Лексика (від гр. lexis — слово) — це сукупність уживаних у мові слів, з якими пов'язані певні значення, закріплені в суспільному вжитку.
Лексика — один з основних складників мови, найменш консервативний елемент мовної системи. У плані порівняння можна відзначити, що найбільш консервативна галузь мови — фонетика. Якщо протягом своєї багатовікової історії слов'янські мови, наприклад, запозичили тільки одну фонему [ ф ], то в лексиці становище зовсім інше. Одні слова виходять з ужитку (назавжди або згодом повертаються, набувши нового значення), інші з'являються як питомі чи запозичені.
Одним із розділів мовознавства є лексикологія (від гр. lexikos — словниковий і logos — учення), тобто вивчення словникового складу мови.
У лексикології слово вивчається не лише саме собою, а й у певному зв'язку з іншими словами. Лексикологія досліджує словниковий склад мови з погляду походження (слово питоме, тобто створене на рідному ґрунті, чи іншомовне), з історичної точки зору (слово сучасне чи застаріле), у плані вживання (слово активного чи пасивного запасу).
Отже, одиницею лексики є слово. Зовні воно сприймається як звук або сукупність звуків. Проте не кожний звук, не кожне поєднання звуків можна назвати словом.
Слово — це звук або комплекс звуків, що має певне значення і вживається в мовленні як самостійне ціле. У цьому визначенні слова береться до уваги його подвійна природа. Зовнішній бік слова — його звукова оболонка, внутрішній бік — значення слова. Без зовнішньої оболонки слово не може бути почуте, без внутрішнього наповнення воно буде незрозумілим. Звукова оболонка — форма, значення слова — його зміст. Тож слово існує завдяки єдності форми і змісту. Так, літак — це слово, оскільки означає поняття «апарат з двигуном та нерухомими крилами, пристосований для літання», а побудований аналогічно звуковий комплекс стрибак не є словом, бо нічого не означає. Для сучасного українця велий — незрозумілий набір звуків, а в староукраїнській мові це слово означало «великий». Слово велий зникло, але живе ціла низка його похідних: велич, величина, великий, велелюдний, велемовний, велемудрий. Частини слова теж мають певне значення. Приміром, -ові є показником давального відмінка однини іменників чоловічого роду, але самостійно в мовленні не вживається, тому словом не може бути.
За допомогою слів людина називає предмети і явища навколишньої дійсності, їхні ознаки, дії, стан тощо. Тому основна функція слова в мові — називна, або номінативна (від лат. nomen — ім'я, назва). Одна з найважливіших рис людського мислення — здатність до узагальнення, до абстрагування. Абстрагування — це виділення найістотніших ознак, властивостей предметів і явищ навколишньої дійсності. Спостерігаючи безліч однотипних речей та об'єктів, скажімо, дерев, людина помічає, що, незважаючи на низку відмінностей (у зеленому покриві, у розмірах, у видах і способах плодоносіння), між усіма деревами є щось спільне, яке підлягає визначенню: «багаторічна рослина з твердим стовбуром і гіллям, що утворює крону». Встановивши цю спільність, людина виділила дерева і протиставила їх іншому видові рослинності — кущам (низькорослим дерев'янистим рослинам, гілки яких відходять майже від кореня). Так завдяки абстрагуванню в людському мисленні утворилися поняття.
Поняття — це відображення в свідомості людини істотних ознак явищ, предметів дійсності. Слово здатне називати не лише даний, конкретний предмет чи явище, а й поняття. Наприклад, коли ми вживаємо слово півострів, то це не тільки Крим з його Артеком, Ялтою, Лівадією, Місхором чи Балканський з його вічним суспільним неспокоєм, а й узагальнене поняття — «частина суходолу, з трьох сторін оточена водою». Здатність слова називати поняття — дуже важлива особливість мови як засобу спілкування. Без такої здатності існування мови було б неможливе (так само людське мислення неможливе без спроможності утворювати поняття).
Не всі слова здатні називати поняття. Не називають понять службові слова — прийменники, сполучники, частки (вони використовуються для відтворення зв'язків між повнозначними словами), а також вигуки, що вживаються для вираження різних почуттів (захоплення, радості, болю, жалю тощо). Значення слова — це його співвіднесеність, зв'язок з певними явищами дійсності. Приміром, яке значення слова плесо? За тлумачним «Словником української мови», це «вільна від заростей, спокійна ділянка якоїсь водойми, чиста водна гладінь». Легіт — «легкий приємний вітерець»; літепло — «тепла вода, тепло». Правильність цих тлумачень підтверджується ілюстраціями з творів класиків української літератури: «Над плесом ставу сонні трави» (М. Рильський); «На яру, над лісом заблищало, мов широке плесо, небо» (І. Нсчуй-Левицький); «Сонце грає промінням, весняний легіт жене по небесній блакиті як пух легенькі білі хмарки» (М. Коцюбинський); «Гостра спека змінюється м'яким атласним літеплом синього південного вечора» (О. Гончар).
На основі значення відбувається поділ слів па самостійні (повнозначні) і несамостійні (службові). Службові, як уже відзначено, не називають явищ дійсності, тобто не бувають здатними виконувати номінативну функцію; вони виражають відношення між словами та словосполученнями в реченні. Що змінюється в словах плесо, плеса, плесом? Залишається без змін реальний зміст слова, тобто «чиста водна гладінь», міняється належність до того чи іншого відмінка. Реальний зміст слова становить його лексичне значення. Значення формальної належності, виражене не цілим словом, а його елементами (-ові, -ом, -ами в іменниках, -ить, -е, -є в дієсловах), є граматичним значенням слова. Повнозначні слова мають і лексичне, й граматичне значення. Службові слова лексичних значень не мають, оскільки вони не позначають назв будь-яких понять або уявлень. Для них характерні граматичні значення.
