Полковникові ніхто не пише

 

Полковник відкрив бляшанку й побачив, що кави лишилось не більше ложечки. Зняв з плити казанок, вилив половину води на долівку й до останньої порошинки, поки заблищали в каві стружечки бляхи, вишкрябав над казанком бляшанку.

Чекаючи, поки кава закипить, полковник бездумно сидів біля плити з обпаленої глини, аж раптом у нього запекло під грудьми, ніби він наївся отруйних грибів або чемериці. Стояв жовтень. Ранок, тяжкий навіть для такої людини, як полковник, що вже пережив безліч подібних ранків. П'ятдесят шість років – відколи закінчилась остання громадянська війна – полковник тільки те й робив, що чекав. Жовтень – як фатум, він неодмінно приходить.

Дружина полковникова підняла сітку від москітів, побачивши, що полковник заходить з кавою до спальні. Вночі у неї був напад ядухи, і тепер її змагав тяжкий сон. Однак вона підвелась, щоб узяти чашку.

А ти?

Вже випив, – збрехав полковник. – Ще лишилась повна велика ложка.

Здалеку долинав похоронний дзвін. Полковник забув про похорон. Поки його дружина пила каву, він одчепив гамак з одного боку і закинув його за двері. А жінка думала про небіжчика.

Народився в двадцять другому, – сказала вона. – Рівно через місяць після нашого сина. Сьомого квітня.

Хвора сьорбала каву, уривчасто дихаючи. Вона ніби не мала тіла, самі білі хрящі на зігнутому, закам'янілому хребті. Від тяжкої задишки вона й питаючи говорила так, ніби стверджувала. Вона вже допила каву, а думки про небіжчика не покидали її.

Як це, мабуть, жахливо, коли тебе ховають у жовтні! – зауважила вона.

Чоловік не озвався. Він одчинив вікно. Надворі був жовтень. Полковник задивився на яскраву зелень, на купочки землі, вириті дощовими черв'яками, і знову відчув, як його пройняло наскрізь згубним подихом жовтня.

Вогкість мене аж до кісток пронизує, – сказав він.

Таж зима, – відповіла дружина. – Ще відколи задощило, я все кажу тобі, щоб спав у шкарпетках.

А я вже тиждень як у них сплю.

Мрячило. Полковник найрадніше загорнувся б у ковдру й знову ліг у гамак. Але настирливе калатання надтріснутих дзвонів нагадало йому про похорон. «Жовтень», – промурмотів він і одступив насеред кімнати. А тоді згадав про півня, прив'язаного до ніжки ліжка. То був надресирований півень‑перебієць.

Віднісши чашку до кухні, він завів годинника з маятником у різьбленій рамі. На відміну од спальні, де навіть не вистачало повітря для хворої, зала була простора; чотири плетені крісла‑гойдалки стояли навколо столика, застеленого скатертиною; на столику – гіпсовий кіт. На стіні навпроти годинника висіла картина – жінка в серпанку, оточена амурчиками.

Було двадцять хвилин на восьму, коли полковник скінчив заводити годинник. Він одніс півня на кухню, прив'язав його до ніжки плити, змінив воду в банці і сипнув півневі жменю кукурудзи. Крізь поламаний паркан проліз гуртик дітлахів. Вони вмостились кружком навколо півня й мовчки розглядали його.

Годі вам дивитись на нього, – сказав полковник, – зурочите.

Діти не ворухнулись. Один хлопчик почав награвати на губній гармонії модну пісеньку.

Не грай сьогодні, – сказав полковник. – У селищі небіжчик.

Хлопчик сховав гармонію в кишеню штанів, а полковник пішов до кімнати вдягнутись на похорон.

Біле вбрання було не випрасуване, бо жінка хворіла. І тому полковникові довелось дістати старий чорний костюм, який він після одруження надягав лише з урочистих нагод. Він насилу добув з дна скрині костюм, загорнений у газети і цересипаний нафталіном від молі. Полковникова дружина, простягшись на ліжку, все думала про померлого.

Він, либонь, уже зустрівся з Агустіном, – мовила вона. – Може, небіжчик не розповість Агустінові, що сталося з нами після його смерті.

Вони зразу засперечаються про півня, – сказав полковник.

Він розшукав у скрині великий старий парасоль. Дружина виграла його на одній з лотерей, що мали на меті збирати кошти для партії полковника. Того ж вечора вони були на спектаклі, якому не завадив навіть дощ. Полковник з дружиною й сином Агустіном – йому тоді було вісім років – були на спектаклі до кінця; вони сиділи під парасолем. Тепер Агустіна нема на світі, а блискучий шовк парасоля поїла міль.

Поглянь, що сталося з нашим блазенським парасолем, – виголосив полковник свою улюблену фразу й розкрив над головою химерне плетиво металевих прутиків. – Тепер він придатний лише на те, щоб лічити зірки.

Він осміхнувся. Але дружина навіть не глянула на парасоль.

Все так, – промурмотіла вона. – Ми гниємо живцем, – і заплющила очі, щоб зосередитись на думці про небіжчика.

Поголившись навпомацки – дзеркала не було вже давно – полковник мовчки одягнувся. Холоші щільно облягали ноги, мов довгі кальсони; застебнуті на кісточках на довгі петлі, штани трималися на поясі двома латочками з тієї ж тканини; паточки проходили крізь дві позолочені пряжки, пришиті на боках. Полковник не носив ременя. Сорочка кольору старого картону застібалась мідним ґудзиком, який заразом утримував і накладний комірець. Але комірець той був подертий, тому полковник відмовився від краватки.

Полковник надягав кожну річ так, ніби вершив таїнство. На кісточках рук, на шиї під блискучою, туго натягнутою шкірою проступали плями екземи.

Перед тим, як узути лакові черевики, полковник обшкрябав бруд, що налип на рантах. І от жінка побачила його у вбранні, в якому він був у день весілля. Тільки тепер вона помітила, як постарів її чоловік.

Ти вбрався, мов на якусь велику подію, – зауважила жінка.

А цей похорон і є велика подія, – сказав полковник.

За багато років це був перший небіжчик, що умер своєю

смертю.

Розгодинилось після дев'яти. Полковник уже збирався вийти, коли жінка схопила його за рукав.

Зачешися, – сказала вона.

Він спробував пригладити роговим гребінцем цупке сиве волосся. Але марно.

Я, мабуть, схожий на папугу, – зауважив він. Жінка пильно його оглянула. Подумала – ні. Полковник не був схожий на папугу. Це був сухорлявий чоловік з міцними кістками, ніби позґвинчуваними в суглобах. Якби не жваві очі, він би скидався на витягнений з формаліну експонат.

У тебе непоганий вигляд, – сказала вона і додала, коли чоловік виходив з кімнати: – Запитай лікаря, чи ми не дуже йому набридли.

Вони жили на околиці селища в хаті, критій пальмовим листям, з облупленими стінами.

Було ще вогко, але дощ перестав. Полковник спустився покрученою вуличкою до майдану. Вийшов на центральну вулицю й здригнувся. Скільки сягало око, селище потопало в квітах. Жінки в чорному, сидячи біля дверей домівок, чекали на похорон.

Коли він дійшов до майдану, знову припустив дощ. Хазяїн більярдної з дверей побачив полковника й гукнув, простягаючи руки:

Полковнику, зачекайте, я винесу вам парасольку...

Полковник відповів, не повертаючи голови:

Дякую, мені й так добре.

Похоронна процесія ще не вийшла. Чоловіки, вдягнені в біле, з чорними краватками, розмовляли біля дверей під парасольками. Один побачив полковника, що перестрибував через калюжі на майдані, й гукнув:

Йдіть сюди, друже!

Дякую, друже, – відповів полковник. Але не прийняв запрошення, а пішов прямо до небіжчикової хати, щоб висловити співчуття його матері. Перше, що він відчув, – це пахощі сили‑силенної квітів. Потім – задуху. Полковник спробував пропхатись між людьми, що товпилися в спальні. Тоді хтось поклав йому руку на плече і проштовхнув далі повз скорботні постаті до небіжчика – на обличчі в того різко випинався ніс із широкими ніздрями.

Біля труни сиділа мати й відганяла від неї мух віялом, сплетеним з пальмового листя.

Жінки, вбрані в чорне, дивилися на померлого, як дивляться на плин річки. Раптом з глибини кімнати почувся чийсь голос. Полковник відсторонив якусь жінку, побачив – у профіль – матір, поклав їй руку на плече. Стиснувши зуби, він промовив:

Щиро співчуваю...

