Розділ 6. Перекриття і підлога

6.1. Перекриття, вимоги до них. Класифікація

Перекриття — це горизонтальний конструк­тивний елемент будівлі, який розділяє її на поверхи, сприймає навантаження від людей та обладнання і виконує роль горизонтальних діа­фрагм жорсткості.

Перекриття є одним із найважливіших і тру­домістких конструктивних елементів будівлі: затрати праці на їх влаштування досягають 25%, вартість 20%, затрати металу від 25 до 35% (в залежності від конструкції) загальних витрат будівлі.

Перекриття складаються із несучих елемен­тів (балок і плит) і огороджуючих конструкцій (міжбалкового заповнення підлоги), тому виконуть одночасно несучу і огороджуючу функцію в будівлі.

Перекриття повинні задовольняти вимоги:

міцності, тобто витримувати діючі на нього постіні й тимчасові навантаження;

жорсткості — тобто не мати прогинів вище установленої межі відносного прогину, що дорівнює відношенню абсолютного прогину до величини прольоту. Його значення не повинно перевищувати ¹/₂₀₀ для горищних перекриттів, і ¹/₂₅₀ — для міжповерхових;

довговічності; звукоізоляції (для міжповер­хових перекриттів); теплоізоляції (для горищних перекриттів і перекриттів над проїздами і холод­ними підвалами); вогнестійкості.

Враховуючи велику питому вагу вартості перекриття і підлоги в загальній вартості будівлі, до них ставлять підвищені вимоги: економічності й індустріальності.

Для зниження вартості перекриттів треба знаходити найбільш раціональну схему їх влаштування, застосовувати місцеві матеріали, зменшувати масу конструкцій і трудомісткість.

Перекриття повинні мати мінімальну висо­ту, так як збільшення її веде до збільшення об'єму будівлі, а, значить, і вартості її.

Висотою перекриттів є різниця позначок рів­ня чистої підлоги і стелі поверху, що лежить ниж­че, а при відкритих балках — нижньої грані їх.

Залежно від призначення приміщення, до перекриттів можуть ставитись спеціальні ви­моги: водонепроникність (для перекриттів у сан­вузлах, лазнях, пральнях), повітронепроник-ність, газонепроникність.

Перекриття за розташуванням у будівлі бувають: надпідвальні, міжповерхові і горищні; за матеріалом несучих конструкцій: дерев'яні, металеві і залізобетонні.

За конструктивним вирішенням перекриття бувають: балкові й безбалкові. В балочній схемі з прольотом до 6м навантаження від підлоги і маси міжбалкового заповнення сприймають бал­ки перекриття, які кладуть на несучі стіни з пев­ним кроком паралельно меншій стороні прольоту, що перекривають. Крок балок залежить від ма­теріалу і перерізу їх. При прольотах більше 6 м застосовують балки більшого поперечного пере­різу (прогони). Прогони спирають на окремі опори (колони, стовпи). Балки перекриття в цьому ви­падку спирають на прогони, утворюючи з ними балкову клітку. Перекриття із плит, які спира­ють на несучі стіни, називають безбалковим.

6.2. Балкові перекриття

Балкові перекриття застосовують головним чином в індивідуальному будівництві. Несучий елемент цього перекриття — балка — може бути дерев'яна, металева або залізобетонна. Перекрит­тя по дерев'яних балках застосовують в сучас­ному, малоповерховому будівництві, де ліс є міс­цевим матеріалом. Цей вид перекриття має не­велику масу, простий у виконанні, порівняно невисокої вартості, але може загнивати, недос­татньо вогнестійкий і довговічний та вимагає великих затрат праці.

Дерев'яні перекриття складаються: з балок, міжбалкового заповнення, підлоги й опоряджувального шару стелі (рис. 6.1, а, б). Дерев'яні балки виготовляють у вигляді брусів прямокутного перерізу або товстих дощок хвой­них порід, розміри визначають розрахунком. Висота перерізу дерев'яної балки складає ¹/₂₀~ ¹/₂₅ частину прольоту і найчастіше становить 130, 150, 180, 200 мм, а товщина — 75, 100 мм. Від­стань між балками в осях (крок) дорівнює 600-1000 мм. Для опертя міжбалкового заповнення до бічних сторін балок прибивають бруски (черепні) перерізом 40x50 мм (рис. 6.1, в, г).

Глибина опертя кінців балок у гніздах кам'я­них стін дорівнює 180 мм.

Опирання кінців дерев'яних балок на кам'яні стіни (рис. 6.2, а, б) може бути з глухим або відкритим закладанням. При глухому закладанні щілину між балкою і гніздом в 20-30 мм заповнюють розчином. Глухе забиття захищає балку від доступу до неї вологого, теплого повітря і не дає можливості появленню на стінках гнізд конденсату і зволоженню кінців балок. При відкритому закладанні щілини між балкою і стінками гнізд нічим не заповнюють. Відкрите спирання допускається при стінах завтовшки більше 510 мм і при спиранні бал ок на внутрішні стіни. У зовнішніх стінах завтовшки 510 мм і менше при такому спиранні гнізда балок утеплюють вкладками із теплоізоляційних матеріалів.

В цьому випадку забезпечується вентиляція гнізд повітрям, що проникає із міжбалкового простору перекриття.

Кінці балок антисептують 3% розчином фто­риду натрію на довжину 750 мм, а бічні поверхні кінців балок обклеюють руберойдом у два шари на бітумі. Для зв'язку стін з перекриттями кінці ба­лок заанкеровують в стіни. Стальний анкер одним кінцем прикріплюють до балки, а другий кінець замуровують у кладку. При спиранні балок на внутрішні стіни, або прогони (рис. 6.2) кінці їх антисептують, обгортають двома шарами рубе­ройду і з'єднують між собою стальними зв'язками. Анкери ставлять не рідше ніж через одну балку.

Прогони бувають залізобетонні, стальні, де­рев'яні (рис. 6.2, в, г). Простір між балками заповнюють міжбалковим накатом, який спи­рається на черепні бруски. Застосовують накати із одинарних або подвійних щитів, гіпсових або легкобетонних блоків, фібролітових плит (рис. 6.1, д). По накату виконують змащення гли­нопіщаним розчином 20-30 мм завтовшки, або кладуть шар рулонного матеріалу, який одночас­но служить пароізоляцією. Для покращення звукоізоляції (в міжповерхових перекриттях) і теплоізоляції (в горищних і напівпідвальних перекриттях) укладають шар ізоляційного ма­теріалу (із шлаку, сухого піску, керамзиту) зав­товшки 60—80 мм для міжповерхових і 220-260 мм для горищних перекриттів. Для настилки підлоги по балках через 500-700 мм укладають лаги із дощок або пластин, до яких прибивають дошки підлоги. У місцях спирання лаг на балку під лаги підкладають звукоізоляційні прокладки із рулонних матеріалів, гуми або смуги оргаліту. Завдяки наявності лаг, укладених під підлогою, під усією площею приміщення створюється су­цільний прошарок, який сполучається з повітрям приміщення через вентиляційні решітки по кут­ках кімнат. Це забезпечує вентиляцію підваль­ного простору й видалення з нього водяної пари. Для зменшення висоти перекриття часто підлогу укладають безпосередньо по балках. Проте, відсутність лаг погіршує звукоізоляцію пере­криття. Стелю оштукатурюють по шару дранки, або оббивають листами сухої штукатурки.

 

Конструкція перекриття по дерев'яних балках з накатом із легкобетонних блоків і плит зменшує витрати деревини, але маса його збіль­шується. Шви між блоками і місця примикання їх з балками закладають розчином. Зверху накату влаштовують гідроізоляцію гарячим бітумом або із шару рулонного матеріалу.

Горищні перекриття не мають підлоги, а теп­лоізоляційну засипку захищають від вологи вап­няно-піщаною (глинопіщаною) стяжкою завтовшки 20 мм.

Перекриття над санвузлами влаштовують з водонепроникними підлогами і надійною гідроізоляцією по суцільному дощатому настилу із шпунтованих дощок, які прибивають до відкритих знизу балок перекриття (рис.6.1, е).

