КзппУ затверджений 10 грудня 1971 року Законом N 322-VIII. Сьогодні він існує з рядом змін та внесень, які приймалися протягом 1973 – 2007 рр. Цей кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Згідно статті 141 глави X власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту. Глава XI присвячена безпосередньо охороні праці. Стаття 153 «Створення безпечних і нешкідливих умов праці». На всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників. Власник або уповноважений ним орган не вправі вимагати від працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для життя, а також в умовах, що не відповідають законодавству про охорону праці. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або людей, які його оточують, і навколишнього середовища. У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я умов праці власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомити про це орган державного нагляду за охороною праці, який може дати тимчасову згоду на роботу в таких умовах. На власника або уповноважений ним орган покладається систематичне проведення інструктажу (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони. Трудові колективи обговорюють і схвалюють комплексні плани поліпшення умов, охорони праці та санітарно-оздоровчих заходів і контролюють виконання цих планів. (Стаття 153 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 8474-10 від 27.02.85; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 154. Додержання вимог щодо охорони праці при проектуванні, будівництві (виготовленні) та реконструкції підприємств, об'єктів і засобів виробництва. Проектування виробничих об'єктів, розробка нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працюючих повинні провадитися з урахуванням вимог щодо охорони праці. Виробничі будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, що вводяться в дію після будівництва або реконструкції, технологічні процеси повинні відповідати нормативним актам про охорону праці. (Стаття 154 із змінами, внесеними згідно Закону N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 155. Заборона введення в експлуатацію підприємств, які не відповідають вимогам охорони праці. Жодне підприємство, цех, дільниця, виробництво не можуть бути прийняті і введені в експлуатацію, якщо на них не створено безпечних і нешкідливих умов праці. Введення в експлуатацію нових і реконструйованих об'єктів виробничого та соціально-культурного призначення без дозволу органів державного нагляду за охороною праці забороняється. Власник, який створив нове підприємство, зобов'язаний одержати від органів державного нагляду за охороною праці дозвіл на початок його роботи. (Стаття 155 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 4617-10 від 24.01.83; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 156. Заборона передачі у виробництво зразків нових машин та інших засобів виробництва, впровадження нових технологій, що не відповідають вимогам охорони праці. Виготовлення і передача у виробництво зразків нових машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, а також впровадження нових технологій без дозволу органів державного нагляду за охороною праці забороняється. (Стаття 156 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 157. Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці. Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці – це правила, стандарти, норми, положення, інструкції та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов'язкових для виконання. Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування чинних державних міжгалузевих та галузевих нормативних актів про охорону праці проводяться органами державного нагляду за охороною праці за участю інших державних органів і професійних спілок у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Стандарти, технічні умови та інші нормативно-технічні документи на засоби праці і технологічні процеси повинні включати вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці. У разі відсутності в нормативних актах про охорону праці вимог, які необхідно виконати для забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на певних роботах, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вжити погоджених з органами державного нагляду за охороною праці заходів, що забезпечать безпеку працівників. (Стаття 157 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР N 2240-10 від 29.07.81, N 4617-10 від 24.01.83; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 158. Обов'язок власника або уповноваженого ним органу щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вживати заходів щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників шляхом впровадження прогресивних технологій, досягнень науки і техніки, засобів механізації та автоматизації виробництва, вимог ергономіки, позитивного досвіду з охорони праці, зниження та усунення запиленості та загазованості повітря у виробничих приміщеннях, зниження інтенсивності шуму, вібрації, випромінювань тощо. (Стаття 158 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 159. Обов'язок працівника виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці. Працівник зобов'язаний: знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту; додержувати зобов'язань щодо охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором) та правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації; проходити у встановленому порядку попередні та періодичні медичні огляди; співробітничати з власником або уповноваженим ним органом у справі організації безпечних та нешкідливих умов праці, особисто вживати посильних заходів щодо усунення будь-якої виробничої ситуації, яка створює загрозу його життю чи здоров'ю або людей, які його оточують, і навколишньому природному середовищу, повідомляти про небезпеку свого безпосереднього керівника або іншу посадову особу. (Стаття 159 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР N 2240-10 від 29.07.81, N 4617-10 від 24.01.83; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 160. Контроль за додержанням вимог нормативних актів про охорону праці. Постійний контроль за додержанням працівниками вимог нормативних актів про охорону праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Трудові