Основні принципи проекту ідеальної держави такі

По-перше, за формою державного устрою це повинна бути аристократія, правління «кращих» (вона досконаліша за монархію або демократію).

По-друге, в ідеальній державі повинно бути чітке розмежування основних функцій, а звідси і основних прошарків населення. Ті, в кому переважає розумний початок душі, повинні управляти суспільством (правителі-мудреці, філософи). Ті,що відрізняються волею, повинні бути воїнами-охоронцями. Решта хай займається ремісництвом і землеробством.

По-третє, усередині кожної групи населення усі повинні бути рівними, а майно – спільним (тобто заперечується приватна власність).

Четверта ознака: верховна влада повинна належати закону. Але особливість закону в тому, що він захищає насамперед інтереси держави, а не індивіда. Приватне життя людини цілком регламентоване і підкорене інтересам держави, Платон передбачає, наприклад, фактичне скасування інституту сім’ї, повну передачу функції виховання дітей державі, впровадження цензури, або «цілющої неправди», заборону мистецтва і релігій.

Вищою метою такої держави Платон вважав не матеріальне збагачення, а моральне і духовне вдосконалення громадян через розвиток науки і філософії. Незважаючи на це, платонівський проект ідеальної держави можна визначити як зразок тоталітарного суспільства.

Платоном була заснована Академія, яка приваблювала до себе учнів з усіх кінців світу. Проіснувала Платонівська Академія 900 років, доки у 529 році її не закрив імператор Юстиніан. До академії належав і великий учень Платона Арістотель. (384-322 рр. до н. е.). Основні філософські твори Арістотеля: «Метафізика», «Органон», «Нікомахова етика».

Арістотель. Якщо для філософії Платона була притаманна релігійна спрямованість, віра у безсмертя, у потойбічний світ, то Арістотель зосереджує свою увагу на емпіричному світі речей і явищ. Згодом він розчарувався у Платонівській системі і після смерті вчителя покинув Академію. За легендою, він промовив при цьому відомі слова: «Платон мені друг, але істина дорожча». Деякий час Арістотель був вчителем і вихователем спадкоємця македонського царям – Олександра Македонського.

На відміну від Платона, Арістотель заперечував самостійне існування загальних понять – ідей. За Платоном, ідеї – сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами, Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи платонівського ідеалізму.

На противагу вченню про ідею Платона, Арістотель висув’ає своє вчення про категорії. За Арістотелем, усі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Арістотель виділяє десять категорій – субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Категорії – абстракції, які людина виділяє як дещо загальне у матеріально-чуттєвому світі. Основною помилкою Платона, вважав Арістотель, було перетворення всіх категорій у духовні сутності, що існують незалежно від матеріального світу.

Усяка річ, стверджує Арістотель, складається з матерії і форми, які нерозривно пов’язані, не існують окремо. Матерія пасивна, вона є лише можливістю виникнення і розвитку речей. Форма – активна, це є причина, дієва сила змін. Сутністю речі і є та форма, яку вона прийняла. Розвиток природних явищ – безперервний процес оформлення матерії. Всі форми можуть бути більш або менш загальними, а відтак – є «форма всіх форм», своєрідний бог як кінцева причина всього, як першодвигун, всесвітній розумний початок.

На відміну від Платона, який вищою формою знання вважав інтуїтивне осягнення світу «ідей» і з недовірою ставився до емпіричного знання, Арістотель спирається на чуттєвий досвід і логіку. Не випадково Арістотеля називають «батьком логіки». Він дослідив структуру логічного пізнання, розробив систематичні правила міркування і висловлювання. Аналіз дедукції та індукції, виокремлення чотирьох видів причинності матеріальної, формальної, дієвої і цільової, розрізнення матерії і форми, необхідності і випадковості, потенційного й актуального, загального і часткового, визначення десяти логічних категорій – все це стало основою для подальшого аналізу в європейській філософії.

Арістотель зробив першу в європейській історії с пробу узагальнення і систематизації всіх наукових досягнень свого часу. Всі науки він поділив на теоретичні (метафізику – науку про причини, першооснови всіх речей, фізику і математику), практичні (етику, політику, економіку) і творчі (поетику, риторику і мистецтво ремесла).

Емпіризм і поміркованість помітні не тільки в онтології і теорії пізнання Арістотеля, але й у його етиці, а також у вченні про державу.

Мета людського життя, за Арістотелем, – щастя. Шлях до нього філософ бачить у розумній діяльності. Етика Арістотеля – етика доброчинності. Доброчинність або розумна діяльність – це дотримання «золотої середини», міри у всьому. Доброчинність завжди займає серединне становище між двома крайностями. Так, мужність є дещо середнє між боягузтвом і безглуздим зухвальством, щедрість – між скупістю і марнотратством.

У своєму вченні про державу Арістотель не шукає, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема – або влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи усю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що «влада закону» кращ а, ніж влада будь якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно – менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократії.

Усе вчення Арістотеля пронизане прагненням знайти серединний шлях, помірковану позицію.

Платон і Арістотель не думали, що Греція, яка була роз’єднаною на незалежні поліси (міста-держави), повинна політично загинути. Обидва вважали поліс вершиною політичної мудрості. Завоювання Римом Греції призвело не тільки до соціально-політичних змін, але й до корінних перетворень світоглядних принципів. Вчення, засноване на зверхності греків над варварами, виявилося безпідставним. Із занепадом грецьких полісів замість традиційних зв’язків, які об’єднували громадян, з’являється бездушна державна машина. Колишній громадянин полісу раптом відчув свою самотність. Колишній поліс став маленьким шматочком великої Римської імперії, а окремий громадянин відчув свою загубленість серед чужих людей, традицій, звичаїв.