Якщо неодмінно треба бути кимось, – відповів він, – то краще я буду лібералом, бо консерватори – шахраї. 4 страница

Коли Амаранта побачила його, то відразу зрозуміла, чого він повернувся, дарма що він їй нічого не сказав. За столом вони не зважувалися глянути одне на одного. Але через два тижні після свого повернення Ауреліано Хосе, при Урсулі, пильно подивившись в очі Амаранті, мовив: «Я весь час тільки й думав про тебе». Амаранта його уникала. Намагалася з ним не зустрічатися й не розлучалася з Ремедіос Прекрасною. Якось небіж спитав її, чи довго ще вона збирається носити на руці чорну пов'язку, – Амаранта сприйняла це як натяк на її незайманість, і відчула, як запалали щоки, й сама на себе розлютилася. Відколи повернувся Ауреліано Хосе, вона стала брати на засув двері своєї спальні, але потім, чуючи, як він щоночі мирно хропе в сусідній кімнаті, не стала дотримуватись цієї остороги. Якось перед світанком, майже по двох місяцях після його повернення, вона почула, що він зайшов до спальні. І тоді, замість утекти або закричати, як намірялася доти, Амаранта завмерла, перейнявшись солодким почуттям заспокоєння. Вона відчула, що він прослизнув під протимоскітну сітку, як робив це ще дитиною, як робив це здавен, і тіло їй вкрилося холодним потом, а зуби нестримно зацокотіли, коли вона виявила, що він зовсім голий. «Забирайся, – прошепотіла Амаранта, задихаючись від цікавості. – Забирайся, бо закричу». Але тепер Ауреліано Хосе знав, що треба сказати, бо був уже не дитиною, яка боялася темряви, а звіром з казарми. Від цієї ночі знову почалися їхні безгучні й марні битви, що тривали аж до ранку. «Таж я твоя тітка, – гаряче шепотіла Амаранта. – Вважай, майже твоя мати, і не тільки за роками, хіба що груддю тебе не годувала». На зорі Ауреліано Хосе йшов геть, приходив наступної ночі й, бачачи незамкнені двері, щоразу збуджувався чимдалі дужче. Адже він ніколи не переставав жадати Амаранти. Він зустрічав її по темних спальнях підкорених міст, а надто – по огидних спальнях будинків розпусти; її образ виникав перед ним у бридкому запаху скипілої крові, що йшов від бинтів поранених, у миттєвому жаху перед смертельною небезпекою, одне слово, виникав завжди й усюди. Він утік з дому, намагаючися знищити пам'ять про неї за допомогою відстані і тої запаморочливої жорстокості, яку його товариші по зброї називали хоробрістю; та що більше бруднив він її образ лайном війни, то більше війна нагадувала йому про Амаранту. Ось так він і мордувався на вигнанні в пошуках смерті, щоб у такий спосіб урятуватися від Амаранти, аж поки якось почув давню оповідку про одного чоловіка, що одружився зі своєю тіткою, яка була йому ще й двоюрідною сестрою, і син його став доводитися сам собі дідом.

А хіба можна одружитися з рідною тіткою? – здивовано спитав Ауреліано Хосе.

І не просто можна, – відповів йому один солдат. – Для того ми й воюємо проти попів, щоб кожен міг одружуватися з будь‑ким – навіть з рідною матір'ю.

Через два тижні по цій розмові Ауреліано Хосе дезертирував. Амаранта видалась йому більш змарнілою, ніж він її пам'ятав, сумнішою та стриманішою, і – що була правда – майже на останній межі зрілості, але палкою, як ніколи, в темряві спальні і, як ніколи, збудливою в своїй войовничій обороні. «Ти тварюка, – говорила загнана його переслідуваннями Амаранта. – Хіба ти не знаєш, що женитися на тітці можна лише з дозволу Папи Римського?» Ауреліано Хосе обіцяв вирядитися до Рима, проповзти навколішках усю Європу й поцілувати пантофлю його святості, аби тільки Амаранта опустила свої підйомні мости.

Та й справа тут не тільки в дозволі, – відбивалася Амаранта. – Від такого шлюбу діти народжуються зі свинячими хвостами.