Мати не повернула голови, тільки розтулила уста й застогнала. Полковник раптом хитнувся, бо відчув, як на нього насунулась і штовхає до померлого якась сила. Хату сповнило тужне голосіння. Руками полковник шукав опори, але не намацав стіни. Скрізь були самі тіла. Хтось пошепки, дуже лагідно, сказав йому на вухо: «Обережно, полковнику». Він обернувся й побачив небіжчика. Але не впізнав його, бо небіжчик, угорнений в білі завої, з сурмою, вкладеною йому в руки, мав вид холодно‑суворий, ніби скутий якоюсь невидимою силою, і тому здавався таким розгубленим, як і полковник.

Звівши голову, щоб ковтнути повітря, полковник побачив труну, що, похитуючись, пливла над голосінням до дверей, по квітах, які черкались об стіни. Полковник упрів. Йому боліли суглоби. Через мить він відчув, що вийшов на вулицю, бо рясний дощ сіконув його по повіках. Хтось ухопив його під руку й сказав:

Поспішайте, куме, я на вас чекаю.

Це був дон Сабас, хрещений батько його померлого сина, єдиний з керівників їхньої партії, який уник політичного переслідування і залишився жити в селищі.

Дякую, куме, – відказав полковник і мовчки пішов під Сабасовою парасолькою. Оркестр заграв похоронний марш. Полковник звернув увагу на те, що в оркестрі нема сурми, і тепер лише усвідомив, що мертвий музика вже не встане.

Бідолаха, – прошепотів він.

Дон Сабас кахикнув. Він тримав парасольку лівою рукою, майже на рівні голови, бо був нижчий за полковника. Чоловіки розговорилися, коли похід проминув майдан. Дон Сабас повернув до полковника скрушне обличчя й сказав:

Куме, як півень?

Удома, – відповів полковник.

В цю мить хтось гукнув:

Куди ви тягнете того мерця?

Полковник звів погляд угору й побачив алькальда, що стояв на балконі. Алькальд був у коротких штанях і фланелевій сорочці, він бундючно надимав неголені щоки. Музики перестали грати похоронний марш. І зразу ж полковник почув голос падре Анхела, що перегукувався з алькальдом. Крізь стукіт дощових крапель по парасольці полковник розібрав слова.

І що там? – запитав дон Сабас.

Та нічого, – відповів полковник. – Похорон не може пройти перед поліційним постом.

Я забув, – погодився дон Сабас. – Я завжди забуваю, що ми в стані облоги.

Але ж це не повстання, – сказав полковник. – Це тільки бідний мертвий музика.

Процесія звернула вулицею вниз. Жінки біля хат дивились на неї мовчки, кусаючи нігті. Але за якусь хвилину повиходили насеред вулиці, гукаючи вслід слова похвали, подяки і прощання, наче вірили, що мертвий у своїй труні чує їх.

На цвинтарі полковникові стало погано. Коли дон Сабас осміхнувся до нього, підштовхуючи до стіни, щоб звільнити дорогу чоловікам, що несли труну, то побачив застигле обличчя.

Що з вами, куме? – запитав він.

Полковник зітхнув.

Жовтень, куме.

Повертались тією ж вулицею. Дощ уже вщух. Небо стало ясне й густо‑синє. «Вже не ллє», – подумав полковник; йому було вже краще, але він ще не зовсім оклигав.

Дон Сабас перервав плин його думок.

Куме, сходіть до лікаря.

Я не хворий, – відказав полковник. – Просто в жовтні я почуваю себе так, наче мене всередині щось рве і шматує.

А‑а, – протяг дон Сабас. І попрощався з полковником біля дверей своєї домівки – нового двоповерхового будинку з заґратованими вікнами. Полковник, сприкрений тим, що намочив парадний костюм, попрямував до себе. Трохи перегодя він знову вийшов на вулицю, щоб купити в крамниці на розі бляшанку кави й півфунта кукурудзи для півня.

Полковник порався біля півня, хоча в четвер волів лежати в гамаку. Дощ уже кілька днів не вшухав. Весь тиждень лило так, неначе розкололось небо. Полковник кілька ночей не спав, йому краяв душу свист, що виривався з легень ядушної дружини. Але в п'ятницю пополудні жовтень подарував йому хвилю перепочинку.

Товариші Агустінові, – кравчики з майстерні, де працював і він, фанатики півнячих боїв, – скористались нагодою, щоб подивитись на півня. Півень був у добрій формі.

Зоставшись сам, полковник вернувся до спальні. Дружина ворухнулась і спитала:

Що кажуть?

Захоплені, – відповів полковник. – Усі ощадять гроші, щоб поставити на нього.

Не знаю, що вони бачать в цьому бридкому півневі, – сказала дружина. – Він мені здається якимось виродком: така маленька голівка й такі здоровенні пазурі.

Вони кажуть, що півень найкращий в окрузі, – заперечив полковник. –Він коштує добрих п'ятдесят песо.

Полковник був певний, що це виправдовує його ухвалу зберегти півня, спадщину по синові, розстріляному дев'ять місяців тому під час півнячих боїв за поширення нелегальних новин.

Ти тільки сам себе дуриш, ніби півень коштує так дорого, – сказала дружина. – Як скінчиться кукурудза, тоді чим його годувати? Власною печінкою?

Шукаючи в шафі полотняні штани, полковник весь час намагався думати про інше.

Вже скоро, – сказав, – вже відомо, що бої почнуться в січні. Тоді ми зможемо узяти за нього кращу ціну.

Штани були пом'яті. Жінка випрасувала їх на плиті двома залізними прасками, що нагрівались вугіллям.

Навіщо тобі виходити? – запитала вона.

На пошту.

Я й забула, що сьогодні п'ятниця, – згадала вона, повертаючись до кімнати. Полковник уже був одягнений, тільки без штанів. Жінка подивилась на його черевики.

Ці черевики вже треба викинути, – сказала вона. – Взувай лакові.

Полковник знітився.

Вони наче сирітські, – заперечив він. – Щоразу, коли я їх узуваю, то відчуваю себе так, ніби втік з притулку.

А ми й є сироти без нашого сина, – відмовила жінка.

Вона й цього разу переконала полковника. Він рушив до

пристані ще перше, ніж залунали гудки катерів. Лакові черевики, білі штани без ременя і сорочка без накладного комірця, застебнута вгорі на мідяний ґудзик. Полковник стежив, як причалюють катери, стоячи біля крамниці сірійця Мойсеса. Пасажири спускались на берег, зовсім змучені восьмигодинним плаванням, коли все тіло терпне, застигле в незмінній позі. Ті ж пасажири, що й завжди; мандрівні торговці та люди з селища, які від'їхали минулого тижня, а тепер повертались до своїх звичайних справ.

Останнім був поштовий катер. З болісним неспокоєм дивився полковник, як він причалює.

Полковник побачив на палубі мішок з поштою, прив'язаний до димаря й загорнений у брезент. За п'ятнадцять років чекання чуття полковникові вигострились. А через півня загострилася його туга. З тої хвилини, як поштмейстер зійшов на катер, відв'язав мішок і закинув його на плечі, полковник не спускав з нього очей.

Він стежив за поштмейстером, поки той ішов по вулиці, яка тяглась понад причалом, через справжній лабіринт крамниць та яток з виставленими барвистими товарами. Щоразу, слідкуючи за поштмейстером, полковник по‑різному відчував тоскну тривогу. І щоразу ця тривога межувала з жахом. На пошті він побачив лікаря, що дожидав газет.

Моя дружина просила спитати, чи ми не дуже вам набридли, докторе, – сказав йому полковник.

Лікар був молодий і мав кучеряве блискуче волосся та напрочуд гарні рівні зуби. Він поцікавився станом слабої. Полковник докладно розповів, не спускаючи з очей поштаря, який розкладав листи по шухлядках. Млявість його рухів дратувала полковника.

Лікар отримав кілька листів та пакет газет і зразу відклав набік рекламні проспекти ліків. Потім перебіг очима особисті листи. А поштар тим часом роздавав пошту присутнім адресатам. Полковник невідривно дивився на свою, за алфавітом, шухлядку. Його нерви напружились до краю, коли він помітив якогось авіалиста з голубими краями.

Лікар розірвав бандероль на газетах. Він цікавився свіжими новинами, а полковник не спускав очей зі своєї шухлядки, чекаючи, поки поштар зупиниться перед нею. Але той не зупинився. Лікар облишив читати газети й глянув на полковника. Тоді подивився на поштаря, що вже сів біля телеграфного апарата, потім знову на полковника.

Ходімо, – сказав.

Поштар навіть не звів голови.