При ремонтних роботах та реконструкції будівель зустрічаються перекриття по металевих балках. Тепер такі конструктивні вирішення перекриттів використовують дуже рідко. Метале­ві балки із двотавру, швелера, або рейки уклада­ють на несучі стіни або стовпи з закладанням і анкеруванням їх (рис. 6.3, а, б, в).

Величина спирання на стіни становить 200-250 мм. Балки розміщують на відстані 1,0-1,5 м одна від одної. Під балки укладають бетонні подушки або стальні підкладки. Балки захищають від корозії, можливої дії вогню або високих тем­ператур.

Міжбалкове заповнення може бути монолітним і збірним. Монолітне міжбалкове заповнення (рис. 6.3, г, д, е) може бути із цегли, бетону або залізобетону і керамічного каменю. В залежності від розташування залізобетонної пли­ти у верхній чи нижній площині балки стеля бу­ває гладка, ребриста, у вигляді склепіння з цегля­ним або бетонним заповненням міжбалкового простору.

Перекриття по стальних балках із збірним накатом за своєю схемою аналогічні перекриттям по дерев'яних балках. Стальні балки горищних перекриттів утеплюють зі сторони горища, щоб не утворювався взимку конденсат на стелі в місцях розташування балок (рис. 6.3, д).

Із впровадженням в будівництво залізобетону почали застосовувати перекриття по залізо­бетонних балках таврового перерізу (рис. 6.4). Вони прості за конструкцією, мають відносно невелику масу, але трудомісткі у зв'язку з за­биванням цементним розчином великої кількості швів між елементами міжбалкового заповнення. Крок балок назначають, в залежності від навантаження, від 600 до 1000 мм. В якості між­балкового накату застосовують гіпсобетонні або легкобетонні плити. Підлоги влаштовують по лагах або по вирівняній основі. Стелі покривають шаром штукатурки не більше 10 мм. Зв'язок перекриття зі стінами виконується анкеруванням балок перекриття (рис. 6.4, д). Балки горищного перекриття утеплюють (рис. 6.4, г).

6.3. Перекриття із збірних залізобетонних панелей

Залізобетонні перекриття міцні, довговічні, негорючі. За способом влаштування вони бу­вають збірні, монолітні і збірно-монолітні.

В сучасному масовому будівництві найбіль­шого поширення набули перекриття, в яких несучими елементами є збірні залізобетонні панелі. їх виготовляють на заводах у відповід­ності з номенклатурою збірних залізобетонних виробів для громадських будівель.

Залежно від конструктивних схем, плитні перекриття бувають (рис. 6.5, а, б, в, г)із вузьких довгомірних багатопорожнинних залізобетонних панелей, що спираються на поздовжні несучі стіни або прогони; із вузьких багатопорожнинних залізобетонних панелей, що спираються на поперечні стіни або прогони; із суцільних плоских залізобетонних панелей розміром на кімнату, що спираються на несучі

стіни або прогони, по трьох або чотирьох сторонах; із панелей, що спираються по чотирьох кутах на колони каркасу.

 

Залізобетонні панелі з круглими порожни­нами (рис. 6.6, а) щільно укладають на стіни або прогони, утворюючи гладкі стелі приміщень і рівну поверхню під основу підлоги.

Збірні панелі з круглими порожнинами ви­готовляють із бетону класу В 15; В 20 завдовжки 2,4; 2,7; 3,0; 3,6; 4,2; 4,8; 5,1; 5,4; 5,7; 6; 6,3 мпри ширині 1,2; 1,5; 1,8 м і товщині 220 мм.

Панелі прольотом 9 і 12 м, завтовшки 300 і 220 мм, завширшки 1,0 і 1,2 м використовують у громадських будівлях.

Панелі кладуть на несучі стіни по шару роз­чину. Кінці покладених панелей спирають на цегляні стіни не величину не меншу 100—200 мм, а на панельні стіни — 50-70 мм.

Для попередження руйнування панелі під навантаженням від маси стіни в місцях закла­дення їх в стіни порожнини панелей повинні бути зароблені бетоном класу не менше В 15.

Шви між плитами щільно заповнюють цемент­ним розчином М100, а зі сторони стелі розшивають.

Найбільш індустріальними є перекриття із суцільних плоских залізобетонних панелей (рис. 6.6, б) завдовжки 3,6-6,3 м при ширині 2,4-7,2 і товщині 120-160 мм.

Суцільні плоскі панелі являють собою залізо­бетонну плиту сталого перерізу з нижньою по­верхнею, що готова під фарбування, і верхньою рівною, підготовленою для влаштування підлоги. їх застосовують в перекриттях великопанельних будівель і спирають по контуру. Відсутність швів на стелі підвищує звукозахисні й архітектурні переваги приміщення.

Укладені панелі залізобетонних перекриттів анкерують стальними зв'язками (рис.6.7. а, б, в) із зовнішніми стінами і між собою. Анкерування укладених плит і забиття швів розчином надає збірному перекриттю властивості жорсткого диску, що збільшує загальну стійкість будівлі.

Перекриття із збірних залізобетонних па­нелей підвищує індустріальність будівництва, скорочує затрати праці і строки будівельно-мон­тажних робіт, проте мають велику вартість.

6.4. Монолітні залізобетонні перекриття

Монолітні залізобетонні перекриття арму­ють і бетонують на місці в опалубці. їх застосо­вують в будівлях складної форми в плані, де збірні перекриття не можуть бути застосовані, при значних динамічних навантаженнях на пере­криття; в індивідуальному будівництві з метою зменшення вартості.

За конструкцією монолітні залізобетонні перекриття бувають: ребристі, кесонні, безбалкові.

Ребристі перекриття складаються із голов­них балок, другорядних балок і плити монолітно зв'язаних між собою (рис.6.8. а). Відстань між другорядними балками при товщині 70-100 мм приймають від 1,5 до 3 м. Оптимальний прольот другорядних балок 4-6 м. Висоту балок (включно з товщиною плити) приймають від ¹/₁₂ до ¹/₁₆ про­льоту, а ширину — від ¹/₈ до ¹/₁₂ відстані між їх­німи осями. Ребристе перекриття має прямокут­ну сітку колон. При квадратній сітці колон при­ймають кесонне перекриття.

Кесонне перекриття (рис. 6.8, б) складається із балок однакового перерізу, що взаємно пере­хрещуються і монолітно зв'язані з плитою. По­глиблення між балками називають кесонами. Застосовують кесонне перекриття з метою по­кращання інтер'єру приміщення.

Безбалкові залізобетонні перекриття (рис. 6.8, в) являють собою суцільну монолітну плиту 150-200мм завтовшки, що спирається на колони. Для збільшення площі спирання у верх­ній частині колон роблять розширення — капітелі. Сітка колон при безбалковому перекритті приймається 6 м. Товщина плит ¹/₃₂~¹/₃₅ прольоту.

Безбалкові перекриття застосовують в тих випадках, коли необхідно мати гладку стелю або перекрити приміщення складної конфігурації в плані та при значних розмірах.

Монолітні перекриття забезпечують просто­рову жорсткість будівлі, але трудомісткі, ви­магають великих витрат лісоматеріалів для оп­алубки, збільшують строки будівництва. Тому зараз застосовують перспективні будівельні си­стеми збірно-монолітних будівель, які зводяться в інвентарній опалубці.

6.5. Надпідвальні, горищні перекриття. Перекриття в санітарних вузлах

За конструктивним вирішенням надпід­вальні і горищні перекриття відрізняються від міжповерхових наявністю шару утеплювача і пароізоляції.

Горищні перекриття (рис.6.9. а, б, в) роз­діляють приміщення верхніх поверхів від не­опалюваного» холодного «горища. Зверху таких перекриттів кладуть пароізоляцію і утеплювач. Пароізоляцію влаштовують із шару бітумної мас­тики, або одного-двох шарів пергаміну, рубе­ройду, наклеєного на мастиці. Пароізоляція за­хищає утеплювач від водяних парів, що про­никають із опалюваного приміщення через товщу горищного перекриття. Як утеплювач, застосовують шлак, керамзит, плити з легких бетонів, мінераловатні плити та ін. Товщина утеплювача визначається за допомогою роз­рахунків.