Ауреліано Хосе був глухий до будь‑яких її доводів.

Та хай народжуються хоч і крокодили, – благав він.

Якось на світанні, переможений нестерпними муками

стримуваного бажання, він подався до закладу Катаріно. Там він знайшов лагідну й дешеву жінку з обвислими грудьми, котра на якийсь час утихомирила його нутро.

Тоді він спробував застосувати до Амаранти тактику вдаваної зневаги. Проходячи повз неї ґалереєю, де вона навдивовижу вправно шила на швацькій машинці, він не озивався до дівчини жодним словом. Амаранті ніби спав з плечей тягар, і враз, сама не зрозумівши чому, вона знову стала думати про полковника Герінельдо Маркеса, з тугою згадувати вечірні партії в шашки, і їй навіть захотілося побачити полковника в своїй спальні. Ауреліано Хосе і не уявляв собі, як багато він утратив через свою помилкову тактику; раз уночі, неспроможний грати далі роль байдужого, він знову прийшов до її кімнати, однак Амаранта відмовила йому з несхитною рішучістю й назавжди взяла двері спальні на засув.

Через кілька місяців після повернення Ауреліано Хосе до будинку завітала пишнотіла, з ясминовим ароматом жінка з хлопчиком років п'яти. Жінка заявила, що це син полковника Ауреліано Буендіа, і вона хотіла б, щоб Урсула охрестила його. Ніхто не взяв під сумнів походження цієї безіменної дитини: хлопчик був достоту такий, як і полковник у ті часи, коли його водили дивитися на лід. Жінка розповіла, що хлопчик народився з розплющеними очима й зверхньо поглядав на присутніх, розповіла також, що її лякає його манера пильно, не кліпаючи, дивитися на речі. «Викапаний батько, – зауважила Урсула. – Бракує тільки одного: щоб від його погляду стільці рухались самі по собі». Хлопчика охрестили іменем Ауреліано й дали прізвище матері: за законом він не мав права носити батькове прізвище, доки останній не визнає його своєю дитиною. Хрещеним батьком був генерал Монкада. Амаранта настійливо просила, щоб дитину залишили їй на виховання, але мати не погодилась.

Досі Урсула не знала про звичай посилати дівчат до спалень славетних вояків, як ото підпускають курей до породистих півнів, і тільки цього року впевнилася, що такий звичай існує: іще дев'ятеро синів полковника Ауреліано Буендіа було приведено до її будинку для хрещення. Старшому з усіх, дивному темноволосому хлопчикові з зеленими очима, який нічим не був схожий на батькову рідню, минуло вже десять років. Приводили дітей різного віку, різної зовнішності, але завжди це були хлопчики, і всі вони мали такий самотній вигляд, що не виникало жодного сумніву, хто їхній батько. З‑поміж усіх Урсула запам'ятала лише двох. Один, надто великий як на свій вік, хлопчисько перетворив на купу скалок квіткові вази та кілька тарілок – його руки ніби мали властивість трощити на друзки все, до чого доторкалися. Другий був білявий, з материними сірувато‑синіми очима й довгим кучерявим, як у дівчинки, волоссям. Він зайшов у будинок, мов до себе додому, ніби тут і виріс, підійшов прямо до скрині в Урсулиній спальні й зажадав: «Хочу заводну балерину». Урсула аж перелякалася. Розчинила скриню, порилася серед пошарпаних, запорошених речей часів Мелькіадеса й знайшла загорнуту в пару старих панчіх балерину – її колись приніс П'єтро Креспі, й про неї давно забули. Не минуло й дванадцяти років, як усі сини, що їх полковник Ауреліано Буендіа розкидав по тих краях, куди його заводила війна, дістали ім'я Ауреліано і прізвища своїх матерів – усього синів було сімнадцять. Перший час Урсула насипала їм повні кишені грошей, а Амаранта намагалася залишити хлопчиків при собі. Але згодом стали обмежуватись якимсь подарунком і роллю хрещених матерів. «Ми виконуємо наш обов'язок, хрестячи їх, – казала Урсула, записуючи в особливу книжечку прізвище й адресу нової матері, дату й місце народження дитини. – Бухгалтерія Ауреліано повинна бути в цілковитому порядку, бо ж йому доведеться вирішувати їхню долю, коли він повернеться». Якось за обідом, обговорюючи з генералом Монкадою ту бентежну плодючість, Урсула висловила бажання, щоб полковник Ауреліано Буендіа все ж колись вернувся й зібрав усіх своїх синів під одним дахом.