Для полковника нема нічого, – сказав він.

Полковник засоромився.

Я й не чекав нічого, – звернув він на лікаря безпорадний по‑дитячому погляд. – Мені ніхто не пише.

Повертались мовчки. Лікар устромив носа в газети. Полковник ішов як завжди – наче людина, що шукає загублену монету. Вечір був чудовий. Мигдалеві дерева на майдані скидали останнє сухе листя. Вже сутеніло, коли вони підійшли до дверей лікаревої приймальні.

Що нового? – запитав полковник.

Лікар дав йому декілька газет.

Невідомо, – відповів. – Важко щось вичитати між тими рядками, які викреслює цензура.

Полковник перебіг великі заголовки. Міжнародні вісті. Вгорі на чотири шпальти стаття про націоналізацію Суецького каналу. Перша сторінка була майже вся зайнята запрошеннями на якийсь похорон.

Нема надії на вибори, – сказав полковник.

Не будьте наївний, полковнику, – сказав лікар. – Ми вже занадто дорослі, щоб чекати месію.

Полковник простяг газети лікареві, але той не взяв:

Заберіть їх додому. Почитаєте ввечері, а завтра повернете.

Десь по сьомій задзвонили дзвони – повідомлення про кінокартину. Падре Анхел у такий спосіб сповіщав моральну оцінку кінокартини, згідно з класифікаційним списком, який він отримував щомісяця поштою. Полковникова дружина налічила дванадцять ударів.

Погана для всіх, – сказала вона. – Вже скоро рік, як кінокартини погані для всіх. – Тоді опустила сітку від москітів і промурмотіла: – Звівся світ нінащо.

Але полковник не озвався. Перше ніж лягти спати, він прив'язав півня до ніжки ліжка. Потім замкнув хату, посипав підлогу порошком від комах, поставив лампу долі, натяг гамак і вмостився читати газети.

Він читав їх по порядку за датами, і з першої сторінки до останньої, навіть рекламу. Об одинадцятій пролунав сиґнал гасити світло. Полковник кінчив читати на півгодини пізніше, відчинив двері в глупу ніч і вийшов за потребою. Москіти обліпили його. Коли полковник вернувся до хати, дружина ще не спала.

Нічого не пишуть про ветеранів? – запитала.

Нічого, – відповів полковник, загасив лампу й ліг у гамак. – Раніше друкували хоч списки нових пенсіонерів. Але вже п'ять років, як і тих не згадують.

Після півночі линув дощ. Полковник був заснув, але враз і прокинувся від болю всередині. Почув, що в хаті десь тече; загорнувся по самі вуха ковдрою з вовни і спробував у темряві дослухатися, де саме. Холодний піт стікав йому по хребту. Полковника трясла лихоманка. Він неначе плавав колами у ставку з драглів. Хтось заговорив до нього. Полковник відповів. Він знову був серед бійців‑повстанців і лежав на своєму похідному ліжку.

З ким це ти розмовляєш? – озвалася жінка.

З одним англійцем, перебраним на ягуара; він прийшов до табору полковника Ауреліано Буендіа, – відповів полковник і повернувся в гамаку, палаючи з гарячки. –Це був герцог Мальборо.

Прокинувся він на світанку, геть знеможений. З другим ударом дзвона до утрені скочив з гамака; його оповила тривожна тиша, враз прорізана півнячим «кукуріку!». В голові шуміло, перед очима пливли кола. Його нудило. Він вийшов з хати і подався до вбиральні крізь шарудіння крапель і невиразні запахи зими. В дерев'яній буді під цинковим дахом стояв туман од випарів аміаку. Коли полковник підняв накривку на отворі, з ями здійнялась хмара синіх мух.

Тривога була фальшива: сидячи навпочіпки на неструганих дошках, полковник не міг із себе видушити нічого. Йому вже й перехотілося, натомість він відчув глухий біль у кишках. «Ну звісно, – промурмотів полковник, – завжди зі мною таке в жовтні». Він терпляче дочекався, поки перестало пекти всередині. Тоді вернувся до хати по півня.

Ти вночі марив з гарячки, – сказала жінка.

Вона заходилась прибирати кімнату, занедбану за тиждень її хвороби. Полковник намагався згадати.

То була не гарячка, – збрехав він. – Знов кошмарний сон.

Як і завжди після кризи, жінка була збуджена. За ранок вона перевернула хату догори дном. Попереставляла всі речі, окрім годинника і картини з німфою. Жінка була така дрібна й тендітна, що коли сновигала по хаті у вельветових капцях, у наглухо застебнутій чорній сукні, здавалось, наче вона може проникати крізь стіни. Але до дванадцятої години вона знову стала наче дебеліша, набрала ваги. В ліжку вона була зовсім непомітна. А тепер, коли рухалась серед вазонів з папороттю і бегонією, немовби заповнила всю хату.

Якби вийшов рік після Агустінової смерті, я б заспівала, – сказала вона, переставляючи чавунок, у якому варилось покришене все їстівне, що тільки може вродити тропічна земля.

Якщо тобі хочеться співати, то співай, – відказав полковник. – Це добре для печінки.

Лікар прийшов після сніданку. Полковник з дружиною пили каву в кухні, коли він штовхнув двері з вулиці і крикнув:

Чую, хворі вже померли!

Полковник підвівся, щоб зустріти лікаря.

Так, докторе, – сказав він, виходячи до зали. – Я завжди казав, що ваш годинник б'ється в такт із серцем крука, ви чуєте мерців.

Жінка пішла до кімнати підготуватись до огляду. Лікар залишився з полковником у залі. Незважаючи на спеку, його бездоганно чистий полотняний костюм був свіжісінький. Коли жінка сказала, що вже готова, лікар дав полковникові три аркушики паперу в конверті. Кинув йому: «Це те, чого не сказали вчорашні газети», – і ввійшов до кімнати.

Полковник саме так і думав. То був стислий виклад останніх громадських подій, надрукований на мімеографі для підпільного поширення. Розповідалося про збройну змову в країні. Полковника це приголомшило.

Десять років підпільної інформації ще не навчили його, що кожен місяць приносить новину, разючішу від попередньої. Він уже дочитав листівки, коли лікар повернувся до зали.

Ця пацієнтка здоровіша за мене, – сказав він. – З такою ядухою я б сподівався прожити сто років.

Полковник похмуро зиркнув на нього й мовчки простяг йому конверт, але лікар не взяв.

Пустіть між люди, – промовив він стиха.

Полковник заховав конверта до кишені. Жінка вийшла

з кімнати зі словами:

Одного такого дня я помру й потраплю до пекла, докторе.

У відповідь лікар лише блиснув емаллю зубів, підставив стілець до столика і витяг з валізки кілька градуйованих пляшечок. Жінка, не звертаючи на це уваги, вийшла до кухні.

Зачекайте, я підігрію каву.

Ні, дуже дякую, – заперечив лікар. Тоді виписав рецепт. – Я не дам вам нагоди отруїти мене. – Жінка на кухні засміялась.

Дописавши рецепта, лікар прочитав його вголос – він був певен, що ніхто не розбере його писанини. Полковник намагався слухати уважно. Повернулася з кухні жінка, і їй упали в око згубні сліди минулої ночі на полковниковому обличчі.

Вдосвіта його била лихоманка, – сказала вона про чоловіка. – Зо дві години торочив небилиці про громадянську війну.

Полковник здригнувся.

Це не лихоманка, – знітився він. – А крім того, – додав, – коли мені стане зовсім зле, я сам собі зараджу. Сам себе викину в ящик зі сміттям.

І пішов до кімнати по газети.

До майдану йшли разом. Повітря було сухе. Асфальт на вулиці починав м'якнути від спеки. Коли лікар прощався, полковник запитав його тихо, крізь зціплені зуби:

Скільки ми вам винні, докторе?

Тепер нічого, – відказав лікар і плеснув його долонею по спині. – Я вам складу кругленький рахунок, коли півень виграє.

Полковник попрямував до кравецької майстерні, щоб передати підпільного листа Агустіновим товаришам. Це був його єдиний притулок відтоді, як полковникові прихильники загинули чи були вигнані з селища, а він залишився один, як палець, і його єдиним ділом стало очікування пошти щоп'ятниці.

Від вечірньої спеки жінка ще пожвавішала. Вона сиділа в коридорі серед бегоній біля ящика з шматтям і знову чаклувала, як з нічого пошити нову білизну. Робила комірці з рукавів, манжети зі спинки і квадратні латки, акуратні, хоча різного кольору. У дворі зацвіркотів цвіркун. Сонце хилилось на захід. Але жінка не бачила, як воно вмирає над бегоніями. Вона звела голову аж коли звечоріло і полковник повернувся додому. Тоді підперла голову обома руками, аж хруснули суглоби, сказала:

В мене мозок, наче нап'ята струна.