 

Зверху утеплювача влаштовують стяжку із розчину, яка захищає від вологи.

Надпідвальні перекриття (рис. 6.9, д) від­окремлюють опалювані приміщення від підвалів і технічного підпілля. Зверху таких перекриттів (нижче підлоги першого поверху) кладуть теплоізоляцію із сипучих плитних та ін. мате­ріалів, товщину якої вибирають за розрахунком. Пароізоляційний шар у цьому разі розташовують над утеплювачем.

Покриття в санітарних вузлах і «мокрих» приміщеннях (лазнях, пральнях) (рис. 6.9, г) мають гідроізоляцію. її виконують з двох-трьох шарів рулонного матеріалу. В місцях при­микання стін наклеюють смуги гідроізоляцій­ного матеріалу і піднімають догори основний ізо­ляційний килим на 150-200 мм. Зверху прокла­дену гідроізоляцію захищають вирівнюючою стяжкою із цементного розчину.

6.6. Техніко -економічні показники перекриття

Щоб зробити техніко-економічне обгрунту­вання вибору конструкції міжповерхового перекриття, користуються показниками вартості, трудомісткості зведеної товщини виробу і затрат матеріалів (табл 6.1).

6.7. Підлоги. їх класифікація

В конструкцію підлоги входять всі елементи, що укладають зверху основи - несучої панелі перекриття або грунту.

Підлога - це багатошарова конструкція, яка складається із: покриття (чистої підлоги), яке безпосередньо зазнає експлуатаційних впливів; прошарку, що зв'язує покриття з елементом, який лежить нижче, або перекриттям; під­стилаючого шару (підготовки), який забезпечує непорушність чистої підлоги і розподіляє

навантаження на міжповерхове перекриття або грунт; основи - якою може бути міжповерхове перекриття або природний грунт (рис.6.10. а, б).

Підлогу кладуть по перекриттю, або по грунту у безпідвальних будівлях і у підвалах. У підлозі по перекриттю основою являється несуча частина перекриття і підстилаючого шару немає. При влаштуванні підлоги по грунту виконується підстилаючий шар (підготовка). В конструкцію підлоги можуть входити шар звукоізоляції, термо- і гідроізоляційний шар.

За матеріалом покриття підлоги бувають: дерев'яні, бетонні, керамічні, цементні, із синте­тичних матеріалів. За способом влаштування підлоги класифікують на: монолітні (безшовні), штучні і рулонні; за конструкцією підпілля — порожнинні з вентилюючими проміжками між основою і чистою підлогою, і безпорожнинні, які не мають простору під підлогою.

Залежно від призначення будівлі та харак­теру функціонального процесу, що відбувається в приміщеннях, підлога має задовольняти такі вимоги:

бути міцною, тобто мати добрий опір проти зовнішніх впливів; мати мале теплозасвоєння, тобто не бути теплопровідною; бути не слизькою й безшумною; характеризуватись» малим пилоутворенням і легко піддаватись очищенню; бути індустріальною й економічною. В мокрих приміщеннях підлога повинна бути водостійкою і водонепроникною, а в пожежонебезпечних приміщеннях — негорючою.

Практично, неможливо підібрати матеріал для підлоги, щоб він мав усі ці якості. Тому під­логу вибирають так, щоб задовольнити найголов­ніші вимоги.

Проміжок в місцях примикання підлоги до стін і перегородок закривають плінтусами або галтелями (рис. 6.11). Для підлоги бетонної, мозаїчної і із різних плиток, плінтус витягують по шаблону із цементного розчину М 150, або влаштовують із полівінілхлоридних плінтусів.

Керамічні підлоги з7777авершують плінтусом із фасонних керамічних плиток або із рядової плитки.

Таблиця 6.1. Техніко-економічні показники 1 м² перекриття

 

№№ п/п	Конструкція перекриття	Вартість, %	Трудомісткість, люд/дні	Зведена товщина виробу, см	Затрати матеріалу
Бетон, м	Сталь, кг
	Багатопорожнинні		0,07		0,12	6,1
	Суцільні (завтовшки 160 мм)		0,08		0,16
	Суцільні (завтовшки 120 мм)		0,08		0,12

 

Дерев'яні плінтуси і галтелі застосовують для дерев'яної підлоги та підлоги з лінолеуму. Дерев'яний плінтус закріплюють цвяхами до антисептованих пробок в стіні, а галтель при­бивають цвяхами до дерев'яної підлоги. Для кріплення плінтусів в стіні передбачають уста­новку дерев'яних пробок через 1200 мм, або свердлять для них гнізда. В межах поверху чисті підлоги приміщень повинні бути на одному рівні; при необхідності, може бути перепад заввишки 30 мм. Рівень підлоги санвузлів повинен бути нижчим від чистої підлоги приміщень на ЗО мм. Тільки при підлогах в житлових приміщеннях із лінолеуму з теплозвукоізоляційним шаром (по суцільній панелі перекриття), підлога санвузла влаштовується на 30 мм вище, а коробка дверей при цьому служить порогом.

6.8. Конструкція дощатої і паркетної підлоги

Назву підлоги приймають за матеріалом, із якого виконується покриття.

Дерев'яні дощаті підлоги безшумні, теплі, але трудомісткі і вимагають періодичного по­фарбування при експлуатації. Для дощатих під­лог застосовують стругані шпунтовані дошки зав­товшки 22; 29; 37; 47 мм. Товщина дощок підлоги залежить від призначення приміщення і відстані між лагами, до яких дошки підлоги прибивають цвяхами. Лаги роблять із пластин, одержаних при розпилюванні підтоварника 0 140—160 мм,або із бруса перерізом 50x60 мм. Лаги мають крок 400-500 мм і проліт 800-1000 мм. При влаштуванні підлоги першого поверху по грунту, лаги спирають на цегляні стовпчики перерізом 250x250 мм, укладені по бетонній підготовці. Щоб захистити лаги від зволоження, на цегляні стовп­чики кладуть шар із гідроізоляційного матеріалу і антисептовану вирівнюючу прокладку (рис. 6.12, а, б, в, г).

При влаштуванні дощатої підлоги на пере­критті, лаги укладають на звукоізоляційні про­кладки із пружних матеріалів. Прокладка (до кінця стиснута) повинна бути завтовшки не мен­ше 8 мм, так як при меншій товщині вона не буде виконувати своїх функцій.

З метою зменшення трудомісткості, підлоги влаштовують із дощок, зібраних на заводах в щити розміром 400x800 мм і прибитих цвяхами до лаг. Ці щити можуть бути укрупнені до роз­мірів на кімнату (рис.6.12, д).

Паркетні підлоги (рис. 6.13, а, б) трудомісткі і дорогі, але міцні, теплі, красиві, безшумні і

легко ремонтуються. Паркетну підлогу роблять із невеликих прямокутних дощок (клепок), ви­готовлених на заводах. Паркетні клепки виготов­ляють завширшки 30-60 мм, завдовжки 150-400 мм, при товщині 17-25 мм. Паркетну підлогу настилають на мастиці по асфальтовій або це­ментній стяжці, деревоволокнистих або гіпсо­бетонних плитах. До дерев'яної основи (чорної підлоги) клепку закріплюють цвяхами. Щоб пар­кетна підлога не рипіла при ходінні і для кращої звукоізоляції, між паркетом і дерев'яною осно­вою прокладають тонкий картон, або два шари цупкого паперу. Виготовляють чотири види пар­кетної клепки (рис. 6.13, в, г, д, є): з пазом і гребенем, з пазами, з фальцем, з косою кромкою. Для підлоги, яку настилають по дерев'яній основі, застосовують клепку з пазом і гребенем — шпунтовану або з пазами на всіх чотирьох кромках, в які вставляють тонкі рейки для з'єднання клепок між собою.

Для влаштування підлоги по асфальто­бетонній або цементній стяжці, завтовшки 20 мм, застосовують клепку з фальцом. В залежності від взаємного розташування клепки, одержують пар­кетну підлогу різного рисунку, найчастіше засто­совують рисунок підлоги «в ялинку».

