Гонгоризм, або «темний стиль» в іспанській літературі 17 ст

Важлива особливість іспанського бароко – орієнтація на інтелектуальну еліту, аристократизм, що яскраво проявилося в мові іспанських письменників та поетів.

На рубежі XVI — XVII ст. багато стали відчувати, що складання віршів по тем правилам, які походили до італійського Ренесансу, затвердилися майже повсюдно,- заняття занадто легке, безвідповідальне й несерйозне. Треба було підвищити цінність слова- а цінність будь-якої речі залежить від вкладеної праці. Щоб стати цінною, поезія повинна бути важкою- ця ідея поєднує всіх названих вище віршотворців. Гонгора й інші вважали, що трудитися повинні й поет, і читач.

У творчості Гонгори різняться дві лінії, що контрастують: "низька", комічна поезія й поезія "висока". Обидві лінії вимагали, щоб і автор, і читач напружували свій розум. Бурлескна поезія Гонгори — це витончена словесна й метафорична гра з низькими сторонами світу. Висока поезія Гонгори — це поезія коштовностей. Дорогоцінні слова й звороти, тому що вони рідкісні, неповсякденні, добуті із труднощами. Дорогоцінні самі предмети, що наповнюють художній світ поета: прекрасні речовини, істоти, рослини. Коштовністю стає й кожний вірш у цілому — настільки ретельно вын відшліфований, таке суворе й бездоганне його огранювання. Результат буде тем прекрасніше, чим більше труднощів подолає творець

В літературі Іспанії сформувалися дві протиборчі стильові тенденції – культизм (культеранізм, гонгоризм, «темний стиль») та консептизм.

Засновником культистської поезії став Луїс де Гонгора-і-Арготе (1561—1627). Він походив із старовинної, але збіднілої дворянської родини, що мешкала в Кордові (колишній столиці арабського халіфату, де зберігалися тисячолітні традиції арабської культури. Вивчав право та теологію в Саламанкськом університеті, потім отримав сан священика та чекав при дворі прибуткової парафії, яку нарешті отримав у 1617 р. Церковна влада не була задоволена його легковажним способом життя та світською поезією.

Більшість його творів була опубліковано посмертно в збірці «Твору у віршах іспанського Гомера» (1627) і в зібранні його віршів, що вийшло через сім років після його смерті.

У поезії Гонгоры, зокрема в романсах і інших віршах, створених на фольклорній основі, відбулося формування нової стилістичної системи культизму.

Мистецтво повинне слугувати деяким обраним — така вихідна теза Гонгоры. Засобом для створення «вченої поезії» для обраних і повинен стать «темний стиль», що має, на думку поета, неоціненні переваги перед ясністю прози. По-перше, він виключає бездумне читання віршів: для того, щоб осягнути смисл складної форми й «зашифрованого» змісту, читач повинен не раз, вдумуючись, перечитувати вірш. По-друге, подолання труднощів завжди доставляє насолоду. Так і в цьому випадку: читач отримає від знайомства з твором «темного стилю» більше задоволення, ніж від читання загальнодоступної поезії. У поетичному арсеналі Гонгоры багато конкретних способів, за допомогою яких він створює враження загадковості, зашифрованості своєї поезії. Поряд з гармонійно стрункою, до найдрібніших деталей продуманою композицією віршу, його улюбленими прийомами є вживання неологізмів (головним чином, з латинської мови), різке порушення загальноприйнятого синтаксичного ладу за допомогою інверсії, і, особливо, непряме вираження думки за допомогою перифраз і ускладнених метафор, у яких зближаються далекі друг від друга поняття.

Отже, за допомогою «темного стилю» Гонгора відкидає ненависну йому виродливу дійсність і піднімає її засобами мистецтва. Краса, яка, на думку поета, немислима й неможлива в навколишній реальності, знаходить своє ідеальне існування в художньому творі.

В сонетах – стилізація італійських поетів (Аріосто, Тассо), спрямована на поглиблення трагічного звучання, посилення барокового песимізму.

В романсах - пародійна стилізація. Літературна пародія для поета — лише спосіб вираження відношення до дійсності, позбавленої краси, шляхетності й гармонії, які приписуються їй літературними творами, що пародіюються. Пародія, таким чином, переростає в бурлеск, побудований на невідповідності вульгарного тону оповідання його «високому» змісту.

В творах Гонгори взаэмодыють два плани – реальний та ідеальний. Реальний план завжди віддзеркалює потворну дійсність, а ідеальний — красиву неправду, що їй нав’язується. Тому вторгнення ідеального початку в реальне розглядається як одна з першопричин людських лих; ідеальне при цьому приречене на поразку. Бурлеск викриває й відкидає ренессансно-гуманістичну утопію.