Він завжди був у тебе такий, – сказав полковник, але уважно глянув на жінку, обсипану різнобарвними клаптиками. – Ти схожа на дятла.

Доводиться бути й дятлом, якщо хочеш мати в що вбратись, – усміхнулась вона. Розгорнула сорочку, зліплену з трьох різнобарвних шматків, тільки комір і манжети були одного кольору. – Досить тобі зняти піджак – і карнавальний костюм готовий.

Її мову заглушили дзвони, що вибили шість.

Ангел господній благовістив Марії, – почала вона вголос молитву, йдучи з одежею до спальні. Полковник озвався до дітей, які після школи забігли подивитись на півня. Раптом він згадав, що на завтра нема кукурудзи, й пішов до спальні просити грошей у дружини.

Здається, в нас лишилось не більш як п'ятдесят сентаво, – сказала вона.

Жінка ховала гроші, зав'язані вузликом у хустці, під килимок біля ліжка. Це були гроші за Агустінову швацьку машину. Дев'ять місяців вони тратили ці гроші сентаво за сентаво на себе й на півня. А тепер залишилось лише дві монетки в двадцять і одна в десять сентаво.

Купиш фунт кукурудзи, – сказала жінка, – а за решту – кави на завтра й чотири унції сиру.

І позолоченого слона, щоб почепити на дверях, – додав полковник. – Сама кукурудза коштує сорок два.

Подумали хвилинку.

Півень – не людина, може й почекати, – перша промовила дружина. Але чоловіків вираз обличчя змусив її замовкнути. Полковник сидів на ліжку, спершись ліктями на коліна, і бряжчав монетами.

Не в мені річ, – сказав він за мить. –Якби це залежало від мене, я б сьогодні ввечері зробив санкочо з півня. Мабуть, добрячий був би пронос за п'ятдесят песо. – Тоді замовк, розчавив на шиї комара й слідом за жінчиним поглядом перебіг очима по кімнаті. – Мені прикро лише те, що ці сердешні хлопці збирають гроші.

Жінка замислилася, ще раз із гумової груші оббризкала хату отрутою від комах. Полковникові здалося щось надприродне в її поведінці, наче вона скликала хатніх духів на пораду. Нарешті вона поклала грушу на маленьку підставку, обклеєну літографіями, і втупила свої безбарвні водянисті очі в чоловікові, такі самі водянисті.

Купи кукурудзи, – сказала вона. – Бозна, як ми викрутимося.

Це біблійне чудо з поділом хлібів, – повторював полковник щоразу, як вони сідали до столу наступного тижня.

Своїм гідним подиву вмінням шити, латати, тулити клаптик до клаптика жінка, здавалося, знайшла спосіб підтримувати домашнє господарство просто‑таки в порожнечі. Жовтень подарував їм ще кілька днів перепочинку. Вогкість відступила на час.

Підбадьорена мідно‑яскравим сонцем, жінка вже третій день як заходилася біля своєї зачіски. «Ну, завела молебень», – сказав полковник, коли вона почала розсмикувати довгі синяві пасма волосся рідким гребенем. Другого дня, сидячи у дворі з простирадлом на колінах, вона чесала коси густим гребінцем, щоб вичесати нужу, яка розплодилась за час хвороби. Нарешті, вимила голову лавандовою водою, висушила й закрутила волосся на потилиці в два валики, скріплені гребенем. Полковник чекав. Уночі, лежачи без сну в гамаку, він довгі години з болем думав про півня. Але в четвер півня зважили – він був у формі.

Того вечора, коли товариші Агустінові пішли з хати, тішачись райдужними надіями на перемогу півня, полковник також відчув себе в формі. Жінка підстригла його.

Ти скинула з мене двадцять років, – сказав полковник, обмацуючи голову руками. Жінка подумала, що її чоловік має рацію.

Коли я здорова, то можу навіть мертвого воскресити, – відказала вона.

Але самовпевненості їй стало ненадовго. Вже нічого не залишалося в хаті, що можна було б продати, крім годинника і картини. В четвер увечері, коли було підчищено все до крихти, жінка занепокоїлась.

Не хвилюйся, – втішав її полковник. – Завтра прийде пошта.

Наступного дня він чекав на катер біля лікаревої приймальні.

Літак – чудова річ, – казав полковник, утупивши очі в мішок з поштою. – Кажуть, що він за одну ніч може долетіти до Європи.

Правда, – відказав лікар, обмахуючись ілюстрованим журналом.

Полковник відшукав очима поштаря серед гурту людей, які чекали, коли причалить катер, щоб скочити на нього. Поштар скочив першим. Капітан віддав йому конверт, запечатаний сургучем. Потім зійшов на палубу. Поштовий мішок був затиснутий між двома бочками гасу.

Але й у нього є свої вади, – сказав полковник. На мить він згубив з очей поштаря, але знову побачив його серед різнобарвних пляшок біля возика з прохолодними напоями. – Маленькими кроками просувається людство по шляху поступу...

Зараз літак надійніший, ніж катер, – сказав лікар. – При висоті в двадцять тисяч футів він летить над бурями.

Двадцять тисяч футів, – повторив полковник, не годний уявити такої височини.

Лікар спробував пояснити. Розгорнув обома руками журнал і тримав його непорушно.

Рівновага відмінна, – сказав він.

Але полковник не міг одвести погляду від поштаря. Він бачив, як той ковтає напій з рожевою піною, тримаючи склянку в лівій руці, а правою підтримуючи мішок з поштою.

Є, нарешті, й кораблі в морі, які постійно зв'язані з нічними літаками, – провадив далі лікар, – з такими заходами остороги на літаку безпечніше, ніж на катері.

Полковник глянув на нього.

Напевне, – сказав. – Мабуть, так, як на килимі, на підлозі.

Поштар ішов прямо на них. Полковник відступив на крок, охоплений непереборним хвилюванням. Він намагався розібрати прізвище, написане на конверті з сургучем. Поштар розкрив мішок, дістав для лікаря пачку газет, потім розірвав пакунок із приватними листами, звірив правильність вмісту й перечитав на листах прізвища адресатів. Лікар розгорнув газети.

І досі проблема Суецу, – мовив він, читаючи великі заголовки. – Захід втрачає ґрунт під ногами.

Полковник не читав заголовків. Корчі звели йому живіт, та він зусиллям волі стримав їх.

Відколи існує цензура, газети тільки й пишуть про Європу, – сказав він. – Найкраще було б, якби всі європейці перебралися сюди, а ми – до Європи. Отоді б усі знали, що робиться в їхній країні.

Для європейців Південна Америка – це лобур з вусиками, гітарою і револьвером, – сказав лікар, сміючись поверх газет.

Вони не розуміють наших проблем.

Поштар віддав лікареві його кореспонденцію. Решту кинув у мішок і знову його зав'язав.

Лікар зібрався читати два особисті листи. Але, перш ніж надірвати конверт, глянув на полковника. Потім на поштаря.

Полковникові нічого нема?

Полковника охопив жах. Поштар завдав мішок на плече, зійшов з набережної і відказав, не повертаючи голови:

Полковникові ніхто не пише.

Всупереч своїй звичці, полковник не пішов зразу додому. Він випив кави в кравецькій майстерні, поки Агустінові товариші переглядали газети. Полковник почував себе обдуреним. Він волів би просидіти тут аж до наступної п'ятниці, ніж стати перед жінчині очі сьогодні ввечері з порожніми руками. Та коли настав час зачиняти майстерню, йому довелось повернутися до дійсності. Жінка такого й чекала.

Нічого? – спитала вона.

Нічого, – відказав полковник.

Наступної п'ятниці він знову пішов на причал. І, як і кожної п'ятниці, повернувся додому без довгожданого листа.

Ми вже стільки чекаємо, що терпцю не стає, – сказала йому дружина того вечора. – Треба мати ослячу впертість, як у тебе, щоб чекати листа п'ятнадцять років.

Полковник ліг у гамак читати газети.

Треба діждатись черги, – сказав. – Наш номер тисяча вісімсот двадцять третій.

Відколи ми чекаємо, цей номер двічі випав у лотереї, – заперечила жінка.

Полковник читав, як завжди, все від першої сторінки до останньої, навіть оголошення. Але цього разу не міг зосередитись. Він читав і думав про свою ветеранську пенсію. Дев'ятнадцять років тому, коли конгрес ухвалив закон, почався виправдувальний процес, що тривав вісім років. Потім потрібно було ще шість років, щоб виклопотати занесення полковника до списку. І тоді полковник востаннє отримав листа.

