Поняття та функції конституції

Поняття та функції конституції

Види конституцій

Зародження та розвиток конституціоналізму в Україні

Властивості Конституції України. Охорона Конституції України

 

 

Поняття та функції конституції

Вважається, що слово «constitutio» як нормативно-правий термін уперше вживалося в актах Стародавнього Риму (вони починалися зі словосполучення «Rem Publicum Constituere...», що означає - «Римський народ установлює...» (у цьому випадку «римський народ» - як офіційна назва держави).

З історії стародавнього світу залишилося багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог - «політія») для позначення нормативно-правових актів важливого державного значення. Зокрема, до наших днів дійшла «Афінська політія» (відомо, що в бібліотеці Арістотеля зберігалося більше 150 політій грецьких міст-держав). У Стародавньому Римі конституціями називали окремі розпорядчі акти римських імператорів, наприклад, акти, що їх видав візантійський імператор Юстиніан (VI ст.) з метою проведення кодифікації римського права.

В середньовічній Європі конституціями називали акти, в яких закріплювалися привілеї та вільності феодалів (Велика хартія вільностей 1215 р. в Англії; акти Фрідріха II - «Конституція про права князів духовних» (1220 p.), «Конституція про права князів світських» (1232 p.); Великий березневий ордонанс 1358 р. у Франції тощо).

Втім, ні в античному світі, ні в середні віки конституції в її сучасному розумінні не існувало. Як не було і таких законів, що їх можна було б розглядати як юридичну базу чинної нормотворчості, як акти, що визначали б належну організацію державної влади, закріплювали б надійні гарантії прав і свобод людини.

«Батьком» нормативно-правового терміну «конституція» в його сучасному значенні був видатний французький мислитель Шарль-Луї де Секонд Монтеск'є (1689— 1755), який, запропонував модель державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки за умови, що кожна гілка влади матиме автономний характер (відокремленість від інших гілок влади) та реальні важелі впливу на інші гілки влади у разі здійснення ними незаконних дій - систему «стримувань та противаг».

Сформульовані теоретичні положення були використані в розробленні перших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні. Розгляньмо основні з них:

1. Конституція - це акт, за допомогою якого встановлюється така організація державної влади, яка забезпечила б рівність людей у їхніх правах, захист людини, гарантованість її природних прав і свобод (тобто належна, або конституційна, організація влади). Тож призначення конституції полягає в закріпленні нової моделі влади, яка була би захищена від можливої узурпації та функціонувала би в інтересах всього народу. Іншими словами, мова йде про необхідність закріплення нової системи владовідносин у суспільстві під час переходу від тоталітаризму (феодалізму) до демократії, і конституція відіграє роль юридичного засобу, за допомоги якого ця нова система влади закріплюється, надає їй легітимного характеру.

2. Належна (конституційна) організація державної влади повинна базуватися на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, що саме й ускладнює можливість узурпації всієї повноти влади і дозволяє захистити людину від деспотії.

3. Установлювати, конституювати належним чином організовану (конституційну) державу може лише народ, якому, і тільки якому, належить верховне право вирішувати власну долю (звідси випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, неналежним чином організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини)

4. Конституція як акт установчої влади народу, за допомогою якого народ установлює належним чином організовану державу, характеризується найвищою юридичною силою щодо актів державної влади, оскільки остання має похідну від установчої влади народу природу (це, своєю чергою, також означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінювати конституційні положення, які визначають установлений народом характер організації державної влади).

5. За своєю соціально-політичною сутністю конституція являє собою певний компроміс інтересів різних частин суспільства (класів, соціальних прошарків, територіальних або національних спільнот тощо), запис співвідношення політичних сил на момент прийняття конституції. Під кутом зору конституційного ідеалу конституція - це своєрідний суспільний договір, угода між членами суспільства з приводу установлення тієї або іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була би визнана справедливою.

6. Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень.

Найбільш поширеним є використання терміна «конституція» в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

У переважній більшості країн, зокрема і в Україні, юридична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими, або консолідованими, конституціями. Кодифікована конституція є зручною для користування її текстом, адже будь-якій особі набагато простіше ознайомитися з конституційними нормами, якщо вони містяться в єдиному документі.

Некодифіковані (неконсолідовані) конституції складаються з кількох актів, що може викликати певні труднощі, оскільки необхідно чітко орієнтуватися, які закони є основними, а які - неосновними.

Нарешті, виділяють юридичні конституції змішаного типу (комбіновані конституції), які складаються із законів (статутів), судових прецедентів, конституційних (конвенційних) угод. Інколи (Велика Британія) такі конституції містять правові доктрини (висновки, що містяться в працях відомих вчених, використовувані як докази в судовому процесі).