Застосовують паркетні підлоги із готових паркетних дощок, щитового паркету, мозаїчного паркету.

Підлоги із паркетних дощок (рис. 6.13, ж) складаються із рейкового щита, зверху якого наклеєна паркетна клепка. Поздовжні пропилю­вання на зворотньому боці рейкового щита не допускають жолоблення паркетної дошки і від­шарування наклеєної клепки.

Для підлоги із щитового паркету виготов­ляють щити розміром 400x400мм на рейковій основі, на лицьову поверхню яких наклеєні пар­кетні клепки. Щільне спряження виконується за допомогою пазів і гребенів на кромках щитів. Щити укладають на лаги і прибивають цвяхами (рис. 6.13, з).

У підлогах із мозаїчного паркету (рис. 6.13, і) дрібну паркетну клепку наклеюють лицевою стороною на щільний папір. Такі карти мозаїч­ного паркету розміром 400x400 або 600x600 мм приклеюють до основи бітумною мастикою, а потім з лицевої сторони знімають паперову основу.

6.9. Підлоги із лінолеуму та інших синтетичних матеріалів

Підлоги із лінолеуму — еластичні, хімічно-і водостійкі, красиві, безшумні, гігієнічні і легко ремонтуються. їх укладають по рівній жорсткій і сухій основі. Безосновні лінолеуми (полівініл-хлоридний і гумовий) приклеюють до основи син­тетичними мастиками. Лінолеум на тканинній основі приклеюють холодною бітумною масти­кою.

В приміщеннях з тривалим перебуванням людей влаштовують «теплі підлоги», а лінолеум укладають з теплозвукоізоляційною основою. До основи його приклеюють клеєм «бустилат» (рис. 6.14, а).

Покриття із безосновного лінолеуму або на тканинній основі (рис. 6.14, б, в) повинні мати теплоізоляційний прошарок в основі.

«Холодні підлоги» (в приміщеннях з короткочасним перебуванням людей) влашто­вують із безосновних лінолеумів (рис. 6.14, г), наклеєних по цементно-піщаній основі.

Краї полотна лінолеуму стикують накидан­ням і прирізуванням наскрізь по лінійці, одер­жуючи акуратний і непомітний шов.

Стики в місцях примикання до стін закрива­ють плінтусом, а в дверних прорізах — спеціаль­ним поріжком.

Підлоги із полівінілхлоридних та інших синтетичних плиток довговічні, гігієнічні, деко­ративні і легко ремонтуються. їх укладають по рівній, жорсткій і сухій основі, приклеюючи синтетичними або холодними бітумними масти­ками (рис. 6.15, а). В приміщеннях з тривалим перебуванням людей влаштовують «теплі підло­ги» (рис. 6.15, б) з теплозвукоізольованим про­шарком.

Мастикову (наливну) (рис. 6.16) підлогу роб­лять із синтетичних матеріалів. Вони являють собою безшовні покриття із затверділої полімер­ної плівки.

Дрібний пісок з додаванням барвника, полі-вінілацетатної емульсії, що є в'яжучою речови­ною, утворює високоміцне й еластичне покрит­тя підлоги майже в два рази дешевше, ніж по­криття з лінолеуму. Мастикове покриття здійснюють на шлакобетонній, цементній або ксилолітовій стяжці. Рідку мастику наносять на основу форсункою-розпилювачем у два-три шари загальною товщиною 2-4мм.

Такі підлоги довговічні, не тріщать, не жолобляться, не слизькі, гігієнічні, мають різний колір і зручні в експлуатації.

6.10. Цементні імозаїчні підлоги. Підлоги із керамічної плитки

Цементні підлоги (рис. 6.17, а) виконують із цементно-піщаного розчину (складу 1:3), який укладають завтовшки 20-25мм по бетонній під­готовці. Такі підлоги недекоративні, курні, холод­ні і влаштовуються в нежитлових приміщеннях.

Мозаїчні підлоги (рис. 6.17, б) роблять із двох шарів. Нижній шар завтовшки 20 мм роблять із цементного розчину по бетонній основі, а верхній — із цементного розчину з мармуровим дрібняком у співвідношенні 1:2, завтовшки до 25 мм. Покриття мозаїчних підлог розділяють смужками із скла або латуні на невеликі квадрати. Цим попереджується поява осадових щілин. Після затвердіння підлогу шліфують спеціальними машинами до утворення гладкої поверхні, що надає їй гарного зовнішнього вигляду. Такі підлоги декоративні, не стираються, водонепроникні, але холодні, тому їх укладають у вестибюлях, торгових залах, санвузлах та ін. приміщеннях, призначених для короткочасного перебування людей.

Підлоги із керамічних плиток (рис. 6.17, в) укладають по бетонній основі на цементну стяжку 10—20 мм завтовшки. Покриття в таких підлогах виконують із керамічної плитки 10 і 13 мм зав­товшки, розміром 100x100,150x150 мм, квадрат­ної, прямокутної або восьмикутної форми різного кольору і рисунку.

Підлоги із керамічних плиток найчастіше застосовують у приміщеннях житлових і громад­ських будівель без додаткових заходів по їх звуко-і теплоізоляції. В місцях примикання керамічних підлог до стін приміщення укладають спеціальні керамічні плінтуси.

Підлоги із керамічної плитки довговічні, міцні, вологостійкі, декоративні, але холодні. Тому їх роблять у санітарних вузлах, вестибюлях, на сходових площадках.

6.11. Техніко-економічна оцінка підлог

Конструкції різних видів підлог зрівнюють за вартістю, трудомісткістю і строками екс­плуатації (табл. 6.2).

 

Розділ 7. ПЕРЕГОРОДКИ

7.1. Перегородки, їх класифікація

Перегородками називають внутрішні верти­кальні огородження, які відокремлюють одне приміщення від іншого.

Перегородки повинні бути: міцні, стійкі, легкі, мати добрі звукоізоляційні властивості, відповідати санітарно-гігієнічним вимогам, бу­ти індустріальними і економічними. До них мо­жуть бути пред'явлені і спеціальні вимоги: водо­стійкості, вогнестійкості та інші, в залеж­ності від особливостей огороджуючих примі­щень.

За матеріалом і конструкцією перегородки поділяють на: великопанельні —гіпсобетонні, гіпсопілакові; плитні — з дрібнорозмірних гіпсо­вих, гіпсобетонних та інших плит; кам'яні — із цегли, керамічного каменю або легкобетонних

блоків; із склоблоків, склопрофіліту; дерев'яні.

Перегородки класифікують за такими ознаками:

за призначенням: міжкімнатні, міжквартир-ні, перегородки санітарних вузлів, кухонь;

за огороджуючими властивостями: глухі, з прорізами для дверей і вікон, неповні (які не до­ходять до стелі);

за способом установки: стаціонарні і роз­сувні;

за структурою: суцільні (з одного матеріалу) і каркасні (обшиті зовні листовими матеріалами);

за способом влаштування: індустріальні (із великорозмірних елементів) і неіндустріальні (дрібнорозмірні).

На вибір типу і конструкції перегородок впливає поверховість будівель і наявність місце­вої виробничої бази. Як правило, великопанельні перегородки застосовують у багатоповерхових бу­дівлях, а з дрібнорозмірних елементів найчастіше влаштовують перегородки в малоповерхових бу­динках та в будівлях з місцевих матеріалів.

7.2. Перегородки з дрібнорозмірних елементів

Для влаштування перегородок із дрібнороз­мірних елементів застосовують плити на основі гіпсу (гіпсобетонні, гіпсопілакові), цеглу, шлакобетонні і керамічні камені, склоблоки, склопрофіліт.

Перегородки із гіпсобетонних та інших плит (рис. 7.1, а, б) часто застосовують в громадському будівництві. Плити виготовляють розміром 800x400x80 мм з гладкими лицьовими поверх­нями і напівкруглими пазами по контуру (рис. 7.1, б).