Він скінчив читати після сигналу гасити світло. А збираючись вимкнути його, побачив, що дружина не спить.

У тебе є ще та вирізка?

Жінка замислилась.

Так. Мусить бути десь серед паперів.

Вона вийшла з‑під сітки від москітів, витягла з шафи дерев'яну скриньку з пачкою листів, складених по датах і зв'язаних гумовою стрічкою, і знайшла об'яву юридичної контори, яка брала на себе клопотання про пенсію для учасників війни.

Відколи я тобі товчу, щоб ти змінив адвоката, можна було б уже й витратити всі ці гроші, – сказала жінка, простягаючи чоловікові газетну вирізку. – Що нам з того, коли нам їх покладуть до труни, як це роблять індіанці?

Полковник прочитав вирізку дворічної давності й сховав у кишеню сорочки, що висіла за дверима.

Ото ж бо й лихо, що для зміни адвоката знов же потрібні гроші.

Ні, не потрібні, – рішуче сказала жінка. – Ти їм напишеш, щоб вирахували, скільки належить, із самої пенсії, коли її виклопочуть. Це єдиний спосіб зацікавити їх справою.

І от у суботу вдень полковник пішов до свого адвоката. Той безтурботно валявся в гамаку. Це був здоровезний негр з двома лише зубами у верхній щелепі. Він вступив у пантофлі на дерев'яних підошвах і одчинив вікно кабінету над запорошеною піанолою, закиданою паперами, скрученими в товсті сувої: вирізки з «Діаріо Офісіас», вклеєні в старі бухгалтерські зошити, і неповна збірка контрольних бюлетенів. Піанола без клавішів правила одночасно й за письмовий стіл. Перше ніж відкрити причину свого візиту, полковник висловив занепокоєння тим, що справа не посувається вперед.

Я вас попередив, що це справа не одного дня, – нагадав адвокат, коли полковник на мить замовк. Знемагаючи від спеки, він одкинувся на спинку стільця, і стілець зарипів. – Мої аґенти пишуть мені часто й сповіщають, що зневірюватись нема причини.

Те саме вже п'ятнадцять років, – обурився полковник. – Це вже стає схоже на казку без кінця.

Адвокат, не шкодуючи барв, почав змальовувати кручені стежки бюрократії. Стілець був досить тісний для його гладких старечих сідниць.

П'ятнадцять років тому було легше, – сказав він. – Тоді існувало муніципальне об'єднання ветеранів, що складалося з представників обох партій. – Потім набрав у легені гарячого повітря й виголосив наче щойно придуману сентенцію: – Єдність породжує силу.

У цьому разі не породила, – сказав полковник, уперше усвідомивши свою самітність. – Усі мої товариші повмирали, чекаючи звістки.

Адвокат не відступав.

Закон було прийнято досить пізно, – сказав він. – Не всім так щастило, як вам, щоб стати полковником у двадцять років. Крім того, в ньому не було спеціальної статті, тому уряд мусив вносити поправки до бюджету.

Завжди та сама пісня. Щоразу, коли полковник слухав її, у ньому прокидалась глуха образа.

Це не милостиня, – сказав він. – Ми не ласки просимо. Ми йшли на смерть, щоб урятувати республіку.

Адвокат розвів руками.

Все це так, полковнику, – сказав він, – Невдячність людська не має меж.

І ця пісня була знайома полковнику. Вперше він почув її після угоди про Неєрландію, коли уряд пообіцяв оплатити переїзд і відшкодувати збитки двомстам офіцерам революції. Ставши табором навколо гігантської сейби[23]в Неєрландїї, один революційний батальйон, який складався переважно з підлітків, що повтікали зі школи, чекав цілих три місяці. Потім хто як міг за власні кошти добувся додому і там чекав далі. Минуло майже шістдесят років, а полковник усе чекав.

Збуджений спогадами, полковник наважився на рішучий крок. Він зіперся правою рукою на стегно – саму кістку, обплутану волокнами нервів – і промурмотів:

Отже, я вирішив.

Адвокат не зрозумів.

Тобто?

Візьму іншого адвоката.

До кабінету ввійшла качка з кількома жовтими каченятами. Адвокат підвівся, щоб вигнати їх.

Як хочете, полковнику, – відповів він, замахуючись на птахів. – Як хочете, так і буде. Якби я був чудотворець, то не жив би в цьому хліві. – Тоді заклав двері, що вели на внутрішній двір, дерев'яними ґратами й знову сів на стілець.

Мій син працював усе життя, – сказав полковник. – Моя хата віддана в заставу. Закон про пенсії став довічною пенсією для адвокатів.

Для мене ні, – заперечив адвокат, – все до останнього сентаво я витратив на справу.

Полковника пригнітила думка, що він несправедливий.

Саме це я й хотів сказати, – поправився він і витер чоло рукавом. – Від цієї спеки іржавіють гайки в голові.

За хвилину адвокат перевернув догори дном весь кабінет, шукаючи повноваження. Сонце вже досягло середини вбогої хатини, збитої з неструганих дощок. Обшукавши всі кутки, адвокат став рачки, застогнав і витяг згорток паперів з‑під піаноли.

Ось воно.

І подав полковникові аркуш паперу з печатками.

Я мушу написати моїм аґентам, щоб анулювали копії, – додав він.

Полковник здмухнув з паперу порох і сховав аркуш у кишеню сорочки.

Порвіть його самі, – сказав адвокат.

Ні, – відповів полковник. – Це на спогад про двадцять років, – і став чекати, що адвокат шукатиме далі. Але той і гадки не мав. Він підійшов до гамака, втер піт і задивився на полковника крізь сонячні промені, в яких танцювали порошинки.

Мені потрібні всі документи, – сказав полковник.

Які це?

Розписка.

Адвокат розвів руками.

Це неможливо, полковнику.

Полковник стривожився.

Бувши скарбником революційних сил в окрузі Макондо, він подолав за шість днів тяжкий шлях, везучи фонди громадянської війни в двох валізах, нав'ючених на мула, і прибився до табору в Неєрландії, волочачи за собою ледь живого мула, за півгодини до підписання угоди. Полковник Авреліано Буендіа – головний інтендант революційних сил на Атлантичному узбережжі – оформив розписку про отримання і заніс валізи до реєстрів капітуляції.

Це неоціненний документ, – сказав полковник. – Там розписка, написана власноручно полковником Ауреліано Буендіа.

Згоден, – відказав адвокат. – Але ці папери перейшли через тисячі й тисячі рук, через тисячі й тисячі канцелярій, поки осіли бозна в якому відділі міністерства оборони.

Документи такої вартості не можуть пройти повз увагу будь‑якого урядовця, – сказав полковник.

Але за останні п'ятнадцять років урядовці багато разів змінювались, – уточнив адвокат. – Згадайте, що змінилося сім президентів. І що кожен президент змінив свій кабінет принаймні десять разів, і що кожен міністр змінив своїх службовців принаймні сто разів.

Але ніхто не міг забрати документів до себе додому, – сказав полковник. – Кожен новий урядовець мусив знайти їх на своєму місці. Адвокатові вже не ставало терпцю.

І нарешті, якщо ці папери вийдуть тепер з міністерства, то в списку їх поставлять на нову чергу.

Дарма, – сказав полковник.

Справа затягнеться ще на роки.

Дарма. Чекав довше, зачекаю ще.

Полковник поставив на столику в вітальні чорнильницю, поклав блокнот з лінованого паперу, ручку, чорнило й вимочку, а двері в кімнату лишив відчиненими на випадок, коли треба буде порадитися з дружиною. Вона молилась, перебираючи чотки.

Яке сьогодні число?

Двадцять сьоме жовтня.

Він писав дуже старанно, поклавши руку з ручкою на промокальний папір, спину тримав рівно, щоб легше дихати, як його вчили в школі. Духота в зачиненій вітальні ставала нестерпною. Краплина поту впала на лист. Полковник зібрав її на вимочку. Потім спробував підшкрябати слова, що розпливлись, але посадив кляксу. Однак його те не збентежило. Він написав примітку й зазначив на берегах: «набуті права». Тоді перечитав весь абзац.

Коли мене внесли до списку?

Дружина, не припиняючи молитви, почала згадувати.

Дванадцятого серпня сорок дев'ятого року.

За хвильку пішов дощ. Полковник заповнив аркуш великим, наче дитячим письмом, таким, як його навчили в народній школі у Манауре. Потім ще піваркуша – й підписався.