Зміст конституції. Зміст конкретної конституції визначають різні чинники - час прийняття, юридичні та релігійні традиції, загальний рівень правової культури суспільства, географічні та демографічні фактори тощо. Водночас аналіз існуючих конституцій дозволяє виділити норми та інститути, що є обов'язковими елементами будь-якої конституції, а відсутність хоча б одного з них свідчить про їх незавершеність. До них можна віднести:

1. Найважливіші принципи організації державної влади - народний суверенітет, поділ влади, верховенство права, державний суверенітет, гуманізм.

2. Основи правового статусу людини і громадянина - принципи правового статусу людини і громадянина (свободи, рівності у правах і гідності, гарантованості прав і свобод людини тощо), основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина та їх гарантії.

3. Організація, структура і компетенція вищих органів державної влади - інститути парламентаризму, глави держави, уряду, вищої судової влади.

4. Основи правового регулювання в державі - ієрархія правових актів, сфери законодавчого регулювання, співвідношення юридичної сили міжнародних договорів та актів національного законодавства.

5. Основи правового положення адміністративно-територіальних одиниць (статус суб'єктів федерації).

Звичайно конституції за своїм змістом не вичерпуються зазначеними обов'язковими блоками, вони також можуть установлювати основи зовнішньої політики держави, основи економічної, екологічної та соціальної політики, основи взаємовідносин держави з окремими інститутами громадянського суспільства (наприклад, церквою) тощо.

Функції конституції - це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основні з них:

- юридична функція, пов'язана з тим, що конституція є основним джерелом права, вона має найвищу юридичну силу (формально-юридична конституція), є базою чинного законодавства і визначає всю систему правового регулювання в суспільстві;

- політична функція полягає в тім, що конституція встановлює основи організації публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільства;

- ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності. У конституції держави чітко формулюються ті духовні цінності, на які вона орієнтована - свобода людини, непорушність прав і свобод людини і громадянина, демократія тощо.

У деяких джерелах до найважливіших функцій конституції також відносять: закріплення контінуїтету, тобто неперервності, спадкоємності державної влади; протидія лівому і правому радикалізму; протидія територіальному розпадові держави.

Дія конституції. Під дією конституції розуміють її впорядко-вувальний вплив на суспільні відносини. Аналіз дії конституції передбачає визначення часових і просторових меж, кола осіб, на яких поширюються положення конституції, а також механізмів такої. Тобто, мова йде про дію конституції в часі, у просторі та по колу осіб.

Дія конституції в часі визначається початком і припиненням її дії. Конституція починає діяти від моменту набуття нею чинності, і цей момент зазначається в самому тексті конституції або в окремому законі.

Момент припинення дії конституції залежить від того, є вона тимчасовою чи постійною. Тимчасові конституції приймаються на встановлений в цій конституції строк або діють до настання визначених конституцією подій (наприклад, до прийняття постійної конституції). Постійні конституції приймаються на необмежений строк.

Дія конституції в просторі характеризується тим, що її положення поширюються на всю територію держави, а зі зміною території держави одночасно змінюється і сфера просторової дії конституції.

Дія конституції за кругом осіб характеризується тим, що її положення поширюються на всіх суб'єктів права, що перебувають на території країни. Що стосується громадян, а також своїх юридичних осіб, установ та організацій, то дія конституції поширюється на них також і у випадках перебування за кордоном.

Механізм дії конституції містить виникнення прав, свобод, обов'язків і правовідносин. Механізм дії окремих положень конституції - тих, що містять загальнорегулятивні норми, що встановлюють лише загальні рамки відповідних правовідносин,- характеризується суттєвими особливостями. Вони пов'язані з тим, що конституційні норми виступають лише передумовою відповідних правовідносин, а конкретні права та обов'язки виникають згідно з приписами норм чинного законодавства, які конкретизують і деталізують положення конституційних норм. Конституція України містить положення щодо прямої дії її норм (ст. 8). Це передбачає, що норми Конституції України безпосередньо породжують права та обов'язки, але їх конкретизація в чинному законодавстві сприяє підвищенню ефективності реалізації конституційних положень.

Порядок прийняття конституції залежить від того, хто здійснює установчу владу. Після прийняття конституція легалізується, тобто стає законним документом, який має найвищу юридичну силу. В літературі виділяють три основні способи прийняття конституції: виборцями шляхом референдуму, представницьким органом та главою держави або главою виконавчої влади.

Референдум забезпечує найвищу ступінь легітимності конституції та може застосовуватися як завершальна стадія конституційного процесу, коли на всенародне затвердження виноситься конституція, попередньо схвалена представницьким органом (конституції багатьох штатів США, Бенін, Конго, Іспанія, Румунія, Польща та ін.). У деяких країнах конституції приймалися шляхом референдуму та без участі в її розробленні будь-якого представницького органу (конституції Франції, 1958 p.; Казахстану, 1995 p.; Росії, 1993 p.).

До представницьких органів, які можуть наділятися установчою владою (за дорученням народу), належать установчі збори (конституційні асамблеї, конституційні конвенти тощо), парламент, надпарламентські установи.

