, Трофим вскочил испуганный, бледный.

"Кто? что? караул!"-даже закричал он и долго не мог опомниться. Ему при пробуждении показалось, что его пришли убивать. Когда он опомнился, то сказал, что он из осторожности загородил, и постарался скрыть свой страх; но сколько он ни старался, с этого дня и домашние и прислуга стали замечать в нем большую перемену. Прежде он бывал весел, бывал и сердит, бывал ласков и добр, бывал и уныл, когда думал о своем грехе. Прежде он одних не любил, других любил, особенно детей - внуков. Теперь же он всегда был одинаков, всегда был молчалив, осторожен, на всех смотрел подозрительно и со всеми, даже с детьми, был одинаково холоден. Завещание сделалось для него главным занятием с этого времени. Долго не мог он сделать такого, какое ему хотелось сделать. Все приказные, которые приезжали к нему за этим делом, не могли угодить ему. Он писал, и переписывал, и переменял. В пище он также стал особенно требователен. Иногда самые вкусные и любимые его кушанья он оставлял, не отведав их, часто отказывался от обеда и приходил в середине стола и брал у сына или дочери или жены начатую тарелку и тогда только ел. Вино он сам покупал особо и держал в своей комнате в шкапу. Делами он стал заниматься меньше; но когда и занимался, всегда скрывал от домашних свои барыши и сколько он получает. Деньги, которые доставляли ему прежде столько радости, теперь только мучали его. Он старался уберечь их от других и чувствовал, что уберечь их нельзя против таких людей без бога, каким он сам был. Он чувствовал, что если все узнают то, что он знал и что знает его сын, что бога и суда нет, то тогда никакие силы не сохранят его. Его убьют, отравят, отнимут состояние обманом или силой. Одно было спасение: не показывать людям того, что он знает, что нет бога и суда, а, напротив, внушать им, что есть бог, что есть суд. И потому еще последняя перемена, которая сделалась с Трофимом после 12-го августа, была та, что он стал особенно набожен, таким, каким еще не был во всю свою жизнь. Он не пропускал ни одной службы, постился все посты, середы и пятницы, не пропускал никогда случая внушать своим семейным, и своим знакомым, и, своей прислуге, что есть бог и его закон и что те, которые не будут соблюдать его, погибнут и будут жестоко наказаны в будущей жизни. Он внушал это даже своему сыну, делая вид, что забыл все, что говорил с ним, или что раскаивался в этом.

С самого того срока, 12-го августа, когда он уверился в том, что ему бояться нечего и некого, что бога нет и что теперь ничто ему не помешает жить вполне в свое удовольствие, не только отпали все его удовольствия, но из всех удовольствий сделались мучения. Страх убийства, отравления, обмана, самых страшных преступлений в своей семье и между своими домочадцами не оставлял его. Он подозревал всякого человека во всех самых ужасных замыслах, и боялся, и ненавидел всякого человека, и жену, и сына, и дочь, и всех людей. Даже маленькие внуки его, которых он прежде любил, теперь казались ему злыми зверьками. Ему казалось, что они так же ненавидят его, как он ненавидел людей. Чтобы спасаться от своего страха, он делал не переставая два дела: первое, принимал меры осторожности против всех людей; второе, внушал людям, что есть бог, суд божий. Он считал, что его спасение в том, чтобы уверить людей в том, во что он сам не верил. Состояние его, которое все увеличивалось, уже не радовало, но пугало его. Семейные были его враги. Простых радостей - еды, питья, сна, и тех у него не было. Oн во всем подозревал злые против себя замыслы.

Так прожил несчастный Трофим еще более десяти лет. Странности его были всем 73b видны, но страданий его никто не видал. А страдания его были велики. Страдания его были, главное, в том, что жизнь его - он чувствовал - была испорчена страхом, который обуял его, а поправить ее он никак не мог, никак не мог освободиться от страха, а между тем то, чего он боялся, надвигалось все ближе и ближе.

Так промаялся Трофим двенадцать лет, и один раз, придя от обедни и позавтракав у себя в комнате и выпив вина, запертого у него в шкапу, он лег спать и больше не проснулся. Смерть Трофима была внезапная и легкая.

Богатый гроб Трофима повезли на кладбище Александро-Невской лавры. За гробом шла толпа знакомых, ездивших на богатые обеды и ужины богача-золотопромышленника. Один проповедник, славившийся тогда в Петербурге даром красноречия, произнес надгробное слово и много говорил о добродетели, благочестии и счастливой жизни усопшего. Никто, кроме бога, не знал о преступлении Трофима, ни о том, какое наказание постигло его с той минуты, как он потерял в себе бога.