Плити укладають з перев'язкою вертикаль-

 

Таблиця 6.2. Техніко-економічна оцінка підлог
Варіант	Матеріал покриття	Вартість, %	Трудомісткість, люд/дні	Строк служби, років
	Дерев'яні
	Дощаті		0,29	40-50
	Штучний паркет (дубовий)		0,30
	Паркетні дошки		0,21
	Паркетні щити		0,28
	Синтетичні
	Лінолеум на тканинній основі (теплий)		0,17
	Лінолеум на теплозвукоізоляційній основі		0,12
	Полівінілхлоридні плитки (теплий)		0,20
	Мастичний (безшовний, теплий)		0,18	10-15

них швів і замонолічуванням шляхом заливки всіх каналів, що утворюються пазами, рідким гіпсовим розчином. У місцях дверних прорізів перегородки із плит підсилюють наскрізними дерев'яними стояками і ригелями. Коробку за­кріплюють до перегородки цвяхами. До кам'яних стін перегородку закріплюють за допомогою цвя­хів, головки яких випускають із швів кладки в бокові пази плит. У місцях стикування перегоро­док між собою у шви закладають петлі із дроту або штирі. Із одного шару таких плит виконують між-кімнатні перегородки, а з двох шарів з повітря­ним прошарком 40—50 мм — міжквартирні. Ці перегородки бояться вологи, тому для влашту­вання перегородок в санвузлах застосовують шлакобетонні плити (рис. 7.1, в).

Кам'яні перегородки (рис. 7.2, а, б, в) ви­конують із цегли, дрібних блоків і легких місце­вих природних каменів на складному розчині з перев'язкою швів і штукатуркою з обох боків цементним розчином. Такі перегородки волого­стійкі і негорючі. їх застосовують в приміщеннях з підвищеною вологістю, а також в тих приміщен­нях де необхідне пожежостійке огородження.

Цегляні перегородки роблять завтовшки ¹/₂ або ¹/₄ цеглини. Перегородки в ¹/₂ цеглини зав­товшки повинні мати висоту не більшу за 3 м, а довжину — 5 м. Якщо висота і довжина приміщення перевищують зазначені розміри, то перегородку армують пачковою сталлю перерізом 1,5x25 мм, яку вкладають у горизонтальні шви, через кожні шість рядів кладки. Кінці арматури загинають і закріплюють до стін цвяхами. Пере­городки ¹/₄ цеглини завтовшки застосовують для приміщень з невеликими розмірами (в сан­вузлах). При більших розмірах для підвищення стійкості ці перегородки армують горизонталь­ною і вертикальною арматурою, що утворює сітку з вічками 525x525 мм.

Перегородки із шлакобетонних каменів (рис. 7.2, в) роблять 90 і 190 мм завтовшки, а з керамічних — 120 мм. При значній висоті і дов­жині їх армують.

Перегородки із склоблоків і склопрофіліту вологостійкі, гарні на вигляд, мають велику світлопропускну здатність, що дає змогу освітлю­вати приміщення так званим другим світлом.

Перегородки із склоблоків (рис. 7.3) вкладають на цементному розчині складу 1:3 без перев'язки швів, з прокладенням арматури у вер­тикальні і горизонтальні шви.

Перегородки із склопрофіліту (рис. 7.4) складають з елементів (найчастіше коробчатого профілю), що мають висоту, яка дорівнює висоті приміщення. Ці елементи встановлюють між верхньою і нижньою дерев'яною або металевою обв'язками, шви між ними заповнюють спеці­альною мастикою.

Перегородки із дрібнорозмірних елементів (цегли, плит) неіндустріальні, вимагають великих трудових затрат, тому їх застосовують при ремонтних роботах та при будівництві малопо­верхових будівель там, де вони являються місцевим матеріалом і зменшують вартість будівництва.

7.3. Великопанельні перегородки

Підприємства будівельної індустрії виготов­ляють великопанельні перегородки з підготов­леною поверхнею для фарбування і наклейки шпалер.

У практиці будівництва найбільшого по­ширення набули гіпсобетонні панелі (рис. 7.5, а) розміром на приміщення заввишки 2,5-3,0 м при довжині 4-6 м і товщині 80-100 мм. Панелі арму­ють дерев'яними рейками (рис. 7.6, а, б) пере­різом 20x20 мм, які укладають сіткою з вічками 400x400 мм. Унизу і з боків рейки каркаса за­кріплюють двома обв'язувальними брусками 40x40 мм, а вгорі — двома брусками трикутного перерізу. Перегородки з дверними прорізами ма­ють довжину від 2,5 до 6 м. Двірні прорізи в пане­лі облямовують по периметру парними брусками перерізом 40x40 мм, до яких потім прибивають дверну коробку. Монтажні петлі закріплені до нижнього опорного бруска. При влаштуванні міжквартирних перегородок ставлять дві панелі з проміжком 40-50 мм між ними.

Гіпсобетонні перегородки виготовляють про­катним касетним або стендовим способом із гіпсо­вого розчину з місцевими заповнювачами із шлаку, щебеню, черепашнику, туфу та інших матеріалів.

У повноскладальних будівлях застосовують залізобетонні панелі, які суміщають функції внутрішніх стін і перегородок (рис. 7.5, б). Вони виготовляються розміром на кімнату і армуються стальною сіткою.

Склозалізобетонні панелі (рис. 7.5, в) складаються із склоблоків, обрамованих по кон­туру залізобетонною обв'язкою. Такі перегородки застосовують для освітлення приміщень, напри­клад, коридорів «другим» світлом.

Затрати праці на влаштування великопанель­них перегородок в 2,5 рази менші, ніж на влашту­вання перегородок із дрібноштучних матеріалів.

7.4. Індустріальні каркасні і дерев 'яні перегородки

В останні роки в будівництві одержали ве­лике розповсюдження легкі каркасно—обшивні

перегородки з азбестоцементними стояками (рис. 7.7, а), що закріплюються між гребнями металевих напрямних, пристрілених дюбелями до стелі і до перекриття. Стояки з обох сторін обшивають гіпсокартонними листами, або іншим листовим матеріалом. Для закріплення обшивки використовують самонарізні гвинти. Для звуко-і шляції перегородок між стояками впритул укла­дають плити із мінеральної вати або скловолокна, іагорнуті в поліетиленову плівку і, щоб вони не осідали, закріплюють до стояків.

Вертикальні шви на поверхні, в залежності від матеріалу, заклеюють стрічкою, закривають пащільником, заповнюють мастикою. Стики в місцях прєднання перегородок до стін і стель заповнюють джгутом і заробляють мастикою.

Виготовляють перегородки з каркасом із тонкого металевого профілю (рис. 7.7, в) у ви-гляді стояків, закріплених з направляючими до перекриття і стелі. Обшивка робиться одно- або

парова. Внутрішнє заповнення виконується мінераловатних плит.

застосовують індустріальні перегородки з дерев'яним каркасом (рис. 7.7, б) із антисепто-ваних стояків і брусків-направляючих, що кріп­ляться до стелі і перекриття. Гіпсокартонні листи обшивки закріплюють до стояків перегородки шурупами або цвяхами. Для підвищення звуко-ізоляції, порожнину між обшивками заповнюють мінераловатними плитами.

За способом виготовлення дерев'яні перегородки бувають: дощаті, каркасні, щитові, столярні.

Дощаті перегородки (рис. 7.8) виконують із дощок 50 мм завтовшки, які установлюють на нижній брус, що спирається на перекриття. Верх­ні кінці, вертикально установлених і впритул з'єднаних дощок, закріплюють до трикутних брусків, прикріплених до стелі. Дошки зв'язують між собою шипами, які розташовують по висоті з кроком 1400 мм шаховим порядком. Шипи надають перегородці жорсткості. Потім пере­городки оштукатурюють з обох боків по дранці, вапняно-гіпсовим розчином 20 мм завтовшки, або обшивають листами сухої штукатурки. Влаштування таких перегородок дуже трудо­містке.

Найбільш економічними є щитові перегород­ки (рис. 7. 9) із щитів, виготовлених на заводах із відходів пиломатеріалів або несортових дощок. Щити виготовляють дво- або тришаровими на всю висоту приміщення з чвертями для стиску­вання між собою. Перегородки оштукатурюють, або обшивають гіпсобетонними листами. Якщо щити призначені під штукатурку мокрим спосо­бом, то їх оббивають дранкою.