Перечитав листа дружині. Та після кожного речення схвально кивала головою.

Дочитавши, полковник заклеїв конверта й погасив світло.

Попроси кого‑небудь, щоб тобі передрукували листа на машинці, – сказала жінка.

Ні, – відповів полковник. – Мені вже набридло просити.

З півгодини він слухав, як злива тарабанить по пальмовому листі даху. У селищі почався справжній потоп. Після сиґналу гасити світло в хаті де‑не‑де почало протікати.

Давно треба було так зробити, – сказала жінка. – Завжди краще порозумітись без посередників.

Це й зараз не пізно, – відказав полковник, прислухаючись до плюскоту дошу. – Можливо, все вирішиться до того, як скінчиться термін застави на будинок.

Залишилось два роки, – сказала жінка.

Він засвітив світло, щоб знайти, де крапає зі стелі. Підставив там бляшанку, взяту від півня, й повернувся до спальні під металічний стукіт крапель по блясі.

Може, їх так зацікавить нагода заробити, що вони вирішать усе ще до січня, – сказав полковник. І сам себе переконав. – Тоді якраз мине рік після Агустінової смерті, і ми зможемо піти в кіно.

Дружина тихенько засміялася.

Знаєш, я вже й не пам'ятаю тих смішних ляльок, – сказала вона. Полковник спробував розгледіти її крізь сітку від москітів.

Коли ти була останній раз у кіно?

В тридцять першому році, – сказала вона. – Пускали «Заповіт мерця».

Була бійка?

А хто зна... Якраз на тому кадрі, коли привид намагався викрасти у дівчини намисто, линув дощ.

Шум дошу приспав їх. Полковника непокоїв якийсь біль усередині. Але він не стривожився. Він був готовий пережити ще один жовтень. Загорнувся в ковдру з вовни, на мить уловив натужне жінчине дихання – вже невиразно, пливучи у сні. Тоді заговорив – цілком свідомо.

Жінка прокинулася.

‑ 3 ким це ти говориш?

Ні з ким, – відказав полковник. – Я подумав, що на зборах у Макондо ми мали рацію, коли радили полковникові Буендіа не здаватись. Через це бо й пропало все.

Лило весь тиждень. Другого листопада – всупереч полковниковій волі – жінка віднесла квіти на Агустінову могилу. Повернулася з цвинтаря, і її знову схопила хвороба. Це був тяжкий тиждень. Тяжчий, ніж ті чотири тижні жовтня, коли полковник не вірив, що він їх переживе. Хвору навідав лікар і, вийшовши з кімнати, бадьоро виїукнув: «З такою ядухою я міг би пережити всіх у селищі!» Але поговорив з полковником наодинці й приписав суворий режим.

Полковникова хвороба також загострилась. Він невимовно мучився, сидячи годинами у вбиральні, аж поки на ньому виступав холодний піт. Він відчував, що гниє живцем, що гниль шматками випадає з нутра. «Це зима, – тлумачив він собі й не втрачав надії. – Мені покращає, коли перестане лити». І він справді вірив у це, був переконаний, що доживе до хвилини, коли прийде лист.

Тепер йому самому довелося поратись по господарству. Не раз він скрипів зубами, коли просив продати наборг у сусідніх крамницях. «До другого тижня, – казав він, хоча й сам не вірив у це. – Мені мають прийти гроші після п'ятниці». Коли дружина очуняла після хвороби, вона не впізнала чоловіка.

Живий кістяк, – сказала вона.

Це я навмисне, щоб вигідніш себе продати, – відказав полковник. – Фабрика кларнетів уже замовила мої кістки.

Але насправді його підтримувала надія на лист. Виснажений, змучений безсонням, він не міг дбати водночас і за себе, й за півня. В другій половині листопада він гадав, що півень здохне, не ївши два дні, бо не було кукурудзи. Тоді він згадав про жменю квасолі, яку був повісив у липні над плитою; полускав стручки й сипнув півневі в бляшанку сухих квасолин.

Йди‑но сюди, – покликала дружина.

Зажди хвилинку, – відгукнувся полковник, дивлячись, чи їсть півень. – «Коли голодний, то вовка з'їси»...

Коли він зайшов до спальні, жінка спробувала сісти на ліжку. Від її змученого тіла пахло цілющими травами. Вона через силу вимовляла слова, одне по одному:

Викинь... зараз мені... того півня.

Полковник передбачав, що ця мить настане. Він чекав на неї з того самого вечора, коли розстріляли його сина, а він вирішив зберегти півня. У нього був час подумати.

Вже не варто, – сказав він. – Через три місяці будуть бої, і ми тоді зможемо продати його за кращу ціну.

Річ не в грошах, – сказала жінка. – Коли прийдуть хлопці, скажи їм, щоб забрали його і робили з ним що хочуть.

Це заради Агустіна, – промовив полковник заздалегідь обдумані слова. – Уяви собі, як би сяяло його обличчя, коли б він прийшов до нас зі звісткою, що півень переміг!

Жінка справді подумала про свого сина.

Через цих проклятих півнів він і загинув! – скрикнула вона. – Якби третього січня він залишився вдома, не було б і лиха, – і вказала «на двері кощавим пальцем: – Я немов бачу його, як він виходить з півнем під пахвою. Я попередила, щоб він не йшов шукати щастя на півнячих боях, а він усміхнувся і сказав: «Мовчи, ввечері у нас буде грошей, хоч греблю гати».

І впала знеможена. Полковник обережно підіпхнув її на подушку. Зустрів погляд її очей, таких самісіньких, як і в нього.

Намагайся не рухатись, – сказав він так, ніби боліло у його власних грудях.

Жінка на хвилю забулась у важкому сні, заплющивши очі. А коли знову розплющила, її дихання було наче спокійніше.

І все тому, що ми в такій скруті опинилися, – сказала вона. – Гріх відривати від свого рота шматок, щоб кинути його якомусь півневі.

Полковник витер їй чоло простирадлом.

Не помремо за три місяці.

А доти що їстимемо? – запитала жінка.

Не знаю, – відповів полковник. – Але якби ми мали вмерти з голоду, то вже померли б.

А півень почував себе чудово, походжаючи біля порожньої бляшанки. Побачивши полковника, він щось засокотів, майже як людина, задерши голову назад. Полковник гірко всміхнувся йому:

Життя жорстоке, братіку.

Він вийшов на вулицю й подався тинятись бездумно по селищу під час сієсти, навіть не пробуючи замислитись над тим, що зайшов у безвихідь. Блукав глухими вулицями, поки не знесилів. Тоді повернувся додому. Жінка почула, що він зайшов, і покликала його до кімнати.

Що тобі?

Вона відповіла, ховаючи очі:

Можна продати годинник.

Полковник сам уже думав про це.

Я певна, що Альваро зразу дасть тобі сорок песо, – сказала жінка. – Згадай, як легко він купив швацьку машину. Альваро був кравець, у якого працював Агустін.

Я можу поговорити з ним завтра, – згодився полковник.

Чого там завтра, – заперечила вона. – Ти зараз віднесеш годинник, поставиш на стіл і скажеш йому: «Альваро, ось я приніс цього годинника, щоб ви в мене його купили». Він умить зрозуміє.

Полковник відчув себе нещасним.

Це однаково, що нести святі мощі, – запротестував він. – Якщо мене побачать на вулиці з оцим одороблом, про мене складуть пісню для Рафаеля Ескалона.

Однак і цього разу жінка вмовила його. Вона сама зняла годинник, загорнула в газети, ткнула чоловікові до рук і сказала:

Не вертайся додому без сорока песо.

Полковник зі згортком під пахвою попрямував до кравецької майстерні. Агустінові товариші сиділи біля дверей.

Один підвівся, поступаючись йому місцем. У полковника мішалося в голові.

Дякую, – сказав він. – Я йду тут недалечко.

З майстерні вийшов Альваро й повісив на дріт, натягнений між двома стовпами в коридорі, шматок мокрої бавовняної тканини. Це був кремезний, неповороткий молодик з вогнистими очима. Він теж запросив полковника сісти. Полковник сів, трохи підбадьорений. Обпер табуретку об одвірок і став чекати, поки Альваро залишиться сам, щоб запропонувати йому годинника. Раптом він спостеріг, що лиця навколо нього зробились якісь замкнуті.

Я не заважаю? – спитав він.

Усі заперечили. Один нахилився до полковника й мовив ледь чутно:

Лист від Агустіна.

Полковник оглянув порожню вулицю.

Що він пише?

Те, що й завжди.