колективи через обраних ними уповноважених, професійні спілки в особі своїх виборних органів і представників контролюють додержання всіма працівниками нормативних актів про охорону праці на підприємствах, в установах, організаціях. (Стаття 160 із змінами, внесеними згідно Указу ПВР N 8474-10 від 27.02.85; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 161. Заходи щодо охорони праці. Власник або уповноважений ним орган розробляє за участю професійних спілок і реалізує комплексні заходи щодо охорони праці відповідно до Закону України "Про охорону праці" (2694-12). План заходів щодо охорони праці включається до колективного договору. (Стаття 161 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 4617-10 від 24.01.83). Стаття 162. Кошти на заходи по охороні праці. Для проведення заходів по охороні праці виділяються у встановленому порядку кошти і необхідні матеріали. Витрачати ці кошти і матеріали на інші цілі забороняється. Порядок використання зазначених коштів і матеріалів визначається в колективних договорах. Трудові колективи контролюють використання коштів, призначених на охорону праці. (Стаття 162 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 4617-10 від 24.01.83). Стаття 163. Видача спеціального одягу та інших засобів індивідуального захисту. На роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах, працівникам видаються безплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний організувати комплектування та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативних актів про охорону праці. (Стаття 163 із змінами, внесеними згідно Закону N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 164. Компенсаційні виплати за невиданий спеціальний одяг і спеціальне взуття. Видача замість спеціального одягу і спеціального взуття матеріалів для їх виготовлення або грошових сум для їх придбання не дозволяється. Власник або уповноважений ним орган повинен компенсувати працівникові витрати на придбання спецодягу та інших засобів індивідуального захисту, якщо встановлений нормами строк видачі цих засобів порушено і працівник був змушений придбати їх за власні кошти. У разі дострокового зносу цих засобів не з вини працівника власник або уповноважений ним орган зобов'язаний замінити їх за свій рахунок. (Стаття 164 із змінами, внесеними згідно Закону N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 165. Видача мила та знешкоджуючих засобів. На роботах, зв'язаних з забрудненням, видається безплатно за встановленими нормами мило. На роботах, де можливий вплив на шкіру шкідливо діючих речовин, видаються безплатно за встановленими нормами змиваючі та знешкоджуючі засоби. Стаття 166. Видача молока і лікувально-профілактичного харчування. На роботах з шкідливими умовами праці працівникам видаються безплатно за встановленими нормами молоко або інші рівноцінні харчові продукти. На роботах з особливо шкідливими умовами праці надається безплатно за встановленими нормами лікувально-профілактичне харчування. Стаття 167. Забезпечення працівників гарячих цехів газованою солоною водою. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний безплатно постачати працівників гарячих цехів і виробничих ділянок газованою солоною водою. Цехи і виробничі ділянки, де організовується постачання газованою солоною водою, визначаються органами санітарного нагляду за погодженням з власником або уповноваженим ним органом. Стаття 168. Перерви в роботі для обігрівання і відпочинку Працівникам, що працюють в холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, вантажникам та деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються у робочий час. Власник або уповноважений ним орган, зобов'язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку працівників. (Стаття 168 із змінами, внесеними згідно із Законом N 871-12 від 20.03.91). Стаття 169. Обов'язкові медичні огляди працівників певних категорій. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному оглядові, термін і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням із Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. (Стаття 169 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 5938-11 від 27.05.88; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 170. Переведення на легшу роботу. Працівників, які потребують за станом здоров'я надання легшої роботи, власник або уповноважений ним орган повинен перевести, за їх згодою, на таку роботу у відповідності з медичним висновком тимчасово або без обмеження строку. При переведенні за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу за працівниками зберігається попередній середній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення, а у випадках, передбачених законодавством України, попередній середній заробіток зберігається на весь час виконання нижчеоплачуваної роботи або надається матеріальне забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. (Стаття 170 із змінами, внесеними згідно із Законами N 3694-12 від 15.12.93, N 429-IV (429-15) від 16.01.2003). Стаття 171. Обов'язки власника або уповноваженого ним органу щодо розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві. Власник або уповноважений ним орган повинен проводити розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. (Стаття 171 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР N 4617-10 від 24.01.83; Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 172. Застосування праці інвалідів. У випадках, передбачених законодавством, на власника або уповноважений ним орган покладається обов'язок організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій, встановити на їх прохання неповний робочий день або неповний робочий тиждень та створити пільгові умови праці. Залучення інвалідів до надурочних робіт та робіт у нічний час без їх згоди не допускається (статті 55, 63). (Стаття 172 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3694-12 від 15.12.93). Стаття 173. Відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров'я працівників. Шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку. (Стаття 173 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3694-12 від 15.12.93, в редакції Закону N 429-IV від 11.02.2003). (Статтю 173-1 виключено на підставі Закону N 1356-XIV від 24.12.99).