Костомаров
Чернігівка
У повісті „Чернігівка” психологічно виразно, з використанням життєво достовірних, правдивих деталей і фактів, знанням відповідної лексики змальована верхівка тогочасного цивільного судочинства Московщини (думний дяк Малоросійського приказу

Ларіон Іванов), звичаї вищого православного духовенства (глава та дяки Патріаршого приказу Савелов, Калитін, Скворцов),життя дрібнопомісного панства, чиновництва, безправ’я холопів та забитого, затурканого жіноцтва. Ганна Кусівна не сприймає такого становища. Вона наполегливо домагається свободи. Характерно, що одержує її не внаслідок торжества справедливості судочинства, а тому, що вищі чиновники і духовенство, які розглядали справу Ганни-чернігівки, якнайбільше хотіли пожи-

витися маєтком боярина Чеглокова.
Цього розпутного циніка призначено на Чернігівщину – гротескного антигероя, свавільного злочинця, страшного у своїй антилюдяності. Ставленик московської адміністрації, воєвода Чеглоков підступно приховує свої наміри, оскільки в особі

полковника бачить серйозний спротив своїй поведінці,інстинктивно відчуває різницю звичаїв українців та своєї моралі.

У свідомості поважного козака Куса і його родини не було навіть місця для передбачення подібної поведінки, тому, гублячись у здогадах, куди поділася їх дочка, вони не підозрюють Чеглокова,який поводився, ніби нічого й не сталося. В побудові фабули автор одразу підбирає контрастні позиції: цнотливість українського звичаю і аморальність воєводи. Цього контроверсійного дискурсу дотримується автор дуже послідовно. Життєво

конкретний випадок автор поміщає і в площину суспільну, й у морально-етичну з виразним етнічним протиставленням позитивного і негативного в героях. У контрасті двох моральних світів постає духовність козацького суспільства й типова

аморальність царських чиновників.
Спільний для обох творів і мотив ностальгії за рідним краєм. Різниця лише в тому, що для Лесі Українки він якнайщільніше пов’язаний з усім комплексом ідей, мотивів і настроїв.

У творчості Костомарова виразна ностальгія за таким типом суспільства, в якому б реалізувалися найкращі риси українців,які він змальовує в усіх без винятку російськомовних оповіданях. У повісті „Чернігівка” туга за краєм спонукає Ганну до дії.

Вона сперечається, протестує, обстоює право на власну гідність,врешті осягає намірів, зламана, знедолена, але не впокорена. У зв’язку з цим не зовсім правомірною є оцінка Драй-Хмари,якому „впадає в око безвольність Ганни й Оксани”

 

В. Забіла у вірші «Соловей» використовує прийом поетичного паралелізму, щоб передати почуття закоханого ліричного героя. Герой говорить, як гарно співає соловей — аж серце завмирає у тих, хто його слухає. І це зрозуміло, адже той соловейко закоханий, має дружину, гніздечко. А він — «бідний, безталанний», не має ні пари, ні хати, не може одружитися з тією, котру любить. Тому просить соловейка не щебетати, не ятрити душу. До його настрою тепер більше підходить крик пугача — злого віщуна. Написаний твір у дусі народної пісні з усіма її жанровими ознаками, покладений на музику.

 

Віктор Забіла
Соловей
Не щебечи, соловейку.
Під вікном близенько;
Не щебечи, малюсенький.
На зорі раненько.
Як затьохкаєш, як свиснеш.
Неначе заграєш;
Так і б'ється в грудях серце,
Душу роздираєш.
Як засвищеш голосніше,
А далі тихенько:
Аж у душі похолоне,
Аж замре серденько.
Зовсім трошки перестанеш,
Лунь усюди піде;
Ти в темну ніч веселися,
І як сонце зійде.
Твоя пісня дуже гарна,
Ти гарно й співаєш,
Ти, щасливий, спарувався
І гніздечко маєш!
А я бідний, безталанний.
Без пари, без хати:
Не досталось мені в світі
Весело співати.
Сонце зійде — я нуджуся,
І заходить — плачу:
Котру люблю дівчиноньку,
Тієї не бачу.
Довго й чутки вже не маю
Про милу дівчину;
Цілий вік свій усе плачусь
На лиху годину.
Не щебечи, соловейку,
Як сонце пригріє!
Не щебечи, малюсенький,
І як вечоріє!
Ти лети, співай тим людям,
Котрі веселяться;
Вони піснею твоєю
Будуть забавляться.
А мені такая пісня
Душу роздирає! —
Гірше