– Не турбуйтеся, кумо, – загадково відповів генерал Монкада. – Він повернеться швидше, ніж ви думаєте.

Генерал Монкада знав, але не захотів розкривати за обідом те, що полковник Ауреліано Буендіа уже прямує на батьківщину, щоб очолити найдовше, найрішучіше і найкривавіше повстання з усіх піднятих ним доти.

Становище знову стало таким самим напруженим, як і в місяці перед першою війною. Півнячі бої, що їх натхненником був сам алькальд, скасували. Начальник ґарнізону, капітан Акілес Рікардо, фактично перебрав на себе функції цивільної влади. Ліберали оголосили його провокатором. «Ось‑ось станеться щось жахливе, – казала Урсула Ауреліано Хосе. – Не виходь на вулицю після шостої години вечора». Та марні були її благання. Ауреліано Хосе, – як колись Аркадіо, – перестав належати їй. Здавалося, повернення додому, можливість існувати без щоденних турбот і праці пробудили в ньому потяг до плотських насолод та лінощів, що було властиве і його дядькові, Хосе Аркадіо. Пристрасть Ауреліано Хосе до Амаранти згасла, не залишивши по собі й сліду. Він ніби плив собі за течією: грав у більярд, шукав порятунку від своєї самотності у випадкових жінок, нишпорив по сховках, де Урсула зберігала свої заощадження. І зрештою став заходити додому, тільки щоб перевдягтися. «Усі вони однакові, – скаржилась Урсула. – Спершу ростуть спокійно, слухняні, серйозні, здається, й мухи не скривдять, та щойно засіялась борода – відразу їх на гріх тягне». На відміну від Аркадіо, який так і не дізнався правди про своє походження, Ауреліано Хосе розвідав, що він син Пілар Тернери; вона навіть почепила йому гамак у своєму будинку – для сієсти. Вони були не просто мати й син, а товариші по самотності. Пілар Тернера вже згубила останні залишки надії. Її сміх зробився низьким, як звуки орґана, груди обвисли від випадкових нелюбих пестощів, живіт і стегна спіткала неминуча для жінки, що належала багатьом доля, але серце їй старілося без гіркоти. Гладка й метушлива, ніби фаворитка, що втрапила в немилість, вона відмовилася від ворожби на картах, яка вселяла безплідні надії, і знайшла тиху заводь, утішаючись чужим коханням. Будинок, де Ауреліано Хосе проводив сієсту, правив за місце для зустрічей сусідських дівчат із їхніми випадковими коханцями. «Можна до тебе, Пілар?» – запитували вони, уже зайшовши досередини. «Звичайно», – відповідала жінка. А якщо при цьому був присутній іще хтось, пояснювала:

– Коли я знаю, що людям добре в ліжку, то й мені добре.

Вона ніколи не брала грошей за послуги. Ніколи не відмовляла в проханнях, як ніколи не відмовляла незліченним чоловікам, котрі домагалися її любощів аж до пізнього присмерку її зрілості, дарма що ці чоловіки не приносили їй ні грошей, ні кохання, а лише зрідка – вдоволення. П'ятеро її дочок, які успадкували гарячу материну кров, іще підлітками розбрелися крученими й підступними дорогами життя. З двох синів, що виросли при ній, один загинув, воюючи в загонах полковника Ауреліано Буендіа, а другий, коли йому минуло чотирнадцять, був поранений і схоплений при спробі вкрасти кошик із курми в одному з містечок долини. З певного погляду, Ауреліано Хосе виявився тим самим високим смаглявим чоловіком, котрого п'ятдесят років поспіль провіщав їй чирвовий король, але, як і всі інші обіцяні картами чоловіки, ввійшов у її серце надто пізно – коли смерть уже помітила його своїм знаком. Вона побачила це на картах.