1.3 Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності"
Цей Закон відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві (далі - страхування від нещасного випадку). Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності. Закон складається з 11 розділів. 1-й Розділ – «Загальні положення» – включає статті 1-14. Стаття 2. Сфера дії Закону. Дія цього Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання (далі – підприємства), у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян – суб'єктів підприємницької діяльності. Особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов'язаних з виконанням ними трудових обов'язків, мають право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону. (Статтю 2 доповнено частиною другою згідно із Законом N 2272-III від 22.02.2001). Стаття 4. Законодавство про страхування від нещасного випадку. Законодавство про страхування від нещасного випадку складається із Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про охорону праці" та інших нормативно-правових актів. Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством про страхування від нещасного випадку, то застосовуються норми міжнародного договору. Стаття 6. Суб'єкти та об'єкти страхування від нещасного випадку. Суб'єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, а в окремих випадках - члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик. Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється страхування (далі – працівник). Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках – застраховані особи. Страховик – Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд соціального страхування від нещасних випадків). Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність. Стаття 12. Свідоцтво про страхування від нещасного випадку. Особам, які підлягають страхуванню від нещасного випадку, видається свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним для всіх видів страхування та є документом суворої звітності. Порядок видачі та зразок свідоцтва про соціальне страхування затверджуються Кабінетом Міністрів України. Стаття 13. Страховий ризик і страховий випадок. Страховий ризик – обставини, внаслідок яких може статися страховий випадок. Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у статті 14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг. Професійне захворювання є страховим випадком також у разі його встановлення чи виявлення в період, коли потерпілий не перебував у трудових відносинах з підприємством, на якому він захворів. Нещасний випадок або професійне захворювання, яке сталося внаслідок порушення нормативних актів про охорону праці застрахованим, також є страховим випадком. Порушення правил охорони праці застрахованим, яке спричинило нещасний випадок або професійне захворювання, не звільняє страховика від виконання зобов'язань перед потерпілим. Факт нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання розслідується в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, відповідно до Закону України "Про охорону праці". Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або акт розслідування професійного захворювання (отруєння) за встановленими формами.
Стаття 14. Нещасний випадок на виробництві та професійне захворювання. Нещасний випадок – це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть. Перелік обставин, за яких настає страховий випадок, визначається Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади. В окремих випадках, за наявності підстав, Фонд соціального страхування від нещасних випадків може визнати страховим нещасний випадок, що стався за обставин, не визначених передбаченим частиною другою цієї статті переліком. До професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою. Перелік професійних захворювань за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади затверджується Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках Фонд соціального страхування від нещасних випадків може визнати страховим випадком захворювання, не внесене до переліку професійних захворювань, передбаченого частиною п'ятою цієї статті, якщо на момент прийняття рішення медична наука має нові відомості, які дають підстави вважати це захворювання професійним.
ІІ-й Розділ – «Управління страхуванням від нещасного випадку» – включає статті 15-20, які регламентують діяльність Фонду соціального страхування, його матеріально-технічне і майнове забезпечення.