Це не виходить, однак, що Гонгора протиставляє утопії реальність як щось позитивне. У тому-те й полягала трагедія поета, що для нього однаково неприйнятні й ідеальне, і реальне; усяка реальність огидна. Запаречення та критика реальності в деяких бурлескних віршах набувають соціального звучання.

Гонгора не може прийняти світу, у якому всевладним паном стали гроші. І єдиний притулок, де можна укритися від реальності, на його думку,- це естетична утопія, яку він творить у своїх пізніх поемах.

Шлях, пройдений поетом до того, як він звернувся до утопії, особливо наочно демонструється еволюцією в його творчості теми нещасного кохання. Спочатку ця тема з'являється в пародійнім світлі. Потім вона звільняється від ліричного, особистого й переноситься на міфологічний матеріал: такі романси про Пірама й Фісбу, про Геро й Леандра. Тут ця тема здобуває трагічне звучання, але як і раніше викладається мовою бурлеску: трагічне проступає крізь гримасу сміху. Нарешті, ця ж тема витлумачується глибоко трагічно й серйозно в «Міфі про Поліфема і Галатею». Легенда про нещасне кохання потворного циклопа Поліфема до прекрасної німфи Галатеї, уперше викладена в «Одіссеї», трактується в поемі Гонгори традиційно. Новаторство поета виявляється у віртуозній майстерності, з якою він використовує звук, колір, усі можливості мови для передачі почуттів і переживань персонажів, фарб навколишньої їхньої природи.

Уся поема побудовано на контрастному зіткненні двох світів — світу Галатеї, залитого світлом, багатоколірного, ясного й радісного світу краси, і світу Поліфема, похмурого, виродливого й темного. Цій ж меті стилістично розфарбувати й протиставити світ реальності й світ мрії служать і синтаксична інверсія, і неологізми, і багато інші виразні засоби мови поеми.

Усі ці прийоми Гонгора доводить до досконалості в самій «важкій» і найвідомішій поемі «Самотності», що залишилася незакінченої: із задуманих поетом чотирьох частин написані тільки дві.

У поетичній мові Гонгори є «опорні» слова, на яких будується ціла система метафор. Кожне із цих слів здобуває широкий спектр значень, нерідко несподіваних, що й не відразу вгадуються, і в цих вторинних значеннях як би розчиняється основний зміст слова. Так з'являються, наприклад, метафоричні трансформації слова «сніг»: «прядений сніг» (білі скатертини), «сніг, що летить,» (птаха з білим оперенням), «щільний сніг» (біле тіло горянки) і т.п.

Інша особливість поетичної мови Гонгори — перехрещування значеннєвих значень. У результаті утворюється цілий вузол метафоричних значень, що накладаються одне на інше.

Вся эта титаническая работа не самоцельна; она проделывалась ради того, чтобы наполнить многозначным смыслом каждый образ и, в конечном итоге, убедить читателя в красоте создаваемого искусством мифа в противовес уродливой действительности Испании. Однак ще за життя Гонгори виявилася й сильна опозиція цій школі. Її основними супротивниками стали Лопе де Вега і його прихильники, які прагнули відстояти принципи ренесансної естетики, естетики демократичної й реалістичної. З інших позицій критикує культизм Ф. де Кеведо: у своїх памфлетах він висміює численні словесні штампи, стандартність образних засобів культистской поезії. При цьому основний удар спрямовується не проти Гонгори, а проти численних його наслідувачів.

Культизм (культеранизм) чаще называют гонгоризмом (по имени поэта). Гонгористы утверждали, что мир познать могут лишь избранные. Они обращаются к традициям «темного стиля» куртуазной поэзии и углубляют его. Усложненность синтаксиса, многообразие метафор, нередко перегружающих произведение и делающих его малопонятным, многочисленные сравнения, фантастические образы, более напоминающие символы, – все это стало характерной приметой поэзии барокко. Гонгора и его последователи противопоставляют иллюзорный мир реальной действительности. Их мир напоминал декорацию, жизнь превращалась в фантастику, преобладали мистические настроения и образы. Это было связано с представлением писателей барокко о мире как театральной сцене, на которой человек играет роль, как правило, не свойственную ему.

Гонгористы звертаються до традицій «темного стилю» куртуазної поезії й поглиблюють його. Ускладненість синтаксису, різноманіття метафор, що нерідко перевантажують добуток, що й роблять його малозрозумілим, численні порівняння, фантастичні образи, які більш нагадують символи, – усе це стало характерною прикметою поезії бароко. Гонгора і його послідовники протиставляють ілюзорний світ реальної дійсності. Їхній світ нагадував декорацію, життя перетворювалася у фантастику, переважали містичні настрої й образи. Це було пов'язане з уявленням письменників бароко про світ як театральній сцені, на якій людина відіграє роль, як правило, не властиву їй.