1. Установчі збори - це представницький орган, що обирається спеціально з метою розроблення і прийняття конституції. Вперше установчі збори (Філадельфійський конвент) було скликано у США 1787 p.; вони складалися з 74 делегатів і працювали чотири місяці. Установчими зборами приймалися, наприклад, конституції Тунісу (1956 р.), Намібії (1990 p.), Болгарії (1991 p.). Установчі збори в різних країнах мали різний спосіб формування та наділялися різним об'ємом компетенції. Так, за способом формування виділяють дві групи установчих зборів:

а) сформовані шляхом загальних і прямих виборів;

б) збори, частина делегатів яких обирається шляхом прямих або непрямих виборів, а інша частина призначається.

За обсягом компетенції установчі збори поділяються на:

а) суверенні, які наділяються правом розробляти і приймати конституцію (США, 1787 p.; Індія, 1950 p.; Італія, 1947 p.; Португалія, 1976 p.);

б) несуверенні, які розробляють і приймають проект конституції, а для затвердження вона виноситься на референдум або передається іншому органові (наприклад, конституції Кувейту, 1962 p.; Гани, 1979 p.; Туреччини, 1982 p.). Власне, такі органи виконують роль консультативних установчих зборів.

Залежно від призначення установчі збори поділяються на:

а) установчі збори з обмеженими повноваженнями - представницькі органи, для яких розроблення конституції є єдиною функцією, після здійснення якої вони розпускаються (наприклад, США, 1787 p.);

б) установчі збори з необмеженою компетенцією - представницькі органи, які одночасно з установчою владою здійснюють повноваження парламенту (Франція, 1946 p.; Італія, 1947 p.; Бразилія, 1988 p.).

2. У багатьох країнах світу, зокрема і в Україні, конституції приймалися парламентами. При цьому застосовуються два способи:

а) реорганізація парламенту в установчі збори, що передбачає спеціальну процедуру отримання парламентом мандата виборців на те, щоб діяти як установчі збори (Шрі-Ланка, 1972 p.; Танзанія, 1977 p.; Замбія, 1992 p.);

б) без формальної реорганізації в установчі збори, коли конституція приймається із застосуванням звичайної парламентської процедури, передбаченої конституцією, що скасовується (наприклад, конституції Мозамбіку, 1990 р.; Грузії, 1995 р.; України, 1996 p., та ін.).

Парламентський спосіб прийняття конституції застосовується також і як попереднє ухвалення конституції перед тим, як вона виноситься на референдум (наприклад, в Іспанії 1978 p.; Польщі

1997 p.). Такий спосіб прийняття конституції дозволяє поєднати кваліфіковане обговорення проекту в парламенті з реалізацією права народу висловити свою волю відносно тексту конституції.

3. Надпарламентські установи - це діючі виборні органи, які формують постійнодіючий парламент (приміром, Все-китайські збори народних представників - КНР, З'їзд народних депутатів - Росія, за Конституцією РСФСР 1978 p., Великий народний хурал - Монголія).

4. Глава держави є суб'єктом права прийняття конституції в деяких монархічних державах. Прийнятими монархом (дарованими владою монарха), себто октройованими, є, наприклад, конституції Кувейту, Бахрейну, Катару, Оману, Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів.

В історії конституційного розвитку відомі і деякі специфічні способи прийняття конституції, що їх, проте, не можна віднести до легітимних, приміром - прийняття конституції вищим керівним органом правлячої політичної партії - в Анголі, 1975 p.; Мозамбіку, 1975 p.; Конго, 1969 p.; Іраку, 1970 р.

Розроблення і прийняття деяких конституцій пов'язується з окремими видатними політичними діячами, і вони називаються «харизматичними». Такими, наприклад, можна вважати сталінську Конституцію СРСР (1936 p.), деголлівську Конституцію Франції (1958 р.).

 

Види конституцій

 

Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо (схема 8).

За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. «Конституції немає,- говорив Т. Пейн,- якщо її не можна покласти в кишеню».

Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, наприклад, конституцію Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 p.), Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Акт про престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент (1911 і 1949 pp.), Консолідований закон про народне представництво (1983 p.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.

За способом прийняття розрізняють октройовані (даровані «згори») та народні конституції (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).

Октроювання - це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 p.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії I960 p.).

За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни на:

- дуже жорсткі (конституція США), які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися («обмеження за предметом перегляду»), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;

-менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 p.; Іспанії, 1978 p.; Казахстану, 1995 p.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише «укріплених» статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 p.; України, 1996 p.). Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демократичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною конституція може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов'язкову і державну та однопартійну систему) конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.

За формою державного устрою, що встановлюється конституціями, вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (конституції України, 1996 p.; Греції, 1975 p.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами. Своєю чергою, суб'єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної та муніципальної влади суб'єкта федерації, закріплюють відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.