ІІІ-й Розділ – «Обов'язки фонду соціального страхування від нещасних випадків» – включає статті 21-25, що описують встановлені законом можливості і механізми виплат за страховими випадками.
ІV-й Розділ – «Нагляд у сфері страхування від нещасного випадку» – вклю-чає статті 26 і 27, які регламентують діяльність наглядової ради і Державного нагляду у сфері страхування від нещасного випадку.
V-й Розділ – «Відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкод-женням його здоров'я» – класифікує можливі страхові виплати (стаття 28), які згідно із статтею 21 цього Закону Фонд соціального страхування від нещасних випадків виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку; регламентує перерахування розміру страхових виплат (стаття 29); визначає ступінь втрати працездатності потерпілим (стаття 30) та можливості тимчасового переведення потерпілого на легшу роботу (стаття 31); надання щомісячних страхових виплат та інших виртат на відшкодування шкоди (стаття 34), страхових виплат потерпілому під час його професійної реабілітації (стаття 32) абоправа на страхові виплати у разі смерті потерпілого (стаття 33).
VІ-й Розділ – «Порядок розгляду справ про страхові виплати» – включає перелік документів для розгляду справ про страхові виплати (статті 35 і 36), обгрунтовує їх відмову (стаття 37) або припинення (стаття 38).Стаття 39 регламентує оподаткування страхових виплат.
VІІ-й Розділ – «Порядок і строки проведення страхових виплат» – статті 40-42 обумовлює строки страхових виплат залежно від соціального статусу потерпілого.
VІІІ-й Розділ – «Права та обов'язки застрахованого та роботодавця як страхувальника» – описує права та обов'язки застрахованого (статті 43 і 44) і роботодавця як страхувальника (стаття 45).
ІХ-й Розділ – «Фінансування страхування від нещасного випадку» включає статті 46-49, які регламентують фінансову діяльність органів і Фонду соціального страхування.
Х-й Розділ – статті 50-55 – висвітлюють відповідальність фонду соціального страхування від нещасних випадків, страхувальників, застрахованих, а також осіб, які надають соціальні послуги, за невиконання своїх обов'язків або вирішення спорів.
1.4 Закон України «Про відпустки»
Закон України «Про відпустки» прийнято 15 листопада 1996 року і складається з 8 розділів, які включають 29 статей. У розділі І (статті 1-5) – Загальні положення – статею 1 виписуються державні гарантії та відносини, пов'язані з відпусткою, що регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України та іншими законами та нормативно-правовими актами України. Згідно статті 2 даного Закону право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство). Іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України. Право на відпустки забезпечується:
– гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;
– забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Стаття 3 гарантує право на одержання відпустки в разі звільнення, а статті 5 і 4 регламентують визначення тривалості відпусток та їх види відповідно.
Розділ ІІ – Щорічні відпустки – описує процедуру надання щорічної основної відпустки та її тривалості (стаття 6), тривалість та можливість надання додаткової відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами (стаття 7) або за особливий характер (стаття 8) праці. Пояснюються механізми обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку (стаття 9), порядок надання (стаття 10), перенесення (стаття 11), поділу щорічних відпусток на частини та відкликання з неї (стаття 12).
У ІІІ розділі вказуються умови для надання додаткових відпусток у зв'язку з навчанням у середніх (стаття 13), професійно-технічних (стаття 14), вищих навчальних закладах, навчальних закладах післядипломної освіти або аспірантурі (стаття 15) та можливості надання творчої відпустки (стаття 16).
Розділ ІV – Соціальні відпустки – регламентує можливості надання такої у зв′язку з вагітністю та пологами (стаття 17), з доглядом за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18), додаткових відпусток працівникам, які мають дітей (стаття 19), та описує порядок надання соціальних відпусток (стаття 20).
Розділ V тлумачить порядок оплати (стаття 21), надходження коштів на оплату (стаття 23) та виплати грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки (стаття 24). Відрахування із заробітної плати за час відпустки регламентується статтею 22.