Каркасні перегородки (рис. 7.10) складають із дерев'яного каркасу і заповнення. Стояки кар­касу установлюють через 0,5-1 м, обшивають з двох боків дошками завтовшки 20-25мм. Про­міжок між дошками заповнюють утеплювачем (керамзитом). Перегородки штукатурять, або оббивають листами сухої штукатурки.

Столярні перегородки (рис. 7.11) застосо­вують у приміщеннях, де звукоізоляція не бе­реться до ^гваги. Вони складаються із глухих або засклені х збірних дерев'яних щитів, які вста­новлюють на обв'язку, яка прикріплена до під­логи. Зверху щити скріплюють карнизними дош­ками. Таки перегородки фарбують олійною фарбою, або обклеюють шпоном. За зовнішнім виглядом вони схожі на дверні полотна.

Застосовують також перегородки—шафи і розсувні перегородки. Перегородки-шафи (рис. 7.12, а) монтують із стояків і щитів за до­помогою стяжних болтів і шурупів. Ширина пере­городок 500 мм, — це дозволяє використовувати їх для зберігання одягу, взуття та ін. Ці пере­городки переставляють, змінюючи площу суміж­них кімнат.

Розсувні (рис. 7.12, б) перегородки склада­ються із набору стулок, з'єднаних петлями. Коли підвішені ролики рухаються по верхній напрям­ній стулки, перегородки збираються в «гармош­ку». Установка розсувних перегородок дає змогу трансформувати розпланування приміщень.

7.5. Установлення перегородок, спряження їх зі стінами і стелею

Всі перегородки (крім столярних і перегород­ки-шафи) установлюють на несучі елементи пере­криття (балки, плити) на шар розчину або інші пружні прокладки (рис. 7.6. є, і). Якщо пере­городки розташовують на перших поверхах без-підвальних будівель і в підвальних поверхах, то їх установлюють на цегляні і бетонні стовпчики, або на бетонну підготовку.

Якщо в перекритті є підпідлоговий простір, то по всій довжині перегородки влаштовують у ньому вертикальну діафрагму із цегли, або інших матері­алів, які не допускають проникнення шуму із одно­го приміщення в інше. Товщина діафрагми повинна бути не меншою від товщини перегородки.

У місцях примикання підлоги до перегородок потрібно прокладати звукоізолюючі прокладки (рис. 7.6, є). Вони можуть бути із антисептованого брусу, смуги деревоволокнистої плити, повсті та інших пружних матеріалів.

При спряженні перегородок зі стінами і між собою, треба забезпечувати щільність швів, для чого проконопачують зазори, а шви заповнюють розчином (рис. 7.6, в).

Перегородки не слід доводити до стелі на 10— 15 мм. Зазор треба старанно проконопатити лля­ним клоччям, змоченим в гіпсовий розчин, а по­тім заповнити розчином з обох сторін на глибину 20-30 мм, для того щоб забезпечити надійну звукоізоляцію (рис. 7.6, д).

Перегородки із панелей і плитних матеріалів кріплять до цегляних стін за допомогою стальних йоржів, які забивають у закладені в стіну дерев'я­ні антисептовані вкладиші (рис. 7.6, в) по висоті удвох місцях.

До стелі перегородки кріплять стальною ско­бою, що закладається в шов між панелями пере­криттів, або стальною скобою з привареним ан­кером; або за допомогою стальних пластин (рис. 7.6, д).

З цією метою, в плиті роблять зарубки 10-15 мм завглибшки, а вгорі панелей-перегородок дл'і пластин роблять пази 6-7 мм завглибшки. Пластинки вміщують у підготовлені для них пази і верхнім кінцем вводять у зарубку в плиті пере­криття, а потім Цвяхом або шурупом кріплять до верхньої обв'язки каркаса панелі. З кожного боку перегородки ставлять по 2-3 пластинки. Викорис­товують і монтажні петлі, коли шви між плитами збігаються з віссю перегородки (рис. 7.6, д).

В такому разі стальний дріт зав'язують за монтажну петлю, пропускають у шов між пли­тами і закріплюють зверху плит.

Якщо перегородку встановлюють під прогоном (рис. 7.6, г), то кріплення здійснюють за допомогою фігурних стальних планок, що охоплюють прогін з двох боків. Планки з'єднують між собою болтами.

Панелі-перегородки, що примикають одна до одної угорі скріплюють між собою стальними накладками (рис. 7.6, ж).

Міжквартирні перегородки краще прими­кати до стін не впритул, а заводити їх в паз ка­пітальної стіни.

Кріплення дерев'яних перегородок до пере­криття виконують за допомогою брусків, що при­бивають до дерев'яного накату перекриття з обох сторін перегородки. Влаштування дерев'яних перегородок показано на рисунку 7.13.

7.6. Техніко-економічна оцінка перегородок

Перегородки громадських будівель порівню­ють за такими показниками: вартості, затратами праці, мрхою, у відношенні до 1м²(табл. 7.1).

Таблиця 7.1. Техніко-економічні показники на їм² перегородки

Варіант	Конструкція	Вартість, %	Затрати праці, люд/год	Маса, кг
	Із цегли 120 мм завтовшки		1,7
	Із гіпсобетонних плит 80 мм завтовшки		1,35
	Із гіпсобетонних великорозмірних панелей		1,07
	Каркасно-обшивні з азбестоцементними стояками		0,95
	Каркасно-обшивні із стальним стояками профілями		1,58

Розділ8. ВІКНА І ДВЕРІ

8.1. Вікна, вимоги до них. Класифікація

За архітектурно-конструктивними ознака­ми і функціональним призначенням світлопрозорі огородження поділяють на:

вікна — світлопрозорі огородження, при­значені для освітлення, провітрювання і зорового зв'язку з зовнішнім середовищем;

вітражі — світлопрозорі стіни або ділянки стін, які застосовують для максимального при­родного освітлення приміщень, а також для за­безпечення достатнього зорового зв'язку внутріш­нього простору приміщення з навколишнім зов­нішнім середовищем;

вітрини — світлопрозорі стіни, або окремі прорізи з заповненням із прозорого великорозмір­ного скла, призначені для експозиції товарів, реклами.

Усі світлопрозорі огородження повинні: на­дійно ізолювати приміщення від зовнішнього шуму; задовольняти вимоги теплозахисту; бу­ти міцними, довговічними, зручними в експлуа­тації, індустріальними і економічними. Розміри і форму вікон приймають в залежності від не­обхідного рівня освітленості приміщень і архі­тектурного вирішення будівлі, так як конструкції засклення впливають на зовнішню композицію будівлі і його інтер'єру. Відношення площі вікон всіх кімнат і кухонь квартир жит­лових будівель до площі підлоги цих приміщень повинно бути не меншим 1:8 і не більшим 1:5. Перевищення нормативної площі засклення вліт­ку призводить до перегріву приміщень, а взим­ку — до їх переохолодження; тому появляються додаткові витрати на опалення, щоб забезпечити внутрішню температуру тепла в межах 18-20°С.

Встановлено, що біля 40-60% всіх тепло­витрат будівлі складають тепловитрати через вікна і балконні двері.

Для зменшення тепловитрат і покращання звукоізоляційних властивостей застосовують різні замазки, пружні прокладки, штапики.

Вікна громадських будівель відрізняються великою кількістю форм і складністю конструк­тивного рішення. їх прийнято класифікувати за такими ознаками:

за призначенням: зовнішні, внутрішні (вік­на передаточні між суміжними приміщеннями фрамуги над дверима);

за кількістю стулок: одно-, дво-, тристулкові (рис. 8.1);

за способом відчиняння стулок: з глухими рамами, або з рамами, що відчиняються; з го-

ризонтальним або вертикальним підвішенням; середньопідвісні, середньоповоротні, складні, розсувні (рис. 8.2);

за влаштуванням вентиляції: через кватир­ки, вузькі вертикальні стулки або фрамуги (рис. 8.1);

за кількістю рядів засклення: з одинарним, що застосовують в південних районах; з подвій­ним — в районах з помірним кліматом; потрій­ним — на верхніх поверхах висотних будівель;

за видом світлопрозорого матеріалу: із звичайного скла 2—6мм завтовшки; із спеціаль­ного скла (сонцезахисного, вітринного 8—10 мм, світлорозсіюючого, декоративного); із профільо­ваного скла, склоблоків, із двох стекол, склеєних по контуру.