Лексичне значення слова хоч і стійке, проте не залишається абсолютно незмінним. Згодом слово може змінити значення, набути нового. Наприклад, слово дружина в значенні «збройний загін давньоруського князя» застаріле, з часом воно набуло нового значення — «добровільне об'єднання людей для спільного виконання якихось дій: санітарна дружина, добровільна народна дружина». Як уже відзначалося, в значенні слова узагальнюються поняття про однорідні предмети і явища. Ступінь узагальнення в різних словах неоднаковий. В одних узагальнюються поняття про конкретні речі, властивості, дії. Так, слова ніж, ложка, виделка є спільними назвами однорідних предметів, що використовуються при споживанні їжі; водночас кожне з них називає окремий предмет із цього ряду. Слово блакитний означає конкретний колір багатьох речей і водночас колір однієї речі (блакитна стрічка). Слово ходитиме називає дію, яку в майбутньому може виконувати будь-хто і разом з тим якась конкретна людина. Слова, що є назвами, співвідносними з конкретними речами, об'єктами, властивостями, діями, називаються словами з конкретним значенням (око, вухо, ніс; клен, липа, ясен; трактор, комбайн, косарка, сушарка; новий, старий, синій, зелений; сидить, лежить, писав, читав, братиме, бігтиме, піде, візьме). Крім таких слів, у кожній мові є лексика, не співвідносна з конкретними предметами, ознаками, діями. Це слова, використовувані для називання понять, що мисляться поза зв'язком з конкретними предметами та явищами. Пор.: сміх — радість, план — сум, учора — в минулому, завтрашній — майбутній, бігти — квапитися. У других складників кожної пари слів ступінь узагальнення набагато вищий, ніж у перших. Тому слова на зразок, радість, сум, веселість, давнина, кохання, далекий, сучасний, майбутній звуться словами з абстрактним значенням. Отже, абстрактне значення — це узагальнене значення.
У мові є слова, зміст яких зводиться до називання якогось одного поняття, ознаки чи явища дійсності. Напр.: лука — «рівна місцевість, укрита трав'янистою рослинністю», курча, каченя, теля — відповідно «маля курки, качки, корови», прибудовувати — «будувати щось, приєднуючи до вже наявної споруди», напр.: прибудовувати сіни до хати. Слова, що мають лише одне значення, називаються однозначними. У кожній мові є слова, які мають кілька значень. Розгляньмо, наприклад, значення дієслова сипати: 1. «Змушувати падати куди-небудь, поступово випускаючи щось сипке або дрібне (Здавалося, що на туго напнуте полотно хтось рясно сипле великі горошини — О.Донченко)»; 2. «Насипаючи землю, робити горб, вал і т. ін. (То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу — В. Стефапик)»; 3. «Наливати з однієї посудини в іншу рідку страву (Параска... підганяє Галю, щоб мерщій сипала борщ — Панас Мирний)»; 4. «Розкидати, розтрушувати що-небудь (Граніт... сипав під зубилом іскрами і дзвенів, як залізо — Я. Ваш)»; 5. «Іти, падати (Зверху сипав і сипав дрібний сухий сніг... — З. Тулуб)»; 6. «Випромінювати, поширювати що-небудь (Ліхтарі сипали м'яке світло — О. Десняк)»; 7. «Говорити безперервно (Маруся вертілась, сипала свої зауваження — Ірина Вільде)». Здатність слова мати кілька значень називається багатозначністю, або полісемією.
(це інформація з іншого джерела)
Сукупність слів сучасної української мови створює її словниковий склад, або лексику (від грец. Іехіков — словесний, словниковий). Лексика є предметом вивчення лексикології — розділу мовознавства, в якому слово розглядається не з погляду звукового складу, належності до певної частини мови, ролі в реченні, а передусім з боку його предметного змісту.
Лексикологія — порівняно молодий розділ мовознавства: вона сформувалася пізніше, ніж деякі інші лінгвістичні галузі (наприклад, граматика чи фонетика). Слово було об'єктом різних гуманітарних наук: філософії, логіки, поетики та ін. Тривалий час українська лексикологія розвивалася в рамках лексикографії: так, ще в XI ст. почали з'являтися короткі рукописні словники, де пояснювалися іншомовні слова, що використовувалися в різних письмових джерелах (багато з яких на той час були перекладними).
Важлива роль у становленні української лексикології належить видатному мовознавцю О. Потебні, котрий досліджував багатозначність і внутрішню форму слова. У кінці XIX ст. відомий славіст І. Бодуен де Куртене писав: "Лексикологія, або наука про слова, як окрема галузь граматики, буде творінням XX ст." Час підтвердив його прогнози: саме з початку XX ст. актавізується процес становлення лексикології як окремої галузі вітчизняного мовознавства. У 20— 30-х роках XX ст. в курсах української мови з'являються окремі розділи з лексикології (у курсі Б. Ткаченка (1928), курсі української мови за редакцією Л. Булаховського (1931)). У наш час лексикологія активно розвивається і посідає важливе місце у системі лінгвістичних дисциплін.
Отже, лексикологія — це розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови і слово як її основну одиницю. Словниковий склад {лексику) можна розглядати в різних аспектах: в історичному, етимологічному, семантичному, стилістичному, соціолінгвістичному та ін. Відповідно до цього виділяються і галузі його дослідження.
Залежно від плану дослідження розрізняють описову (синхронічну) лексикологію, яка вивчає систему лексичних одиниць сучасної мови, й історичну (діахронічну) лексикологію, яка розглядає словниковий склад мови у процесі його формування й історичного розвитку.