Не йди нікуди сьогодні ввечері, – сказала вона йому. – Залишайся ночувати тут: Кармеліта Монтьєль уже давно просить, щоб я впустила її до тебе.

Ауреліано Хосе не вловив тривожного благання, яке бриніло в материних словах.

Скажи їй, нехай чекає мене опівночі, – відповів він.

І пішов до театру, де іспанська трупа показувала виставу «Кинджал Зорро»[14]; насправді це була трагедія Соррільї, але назву за наказом капітана Акілеса Рікардо змінили, бо «Готами» ліберали називали консерваторів. Тільки в дверях, подаючи квиток, Ауреліано Хосе помітив, що капітан Акілес Рікардо з двома озброєними солдатами обшукує всіх, хто заходить. «Обережніше, капітане, – попередив Ауреліано Хосе. – Ще не народився той чоловік, який підніме на мене руку». Капітан намагався обшукати його силоміць, і Ауреліано Хосе, що не мав при собі зброї, кинувся навтікача. Солдати не послухалися наказу стріляти. «Таж це Буендіа», – пояснив один з них. Тоді, нетямлячися з люті, капітан схопив ґвинтівку, пробився крізь натовп на середину вулиці й прицілився.

Негідники! – загорлав він. – Та хай це буде хоч сам полковник Ауреліано Буендіа!

Щойно Кармеліта Монтьєль, двадцятирічна незайманка, обтерлася квітковою водою й посипала пелюстками розмарину ліжко Пілар Тернери, як пролунав постріл. Судячи по картах, Ауреліано Хосе випадало пізнати з нею щастя, в якому йому відмовила Амаранта, виростити разом з нею семеро дітей і, доживши до старості, померти в неї на руках, але куля, яка зайшла йому в спину й пробила груди, видно, неправильно розтлумачила віщування. А от капітан Акілес Рікардо – той, кому судилося померти цієї ночі, справді помер, та ще й на чотири години раніше за Ауреліано Хосе. Щойно гримнув постріл, як капітан теж упав – одразу від двох куль, випущених кимсь, хто так і зостався невідомий, – і багатоголосий крик струснув нічний морок:

– Хай живе ліберальна партія! Хай живе полковник Ауреліано Буендіа!

На дванадцяту годину ночі, коли Ауреліано Хосе уже перестав спливати кров'ю і все ворожіння Кармеліти Монтьєль звелося внівець, понад чотириста чоловік пройшли перед театром і розрядили свої револьвери в покинутий посеред вулиці труп капітана Акілеса Рікардо. Потрібно було кілька солдатів, щоб покласти на візок обважніле від свинцю тіло, яке розвалювалось, як намоклий хліб.

Обурений нахабною поведінкою урядових військ, генерал Хосе Ракель Монкада, використавши свої політичні зв'язки, знову надягнув уніформу і перебрав на себе всю цивільну й військову владу в Макондо. Однак він і не сподівався, що його миротворча діяльність зможе відвернути неминучі події. Вересневі повідомлення були суперечливі. Уряд заявляв, що утримує контроль над усією країною, а до лібералів надходили таємні звістки про збройні повстання всередині країни. Власті визнали стан війни лише тоді, коли опублікували рішення військового трибуналу, який заочно присудив полковника Ауреліано Буендіа до смертної кари. Перший же ґарнізон, якому вдасться захопити полковника в полон, повинен буде виконати вирок. «Отже, він повернувся», – радісно сказала Урсула генералові Монкаді. Але той поки що не знав цього.

Насправді ж полковник Ауреліано Буендіа уже понад місяць як повернувся до країни. Його появу супроводили найсуперечливіші чутки, за якими він перебував одночасно в кількох досить віддалених одне від одного місцях, і тому навіть сам генерал Монкада не вірив у його повернення доти, доки не було оголошено офіційно, що полковник Ауреліано Буендіа захопив два прибережні штати.

Вітаю вас, кумо, – сказав генерал Монкада, показуючи їй телеграму. – Дуже скоро ви його побачите тут.

І тільки тоді Урсула вперше занепокоїлася.

А що ви будете робити, куме? – спитала вона.

Генерал Монкада уже не раз ставив собі це питання.

Те саме, що й він, кумо: виконувати свій обов'язок.