8.2. Елементи віконного заповнення.

Заповнення віконного прорізу складається із віконної коробки, засклених рам, підвіконної дошки і зовнішнього зливу (рис.8.3.).

Коробка з рамами створює віконний блок. Для масового будівництва промисловість випус­кає стандартні віконні і балконні дверні блоки за номенклатурою діючих Державних стандартів. Номінальні розміри (рис. 8.4) віконних блоків для житлового будівництва складають за шири­ною 6М, 9М, 12М, 14М, 15М, 18М, 21М; за висо­тою 6М, 9М, 10М, 12М, 15М, 18М, 21М.

Блоки для громадських будівель мають ши-ринурівну9М, 12М, 18М, 21М, 24М, 27Мівисоту 18М, 2 ЇМ, 27М. Висоту вікна вибирають на 1100-1300 мм меншою від висоти поверху.

Випускають дві серії блоків: серія Р — з внутрішніми і зовнішніми рамами, які установ­лені роздільно, і серії С — зі спареними рамами, зближеними до безпосереднього стикання для сумісного відкривання і закривання.

Віконна коробка являє собою раму, до якої кріплять віконні засклені рами.

Віконна коробка складається із бокових косяків, верхняка і нижньої обв'язки. При значних розмірах вікон, для підвищення їх жорсткості, коробки можуть мати додаткові внутрішні бруски — імпости, які розташовують вертикально і горизонтально. Верхня глуха, або та, що відчиняється, частина вікна називається фрамугою. Рами бувають одно-, дво- і тристулкові. Вони складаються з обв'язок і слупиків (горизонтальних і вертикальних брусків усередині обв'язки); стулки рами бувають з фрамугою, або кватиркою і без них.

За конструктивним рішенням коробки з роз­дільними рамами бувають: роздільні (для зовніш-

ньої і внутрішньої рами) і суцільні (рис. 8.5). У практиці будівництва в основному використо­вують суцільні коробки. В коробці у місцях при­микання або навіски рам, на ширину бруска ви­бирається чверть 10 мм завглибшки. Рами на­вішують за допомогою шарнірних петель. Для попередження від гниття коробку антисептують, а при установці в проріз кам'яної стіни дерев 'яні коробки по периметру обкладають шаром рубе­ройду. Коробку блоків закріплюють йоржами або шурупами, які забивають у спеціально встанов­лені антисептовані дерев'яні пробки при кладці стін, або бетонуванні стінових панелей (рис. 8.6). Зазор між коробкою блока і стіною ретельно про­конопачують клоччям, вимоченим у глиняному розчині, або заповнюють поліуретановою піною. Відкоси оштукатурюють зовні і всередині. Зазор під нижньою обв'язкою коробки обов'язково про­конопачують і закривають дерев'яною, залізо­бетонною або пластмасовою підвіконною дош­кою. Нижній зовнішній водозлив виконують із розчину з покриттям оцинкованою сталлю.

8.3. Дерев 'яні віконні блоки із роздільними і спареними рамами

Віконний блок із роздільними рамами,* (рис. 8.5, 8.7) складається із віконної коробки, зовнішніх і внутрішніх засклених рам, які на­вішуються до коробки роздільно на відстані 80—

88 мм. Рами можуть бути із глухих стулок, або стулок, що відкриваються. Внутрішні рами мають розміри менші від зовнішніх на 20-3 5 мм на кожний бік, щоб їх можна було відчиняти. Цю-різницю розмірів зовнішніх і внутрішніх рам називають розсвітом. Стулки рам складаються із контурних дерев'яних брусків перерізом 44x65; 54x64; 64x75 мм і слупиків.

Слупики — це горизонтальні і вертикальні бруски, які розділяють стулки рам на менші частини по фасаду з перерізом ЗО мм, а по глибині прорізу розмір слупика дорівнює розміру бруска рами.

З зовнішньої сторони по периметру контурної обв' язки і слупиків рами вибирається чверть (фальц) розміром 10x15 мм для установки шибок.

Шибки закріплюють цвяхами, шпильками з дроту із замазкою або дерев'яними планками — штапиками. У зовнішніх рамах нижні обв'язки стулок, фрамуг і кватирок мають відливи — виступи призначені для стікання атмосферних вод.

За формою поперечного перерізу брусків обв 'яз­ки рами бувають звичайні (рис. 8.7) із напливом (рис. 8.8). Стулки, що мають наплив (виступи), перекривають зазор в притулі рами і забезпечують непродувність (герметичність) вікна.

Роздільне навішування рам забезпечує рівномірний стиск ущільнювальних прокладок в приту, що підвищує герметичність. Відчинянь внутрішньої рами, незалежно від зовнішньо полегшує очищення шибок, дозвол ж мати одинарні засклення в літній період, яке покращує інсоляцію і ультрафіолетове опромінення приміщень.

При роздільних рамах знижується продувністі віконного заповнення, внаслідок чого знижуютьс витрати на опалення. Такі вікна забезпечують зменшення проникнення зовнішнього шуму в приміщення.

Віконний блок, в якому зовнішня і внутрішня рами зближуються до безпосереднього стикання і утворення однієї рами з двома шибками називаюті спареними (рис. 8.8). Конструктивні елементи цього блоку такі, як і у блоків з роздільними рамами. Стулки рам з'єднують між собою в один елемент, що відкривають за допомогою стяжних гвинтів роз'єднують їх у разі потреби, — для видалення пилу, або протирання шибок. Відстань між шибками складає 47 мм. Внутрішню раму такого вікна закріплюють до загальної суцільної коробки шарнірними петлями, а зовнішню — навішують на внутрішню раму, скріплюючи з нею гвинтами, що знімаються при протиранні скла. Щоб запобігти проникненню повітря між шибки, спарені рами мають наплив і прокладку по периметру стулок із пористої гуми. Провітрювання забезпечується через кватирки або фрамуги.

Конденсат, який створюється між віконними рамами, збирається в жолобі нижньої обв'язки коробки і через проріз виводиться назовні. Віконні блоки із спареними рамами дають економію деревини і легші від інших конструктивних ви­рішень. Проте, вони мають значно більше тепло­витрат (на 25%), ніж у блоків з роздільними рамами і велику звукопровідність, що обмежує їх застосування, особливо на фасадах, що виходять на шумні магістралі.

Для громадських будівель (підвищеної капі-тальності) розроблені деревоалюмінієві блоки зі спареними рамами, поверхня яких обличкована профілями анодованого (під бронзу або інший колір] алюмінію. Елементи зовнішнього обличкування, закріплені шурупами, підвищують захисні і декоративні якості віконних блоків.

Більш прогресивною конструкцією, порівняне із спареними рамами, є склопакети, що встановлю­ються в одинарні рами.

Такий пакет складається з двох шибок с прошарком сухого повітря й обрамлений рамкою с гуми або пластмаси (рис. 8.9).

Застосовують і пластмасові віконні рами, які. на відміну від дерев'яних, не загнивають і не розсихаються.

 

8.4. Огородження із склоблоків і склопрофіліту

Заповнення віконних прорізів може бути із склоблоків, розміром 194x194 мм і 60-98 мм завтовшки (рис. 8.10). Огородження із склобло­ків міцні, довговічні, відзначаються вогнестій­кістю і високою звукоізоляцією та відсутністю продувності.

Блоки укладають без перев'язки швів на пла­стичному цементному розчині складу 1:3. Про­різи, що мають площу до 2м², заповнюють скло­блоками без армування швів; при площі до 4м² — армування виконують через 2-3 ряди блоків ар­матурою діаметром 4—6 мм; при площі більшій за 4м² — армують кожний шов, а по периметру ого­родження влаштовують залізобетонну обв'язку завтовшки не менше 50 мм, в яку заводять арматуру зі швів.