Йому дали підпільну листівку. Полковник сховав її до кишені. Потім якийсь час сидів мовчки, постукуючи пальцями по згортку, коли раптом відчув, що люди звернули на це увагу. Він зніяковів.

Що це у вас, полковнику?

Він ухилився від проникливого погляду Херманових зелених очей, збрехав:

Нічого. Несу лагодити годинник до німця.

Не робіть дурниці, полковнику, – сказав Херман і спробував забрати в нього згорток. – Зачекайте, я сам його полагоджу.

Полковник відмовився. Не сказав нічого, але спохмурнів. Всі почали його умовляти.

Дайте йому, полковнику. Він знається на механіці.

Та я не хочу йому голову морочити.

Ет, яка тут морока, – заперечив Херман і взяв годинника. – Німець здере з вас десять песо й нічого не зробить.

Полковник зайшов до майстерні. Альваро шив на машині. В глибині, під гітарою, що висіла на гвіздку, дівчина пришивала ґудзики. Над гітарою висів напис: «Про політику говорити заборонено». Полковник відчув, як обважніло його тіло. Він сів і поставив ноги на перекладинку табуретки.

Що за лайно, полковнику!

Полковник здригнувся.

Прошу без лайки, – сказав він.

Альфонсо начепив окуляри на ніс, щоб краще роздивитися полковникове взуття.

Це через ваші черевики, – пояснив він. – Ви взули черевики казна‑які.

Але можна було б не лаятись, – відказав полковник і показав підошви своїх лакових черевиків. – Цим потворам уже сорок років, але лайку вони чують уперше.

Готово! – гукнув Херман, і зразу ж задзвонив годинник. Із сусіднього помешкання якась жінка загрюкала в переділку й закричала:

Покиньте гітару, ще не минув рік від Агустінової смерті.

Всі зареготали.

Це годинник.

Херман вийшов із згортком.

Годинник був справний, – сказав він. – Якщо хочете, я проведу вас додому й почеплю його рівно.

Полковник не погодився.

Скільки я тобі винен?

Не хвилюйтесь, полковнику, – відповів Херман, приєднуючись до товариства. – В січні заплатить півень.

Полковник скористався з нагоди, якої весь час шукав.

Я тобі пропоную одну річ, – сказав він.

Яку?

Дарую тобі півня, – він подивився на лиця довкола. – Дарую півня всім вам.

Херман глянув на нього збентежено.

Я вже занадто старий, – провадив полковник, силкуючись надати своєму голосу переконливості. – Це для мене завелика відповідальність. Уже кілька днів мені здається, що півень здихає.

Не хвилюйтесь, полковнику, – сказав Альфонсо. – В цю пору півні линяють. У нього корінці пір'я запалилися.

За місяць він буде в формі, – потвердив Херман.

Однаково я його не хочу, – сказав полковник. Херман пронизав його поглядом.

Подумайте, полковнику, – наполягав він. – Важливо, щоб саме ви виставили на півнячий бій Агустінового півня.

Полковник подумав.

Я розумію, – сказав він. – Тому й дотримав його аж досі. – Стиснув зуби, набираючись духу, щоб докінчити: – Зле, що чекати ще аж три місяці.

Херман зрозумів його.

Якщо тільки в цьому річ, то не турбуйтеся, – відказав він і запропонував поміч. Усі згодились.

Уже вечоріло, коли полковник увійшов до хати зі згортком під пахвою. Дружина була приголомшена.

Нічого? – запитала вона.

Нічого, – відповів полковник. – Але тепер це пусте. Хлопці самі взялися годувати півня.

Зачекайте, я вам дам парасольку, куме.

Дон Сабас відчинив шафу, вмуровану в стіну контори. Всередині шафи були звалені купою чоботи, стремена, попруги, алюмінієве відро з острогами. Вище висіло з півдесятка різних парасольок. Полковник подумав, що шафа нагадує звалище після якоїсь катастрофи.

Дякую, куме, – сказав він, обіпершись на підвіконня. – Я краще зачекаю, коли дощ перейде.

Дон Сабас, не зачинивши шафи, сів за письмовий стіл навпроти електричного вентилятора. Потім видобув з шухляди письмового столу маленький медичний шприц, загорнений у вату.

Полковник задумано дивився крізь дощ на свинцево‑сірі дерева мигдалю. Вулиця наче вимерла.

Злива з цього вікна якась інакша, – промовив він. – Така, наче ллє десь в іншому селищі.

Злива – то злива, з якого місця не дивись, – заперечив дон Сабас. Він поставив шприц кип'ятитися на письмовому столі, вкритому склом. – Це чортяче селище.

Полковник здвигнув плечима. Він вийшов насеред контори; приміщення було обличковане зеленою плиткою, меблі оббиті яскравими тканинами. В глибині безладно накидані лантухи з‑під солі, бурдюки з‑під меду, сідла. Дон Сабас дивився на нього бездумним поглядом.

Бувши вами, я б так не думав, – сказав полковник. Тоді сів, схрестив ноги й кинув спокійний погляд на чоловіка, схиленого над письмовим столом. Маленький чоловічок, огрядний, але слаботілий, дивився на полковника з удаваним співчуттям.

Покажіться лікарю, куме, – сказав дон Сабас. – Після похорону ви погано виглядаєте.

Полковник звів голову й відказав:

Я чудово себе почуваю.

Дон Сабас чекав, поки закипить шприц.

Якби‑то я міг так сказати, – пожалівся він. – Ви щасливий, бо можете їсти що завгодно, хоч мідні стремена.

І подивився на свої волохаті, в рудому ластовинні, руки. Крім шлюбної обручки, він носив на пальці ще перстень з чорним каменем.

Це так, – згодився полковник.

Крізь двері, які з'єднували контору з рештою будинку, дон Сабас покликав дружину. Потім нудно почав розписувати свій режим харчування. Витяг з кишені сорочки пляшечку й витрусив на стіл білу таблетку завбільшки з квасолину.

Тяжка кара носити це скрізь із собою, – сказав він. – Таке відчуття, наче носиш у кишені свою смерть.

Полковник підійшов до столу й уважно розглядав таблетку на долоні, аж поки дон Сабас запропонував покуштувати її.

Це щоб солодити каву, – пояснив він. – Цукор, але без цукру.

Аякже, – сказав полковник, смокчучи ті смутні солодощі. – Це однаково, що дзвонити без дзвонів.

Коли дружина зробила йому ін'єкцію, дон Сабас обіперся ліктями на стіл, стис голову руками. Полковник не знав, куди подітися. Жінка вимкнула електричний вентилятор, поставила його на сейф, потім підійшла до шафи.

Парасолька мені завжди нагадує про смерть.

Полковник не відповів. Він вийшов з хати о четвертій з

наміром дочекатись пошти, але злива загнала його до контори дона Сабаса. Ще йшов дощ, коли почулися гудки катерів.

Всі кажуть, що смерть – це жінка, – провадила дружина дона Сабаса. Вона була дебела, вища за чоловіка, з волосатою бородавкою на верхній губі. Мова її нагадувала дзижчання електричного вентилятора. – Але я не думаю, що це так, – докінчила вона, зачинила шафу й обернулась, шукаючи полковникового погляду: – Я гадаю, що смерть

це тварина з копитами.

Можливо, – згодився полковник. – Інколи трапляються вельми дивні речі.

Він уявив собі, як поштар у гумовому плащі перескакує на катер. Уже минув місяць, як полковник змінив адвоката. Отож він мав право сподіватися на відповідь. Жінка дона Сабаса все говорила про смерть, аж поки помітила з виразу полковникового обличчя, що думки його витають десь далеко.

Куме, – сказала вона, – у вас, мабуть, якась прикрість.

Полковник отямився.

Так, кумо, – злукавив він. – Я подумав, що вже п'ята, а півневі не зробили впорскування.

Жінка остовпіла.

Впорскування півневі? Та хіба то людина? –скрикнула вона. – Це ж блюзнірство!

Дон Сабас не стерпів, звів обличчя, налите кров'ю.

Замовкни хоч на мить, – наказав він дружині. – Уже півгодини верзеш казна‑що, набридаєш кумові.

Воронь боже, – запротестував полковник.

Жінка грюкнула дверима.

Дон Сабас витер шию хусткою, що пахла лавандою. Полковник одійшов до вікна. Дощ припускав. Через збезлюднілу площу переходила чиясь курка на цибатих жовтих лапках.

Ви й справді робите впорскування півневі?

Авжеж, – сказав полковник. – За тиждень почнеться тренування.

Це безглуздя, – сказав дон Сабас. – Такі речі не для вас.