Розділ VI вказує умови надання працівникові в обов'язковому порядку відпустки без збереження заробітної плати (стаття 25) та відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін (стаття 26).
У розділі VII містяться дані про органи Державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про відпустки (стаття 27) та відповідальність посадових осіб за його порушення (стаття 28).
Розділ VIII – Заключні положення – містить статтю 29, яка регулює розгляд спорів щодо відпусток.
Нагляд за додержанням законодавства про відпустки здійснюють спеціально уповноважені на те державні органи та інспекції, які є незалежними у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу. Контроль за додержанням законодавства про відпустки здійснюють у межах своєї компетенції центральні та місцеві органи державної виконавчої влади та профспілкові органи. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законодавства про відпустки здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.
1.5 Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»
Цей Закон регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні. Він містить 51 статтю, які розміщуються в 6 розділах.
Розділ I – ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ – містить визначення основних термінів і понять (стаття 1), законодавчу (стаття 2) і фінансову (стаття 3) бази забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.
Розділ II – ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН, ПІДПРИЄМСТВ, УСТАНОВ І ОРГАНІЗАЦІЙ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНІТАРНОГО ТА ЕПІДЕМІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ – містить статті 4–8.
Зокрема статтею 4 окреслюються права громадян на:
– безпечні для здоров'я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;
– участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;
– відшкодування збитків, завданих їх здоров'ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;
– достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.
Законодавством України громадянам можуть бути надані й інші права щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.
Стаття 5 Обов'язки громадян.
Громадяни зобов'язані:
– піклуватися про своє здоров'я та здоров'я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;
– брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;
– проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;
– виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;
– виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.
Статті 6-8 описують права і обов′язки підприємств, установ і організацій та захист їх прав і прав громадян перед третіми особами
У Розділі III – ВИМОГИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНІТАРНОГО ТА ЕПІДЕМІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ НАСЕЛЕННЯ – сформовано вимоги до:
гігієнічної регламентації і державної реєстрації небезпечних факторів (стаття 9); сутності (стаття 10), проведення (стаття 12) та об′єктів (стаття 11) Державної санітарно-гігієнічної експертизи; вимог до ліцензування видів діяльності, пов'язаних з потенційною небезпекою для здоров'я людей (стаття 13); вимог безпеки для здоров'я і життя населення у державних стандартах та інших нормативно-технічних документах (стаття 14) та до проектування, будівництва, розробки, виготовлення і використання нових засобів виробництва і технологій (стаття 15); умов ввезення продукції з-за кордону, її реалізації та використання (стаття 16); продовольчої сировини і продуктів харчування, умов їх транспортування, зберігання та реалізації (стаття 17); господарсько-питного водопостачання і місць водокористування (стаття 18) та атмосферного повітря в населених пунктах, виробничих та інших приміщеннях (статя 19); гігієнічного виховання відповідних груп населення (стаття 20) та окремих громадян (стаття 21) і вивчення ними основ гігієни; жилих та виробничих приміщень, територій, засобів виробництва і технологій (стаття 22); забезпечення радіаційної безпеки (стаття 23); захисту населення від шкідливого впливу неіонізуючих випромінювань та інших фізичних факторів (стаття 24); застосування, знешкодження хімічних речовин і матеріалів та біологічних засобів (стаття 25); обов'язкових медичних оглядах (стаття 26), профілактичних щепленнях (стаття 27) та госпіталізацію і лікування інфекційних хворих і носіїв збудників інфекційних хвороб (стаття 28); санітарної охорони території України від занесення інфекційних хвороб (стаття 29) та запобігання особливо небезпечним, небезпечним інфекційним хворобам, масовим отруєнням та радіаційним ураженням населення (стаття 30).
Розділ IV містить відомості про систему (ст. 31), управління (ст. 32), основні напрями діяльності (ст.33) і взаємодію державної санітарно-епідеміологічної служби з іншими організаціями (ст. 34) та питання її фінансового (ст. 35), кадрового, наукового (ст.36) і інформаційного забезпечення (ст.37) а також перелік заходів правового і соціального захисту, матеріального та соціального забезпечення працівників державної санітарно-епідеміологічної служби (ст. 38)
У п′ятому розділі подано основні поняття та завдання державного санітарно-епідеміологічного нагляду (ст. 39), повноваження головного державного санітарного лікаря України (ст. 40), головних державних санітарних лікарів та інших посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд (ст. 41); характеристику заходів щодо припинення порушення санітарного законодавства (ст.42) та порядок оскарження рішень і дій посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд (ст. 43) і їх відповідальність (ст. 44).