Першого жовтня, вдосвіта, полковник Ауреліано Буендіа з тисячею озброєних солдатів атакував Макондо; ґарнізон одержав наказ триматися до кінця. Ополудні, коли генерал Монкада обідав з Урсулою, залп артилерії заколотників, прокотившись, мов грім, над містом, зруйнував ущент фасад муніципальної скарбниці. «Вони озброєні не гірше від нас, – зітхнув генерал Монкада, – і до того ж у них високий бойовий дух». О другій годині, коли земля двигтіла від артилерійської перестрілки, він попрощався з Урсулою, цілком упевнений, що веде битву, приречену на поразку.

Благаю Господа, щоб Ауреліано не з'явився в цьому домі вже сьогодні ввечері, – сказав він. – Але якщо таке станеться, обійміть його за мене, бо, думаю, мені його вже більше не доведеться бачити.

Тієї ж ночі генерала Монкаду схопили, коли він намагався втекти з Макондо, заздалегідь написавши великого листа, в якому нагадував полковникові Ауреліано Буендіа про їхні спільні наміри зробити війну гуманнішою і бажав йому здобути рішучу перемогу над корупцією військових та честолюбними домаганнями політиків обох партій. Наступного дня полковник Ауреліано Буендіа обідав разом з генералом Монкадою в Урсулиному будинку, де генерала тримали під арештом доти, доки військово‑революційний трибунал вирішить його долю. Це була мирна зустріч у родинному колі. Але поки супротивники, забувши про війну, поринули в спогади про минуле, Урсула ніяк не могла позбутися похмурого враження, що її син – загарбник. Воно виникло від тієї хвилі, коли він зайшов у супроводі численної охорони, яка перевертала в кімнатах усе догори дном, аби впевнитися, що небезпеки немає. Полковник Ауреліано Буендіа не тільки дозволив це, але й сам віддавав накази владним голосом і не дозволяв нікому, навіть Урсулі, підступити до нього ближче ніж на три метри, поки офіцери з його ескорту розставили навколо будинку вартових. На полковнику була уніформа з простої бавовняної тканини без жодних відмінних знаків та високі чоботи з острогами, забруднені багнюкою й закипілою кров'ю. Кобура великокаліберного револьвера на поясі була розстебнута, й рука, оперта на рукоятку, виказувала ті самі настороженість і рішучість, що й погляд. Голова, тепер уже з глибокими залисинами, здавалася висушеною на повільному вогні. Роз'їдене сіллю Карибського моря обличчя набуло металевої твердості. Від неминучого старіння полковника захищала та життєва сила, яка мала чимало спільного з внутрішньою холодністю. Тепер він здавався вищим на зріст, блідішим, кістлявішим, ніж останнього разу, і вперше стало помітно, що він непідвладний ностальгії. «Господи Боже мій, – подумала стривожена Урсула. – Тепер він схожий на чоловіка, що здатний на все». Таким він і був. Ацтецька шаль, яку він привіз Амаранті, його спогади за столом та веселі анекдоти – все це були тільки вкриті попелом жарини його колишньої вдачі. Не встигли ще за його наказом поховати в спільній могилі забитих, як він уже звелів полковникові Роке М'яснику поквапитися з військовим трибуналом, а сам узявся за виснажливу справу – проведення радикальних реформ, які б не лишили каменя на камені від хисткої будови режиму консерваторів. «Ми повинні випередити партійних політиків, – казав він своїм помічникам. – Коли вони нарешті тверезо подивляться на дійсність, будуть поставлені перед незаперечними фактами». Саме в цей час він вирішив перевірити права на землю, зареєстровані протягом останніх десяти років, і виявив узаконене грабіжництво, яким займався його брат Хосе Аркадіо. Одним розчерком пера він анулював записи. Потім відклав на годину всі справи і, зробивши останній жест ввічливості, пішов до Ребеки, щоб довести до її відома своє рішення.