Щира правда, – сказав полковник. – Та хіба через те слід скрутити півневі шию?

Це божевілля, – повторив дон Сабас, обертаючись до вікна. Він дихав гучно, наче ковальський міх.

Полковникові боляче було дивитись у змучені кумові очі.

Послухайте моєї ради, куме, – сказав дон Сабас. – Продайте цього півня поки не пізно.

Це ніколи не пізно, – відказав полковник.

Не будьте нерозважним, – наполягав дон Сабас, – ви зразу вб'єте двох зайців. По‑перше, збудетесь клопоту, по друге – покладете в гаманець дев'ятсот песо.

Дев'ятсот песо?! – вигукнув полковник.

Дев'ятсот песо.

Вражений полковник не зразу усвідомив названу суму.

Ви гадаєте, що за півня дадуть такі гроші?

Я не гадаю, – відповів дон Сабас. – Я цілком певен.

Відколи полковник возив гроші, призначені для революції, він навіть не чув про таку велику суму.

Виходячи з контори дона Сабаса, полковник аж скорчився від болю в животі, однак тепер він знав: це не від погоди. На пошті він підійшов прямо до поштаря.

Я чекаю на термінового листа. Авіа.

Поштар переглянув листи в шухлядках. Однак, скінчивши розкладати їх по відповідних літерах, не сказав нічого. Тільки струсив порох з долонь і значуще подивився на полковника.

Сьогодні мені неодмінно мав прийти лист.

Поштар здвигнув плечима.

Єдине, що приходить неодмінно, це смерть, полковнику.

Дружина зварила кукурудзяну кашу. Полковник їв мовчки, подовгу тримаючи повну ложку, задумуючись. Жінка, сидячи навпроти нього, відчувала, наче в хаті щось змінилося.

Що з тобою? – запитала вона.

Я думаю про службовця, від якого залежить пенсія, – збрехав полковник. – Мине п'ятдесят років, ми спочиватимемо в землі, а цей бідолаха в смертельному страхові чекатиме кожної п'ятниці своєї пенсії.

Поганий знак, – зауважила жінка. – Я хотіла сказати, що ти вже починаєш коритись долі, – й знов узялась до каші. Але за хвилину побачила, що чоловік усе про щось думає. – Не думай нічого, їж кашу.

Дуже смачна каша, – сказав полковник. – Звідки вона?

Від півня, – відповіла жінка. – Хлопці принесли йому стільки кукурудзи, що він вирішив поділити її з нами. Отаке життя.

Отаке, – зітхнув полковник. – Життя – це найкраще, що можна вигадати.

Він глянув на півня, прив'язаного до ніжки плити, і цього разу півень здався йому якимсь інакшим. Жінка також подивилась не півня.

Сьогодні довелося гнати хлопців дрючком, – сказала вона. – ГІритягли стару курку, щоб злучити з півнем.

Це не нове, – сказав полковник. – Таке було в селищах з полковником Ауреліано Буендіа. Йому для цього приводили дівчат.

Дотеп розвеселив жінку. Півень крикнув горловим голосом, що відбився луною в сінях, наче приглушений людський.

Інколи мені здається, що він заговорить, – сказала жінка.

Полковник знову глянув на півня й погодився:

О, він голосистий. – Він уже вирахував, поки їв кашу. – Цей півень забезпечить нас їжею на три роки.

Омана нікого не наситить, – сказала жінка.

Не наситить, але прогодує, – відказав полковник. – Це щось на кшталт чудових таблеток нашого кума Сабаса.

Тієї ночі він спав погано, марно намагався забути про цифри, що настирливо крутились у нього в голові. Вранці на сніданок дружина подала дві тарілки кукурудзяної каші. Вона їла мовчки, понуривши голову. Полковникові теж передався її поганий настрій.

Що з тобою?

Нічого, – сказала жінка.

Він подумав, що настала і її черга казати неправду. Спробував розважити її, але жінка лишалась похмура.

Що ж тут дивного, – сказала вона. – Я думаю про те, що вже минуло два місяці після похорону, а я ще не висловила співчуття небіжчиковій матері.

Того вечора жінка пішла до матері небіжчика. Полковник провів її до самого будинку, а потім пішов до кінотеатру, принаджений музикою гучномовців. Сидячи біля дверей своєї оселі, падре Анхел стежив за входом, щоб дізнатися, хто пішов у кіно, нехтуючи його дванадцять попереджень. Сліпуче світло, пронизлива музика, крики дітей різко контрастували з навколишньою тишею. Один з хлопчаків націлився на полковника дерев'яною рушницею.

Як там півень, полковнику? – спитав він тоном знавця. Полковник підніс руки:

Отакенний уже півень.

Величезна яскрава реклама закривала весь фасад кінотеатру.

«Діва ночі». На рекламі жінка в танцювальному костюмі, нога оголена аж до стегна. Полковник блукав по околицях, поки побачив далекі спалахи блискавок і почув перекоти грому. Тоді пішов по жінку.

В хаті небіжчика її не було. Не було й дома. Полковник подумав, що вже ось‑ось буде сиґнал гасити світло, але годинник стояв. Полковник чекав, прислухаючись до громовиці, що насувалася. Він уже збирався знову вийти, коли дружина зайшла до хати.

Полковник відніс півня до спальні. Жінка перевдяглась і пішла напитись води до вітальні, поки полковник заводив годинника. Він чекав сиґналу гасити світло, щоб перевести стрілки.

Де ти була? – спитав полковник.

Там, – відповіла дружина. Вона поставила склянку на поличку, дивлячись на чоловіка, і вернулась до спальні. – Хто ж знав, що так рано дощ лине.

Полковник не відповів нічого. Коли пролунав сиґнал гасити світло, він навів стрілки на одинадцять, запнув вікно і відніс стілець на місце. Жінка молилась, перебираючи зерна чоток.

Ти мені не відповіла, – нагадав полковник.

На що?

Де ти була?

Я залишилась там побалакати, – сказала вона. – Я так давно не виходила на вулицю.

Полковник повісив гамак. Замкнув двері й обкурив кімнату. Потім поставив лампу додолу і ліг.

Я розумію тебе, – сказав він сумно. – Найгірше – що злидні змушують людей казати неправду.

Вона тяжко зітхнула й призналася:

Була у падре Анхела. Просила позичити гроші під заставу шлюбних обручок.

І що він сказав тобі?

Що гріх торгувати священними речами. – Жінка все говорила – вже з‑під сітки від москітів. – Два дні тому я спробувала продати годинник, – розповідала вона. – Нікого він не цікавить, бо тепер продають у кредит сучасні годинники зі світними циферблатами. Можна бачити в темряві, котра година.

Полковник упевнився, що сорока років спільного життя, спільного голоду, спільних страждань було недосить для того, щоб пізнати дружину. Він відчув, що й кохання їхнє постарілося.

Не хочуть і картини, – сказала вона. – Майже всі мають таку. Була аж у турків.

Полковник насупився.

Значить, тепер усі знають, що ми вмираємо з голоду.

Я втомилася, – сказала жінка. – Що ви, чоловіки, тямите в хатніх справах?! Скільки разів я кип'ятила каміння, щоб сусіди не знали, що в нас уже багато днів нема оллі1!

Полковник уразився.

Це ганьба, – сказав він.

Жінка вибралася з‑під сітки від москітів і підійшла до гамака.

Годі, не хочу я більше терпіти ніяких шляхетних витребеньків у цій хаті, – сказала вона. Голос її наливався гнівом. – Вже мені уїлися ця смиренність та гідність.

Жоден м'яз не ворухнувся на полковниковому обличчі.

Цілих двадцять років ми чекаємо на райських пташок, що тобі обіцяють після кожних виборів, і з усього того нам залишився лише мертвий син, – провадила вона. – Більш нічого, лише мертвий син.

Полковник уже звик до таких звинувачень.

Ми виконуємо свій обов'язок, – сказав він.

А вони його виконують, заробляючи в сенаті по тисячі песо місячно всі ці роки?! – не стерпіла жінка. – Ось у тебе перед очима наш кум Сабас. У нього двоповерховий будинок, і той не вмістить усіх грошей, що він має. А коли він прибився до селища продавати цілющі трави, то мав лише змію, обкручену круг шиї.

Зате ж він умирає від діабету, – сказав полковник.

А ти вмираєш з голоду, – відказала жінка. – Час пересвідчитися, що самою гідністю ситий не будеш.

Її мову урвав спалах блискавки. Грім прокотився вулицею, вкотився в спальню, закотився під ліжко, наче розбилась кам'яна куля. Жінка кинулась до чото