Розділ VI – ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ САНІТАРНОГО ЗАКОНОДАВСТВА – прописує дисциплінарну відповідальність за порушення санітарного законодавства працівниками підприємств, установ, організацій, дії яких призвели до порушення санітарного законодавства, невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби (ст. 45).
Стаття 46. Адміністративна відповідальність та фінансові санкції за порушення санітарного законодавства
За порушення санітарного законодавства або невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби на осіб, винних у вчиненні таких правопорушень, може бути накладено штраф у таких розмірах:
на посадових осіб - від шести до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (абзац 2 частини 1 статті 46 змінено згідно із Законом N 607/96-ВР від 17.12.96 р.);
на громадян - від одного до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (абзац 3 частини 1 статті 46 змінено згідно із Законом N 607/96-ВР від 17.12.96 р.);
до підприємств, підприємців, установ, організацій, які порушили санітарне законодавство, застосовуються такі фінансові санкції:
а) за передачу замовникові або у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимогам санітарних норм, розробник цієї документації сплачує штраф у розмірі 25 відсотків вартості розробки;
б) за реалізацію продукції, забороненої до випуску і реалізації посадовими особами органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продукції;
в) за випуск, реалізацію продукції, яка внаслідок порушення вимог стандартів, санітарних норм є небезпечною для життя і здоров'я людей, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості випущеної або реалізованої продукції;
г) за реалізацію на території України імпортної продукції, яка не відповідає вимогам стандартів щодо безпеки для життя і здоров'я людей, санітарних норм, що діють в Україні, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продукції;
д) за ухилення від пред'явлення посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби продукції, яка підлягає контролю, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 25 відсотків вартості продукції, що випущена з моменту ухилення.
Вартість зазначених у частині другій цієї статті документації та продукції обчислюється за цінами їх реалізації.
Стаття 47. Порядок накладення і стягнення штрафів та застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства
Постанови про накладення штрафу та застосування фінансової санкції за порушення санітарного законодавства виносяться на підставі протоколу про порушення санітарних норм, оформленого у встановленому порядку, і є обов'язковими для виконання.
Такі постанови можуть видавати: 1) головний державний санітарний лікар України, його заступники, головні державні санітарні лікарі Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя, головні державні санітарні лікарі водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України та їх заступники - за порушення, передбачені статтею 46 цього Закону; 2) інші головні державні санітарні лікарі та їх заступники за порушення, передбачені частиною першою статті 46 та пунктами "б", "в", "г", "д" частини другої статті 46 цього Закону; 3) інші посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби - за порушення, передбачені частиною першою статті 46 цього Закону.
Розгляд справ про адміністративні правопорушення, передбачені частиною першою статті 46 цього Закону, та виконання постанов у цих справах провадяться в порядку, встановленому Кодексом України про адміністративні правопорушення.
Один примірник постанови про застосування фінансової санкції, передбаченої частиною другою статті 46 цього Закону, надсилається державній податковій інспекції за місцезнаходженням підприємства, підприємця, установи, організації для контролю за її виконанням.
У разі невиконання порушником постанови протягом 15 днів з дня її видання сума санкції стягується у судовому порядку (частину 5 статті 47 змінено згідно із Законом N 642/97-ВР від 18.11.97 р.).