У напівтемряві вітальні самотня вдова – колись повірниця його потаємного кохання, та, чия наполегливість врятувала йому життя, – здалася полковникові примарою з минулого. Затягнена в чорне аж до зап'ястків, із серцем, що давно обернулося на попіл, ця жінка навряд чи знала щось про війну. Йому здалося, ніби фосфоресціювання її кісток проникає крізь шкіру і Ребека рухається в повітрі, повному мандрівних вогнів; у повітрі, застояному, як болотна вода, де все ще витав легкий запах пороху. Полковник почав з того, що порадив їй зробити свою жалобу не такою суворою, порозчиняти в будинку вікна й простити світові смерть Хосе Аркадіо. Але Ребека вже перебувала поза досягом суєтних утіх. Після того як вона їх марно шукала в смакові землі, в напахчених листах П'єтро Креспі, на бурхливому ліжку свого чоловіка, вона зрештою знайшла спокій у цьому будинку, де зроджені невблаганною уявою образи минулого набирали плоті й блукали, ніби людські істоти, по замурованих кімнатах. Напівлежачи в плетеній гойдалці й розглядаючи полковника Ауреліано Буендіа, наче це він був подібний до примари з минулого, Ребека не виявила ніякого хвилювання, зачувши, що загарбані Хосе Аркадіо землі буде повернуто їхнім законним власникам.

Роби як знаєш, Ауреліано, – зітхнула вона. – Я завжди вважала й переконалась іще раз, що в тебе зовсім немає родинних почуттів.

Перегляд прав на землю провадився одночасно з військово‑польовими судами під головуванням полковника Герінельдо Маркеса, які завершилися розстрілом усіх взятих повстанцями в полон офіцерів. Останній суд був над генералом Хосе Ракелем Монкадою. Урсула заступилася за нього.

Це найкращий з усіх правителів, які були у нас в Макондо, – сказала вона полковникові Ауреліано Буендіа. – Зайве говорити тобі про його доброту, про любов до нашої родини: ти вже це знаєш краще від будь‑кого.

Полковник Ауреліано Буендіа втупився в неї осудливим поглядом.

Я не можу брати на себе повноваження вершити правосуддя, – відповів він. – Якщо маєте щось сказати, скажіть перед військовим судом.

Урсула не тільки так зробила, але й привела з собою свідками всіх матерів повстанських офіцерів, уродженців

Макондо. Одна за одною ці найстаріші мешканки й засновниці міста – декотрі з них брали участь у сміливому переході через гірський хребет – вихваляли чесноти генерала Монкади. Останньою в цій вервечці була Урсула. Її сумний, сповнений гідності вигляд, пошана до її імені, палка переконаність, що бриніла в її словах, на якусь хвилю похитнули вниз шальку терезів правосудця. «Ви дуже серйозно поставились до цієї страшної гри і добре вчинили, бо виконали свій обов'язок, – сказала вона членам трибуналу. – Але не забувайте: поки ми, з Господньої ласки, живемо на світі, ми залишаємося вашими матерями і, хай хоч які ви там революціонери, маємо право спустити вам штани й відлупцювати ременем при першому ж вияві неповаги до нас». Суд пішов на нараду, а в повітрі класної кімнати, перетвореної на казарму, все ще бриніли ці слова. Опівночі генерала Хосе Ракеля Монкаду було засуджено до смертної кари. Незважаючи на шалені докори Урсули, полковник Ауреліано Буендіа відмовився пом'якшити кару. Незадовго до світанку він навідав засудженого в кімнаті з колодками.

Запам'ятай, куме, – сказав він йому, – тебе розстрілюю не я. Тебе розстрілює революція.

Генерал Монкада навіть не підвівся з розкладачки при його появі.

Забирайся під три чорти, куме, – відповів він.

Від свого повернення й аж до цієї миті полковник Ауреліано Буендіа не дозволяв собі поглянути на генерала Монкаду зі співчуттям. Тепер він із подивом зауважив його постарілий вигляд, тремтливі руки та якусь буденну покірність, з якою засуджений дожидав смерті, й відчув глибоке презирство до себе, однак відразу подумав, що то в ньому починає пробуджуватися жалість.

Адже ти знаєш не гірше від мене, – сказав він, – що всякий військовий трибунал – це фарс, а насправді тобі доводиться квитатися за злочини інших; цього разу ми вирішили виграти війну будь‑що. Хіба ти, на моєму місці, не вчинив би так само?

Генерал Монкада встав, щоб протерти полою сорочки свої товсті окуляри в черепаховій оправі.

Мабуть, – відповів він. – Але мені болить не те, що ти збираєшся мене розстріляти, бо ж, зрештою, для таких

людей, як ми, це природна смерть. – Він поклав окуляри на ліжко і зняв годинника з ланцюжка. – Мені болить те, що саме ти, котрий так зневажав, так ненавидів солдафонів, так боровся проти них, врешті‑решт сам став таким, як вони. І жодна ідея в світі не може служити виправданням цієї ницості. – Він зняв обручку, потім образок Діви Зцілительки і поклав їх поряд з окулярами та годинником. – Коли так поведеться й далі, – заявив генерал, – то ти не тільки станеш найдеспотичнішим і найкривавішим диктатором в історії нашої країни, а й розстріляєш мою куму Урсулу, щоб заспокоїти своє сумління.

Полковник Ауреліано Буендіа був незворушний. Тоді генерал Монкада подав йому окуляри, образок, годинник та обручку й мовив уже іншим тоном:

Але я покликав тебе не для того, щоб лаяти. Я хотів попросити тебе переслати ці речі моїй дружині.

Полковник Ауреліано Буендіа запхнув їх собі в кишеню.

Вона все ще проживає в Манауре?

Так, у Манауре, – підтвердив генерал Монкада, – у тому самому будинку за церквою, куди ти посилав мого останнього листа.

Я зроблю це з великим задоволенням, Хосе Ракель, – сказав полковник Ауреліано Буендіа.

Коли він вийшов на вулицю – в блакитний туман, обличчя його відразу стало вологим, як того іншого, минулого світанку, і тільки тоді він зрозумів, чому наказав виконати вирок на подвір'ї казарми, а не біля цвинтарного муру. Вишикуваний проти дверей загін привітав його, як і належить вітати главу держави.

Можете виводити, – звелів він.

Полковник Герінельдо Маркес перший відчув порожнечу війни. Як цивільний і військовий правитель Макондо, він двічі на тиждень зв'язувався по телеграфу з полковником Ауреліано Буендіа. На початку ці переговори й справді визначали перебіг війни, що її зримі обриси дозволяли встановити, на якому етапі вона перебуває, й завбачити, в якому напрямі розвиватиметься далі. Хоча полковник Ауреліано Буендіа ніколи не був відвертий навіть з найближчими друзями, у той час він ще зберігав з ними простий тон, за яким його можна було відразу впізнати на другому кінці дроту. Часто він затягував переговори, дозволяючи їм вилитися в обмін домашніми новинами. Але в міру того, як війна ставала чимдалі запеклішою й перекидалася на нові території, його образ потроху тьмянів, відходячи в світ нереального. Крапки й тире голосу робилися щоразу все більш далекими й непевними; з'єднуючись і комбінуючись, вони тепер часто складали слова, майже позбавлені глузду. Коли це траплялося, полковник Герінельдо Маркес обмежувався тільки слуханням, зазнаючи при цьому такого відчуття, немовби він спілкується через телеграф із якимсь незнайомцем із того світу.

– Все зрозуміло, Ауреліано, – вистукував він телеграфним ключем, завершуючи розмову. – Хай живе партія лібералів!

Скінчилося тим, що полковник Герінельдо Маркес геть відірвався від війни. Те, що колись було для нього реальною діяльністю, непоборною пристрастю його молодості, обернулося тепер у щось далеке й невідчутне – в порожнечу. Єдиним його притулком стала Амарантина робоча кімната. Він навідувався туди щовечора. Йому подобалося дивитись, як Амарантині руки збирають у складки білосніжне голландське полотно, поки Ремедіос Прекрасна крутить ручку швацької машинки. Довгі години минали в мовчанці, обоє вдовольнялися взаємним товариством; Амаранта в душі раділа, що полум'я його кохання не згасає, але він так і лишався в невіданні щодо потаємних намірів її нерозгаданого серця. Дізнавшися, що полковник Герінельдо Маркес повернувся в Макондо, Амаранта мало не вмерла від хвилювання. Проте, коли він зайшов – один із багатьох у галасливому почті полковника Ауреліано Буендіа, і Амаранта побачила, як його пошарпало суворе життя у вигнанні, як він постарів від літ і занедбаності, який він брудний, спітнілий, запилюжений, пропахлий стайнею, негарний, та ще й тримає ліву руку в черезплічнику, – вона відчула, що от‑от знепритомніє від розчарування. «Боже мій, – подумала Амаранта, – це не той, кого я чекала». Однак назавтра він з'явився виголений, чистий, без закривавлених бинтів, а від його вусів пахло квітковою водою. Він підніс Амаранті оздоблений перламутром молитовник.

Дивні ви, чоловіки, – зауважила вона, бо не знайшла більше що сказати. – Усе своє життя боретеся проти священиків, а даруєте молитовники.

Відтоді, навіть у найкритичніші дні війни, він приходив до неї щовечора. І часом, коли Ремедіос Прекрасної не було, крутив ручку швацької машинки. Амаранту зворушували його постійність, його вірність, їй лестило, що перед нею схиляється наділений такою владою чоловік, що він залишає шаблю та пістолет у вітальні й беззбройний заходить до її кімнати. Та щоразу, коли він протягом цих чотирьох років знову й знову освідчувався їй у коханні, вона незмінно відмовляла йому, але так, щоб не уразити, бо, хоча їй ще не вдалося покохати полковника, обходитися без нього вона вже не могла. Схвильована незвичною відданістю Герінельдо Маркеса, на його захист несподівано стала Ремедіос Прекрасна, що досі була ніби байдужою до всього, – дехто вважав її навіть трохи несповна розуму. І раптом Амаранта виявила, що випестувана нею дівчинка, чия юність тільки починала розквітати, вже зробилася такою красунею, якої в Макондо ще не бачили. Амаранта відчула, що в її серці зароджується та сама злість, яку вона колись мала на Ребеку, і, благаючи Бога, щоб ця злість не штовхнула її на крайнощі і їй не довелося бажати смерті Ремедіос Прекрасної, прогнала дівчину із робочої кімнати. Саме в той час полковник Герінельдо Маркес почав перейматися відразою до війни. Готовий задля Амаранти відмовитися від слави, здобутої ціною кращих років свого життя, він вдався до останніх запасів переконливого красномовства, до всієї своєї незмірної, довго стримуваної ніжності. Але йому не вдалось умовити Амаранту. Одного серпневого вечора, роздушена нестерпним тягарем власної затятості, Амаранта замкнулася в спальні, щоб аж до смерті оплакувати свою самотність, бо ж вона зрештою дала настирливому залицяльникові остаточну відповідь.

Забудьмо одне одного навік, – мовила вона, – ми вже надто старі для всього цього.

Того самого вечора полковника Герінельдо викликав на телеграф полковник Ауреліано Буендіа. Відбулася звичайна розмова, яка не внесла нічого нового в застояну війну. Коли все було сказано, полковник Герінельдо Маркес обвів поглядом безлюдну вулицю, завислі на гілках мигдалевих дерев краплі води й відчув, що гине від самотності.

Ауреліано, – сумно вистукав він телеграфним ключем, – в Макондо йде дощ.

На лінії запала довга мовчанка. Потім апарат жваво заходився відбивати суворі крапки та тире полковника Ауреліано Буендіа.

Не дурій, Герінельдо, – передали крапки й тире. – На те й серпень, щоб ішов дощ.

Обидва не бачилися вже стільки часу, що полковника Герінельдо Маркеса занепокоїла така гостра відповідь. Але два місяці по тому, коли полковник Ауреліано Буендіа повернувся до Макондо, цю неясну тривогу заступив подив, ба майже переляк. Навіть Урсула була вражена тим, як змінився її син. Він прибув без шуму, без почту, закутаний, незважаючи на спеку, в плащ, у супроводі трьох коханок, яких поселив усіх разом в одному будинку, де й став проводити більшу частину доби, валяючись у гамаку. Він майже не читав телеграфних депеш і донесень про перебіг війни. Якось полковник Герінельдо Маркес звернувся до нього за розпорядженням щодо евакуації одного прикордонного містечка: подальше перебування в ньому повстанських частин загрожувало міжнародними ускладненнями.