Між огородженням із склоблоків і стіновою несучою конструкцією залишають зазор для тем­пературних деформацій. Його заповнюють шлако­ватою, або прокладкою із двох шарів руберойду.

Заповнення прорізів із склоблоків застосову­ють у вестибюлях, сходових клітках, вікнах лазень таін.

В сучасному будівництві для заповнення ві­конних прорізів використовують склопрофіліт коробчатого або швелерного перерізу (рис. 8.11). При цьому, коробчате скло розташовують вер­тикально або горизонтально; швелерне — тіль­ки вертикально. При висоті до 6 м коробчате скло застосовують в один ярус; при більшій висоті — прорізи членують на окремі яруси металевими або залізобетонними ригелями. Швелерне скло дозволяє заповнювати яруси або прорізи заввиш-кинебільше2,4 м. Обв'язкаможе бути із дерев'я­них брусків, залізобетонних або металевих профілів. Не дозволяється жорстке з'єднання огородження із склопрофіліту зі стінами будівлі. Зазори між стінами і склопрофілітом повинні бути достатніми для компенсації температурних і осадових деформацій. Всі шви повинні забезпе­чувати тепло, водонепроникність і герметичність.

5.5. Віконні прилади. Вітрини і вітражі

Віконні прилади (рис. 8.12) призначені для навішування рам, їх відчинення і закривання, а також для фіксації в певному положенні.

Виготовляють віконні прилади із металу, пластмаси та інших матеріалів. Петлі, в залеж­ності від місцерозташування, поділяються на праві та ліві.

Конструкція металевих вітрин і вітражів. Номінальні і конструктивні розміри вітрин і віт-

ражів відповідають розмірам вітринного скла, кроку несучих елементів будівлі і висоті поверху.

Стрічки вітрин і вітражів набирають із рам­них блоків. Блоки вітражів бувають 3,3;3,6;4,2м заввишки, при ширині 1,5; 2,0; 3,0 м. Блоки вітрин — 2,4; 3,0; 3,3 м заввишки при ширині 2,0; 3,0м. Несучим елементом їх являється металевий каркас(рис. 8.13) із нижньої і верхньої обв'язки, стояків і ригелів. Елементи каркасу виконують із стальних профілів, кутиків, швеле­рів, двотаврів, прямокутних труб або профілів з алюмінію.

Вітражі і вітрини можуть бути з одинарним або подвійним заскленням; спареним або роз­дільним (з відстанню між стеклами 0,5-1,8 м). Вони можуть бути в одній площині із стіною, вбу­довані або приставні (рис. 8.14).

Для засклення використовують скло зав­товшки 4-8 мм. Скло окантовують гумовим П-подібним профілем і вставляють в рамку із ку­тиків.

Скло закріплюють металевими кутиками, швелерами або смугами за допомогою гвинтів. Шви між рамами ущільнюють герметиком. Зазори між стіною і рамами вітража проконопачують просмоленим клоччям і заробляють цементним розчином.

8.6. Двері і їх конструктивне вирішення.

Двері — це рухоме огородження в прорізі стіни або перегородки. їх розташування, кількість і розміри визначають з урахуванням кількості людей, що перебувають в приміщен­нях, виду будівлі та інших факторів. Двері скла­даються з коробок, що являють собою рами, укріплені в дверних прорізах стін або перегород­ках, і полотен, які навішують на дверні коробки (рис. 8.15).

Двері поділяють за такими ознаками:

за місцевлаштуванням в будівлі: зовнішні (вхідні в квартиру), внутрішні (міжкімнатні, для санвузлів), балконні, шафові, службові, (які ве­дуть в підвал, на горище), парадні (при вході в будівлю);

за характером огородження: глухі, напів-засклені, засклені;

за способом відчинення: на двері, що від­чиняються тільки в одо му напрямку, в обидвох напрямках, розсувні, складчасті, обертові (рис. 8.16.);

за кількістю полотен: одно-, двопільні і полу­торні (з двома полотнами різної ширини). Однопільні двері мають ширину 600, 700, 800, 900, 1100 мм, двостулчасті — 1200, 1300, 1400, 1500, 1800, 1900 мм. Висота дверей 2000-

2300 мм. Для входу в квартиру із сходової пло­щадки або коридору застосовують двері 900 мм завширшки, для входу в кімнати — 800 мм, для допоміжних приміщень — 600, 700 мм. Двері з полотнами завширшки 1100 мм застосовують тільки в лікувальних приміщеннях. Двері, при­значені для евакуації людей, повинні відкри­ватись назовні, за винятком вхідних дверей у квартиру та всередині квартири.

Дверні коробки з навішеними полотнами утворюють дверні блоки. Дверні коробки ви­конують із брусків 47, 57, 77 мм завтовшки. Вони складаються із косяків, верхняка і порога, в яких вибрані чверті 15 мм завглибшки і шириною, рівною товщині дверного полотна. При влашту­ванні над дверима фрамуги, в коробках передба­чають додатковий горизонтальний імпост, який розділяє дверне полотно і фрамугу. Для внутрішніх д верей поріг не роблять. Коробки дверей без порогу позшивають внизу монтажною дошкою, яку закріплюють цвяхами до косяків коробки (рис. 8.17, б). Дверні коробки антисептують, оббивають руберойдом і кріплять шурупами або йоржами до дерев'яних пробок, закладених у прорізи кам'яних стін (рис. 8.17, а).

При установці дверних коробок в перегородки, переріз елементів коробки повинен відповідати товщині перегородки разом з оздоблювальним шаром. Коробки до перегородок кріплять цвяхами. В гіпсобетонних перегородках коробку закріплюють до брусків каркасу перегородки. Зазор між коробкою і стіною (перегородкою) проконопачують клоччям, змоченим в гіпсовому розчині, або поліуретановою піною і закривають наличником (рйс.8.17. в).

Коробки балконних дверей виконують по типу віконних.

За конструктивним вирішенням дверні полот­на можуть бути: щитові, фільончасті, теслярські, обв'язочні, із загартованого скла.

Щитове дверне полотно складається з рамки, яку утворюють обв'язувальні бруски суцільного або ґратчастого щита, і облицювання з обох боків із фанери, деревоволокнистих плит або пластика (рис. 8.18).

Фільончасте дверне полотно складається з обв'язок 44 мм завтовшки і 94 мм завширшки, розташованих по периметру полотна, середників (проміжних елементів) і заповнення між ними, яке називають фільонками (рис. 8.18, г). Фільонки виготовляють із дощок, фанери, деревоволок­нистих плит. Така конструкція полотна трудо­містка при виготовленні і вимагає якісної деревини.

Теслярські двері складаються із дощок, які збиваються на планках цвяхами або з'єднуються шпонками. їх застосовують в підвальних приміщеннях (рис. 8.18, д).

Обв'язочні полотна виконують у вигляді дощатої рами із скляним заповненням (рис. 8.18,6).

Полотна із загартованого скла можуть мати полірувальну або візерункову поверхню. Такі полотна 10—15 мм завтовшки влаштовують в гро­мадських будівлях (рис. 8.18, є).

Двері, які розташовують у підвалах, на горищах, також люки на горище повинні бути важкоспалимі. Полотна таких дверей і люків оббивають азбестом або повстю, змоченою в глиняному розчині, і покривають даховою сталлю (рис. 8.19).

Балконні двері утеплюють мінеральною ватою, повстю, яку укладають між подвійною фільонкою і захищають від конденсату пергаміном. Хороші експлуатаційні якості мають балконні двері зі спареними полотнами, верхня частина яких засклена, як і вікна зі спареними рамами, а нижня має шарову конструкцію з термоізоляцією.

Основними дверними приладами є навісні металеві завіси; дверні ручки (ручка-скоба; ручка-кнопка; фалові ручки); врізані замки і засувки; дверні шпінгалети; накидні ланцюжки (рис. 8.20).

Дверні полотна 2 м заввишки навішують на дві петлі, а при більшій висоті — на три. Замки і дверні ручки установлюють на висоті 1 м від рівня підлоги.

Розділ 9. ПОКРИТТЯ І ПІДВІСНІ СТЕЛІ