Сплата штрафів і фінансових санкцій, передбачених статтею 46 цього Закону, не звільняє порушників від обов'язку відшкодування збитків підприємствам, установам, організаціям і громадянам, яких вони зазнали внаслідок порушення санітарного законодавства. Суми штрафів чи фінансових санкцій у розмірі у розмірі 60 відсотків зараховуються до місцевого бюджету і 30 відсотків - до позабюджетних фондів для забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, 10 відсотків відраховується відповідним установам і закладам державної санітарно-епідеміологічної служби. Повернення необгрунтовано зарахованої до бюджету суми штрафу або фінансової санкції здійснюється фінансовими органами на підставі рішення органу, який скасував застосування штрафу чи санкції. Особливості застосування заходів адміністративного стягнення за порушення санітарного законодавства посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України,Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України визначаються законодавством.
Стаття 48. Цивільно-правова відповідальність за порушення санітарного законодавства.
Підприємства, установи, організації, підприємці та громадяни, які порушили санітарне законодавство, що призвело до виникнення захворювань, отруєнь, радіаційних уражень, тривалої або тимчасової втрати працездатності, інвалідності чи смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки громадянам, підприємствам, установам і організаціям, а також компенсувати додаткові витрати органів, установ та закладів санітарно-епідеміологічної служби на проведення санітарних та протиепідемічних заходів і витрати лікувально-профілактичних закладів на надання медичної допомоги потерпілим. У разі відмови від добровільної компенсації витрат або відшкодування збитків спір розглядається у судовому порядку.
Стаття 49. Кримінальна відповідальність за порушення санітарного законодавства. Діяння проти здоров'я населення, вчинені внаслідок порушення санітарного законодавства, тягнуть за собою кримінальну відповідальність згідно з законом.
Розділ VII – МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ УКРАЇНИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САНІТАРНОГО ТА ЕПІДЕМІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ – складається із статей 50 і 51, які обумовлюють верховенство міжнародних принципів і норм, якщо такі присутні, перед нормами даного закону.
Таким чином, органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи та організації зобов'язані забезпечувати своєчасне проведення масових профілактичних щеплень, дезинфекційних, дезинсекційних, дератизаційних, інших протиепідемічних, а також дезактиваційних заходів.
У разі загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, масових отруєнь та радіаційних уражень відповідними посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби можуть запроваджуватись позачергові профілактичні щеплення, інші заходи профілактики.
Працівники підприємств, установ, організацій, дії яких призвели до порушення санітарного законодавства, невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, підлягають дисциплінарній відповідальності згідно з законодавством. (Стаття 48. Цивільно-правова відповідальність за порушення санітарного законодавства)
Підприємства, установи, організації, підприємці та громадяни, які порушили санітарне законодавство, що призвело до виникнення захворювань, отруєнь, радіаційних уражень, тривалої або тимчасової втрати працездатності, інвалідності чи смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки громадянам, підприємствам, установам і організаціям, а також компенсувати додаткові витрати органів, установ та закладів санітарно-епідеміологічної служби на проведення санітарних та протиепідемічних заходів і витрати лікувально-профілактичних закладів на подання медичної допомоги потерпілим. У разі відмови від добровільної компенсації витрат або відшкодування збитків спір розглядається у судовому порядку.
1.6 Закон України «Про пожежну безпеку»
Забезпечення пожежної безпеки є невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, регулює відносини державних органів, юридичних і фізичних осіб у цій галузі незалежно від виду їх діяльності та форм власності. Забезпечення пожежної безпеки є складовою частиною виробничої та іншої діяльності посадових осіб, працівників підприємств, установ, організацій та підприємців. Це повинно бути відображено у трудових договорах (контрактах) та статутах підприємств, установ та організацій. Забезпечення пожежної безпеки підприємств, установ та організацій покладається на їх керівників і уповноважених ними осіб, якщо інше не передбачено відповідним договором. Забезпечення пожежної безпеки при проектуванні та забудові населених пунктів, будівництві, розширенні, реконструкції та технічному переоснащенні підприємств, будівель і споруд покладається на органи архітектури, замовників, забудовників, проектні та будівельні організації.
На базі цього закону окремо розроблені ПРАВИЛА ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ ДЛЯ ЗАКЛАДІВ, УСТАНОВ І ОРГАНІЗАЦІЙ СИСТЕМИ ОСВІТИ УКРАЇНИ від 30.09.98 за № 348/70, пункт 7.10 яких стосується складів хімічних речовин:
